Рабінович П.М. (ред.) Філософія права: проблеми і підходи

Подождите немного. Документ загружается.

сутності (природи) кожної категорії осіб, до єдиної відповіді

дійти неможливо. Стосовно обов'язків, то більшість держав

світу не визнають, наприклад, кримінальну відповідальність

юридичних осіб, що вже відрізняє їх статус від статусу осіб

фізичних

. Так само можна з упевненістю стверджувати, що

фізичні (вітальні) та особисті сні права людини є „чужими" для

юридичної особи, оскільки остання не має ані потреби в них

(якщо такий суб'єкт взагалі може мати власні потреби), ані

можливості фактично їх реалізувати. Щодо інших прав, то

можна звернути увагу на ч.З ст.19 Конституції ФРН, котра

встановлює: „Основні права розповсюджуються також на

юридичних осіб ФРН, оскільки ці права, по суті, можуть бути до

них застосовані". Більш коректно подібна норма сформульована

у ч.2 ст.9 Конституції Естонської Республіки: „Перелічені в

Основному Законі права, свободи та обов'язки поширюються на

юридичних осіб остільки, оскільки це узгоджується із

загальними цілями юридичних осіб і суттю таких прав, свобод

та обов'язків".

У тих же державах, в яких норма про права юридичних

осіб не відображена у Конституції, раніше чи пізніше це

питання постає у ході тлумачення змісту прав людини. Так,

Конституційний Суд Російської Федерації у Постанові №20-П

від 17 грудня 1996 року (справа про безспірне стягнення

податків і штрафів) вказав: „... конституційне право людини та

громадянина ... поширюється на юридичних осіб тією мірою,

якою це право за своєю природою може бути до них

застосовано.... Вони були створені громадянами спеціально з

метою спільної реалізації ... конституційних прав" (абз.1, 2 п.4

мотивувальної частини)

. А Конституційний Суд України у

Детальніше про ці проблеми див., напр..: Никифоров А.С. Юридическое

лицо как субьект преступления // Государство и право. - 2000. - №8. - С.І8-

27.

Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 17

декабря 1996 г. по делу о проверке конституционности пункгов 2 и 3 части

182

Рішенні №1-рп/99 від 9 лютого 1999 року (справа про зворотну

дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) дійшов

висновку, що загальне правило ч.і ст.58 Конституції України

про зворотну дію в часі нормативних актів у випадках, коли

вони пом'якшують або скасовують відповідальність, стосується

лише фізичних осіб, оскільки воно міститься у розділі II „Права,

свободи та обов'язки людини і громадянина". Суд водночас

зауважив, що принцип зворотної дії може поширюватися і на

юридичних осіб, однак тільки у випадках прямої вказівки на це

у відповідному нормативно-правовому акті (п.З мотивувальної

частини рішення).

Ясна річ, представлені тут результати дослідження не

претендують на повноту та вичерпність і потребують подальшої

перевірки. Однак, як видається, з'ясування змісту складових

поняттєвого апарату людинорозуміння з використанням

філософського досвіду дозволяє: по-перше, впорядкувати

існуюче багатоманіття термінів, котрі стосуються поняття

людини; по-друге, запропонувати чи уточнити визначення

позначуваних ними понять (що певною мірою сприяє

розв'язанню проблеми неоднозначної інтерпретації останніх);

по-третє, визначити співвідношення цих терміно-понять і, по-

четверте, дещо удосконалити мову юриспруденції.

первой статьи 11 Закона Российской Федерации от 24 июня 1993 года „О

федеральньїх органах налоговой полиции'// ks.rfnet.ru/pos/p20 96.html.

183

§3 Гідність людини як фундамент її природних прав

Терміно-поняття „гідність" у юридичних актах.

Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи ,

відчутно актуалізується право людини на захист її честі й

гідності та на компенсацію моральної шкоди, спричиненої

внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, гадаю,

невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція

зростання самоцінності кожної людини. А стан і рівень

реалізації цієї тенденції у тій або іншій державі можуть

слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного

прогресу, найбільш переконливим показником

„людиноцентристської" орієнтації відповідної країни.

Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як

на міжнародному, так і на національному рівнях правового

регулювання.

Так, відзначимо, що поняття "гідність людини" вельми

інтенсивно використано у низці фундаментальних міжнародно-

правових актів. Для прикладу, за нашими підрахунками, з

проаналізованих нами 97 таких актів згадку про людську

гідність містять 54 акти. А в одному із актів Ради Європи це

поняття включено навіть до назви акта; "Конвенція про захист

прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень

біології та медицини" (прийнята 4 квітня 1997р.).

Особливе значення у цьому відношенні має Загальна

декларація прав людини 1948 р., яка спричинила засадничий

ідейний вплив на розвиток міжнародного захисту прав людини.

Людська гідність стала однією з центральних категорій

міжнародних правових актів власне через її закріплення у

вказаному правовому акті. Цей документ звертається до поняття

людської гідності шість разів. Серед них розрізняються: •

загальне чи абстрактне звернення до людської гідності.

Застосовується з метою виділення основних соціальних

184

цінностей і засад функціонування суспільства. Зокрема, у

преамбулі Загальної декларації вказано, що визнання гідності,

притаманної всім членам людської сім'ї та рівних і

невід'ємних їхніх прав, є основою свободи, справедливості та

загального миру в усьому світі. Підкреслено, що народи ООН

підтвердили свою віру в основні права людини та в гідність і

цінність людської особи;

• нормативне. Таке звернення до людської гідності визначає

систему ідеальних або бажаних соціальних зв'язків, які лежать

в основі взаємовідносин між людьми. Так, ст.1 вказує, що всі

люди народжуються вільними й рівними за своєю гідністю та

правами. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти

один стосовно одного у дусі братерства;

• позанормапшвне. Зокрема, ст.5 вказує, що ніхто не повинен

зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що

принижує людську гідність, ставлення чи покарання. Ст.22

закріплює право кожної людини на соціальне забезпечення, а

також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності й

вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і

культурній сферах. Ст.23 закріплює право кожного, хто

працює, на справедливу й задовільну винагороду, яка

забезпечує гідне людини існування.

У цьому аспекті особливе місце належить і Міжнародному

пакту про економічні, соціальні та культурні права і

Міжнародному пакту про громадянські і політичні права. У

преамбулах цих пактів міститься посилання на Загальну

декларацію прав людини (загальне звернення до людської

гідності). Однак визначальне місце у них посідає нормативне

звернення до людської гідності: „всі права випливають з

властивої людській особі гідності". З такого формулювання

випливає кілька суттєвих висновків:

• людська гідність розглядається як джерело прав людини,

тобто підноситься на рівень принципу права;

185

• людська гідність належить кожному, незалежно від її

законодавчого закріплення;

• право людини на гідність випливає з принципу людської

гідності.

В інших міжнародних правових актах терміно-поняття

„людська гідність" застосовується у двох випадках:

• відсилкове застосування - у вигляді посилання у

преамбулах таких актів на відповідні формулювання Загальної

декларації прав людини;

• безпосереднє застосування поняття „людська гідність" -

здебільшого нормативне чи позанормативне.

У разі безпосереднього застосування поняття людської

гідності вона розглядається як:

1. Філософська основа, елемент антропологічної концепції.

Так Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової

дискримінації наголошує на необхідності забезпечення поваги

гідності людської особистості;

2. Морально-правовий стандарт. Конвенція ООН про

боротьбу з торгівлею людьми і з експлуатацією проституції

третіми особами визнає проституцію й торгівлю людьми

несумісними з гідністю і цінністю людської особи і такими, що

загрожують благополуччю людини, сім'ї та суспільства.

Декларація про ліквідацію дискримінації стосовно жінок визнає,

що остання „несумісна з гідністю жінки як людини,

благополуччям сім'ї та суспільства";

3. Елемент законодавчих дефініцій, що формулюється для

досягнення конкретних цілей відповідного міжнародного

правового акту. Конвенція ООН про запобігання злочину

апартеїду і покарання за нього визначає „злочин апартеїду" як

посягання на свободу чи гідність;

4. Стандарт, якому суперечить явище, що засуджується

відповідним міжнародним правовим актом. Це можуть бути,

наприклад, голод, релігійна неповага, дискримінація жінок,

186

расова дискримінація, тортури, нелюдське або таке, що

принижує гідність, поводження чи покарання;

5. Об'єкт протиправних порушень - без одночасної вказівки

таких протиправних порушень. Декларація ООН про захист

жінок та дітей у надзвичайних ситуаціях і в період збройних

конфліктів зазначає, що гідність людської особи і в подальшому

зазнає значних порушень;

6. Об'єкт можливих протиправних порушень з одночасною

вказівкою на них. Декларація ООН про використання науково-

технічного прогресу в інтересах миру і на благо людства

зазначає, що науково-технічні досягнення можуть потягнути за

собою небезпеку для громадянських і політичних прав окремої

особи чи групи осіб і для людської гідності;

7. Об'єкт державно-правового захисту. Зокрема, остання

згадана Декларація ООН зазначає, що „всі держави вживають

ефективних заходів, включаючи законодавчі, з метою

попередження і недопущення використання науково-технічних

досягнень на шкоду правам людини і основним свободам і

гідності людської особистості";

8. Ідеал, до якого має призвести процес, підтримуваний

даним міжнародним правовим актом. Скажімо, Декларація про

поширення серед молоді ідеалів миру, взаємної поваги і

взаєморозуміння між народами наголошує на тому, що

головною ціллю ООН у галузі прав людини є досягнення

кожною людиною максимуму свободи і гідності. ООН настійно

закликає до подвоєння зусиль з метою забезпечення всім людям

життя, що відповідає вимогам свободи і гідності.

Поряд з цим жоден з міжнародних правових актів не

містить загального визначення поняття „людська гідність". Це

зумовлює неоднозначне розуміння зазначеного поняття і може

призвести до його невиправдано звуженого тлумачення. Чітке ж

визначення у таких актах поняття „людська гідність" могло б

виступати формальною підставою для розширення можливостей

187

забезпечення, охорони й захисту прав людини.

Поняття „гідність людини" дістає втілення й у

конституціях деяких держав. Так, ст.З Конституції Італії,

ухваленої 27 грудня 1947р., закріплює положення про те, що

„всі громадяни мають однакову суспільну гідність". (І це

закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН Загальної

декларації прав людини, у ст.1 якої виголошено, що всі люди

народжуються "рівними у своїй гідності").

Процес конституційного відображення феномену гідності

людини кардинально інтенсифікувався у тих державах

Центральної й Східної Європи, які належать до перехідних

(постсоціалістичних). Поняття гідності зустрічаємо нині,

зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії, Литви,

Македонії, Молдови, Росії, Словаччини, Словенії, Узбекистану,

Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано,

що „природжена й невід'ємна гідність людини є джерелом

свобод і прав людини і громадянина. Вона є непорушною, а її

повага і захист становлять обов'язок органів публічної влади"

(ст.30).

Окрім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи

інакше, про право людини і громадянина на відшкодування

(компенсацію) моральних збитків (Білорусь, Естонія, Литва,

Словаччина, Україна, Хорватія, Чехія).А щодо судового захисту

цього права ухвалювались спеціальні постанови Пленумів

Верховного Суду України (1995р., зі змінами у 2001р.) та

Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994р.).

З огляду на усі такі обставини, й сучасна юридична наука

приділяє все більшу увагу різноманітним проблемам

юридичного захисту людської гідності та юридичного

забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди.

Ці проблеми досліджувались, зокрема, у монографіях А.

Загорулько (Харків, 1996), А. Ерделевського (Москва, 1996,

1997, 1998), І. Марогулової (Москва, 1998), М. Гошовського та

188

О. Кучинської (Київ, 1998), І. Полякова (Москва, 1998), А.

Шпунара (Будгощ, 1999), Я. Гайди (Люблін, 2000), К. Голубєва і

С. Наріжного (Санкт-Петербург, 2000), В. Паліюка (Харків,

2000), А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука (Київ, 2001), у

міжнародній збірці статей „Гідність людини як категорія права"

(Варшава, 2001).

З цієї тематики лише у другій половині 90-х років

минулого століття в Україні й Росії було захищено понад десять

кандидатських дисертацій.

Усе це якраз і є свідченням невипадковості, закономірності

згаданої гуманістичної тенденції у розвитку інституту прав

людини.

Що ж до наукового осмислення, теоретичної інтерпретації

зазначеної проблематики, то кидається у вічі неабияка

строкатість, неоднаковість поглядів юристів з багатьох питань,

котрі охоплюються нею (йдеться, зокрема, про: сутність,

характер і види моральної шкоди; підстави виникнення права на

її компенсацію, коло суб'єктів, у яких це право виникає;

критерії визначення грошової або ж іншої компенсації;

юридичний механізм реалізації цього права).

Та навряд чи такий плюралізм сприяє здійсненності й

ефективності захисту (передовсім судового захисту) права, що

розглядається. Одна із основних причин існуючих розбіжностей

вбачається у тому, що право людини на компенсацію моральної

шкоди досліджується, зазвичай, із юридично-галузевих позицій,

у той час як воно, на мою думку, має загальноюридичний (а ще

точніше - загальноправовий) характер . А вже давно відомо, що

вирішенню „часткових", більш-менш конкретних питань має

неодмінно передувати розв'язання проблем найбільш загальних,

зокрема конструювання вихідних, базових, методологічно

визначальних категорій (моральна шкода, компенсація

моральної шкоди, право людини на таку компенсацію).

189

Суб'єктивна й об'єктивна (антропна) гідність людини.

Існують такі доктринальні інтерпретації категорії гідності

людини, котрі залежно від суб'єкта оцінювання можуть бути

позначені як:

• „суб'єктивістський" (самооцінка людиною її власної

цінності, значущості). Так, людина усвідомлює своє становище

у суспільстві, колективі. їй притаманні самоповага та потреба

у поважанні її іншими людьми. Ця внутрішня самооцінка

власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного

значення і є, на думку М. Малеїна, гідністю

. Схожого погляду

дотримується Ю. Скуратов

. В. Здравосмислов під гідністю

розуміє поважання високих моральних якостей у самому собі

;

• „об'єктивістсько-соціальний" (соціальна- групова чи

загальносуспільна - оцінка гідності людини). М, Коржанський

визначає гідність особи як право на громадську повагу, що

ґрунтується на визнанні суспільством громадської цінності цієї

особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи

;

• „суб'єктивістсько-соціальний" (самооцінка людиною її

соціальної оцінки, сформульованої іншими суб'єктами). Так,

С. Братусь

, О. Красавчиков

поняття гідності визначали як

відображення у свідомості громадянина його оцінки соціумом,

тобто самооцінку особою її суспільної оцінки.

Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається

на увазі у першу чергу самооцінка, тобто внутрішня оцінка

людиною самої себе. Самооцінка - це судження біосоціального

Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. — М.,

1985.-С.32.

Див.: Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации.

Особенная часть. - М., 1996. - С.69.

Уголовное право России. Особенная часть: Учебник. - М., 1996. - С.74.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива - К.,

1998.-С.223.

Див.: Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. -

М, 1963.-С.85.

Див.: Советскоегражданскоеправо.-М., 1972.-Т.1.-С.157.

190

індивіда про міру наявності у нього тих чи інших якостей,

властивостей у співвідношенні з певним еталоном, зразком,

котрий формується суспільством або певною його групою

(найчастіше - групою домінуючою). Така самооцінка буде тим

правильнішою, достовірнішою, чим точніше вона

відображатиме ту оцінку, яку дають цій людині інші люди, у

відносинах з котрими вона перебуває. Остання обставина дає

підставу ставити питання про істинність чи хибність

самооцінки.

Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом

самосвідомості, тобто усвідомлення людиною себе самої як

особистості: зокрема, усвідомлення своєї життєдіяльності у

суспільстві, стосунків з іншими людьми, рис свого характеру,

своїх вчинків, їх мотивів, цілей, своїх розумових, фізичних,

моральних якостей.

У такому випадку гідність людини - це внутрішня оцінка

людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об'єктивно

існуючій цінності даної людини для інших суб'єктів.

Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової

оцінки є суттєвим засобом впливу на самосвідомість людини.

На підставі такої оцінки формується еталон вимог, котрі

ставляться до поведінки людей у конкретній ситуації.

Враховуючи ці вимоги, людина самостійно (але тільки-но на

основі практики своїх стосунків з іншими суб'єктами!) отримує

уявлення про особисту (власну) гідність.

Біосоціальний індивід набуває свою особисту (власну)

гідність і може її втратити як у власних очах, так і в оцінці

інших людей. Гідність, що розуміється в такий спосіб, не

належить „автоматично" кожній людині, а залежить від її

поведінки в щоденному житті. На думку деяких вчених, особа, в

якої досить розвинуте почуття власної гідності: • діє згідно з

власною системою цінностей і переконань, намагається бути

вірною собі. Вище цінує правду ніж

191