Психология личности - шпоры (украинский язык)

Подождите немного. Документ загружается.

безпечним способом. Его виступає в ролі “виконавчого органу” особистості і є цариною

протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.

Суперего – останній компонент особистості, що розвивається, функціонально

означаючи систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийнято в

оточенні індивідуума. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком

тривалої залежності від батьків. Далі функцію розвитку бере соціум (школа, однолітки і т.д.).

За 3. Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що

виникає через “взаємовідносини” трьох компонентів структури особистості.

Психологічно зріла особистість у психодинамічному напрямку характеризується

відокремленими один від одного «Я», «Воно» і «Над-Я» і котрі не втягнуті в тяжкі

конфлікти, характерні для дитини і невротика."Я" в якості "стержня особистості" зазнає

багато змін протягом життя людини внаслідок того, що йому доводиться засвоювати великі

області, які належать "Воно" і "Над-Я".

32. Психологічно зріла особистість з позиції вітчизняної психології

Проблема оцінки розвитку особистості відноситься до такої, що не втрачає своїй

актуальності в психології.

А.Н. Леонтьев указував, що особистість – це особлива якість, котру індивід здобуває в

суспільстві, у сукупності відносин, суспільних по своїй природі, у які індивід утягується.

Задоволення людиною предметно-речовинних потреб приводить до низведення їх лише до

рівня умов, а не внутрішніх джерел розвитку особистості: особистість не може розвиватися в

рамках потреб, її розвиток припускає зсув потреб на творення, що не знає границь. Цей

висновок має принципове значення.

Психологи, що розробляють теорію особистості, вважають, що людина як особистість

являє собою відносно стійку психологічну систему. Згідно Л.І. Божович, психологічно

зрілою особистістю є людина, здатна керуватися свідомо поставленими цілями, що визначає

активний характер його поводження. Ця здатність обумовлена розвитком трьох сторін

особистості: раціональної, вольовий, емоційної.

Саме всебічний, гармонічний (а не потворно – однобокий) розвиток кожної людини і є

головною умовою народження особистості, що вміє самостійно визначати шлях свого життя,

своє місце в ній, свою справу, цікаву й важливу для всіх, у тому числі й для нього самого».

Центральної, смислоутворюючою характеристикою людини є його спосіб відношення

до іншої людини. Ця думка присутня в багатьох психологів, але в С.Л. Рубінштейна вона

виражена з особливою яскравістю й глибиною: «...найперше з перших умов життя людини –

це інша людина. Відношення до іншої людини, до людей становить основну тканину

людського життя, її серцевину. «Серце» людини все виткано з його людських відносин до

інших людей; те, чого воно стоїть, цілком визначається тим, до яких людських відносин

людина прагне, які відносини до людей, до іншої людини вона здатна установлювати.

Психологічний аналіз людського життя, спрямований на розкриття відносин людини до

інших людей, становить ядро справді життєвої психології. Тут разом з тим область «стику»

психології з етикою».

Братусь Б.С., опираючись на слова відомих учених і мислителів, говорить про те, що

«особистість як специфічна конструкція, що зводить не до інших вимірів, не є

самодостатньої, у собі самої несучий кінцевий зміст. Зміст цей знаходиться залежно від

складних відносин, зв'язків із сутнісними характеристиками людського буття. Інакше

кажучи, сутність особистості й сутність людини відрізняються друг від друга тим, що перше

є спосіб, інструмент, засіб організації досягнення другого, а виходить, перше одержує зміст і

виправдання в другому».

Як і все живе, життєвий процес, відношення до іншого несе в собі вихідне, рушійне

протиріччя. Це протиріччя, боротьба протилежно спрямованих тенденцій, векторів є, з

одного боку, розгляд людини як самоцінності, як безпосередньо родової істоти, а з іншого

боку – розуміння її як засобу, підлеглого зовнішньої мети. Наближення до першого й

протистояння другому – основна умова розвитку людини як людини. Умовами й одночасно

критеріями цього розвитку є: відношення до іншої людини як до самоцінності, як до істоти,

що персоніфікує в собі нескінченні потенції роду людина (центральне системоутворююче

відношення); здатність до децентрації, самовіддачі й любові як способу реалізації цього

відношення; творчий, цілетворний характер життєдіяльності; потреба в позитивній волі;

здатність до вільного волез’явлення; можливість самопроектування майбутнього; віра в

здійсненність наміченого; внутрішня відповідальність перед собою й іншими, минулими й

майбутніми поколіннями; прагнення до знаходження наскрізного загального змісту свого

життя».

33. Проблема особистісного вибору і сенс життя

Сенс життя можна визначити як стійку, домінуючу спрямованість моральної

свідомості, що безпосередньо виявляється у соціальній діяльності особистості чи суспільної

групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і

стратегічні цілі як граничні підвалини вибору способу життя. Базою індивідуального вибору

сенсу життя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття,

подолання суперечностей між вимогами суспільного ідеалу і змістом власної діяльності,

суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень розуміння і

обґрунтування свого призначення і покликання, покладання цілей і перспективи власної

життєдіяльності у контексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Система особистісних змістів кожної людини визначає індивідуальні варіанти його

ціннісних орієнтацій. Людина з першого років життя засвоює й створює ціннісні орієнтації,

які формують його життєвий досвід. Ці ціннісні орієнтації він проектує на своє майбутнє.

Саме тому настільки індивідуальні ціннісно-орієнтаційні позиції людей, і властиво життєвий

шлях кожної людини.

Отже, уявлення про власне майбутнє пов'язане із цінностями. Цінності, будучи по своїй

природі соціально-історичними, є засобом прилучення індивіда до роду (родовим людським

здатностям), тим самим дозволяючи перебороти кінцівку (тимчасовість) людського

існування. Цінності, у свою чергу, тісно пов'язані з уявленнями про сенс життя, що є

одночасно й підстава розвитку особистості, і його результатом.

Самовизначення пов'язане із цінностями, з потребою формування значеннєвої системи,

у якій центральне місце займає проблема сенсу життя, з орієнтацією на майбутнє.

Визначення людиною себе в суспільстві як особистості є визначення себе (самовизначення,

заняття активної позиції) відносно соціокультурних цінностей, і тим самим – визначення

змісту свого існування, Визначення себе як особистості – особистісне самовизначення – має

ціннісну-смислову природу. Цінності ж задають орієнтацію на майбутнє.

У пошуках змісту свого існування, у найбільш загальній формі проявляється ціннісно-

смислова природа особистісного самовизначення. Потреба в сенсі життя характеризує

дорослі форми поводження й тому не може бути обійдена, коли ми маємо справу із процесом

дорослішання особистості, становленням людського “я”. наприклад, Віктор Франкл

розглядає прагнення до пошуку й реалізації людиною змісту свого життя як уроджену

мотиваційну тенденцію, властивим всім людям і такою, що є основним двигуном

поводження й розвитку дорослої людини. Потреба в сенсі життя, вважає К.Обухівський,

утворює той “вузол”, що дозволяє людині, по-перше, інтегрувати численні вимоги, що йдуть

із різних сфер його життєдіяльності, будувати життя не як послідовність розрізнених

випадків, а як цілісний процес, що має мети й наступність, і, по-друге, допомагає людині

інтегрувати всієї його здатності, максимально їх мобілізувати, випливаючи тим завданням,

які ставляться їм відповідно до виробленої Я-концепції й концепцією життя.

ння якогось продукту і досить гнучкі (у структурі складних умінь), то звички є

негнучкою (часто і нерозумною) частиною діяльності, виконуваною механічно, і не мають

свідомої мети або явно вираженого продуктивного завершення. На відміну від простої

навички, звичка може деякою мірою свідомо контролюватися. Але від уміння вона

відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (погані звички). Звички як елементи

діяльності являють собою найменш гнучкі її частини.

34. Акцентуації характеру ( А.Є. Лічко)

1. Гіпертимний тип. Відрізняється рухливістю, схильністю до пустунства,

товариськістю. Дуже галасливі, завжди добрий настрій. За хороших загальних здібностей

одночасно і велика невсидчивість, тому і навчаються нерівномірно. Часто можуть

конфліктувати з дорослими. У них багато захоплень, хобі, але вони дуже недовготривалі

(поверхневі)

2. Циклоїдний тип. Висока дратівливість, схильність до апатії, перевага віддається

самотності. Тяжко переживають навіть незначні невдачі, дуже дратуються навіть на критику,

зауваження. Настрій час від часу змінюється від припіднятого до подавленого з періодами

приблизно 2-3 неділі.

3. Лабільний тип. Характерний вкрай змінливий настрій. Приводом для цього може

послугувати навіть незначне - слово, погляд... Поведінка майже повністю залежить від

хвилинного настрою.

4. Астено-невротичний тип. Характерна висока підозріливість і капризність,

втомляємість, особливо при виконанні розумової праці, і роздратованість.

5. Сензитивний тип. Цей тип характеризується високою чутливістю до всього: і те що

втішає, і те, що засмучує. Такі підлітки не люблять великих компаній, веселих ігор.

Найчастіше вони сором’язливі і несміливі при сторонніх, а відкритими і товариськими вони

бувають тільки з добре знайомими людьми.

6. Психастенічний тип. Цей тип характеризується прискореним і раннім

інтелектуальним розвитком, схильністю до роздумів і міркувань до самоаналізу і оцінці

поведінки інших.

7. Шизоїдний тип. Головна риса - замкнутість (надання переваги самотності). Підлітки

дуже часто демонструють зовнішню байдужість до оточуючих людей, погано розуміють стан

інших, їх почуття. Їх дуже важко зрозуміти оточуючим, особливо однолітками, а їх, як

правило, не дуже люблять.

8. Епілептоїдний тип. Дуже часто плачуть, особливо в ранньому віці. Такі діти люблять

мучити тварин, ображати меншого, в компаніях дітей поводять себе як диктатори. Їх риси -

жорстокість, власність, егоїзм.

9. Істероїдний тип. Найбільш характерна риса цього типу - егоцентризм, прагнення до

постійної уваги до своєї особи. Головне для них - привертати до себе увагу оточуючих,

вислуховувати у свою адресу захоплення і похвалу.

10. Нестійкий тип (неустойчивий). Іноді про нього говорять як про слабовільного,

котрий пливе за течією. Таких підлітків дуже притягають розваги, ледарство, святковість.

Відсутні будь-які серйозні в тому числі професійні інтереси, майже зовсім не думають про

майбутнє.

11. Конформний тип. Цей тип демонструє бездумне, а часто просто підпорядкування

будь-яким авторитетам, групі. Це тип пристосування.

35. Особистість і характер людини

Характер - це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і

спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Характер є сукупністю певних

рис особистості. Кожна риса хар-ру є рисою особистості, але далеко не кожна риса

особистості є рисою хар-ру.

Щоб бути рисою характеру, риса особистості має бути: досить виразною; досить тісно

пов’язаною з іншими рисами хар-ру в одне ціле; систематично виявлятися в різних видах

діяльності, ситуаціях, обставинах.

Виділяють такі риси хар-ру:

1) риси, які характеризують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і спілкування -

ощадливість, раціональність;

2) риси, які характеризують дії, спрямовані на досягнення цілей, - наполегливість,

цілеспрямованість, послідовність;

3) риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і характеризують особливості дії,

вчинків, поведінки загалом, - інторверсія-екстраверсія, тривожність, витриманість-

імпульсивність, ригідність.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

· спрямованість; · переконання; · розумові риси; · емоції; *волю; *темперамент; ·

повноту; · цілісність; · визначеність; · силу.

Характер не успадковується і не є природженою властивістю особистості, а також не є

постійною і незмінною властивістю. Характер формується і розвивається під впливом

навколишнього середовища, життєвого досвіду людини, його виховання.

36. Загальна характеристика невротичної особистості.

Поняття неврозу на сьогодні є узагальнюючим для різноманітних - як за формою

проявів, так і за ступенем вираженості - проявів психічного життя. Спільним для них є те, що

людина, що переживає невроз, замість раціонального способу реагування на вимоги

зовнішнього світу і адекватного управління внутрішніми мотивами випробовує якісь

ірраціональні феномени, які здаються дивними і не підлягають довільному контролю. У

традиції психоаналізу, що бере початок у працях Зигмунда Фрейда, вводиться наступний

поділ: виділяються невротичні симптоми і невротичні характери.

При невротичних симптомах має місце переживання тих чи інших проявів як дивних,

безглуздих - просто чужих. Всі симптоми справляють враження незрозумілого (з точки зору

джерела і сенсу) вторгнення в особистість, що порушує її цілісність і не піддається

свідомому контролю. Невротичний симптом, таким чином, виглядає недоречним, що заважає

"додаванням" до особистості, і від такого додавання, зрозуміло, хочуть позбутися. Це

можуть бути:

• емоційні розлади і порушення настрою - тоді психологи, психотерапевти кажуть,

приміром, про нападах тривоги і депресії;

• мимовільні рухи (тики, посмикування, ін), зміни соматичних функцій (травлення,

пото-і слиновиділення, роботи шлунково-кишкового тракту та сечостатевої системи, тощо) і

різні відчуття (оніміння / паралічу, води / холоду, ін) , як при істерії;

• нав'язливі думки або спонукання до дії ( "пристрасть" до наведення порядку,

"ритуали", ін) - при обсессіях і компульсивних розладах.

При невротичних характерах ситуація виглядає іншим чином: особистість постає не

як відносно цілісна і однорідна, лише обтяжена "додаванням"-симптомом - вона явно

надламана, деформована (перекручена) і часто настільки "затягнута" хворобою, що важко

сказати, де закінчується сама особистість і починаються власне симптоми.

37. Соціальні типи характерів за Е. Фроммом

Узагальнивши дані спостережень за соціальною поведінкою різних людей,

співвіднісши їх з практикою роботи в клініці (Е. Фромм був лікарем-психіатром

фрейдистської орієнтації), автор цієї типології характерів вивів такі їх основні типи:

1. “Мазохіст-садист” - людина, схильна бачити причини своїх життєвих успіхів і

невдач, а також причини соціальних подій, що спостерігаються, не в обставинах, а в людях.

Намагаючись усунути ці причини, вона спрямовує свою агресію на людину, яка здається їй

причиною невдачі. Якщо мова йде про неї саму, то її агресивні дії спрямовуються на себе.

Така людина багато займається самоосвітою, самовдосконаленням, “перероблянням” людей

“у кращий бік”. Особливо небезпечний для оточуючих такий тип тоді, коли він одержує над

ними владу: він їх починає тероризувати, виходячи з “благих намірів”.

Цей тип людей прагнене ставити людей у залежність від себе, одержувати над ними

повну і безмежну владу, експлуатувати їх Такий тип людини називають авторитарною

особистістю. Подібні особистісні якості були властиві Гітлеру, Сталіну та ін.

2. “Руйнівник” характеризується вираженою агресивністю й активним прагненням до

усунення, знищення об'єкта, що викликає фрустрацію, крах надій у даної людини.

“Руйнівність, - пише Фромм, - це засіб рятунку від нестерпного почуття безсилля”. До

руйнівності як засобу вирішення своїх життєвих проблем звичайно звертаються люди, що

відчувають почуття тривоги і безсилля, обмежені в реалізації своїх інтелектуальних та

емоційних можливостей.

3. “Конформіст-автомат” - індивід, який, стикнувшись з важковирішуваними

соціальними й особистими проблемами, перестає “бути самим собою”. Він беззаперечно

підпорядковується обставинам, товариству будь-якого типу, вимогам соціальної групи,

швидко засвоюючи тип мислення і спосіб поведінки, властивий більшості людей у даній

ситуації. У такої людини майже ніколи немає ні власної думки, ні вираженої соціальної

позиції. Він фактично втрачає власне “Я”, свою індивідуальність і “настільки звик відчувати

саме ті почуття, які від нього очікуються у певних ситуаціях, що лише як виняток міг би

помітити у своїх почуттях щось “чуже”. Така людина завжди готова підкоритися будь-якій

новій владі, швидко і без проблем змінює свої переконання. Це - тип свідомого або

несвідомого пристосованця.

48. Самооцінка і рівень домагань.

Самооцінка – це знання про себе в поєднанні з певним ставленням до себе.

Самооцінка належить до ядра особистості і є важливим регулятором поведінки, саме

від неї залежать відносини людини з оточуючими, її критичність, вибагливість до себе,

ставлення до успіхів та невдач.

Самооцінка безпосередньо пов’язана з рівнем домагань, тобто тим рівнем важкості

завдання, який людина зобов’язується досягти, знаючи рівень свого попереднього

виконання. Залежність самооцінки людини від рівня її домагань відобразив у 1890 році

психолог Джеймс за допомогою формули:

Самооцінка = успіх / домагання

З формули випливає, що прагнення підвищити самооцінку можливо досягти двома

способами. Людина може або підвищити рівень домагань, щоб пережити максимальний

успіх, або знизити рівень домагань, щоб запобігти невдачі. У разі успіху рівень домагань,

звичайно, підвищується, людина проявляє готовність вирішувати більш складні завдання,

при невдачі – відповідно, знижується.

Самооцінка, не є постійною. Джерелом оціночних значень різних уявлень індивіда про

себе являє собою соціокультурне оточення.

Таким чином, самооцінка – це складова особистості, що носить суб’єктивний характер і

не є постійною. Вона тісно пов’язана з рівнем домагань і за допомогою формули Джеймса,

допомагає особистості вирішити конфлікт, шляхом зниження чи підвищення рівня домагань.

Основне завдання самооцінки – це регуляція поведінки й діяльності.

39. Здібності, задатки та індивідуальні відмінності.

Здібності — це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в

навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

Природжені передумови до розвитку здібностей називаються задатками. Під

задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним їх підґрунтям

є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та її функціональні властивості. Ці

відмінності зумовлені не тільки спадковою природою організму, а й утробним і

позаутробним розвитком. Таким чином, задатки — це не здібності, а тільки передумови до

розвитку здібностей. Природні задатки до розвитку здібностей у різних людей не однакові.

Цим частково і зумовлений напрям розвитку здібностей, а також тим, чи вчасно виявлено

здібності, задатки і чи є умови для їх реалізації.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання

людей, їх освіта та виховання. Які саме здібності сформуються на основі задатків,

залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На ґрунті одних і тих

самих задатків можуть розвинутися різні здібності.

Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на

здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і

залишаються нерозвиненими.

Найвищий щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності,

результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури,

мистецтва, називають геніальністю. Геніальність відрізняється від талановитості

суспільною значущістю тих завдань, які людина розв’язує. Геній виражає найпередовіші

тенденції свого часу. Велику роль у розвитку здібностей відіграє праця.

Б.М. Теплов займався проблемою вивчення індивідуальних психологічних

відмінностей. У дослідженнях експериментально перевірялася гіпотеза про те, що одним з

успадковуваних чинників є тип нервової системи людини.

Властивості нервової системи :

1) Сила нервової системи стосовно порушення, тобто її здатність тривалий час

витримувати інтенсивні і повторювані навантаження.

2) Сила нервової системи стосовно гальмування, тобто здатність витримувати тривалі і

часто повторювані гальмуючі впливи.

3) Врівноваженість нервової системи стосовно збудження і гальмування, що виявляється в

однаковій реактивності нервової системи у відповідь на збуджувальні і гальмуючі

впливи.

4) Лабільність нервової системи, що оцінюється за швидкістю виникнення і припинення

нервового процесу збудження або гальмування.

40. Поняття про волю.

Воля — свідоме регулювання суб'єктом діяльності своєї поведінки, що пов'язано із

подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод на шляху до мети. Внутрішні (стан здоров'я,

потреби, мотиви, установки тощо) і зовнішні (простір, час, властивості предметів і явищ,

інші люди тощо) перешкоди спонукають до вольового зусилля, яке створює готовність до

подолання труднощів, що реалізується у вольових діях.

Етапи вольової дії:

1. Усвідомлення мети і бажання її досягти.

2. Усвідомлення можливостей досягнення мети.

3. Поява мотивів, які або стверджують або заперечують ці можливості.

4. Боротьба мотивів і вибір.

5. Прийняття однієї з можливостей досягнення мети в якості рішення.

6. Реалізація прийнятого рішення.

Основні вольові якості суб'єкта визначають його поведінку:

1. Сильна воля характеризується: чітким усвідомленням мети, великим бажанням її

досягти, наявністю достатніх можливостей та відповідної мотивації, обгрунтованою

боротьбою мотивів, швидким вибором та прийняттям рішення, активністю і стійкістю щодо

реалізації прийнятого рішення.

2. Наполегливість свідчить про те, що мета уявляється дещо віддаленою, але бажання її

досягти — велике, а реалізація рішення має стійкий і активний характер.

3. Впертість як вольова якість характеризується на етапах вольової дії тим, що мета і

бажання її досягти об'єктивно не виправдані; можливості і мотиви, боротьба мотивів і їх

вибір визначаються , не об'єктивним аналізом усіх можливостей, а упередженою думкою;

рішення приймається без достатнього обґрунтування, але з великим бажанням та рішучою

реалізацією.

4. Конформність характеризує: мінливість цілей і бажань; визначальне значення думок

інших людей щодо можливостей, мотивів, вибору; змінність рішень, які реалізуються дуже

пасивно.

5. Навіюваність, як вольова якість, має такі характерні ознаки етапів вольової дії: цілі,

бажання, мотиви, боротьба та вибір — дуже невиразні, майже відсутні. Рішення задається

ззовні, а його реалізація пасивна.

6. Ретельність і рішучість характеризуються приблизно таким самим складом етапів

вольових дій, що й сильна воля, наполегливість; єдина відмінність полягає у тому, що інколи

мотивів багато, а їх вибір не завжди має всебічний характер.

7. Така вольова якість, як нерішучість, означає, що має місце чітке усвідомлення цілей,

наявні можливості і мотиви, але їх боротьба і вибір мають незавершений характер, рішення

або відсутні, або швидкоплинні, а реалізація — взагалі відсутня.

8. Для слабовілля характерні: слабке бажання досягти цілі , обмежені можливості,

незавершеність у боротьбі мотивів та їх виборі, відсутність бажання приймати рішення,

нестійка реалізація рішення.

41. Вольова регуляція поведінки

Функцією вольової регуляції є підвищення ефективності відповідної діяльності, а

вольова дія постає як свідома, цілеспрямована дія людини щодо подолання зовнішніх і

внутрішніх перешкод за допомогою вольових зусиль.

Первинні, або базові, вольові якості особистості – сила волі, енергійність,

наполегливість, витримка тощо. Їх можна розглядати як. Такі якості визначають поведінку

Вторинні якості - рішучість, сміливість, самовладання, впевненість у собі. Такі якості

розвиваються звичайно в онтогенезі дещо пізніше. У житті вони виявляються в єдності з

характером, тому їх можна розглядати не тільки як вольові, але й як характерологічні.

Третя група якостей, що, відбиваючи волю людини, пов'язані водночас з її морально-

ціннісними орієнтирами. Це - відповідальність, дисциплінованість, принциповість,

обов'язковість.

Вольова дія, необхідність у ній виникає тоді, коли на шляху здійснення мотивованої

діяльності з'явилася перешкода. Вольовий акт пов'язаний з її подоланням. Попередньо,

проте, необхідно усвідомити, обдумати суть виниклої проблеми.

Вольова регуляція необхідна для того, щоб протягом тривалого часу утримувати в полі

свідомості об'єкт, над яким міркує людина, підтримувати сконцентровану на ньому увагу.

Воля бере участь в регуляції практично всіх основних психічних функцій: відчуттів,

сприйняття, уяви, пам'яті, мислення і мови. Розвиток зазначених пізнавальних процесів від

означає набуття людиною вольового контролю над ними.

42. Емоції та особистість

Емоції, якими б різними вони не здавалися, невіддільні від особистості. Те, що радує

людину, що її цікавить, зневірює, хвилює, що здається кумедним, найбільше характеризує її

суть, характер, індивідуальність.

С.Л. Рубінштейн вважав, що в емоційних проявах особистості можна виділити три

сфери: її органічне життя, інтереси матеріального порядку та її духовні, моральні потреби.

Він позначив їх відповідно як органічну (афективно-емоційну) чутливість, предметні почуття

й узагальнені світоглядні почуття. До афективно-емоційної чутливості належать, на його

думку, елементарні задоволення і невдоволення, переважно пов'язані із задоволенням

органічних потреб. Предметні почуття пов'язані з володінням певними предметами і

заняттями окремими видами діяльності. Ці почуття відповідно до предметів підрозділяються

на матеріальні, інтелектуальні і естетичні. Вони виявляються в захваті одними предметами,

людьми і видами діяльності й у відразі до інших. Світоглядні почуття пов'язані з мораллю і

ставленням людини до світу, людей, соціальних подій, моральними категоріями і

цінностями. Емоції людини насамперед пов'язані з її потребами. Вони відбивають стан,

процес і результат задоволення потреби. Цю думку неодноразово підкреслювали практично

усі без винятку дослідники емоцій, незалежно від того, яких теорій вони додержувалися. За

емоціями, вважали вони, можна точно судити про те, що в даний момент часу хвилює

людину, тобто про те, які потреби й інтереси для неї актуальні.

Люди, як особистості, в емоційному плані відрізняються один від одного за багатьма

параметрами: емоційною збуджуваністю, тривалістю й сталістю виникаючих емоційних

переживань, домінуванням позитивних (стенічних) або негативних (астенічних) емоцій. Але

найбільше емоційна сфера розвинутих особистостей розрізнюється за силою і глибиною

почуттів, а також за їхнім змістом і предметною спрямованістю.

Емоція, виражена в почутті, бажанні, потягу або пристрасті, безсумнівно містить у собі

спонуку до діяльності.

Другий істотний момент, пов'язаний з особистісним аспектом емоцій, полягає в тому,

що сама система і динаміка типових емоцій характеризує людину як особистість. Особливе

значення для такої характеристики має опис почуттів, типових для людини. Почуття містять

і виражають ставлення і спонукання людини, причому те й інше в глибокому людському

почутті зазвичай злите. Вищі почуття, крім того, несуть у собі моральні засади.

Одним з таких почуттів є совість. Вона пов'язана з моральною стійкістю людини,

прийняттям на себе моральних зобов'язань перед іншими людьми і непохитним їх

дотримуванням. Сумлінна людина завжди послідовна і стійка у своїй поведінці, завжди

співвідносить свої вчинки і рішення з духовними цілями і цінностями, глибоко переживаючи

випадки відхилення від них не тільки у власній поведінці, але й у діях інших людей. Такій

людині зазвичай соромно за інших людей, якщо вони себе поводять непорядно.

Удосконалення вищих емоцій і почуттів означає особистісний розвиток їх власника.

Такий розвиток може йти за декількома напрямками. По-перше, у напрямку, пов'язаному з

включенням у сферу емоційних переживань людини нових об'єктів, предметів, подій, людей.

По-друге, по лінії підвищення рівня свідомого, вольового контролю своїх почуттів і

керування ними. По-третє, у напрямку поступового включення в моральну регуляцію більш

високих цінностей і норм: совісті, порядності, обов'язку, відповідальності тощо.

43. Фізіологія стресу

Можна виділити три фізіологічних механізми стресу.

По-перше, у корі головного мозку формується інтенсивне стійке вогнище збудження,

так звана домінанта, що підкорює всю діяльність організму, усі вчинки і помисли людини.

Виходить, для заспокоєння треба ліквідувати, розрядити цю домінанту або ж створити нову,

конкуруючу. Всі відтяжні прийоми (читання захоплюючого роману, перегляд кінофільму -

переключення на заняття улюбленою справою) фактично спрямовані на формування

конкуруючої домінанти. Чим захопливіша справа, на яку намагається переключитися

засмучена людина, тим легше їй створити конкуруючу домінанту.

По-друге, слідом за появою домінанти розвивається особлива цінна реакція -

збуджується одна з глибинних структур мозку - гіпоталамус, що змушує сусідню залозу -

гіпофіз - виділяти у кров велику порцію адренокортикотропного гормону (АКТГ). Під

впливом АКТГ надниркові залози виділяють адреналін та інші фізіологічно активні речовини

(гормони стресу), що викликають багатосторонній ефект: серце починає скорочуватися

частіше і сильніше (пригадаємо, як воно «вискакує» з грудей при страху, хвилюванні, гніві),

кров'яний тиск підвищується (може розболітися голова, виникнути серцевий приступ),

частішає дихання. У цій фазі підготовляються умови для інтенсивного м'язового

навантаження. Але сучасна людина, на відміну від первісної, слідом за стресом звичайно не

пускає в хід м'язову енергію, що зібралася, тому в неї в крові ще довго циркулюють

біологічно активні речовини, що не дають заспокоїтися ні нервовій системі, ні внутрішнім

органам. Необхідно нейтралізувати гормони стресу, і кращий помічник тут - фізкультура,

інтенсивне м'язове навантаження.

По-третє, через те що стресова ситуація зберігає свою актуальність, до кори головного

мозку знову і знову надходять імпульси, що підтримують активність домінанти, а в кров

продовжують виділятися гормони стресу. Отже, треба знизити для себе значущість цього

незадоволеного бажання або ж відшукати шлях для його реалізації.

Деякі люди, зазнавши емоційного стресу, намагаються вирішити свої проблеми за

допомогою заспокійливих засобів або алкоголю. Медикаментозні засоби знижують

активність вогнища збудження в корі головного мозку, гальмують діяльність гіпоталамуса,

зменшують викид у кров фізіологічно активних речовин, перешкоджають їх впливу на

серцево-судинну систему, але при систематичному вживанні деяких з них виникає

хвороблива пристрасть, наркоманія. Найбільш безпечні в цьому плані настої валеріани та

інших заспокійливих лікарських трав.

Одним з найпотужніших засобів відновлення емоційної рівноваги є аутотренінг -

особлива методика самонавіювання на фоні максимального м'язового розслаблення.

Запропонував термін і детально розробив методику аутотренінгу (АТ) німецький професор-

психіатр Шульц (1884-1970). АТ допомагає швидко зняти нервово-м'язову напруженість,

хвилювання, головний біль, млявість, дратівливість, дозволяє керувати настроєм.

44. Поняття і будова людської діяльності

Діяльність можна визначити як специфічний вид активності людини, спрямований на

пізнання і творче перетворення навколишнього світу, включаючи самого себе й умови свого

існування. У діяльності людина створює предмети матеріальної і духовної культури.

Творчий характер людської діяльності виявляється в тому, що завдяки їй вона виходить за

природні межі, тобто перевершує свої генотипно обумовлені можливості. Внаслідок

творчого характеру власної діяльності людина створила знакові системи, знаряддя впливу на

себе і природу. Користуючись цими знаряддями, вона побудувала сучасне суспільство, міста,

машини. Історичний прогрес зобов'язаний своїм походженням саме діяльності, а не

удосконалюванню біологічної природи людей.

Діяльність людини в основному породжується і підтримується штучними потребами.

Це - потреби в пізнанні (науковому і художньому), творчості, у моральному

самовдосконаленні тощо.

Основні характеристики людської діяльності:

1. Діяльність людини носить продуктивний, творчий, характер.

2. Діяльність людини пов'язана з предметами матеріальної і духовної культури, що

використовуються нею або як інструменти, або як предмети задоволення потреб, або як

засоби власного розвитку.

3. Діяльність людини перетворює її саму, її здібності, потреби, умови життя.

4. Людська діяльність в її різноманітних формах і засобах реалізації є продуктом

історії.

5. Предметна діяльність від народження людям не дана. Вона «задана» у культурному

призначенні і способі використання навколишніх предметів. Таку діяльність необхідно

формувати і розвивати в навчанні і вихованні.

Діяльність завжди цілеспрямована, активна, націлена на створення деякого продукту.

Діяльність людини має такі основні характеристики: мотив, мету, предмет, структуру і

засоби.

Мотивом діяльності називається те, що спонукає її, заради чого вона здійснюється. Як

мотив звичайно виступає конкретна потреба, що у ході і за допомогою даної діяльності

задовольняється. Мотиви людської діяльності можуть бути найрізноманітнішими:

 органічними (спрямовують на задоволення природних потреб організму),

 функціональними (спонукають до різного роду культурних форм активності, наприклад

до ігор і занять спортом),

 матеріальними (спрямована на створення різноманітних предметів)

 соціальними (одержання визнання і повагу оточуючих)

 духовними (пов'язані із самовдосконаленням людини).

Метою діяльності є її продукт. Він може являти собою реальний фізичний предмет,

створюваний людиною, певні знання, вміння та навички, що одержуються в ході діяльності,

творчий результат (думка, ідея, теорія, витвір мистецтва).

Предметом діяльності називається те, з чим вона безпосередньо має справу. Так,

наприклад, предметом пізнавальної діяльності є всякого роду інформація, предметом

навчальної діяльності - знання, вміння та навички, предметом трудової діяльності -

створюваний матеріальний продукт.

Усяка діяльність має певну структуру. У ній зазвичай виділяють дії й операції як

основні складові діяльності. Дією називають частину діяльності, що має цілком самостійну,

усвідомлену людиною мету. Наприклад, дією, включеною у структуру пізнавальної

діяльності, можна назвати одержання книги, її читання.

Операцією іменують спосіб здійснення дії. Характер операції залежить від умов

виконання дії, наявних у людини вмінь і навичок, інструментів і засобів виконання дії.

Засобами здійснення діяльності є інструменти, якими людина користується, виконуючи

ті або інші дії й операції.

Мотивація діяльності у перебігу її розвитку не залишається незмінною. У міру розвитку

людини, з віком, відбувається зміна мотивації її діяльності.

45. Види і розвиток людської діяльності

Основні види діяльності: спілкування, гра, навчання і праця

Спілкування - перший вид діяльності, що виникає в процесі індивідуального розвитку

людини, за ним йдуть гра, навчання і праця. Всі ці види діяльності носять характер, що

розвиває, тобто при включенні й активній участі в них дитини відбувається її

інтелектуальний та особистісний розвиток.

Спілкування розглядається як вид діяльності, спрямованої на обмін інформацією між

людьми. Воно також переслідує цілі встановлення порозуміння, добрих особистих і ділових

відносин, надання допомоги та навчально-виховного взаємовпливу людей. Спілкування

може бути безпосереднім і опосередкованим, вербальним і невербальним. При

безпосередньому спілкуванні люди знаходяться в прямих контактах, знають і бачать один

одного. При опосередкованому спілкуванні прямих контактів між людьми немає. Вони

здійснюють обмін інформацією через інших людей або через засоби запису і відтворення

інформації (книги, газети, радіо, телебачення, телефон тощо).

Гра - це вид діяльності, результатом якої не стає виробництво якогось матеріального

або ідеального продукту (за винятком ділових і конструкторських ігор дорослих і дітей). Ігри

часто мають характер розваги, відпочинку. Іноді ігри служать засобом символічної розрядки

напруженостей.

Навчання - вид діяльності, метою якої є набуття людиною знань, вмінь і навичок.

Навчання може бути організованим (здійснюватися в спеціальних освітніх закладах) і

неорганізованим (бути побічним, додатковим результатом інших видів діяльності). У

дорослих людей навчання може набувати характеру самоосвіти. Особливість навчальної

діяльності полягає в тому, що вона прямо служить засобом психологічного розвитку

індивіда.

Особливе місце в системі людської діяльності посідає праця. Саме завдяки праці

людина побудувала сучасне суспільство, створила предмети матеріальної і духовної

культури, перетворила умови свого життя таким чином, що відкрила для себе перспективи

подальшого, практично необмеженого розвитку.

У процесі розвитку діяльності відбуваються її внутрішні перетворення. По-перше,

діяльність збагачується новим предметним змістом. її об'єктом і, відповідно, засобом

задоволення пов'язаних з нею потреб стають нові предмети матеріальної і духовної культури.

По-друге, у діяльності з'являються нові засоби реалізації, що прискорюють її перебіг і

удосконалюють результати. По-третє, у процесі розвитку діяльності відбувається

автоматизація окремих операцій та інших компонентів діяльності, вони перетворюються на

вміння і навички. По-четверте, у результаті розвитку діяльності з неї можуть виділятися,

виособлюватися і далі самостійно розвиватися нові види діяльності. Цей механізм розвитку

діяльності, описаний О.М. Леонтьєвим, одержав назву зсуву мотиву на мету.