Пальчевський С.С. Соціальна педагогіка

Подождите немного. Документ загружается.

131Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

Як уже згадувалося, мистецтво – це особлива психотехніка, яка вла$

стивими їй засобами ефективно формує екопсихологічну систему особи$

стості. Без нього таке формування майже не можливо уявити, оскільки

важко знайти ефективніший від нього засіб, що звільняє і стимулює. Зва$

жаючи на це, країна як одне з основних джерел макрочинників соціалі$

зації не тільки безпосередньо впливає на перебіг процесу соціалізації

особистості, а й посередництвом різних жанрів мистецтва, якому щедро

поставляє «первинний» матеріал для художніх образів.

Однак, як попереджував стосовно внутрішніх національних особ$

ливостей будь$якого народу Д.С.Лихачов, не варто захоплюватися. Не

слід робити національні риси винятковими, перебільшувати їх. Вони

– лише «деякі акценти», а не ті якості, що відсутні в інших. Націо$

нальні особливості зближують людей різних національностей, а не за$

микають народи в собі. Народи – не відгороджені стінами суспільства,

а гармонійно узгоджені між собою асоціації, які зобов’язані взаємодо$

повнювати один одного. Національні риси народу існують не в собі і не

для себе, а для інших. Вони, як стверджує дослідник, спостерігаються

тільки збоку і в порівнянні, тому повинні бути зрозумілими для інших

народів, інакше кажучи, в «якомусь другому аранжуванні повинні існу$

вати і у них».

Наступним важливим джерелом макрочинників соціалізації є ет

нос. У сучасній етнологічній науці не існує єдиного розуміння етносу,

його сутності та структури. Найпоширеніше визначення можна дати за

Ю.В.Бромлеєм (1983). Етнос – це історично складена на певній тери$

торії сукупність людей, які володіють спільними, відносно стабільними

особливостями мови, культури, психіки, а також усвідомленням своєї

єдності та відмінності від інших подібних утворень (самосвідомістю),

фіксованим у самоназві. У розумінні Л.Н.Гумільова (1993), етнос – це

певний колектив людей, який протиставляє себе всім іншим аналогіч$

ним колективам («ми» і «не ми») і має особливу внутрішню структуру та

оригінальний стереотип поведінки. На думку вченого, етнічний стерео$

тип поведінки не успадковується, а засвоюється дитиною в процесі со$

ціалізації, зберігаючись майже без змін упродовж усього життя. Такий

стереотип поведінки Л.Н.Гумільов ілюструє жартівливим прикладом си$

туації в трамваї, в який увійшов буйний п’яниця. Вчений вважає, що

пасажири, які належать до різних етносів, поведуть себе по$різному: ро$

сіянин пожаліє п’яного і звільнить йому місце; татарин, гидуючи, відійде

вбік; німець покличе міліцію; грузин може відповісти фізичною агре$

сією на буйну поведінку п’яного.

132 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Спільні етнічні особливості слугують об’єднувальною основою для їхніх

носіїв у різноманітних куточках земної кулі, породжують патріотичні по$

чуття приналежності до свого народу.

...Нас доля закидає в далі сині,

Де мальви біля хати не цвітуть,

Де не зібратися сім’ї – родині,

Щоб провести когось в «останню путь».

Буває, щедро чуже сонце світить,

Та не зігріть йому духовних руж,

Бо України сонечку жаріти

Судилося у храмах наших душ.

(С.Пальчевський)

Особливості психіки і поведінки представників різних етнічних

спільностей виявляють себе у двох складових: біологічній та соціально$куль$

турній, що, відповідно, ґрунтується на таких особливостях соціалізації, як:

вітальні (біолого$фізичні) та ментальні (фундаментальні духовні якості).

Під вітальними розуміють умови та характер фізичного розвитку людини,

починаючи від способів годування її в дитинстві.

Наприклад, у багатьох африканських і азійських країнах, де немовля

постійно перебуває біля лона матері, дитина розвивається значно швидше,

ніж в інших країнах, де немовля немає такого тісного контакту з матір’ю.

Однак після відлучення від материнських грудей дитина поступово відстає

у фізичному розвитку від європейських ровесників.

Особливості харчування та природно$кліматичні умови впливають на

загальний фізичний розвиток етнічних груп населення. Пігмеї екваторі$

альних лісів Африки найменші у світі на зріст люди тому, що вони вимушені

харчуватися продуктами, які дарує земля з найінтенсивнішим промивним

режимом на планеті, внаслідок чого багато життєво важливих мікроелементів

ґрунту вимивається з верхнього шару глибоко вниз.

Про залежність фізичного розвитку людини від харчування говорить

і той факт, що японці значно збільшили вагу та ріст, коли до традиційних

морепродуктів включили продукцію європейської кухні.

Природно$кліматичні умови яскраво виявляють свій вплив не лише у

зовнішньому вигляді представників різних рас населення, а й у деяких фізіо$

логічних та пов’язаних із ними психологічних особливостях людей. На$

приклад, сексуальна реактивність представниці центральноафриканських

племен у порівнянні з такою ж реактивністю жительки північної Феннос$

133Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

кандії співвідноситься в межах 4:1. З такою тенденцією частково пов’язані

ранні шлюби у багатьох південних народів. В Індії, наприклад, непооди$

нокі випадки, коли дівчинку віддають заміж у 13$річному віці. А в Йємені

були випадки, коли заміж віддавали 10$річних.

Вплив етнокультурних умов на соціалізацію людини, насамперед, виз$

начається введеним на початку ХХ століття французьким ученим Л.Леві$

Брюлем поняттям менталітет.

Менталітет – це глибинний духовний склад, сукупність колектив$

них уявлень на неусвідомленому рівні, властивих етносу як великій групі

людей, що сформувалася в певних природно$кліматичних та історико$куль$

турних умовах. Він не тільки визначає способи бачення і сприйняття люди$

ною навколишнього світу, а й способи діяльності у ньому. Так, наприклад, у

тих місцевостях, де виживання залежало від мисливства і рибальства, люди,

будучи вимушеними часто пересуватися за здобиччю, розвивали в собі силу,

фізичну витривалість, сміливість і впевненість у собі. На розвиток цих якос$

тей спрямовувалося і виховання дітей. Соціалізація ґрунтувалася на тому,

що батьки надавали дітям максимальну свободу і заохочували незалежність.

У землеробських культурах, навпаки, виникала потреба кооперації (прове$

дення посівної кампанії, збір урожаю, будівництво зрошувальних каналів і

дамб тощо). Людина незалежна і неконформна для колективних справ не

підходила. Результатом цього ставало те, що соціалізація представників

таких культур заохочувала взаємовідповідальність і взаємовиручку.

Роль менталітету значна не лише в процесах стихійної соціалізації, а й

у відносно соціально контрольованих її процесах. Це пов’язано з включен$

ням у нього імпліцитних концепцій особистості й виховання.

Результатом духовної діяльності етносу є його гуманітарна аура. Впер$

ше цей термін використала Почесний професор Національного універси$

тету «Києво$Могилянська академія» Ліна Костенко під час читання в

цьому університеті 1 вересня 1999 року лекції на тему: «Гуманітарна аура

нації, або Дефект головного дзеркала».

Як відомо, у словниковій літературі радянського періоду слово «аура»

інтерпретувалося як медичний термін, пов’язаний із симптоматикою де$

яких важких недуг. В окультних науках аурою вважають невидиме

світіння, яким оточена людина та інші матеріальні тіла. Бачити ж це сяйво

можуть лише високодуховні особистості, наділені даром ясновидіння. У

перекладі з латини цього слова існує до десятка значень. Але всі вони, як

стверджує Почесний професор, пов’язані з вітерцем, повівом або золо$

том, відтінками золотого, і так як існує біополе особистості, так існує й

аура цілої нації, хоч її і не видно. Гуманітарна аура нації повинна мати свою

134 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

матеріальну основу – «...потужно емануючий комплекс наук, що охоплю$

ють усі сфери суспільного життя, включно з освітою, літературою, мистецт$

вом, – в їхній інтегральній причетності до світової культури, і, звичайно ж,

у своєму неповторно національному варіанті» (Костенко Л. Гуманітарна аура

нації, або Дефект головного дзеркала // Світло. – 1999.– № 14. – С.2).

Цікавий змістовний образ дав можливість його творцю подивитися на

результати духовної діяльності різних етнічних спільностей у своєрідному

ракурсі. Виявилося, що людина здатна швидко забувати погане, бо воно

порівняно скороминуще. Ауру нації створює, насамперед, духовна праця,

осяяна сяйвом загальнолюдських вічних цінностей. Інакше як тоді поясни$

ти низку обставин?

Наприклад, увесь світ знає і шанує німців як націю філософів і ком$

позиторів, без яких неможливо уявити світову історію культури. Цей народ

подарував світові Бетховена, Баха, Гете, Шіллера, Гегеля, Канта, Шопенгау$

ера, Ніцше і багатьох інших, не менш значимих талантів. І хоч, як згадує

Л.Костенко, Бухенвальд недалеко від дуба Гете, і дуб той спиляли, і солдати

вермахту відкривали на тому пні бляшанки, – все одно, не Гітлер визначає

образ нації з його Геббельсом, що хапався за пістолет при слові культура, і

не Ельза Кох, а доктор Фауст і Лореляй над Рейном.

Те ж саме в Росії з її вічними смутами, забитим народом і «напівбе$

зумними царями та генсеками.» Не вони визначали ауру нації, а «пре$

красні вчені, мислителі, письменники й композитори».

Народи світу красиві у своїх аурах. Над Скандинавським півостро$

вом, як північне сяйво, стоїть «заворожуюча аура» музики Гріга, Сібеліуса,

дивовижних казок Андерсена. На іншому континенті далека Колумбія

підсвічена «магічною» аурою Маркеса.

Зрозуміло одне, що в кожного представника етносу аура його спільноти у

більшій чи меншій мірі осяває той внутрішній психологічний «дім», який ми

називаємо екопсихологічної системою особистості, формує почуття національ$

ної гордості, не викликаючи у переважної більшості людей почуття ненависті

чи презирства до тих етнічних спільностей, де ця аура в силу певних умов слаб$

ша. Причиною цього є те, що гордість у цьому випадку йде від тієї могутньої

енергії добра та любові, яка знайшла свій вияв у духовних творіннях.

Як же Україна виглядає у цих діоптріях? Щоб пояснити це, Л.Костенко

використовує образ дефекту головного дзеркала. Річ у тому, що коли свого

часу американці запускали з мису Канаверал дослідну станцію з особливо

потужним телескопом, що мав надзвичайно потужну систему дзеркал, то в

останній момент з’ясувалося, що головне дзеркало має дефект. Запуск станції

призупинили з метою усунення цього дефекту.

135Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

Таким телескопом , на думку талановитої поетеси , повинен бути весь

комплекс гуманітарних наук з літературою, освітою, мистецтвом. У сис$

темі дзеркал цього «телескопу» суспільство і особистість повинні отримува$

ти об’єктивну картину самих себе і віддавати у світ не викривлену інформа$

цію про це.

На жаль, аура української нації потребує посилення. Підсвічена у ней$

мовірно складних умовах відсутності державності, будучи позбавленою своє$

рідної «коронки» нації у минулі століття (широкого прошарку незмутова$

ного дворянства), вона у багатьох випадках виявилася затіненою для світо$

вої спільноти.

Нині українці як етнос, з одного боку, повинні відновити для світу

належне їм сяйво забутих імен, а з іншого боку, зробити все можливе, аби

з’явилися нові «сяючі» імена. Однак «головне дзеркало» поки що з дефек$

тами і нація «фокусується не в головному дзеркалі, а в скельцях некорект$

но поставлених лінз і призм, що заломлюють її до невпізнання».

Щоб глибше вникнути в цю проблему в рамках соціалізації особис$

тості, розглянемо наступні головні джерела макрочинників, що впливають

на соціалізацію.

Одним із них є суспільство – сукупність усталених у країні соціальних

відносин між людьми, структуру яких складають сім’я, соціальні, вікові,

професійні та інші номінальні й реальні групи, а також держава (А.В.Муд$

рик). У тлумачній словниковій літературі сучасної української мови воно

визначається як велика сукупність людей, яких об’єднує спосіб задоволен$

ня своїх приоритетних потреб (насамперед, матеріальних) шляхом добу$

вання, перетворення, виробництва, розподілу і споживання їжі, одягу, за$

собів праці й ін. (Великий тлумачний словник сучасної української мови /

Уклад. і гол. ред. В.Т.Бусел . – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2001. – С. 1218).

Суспільство як одне з найважливіших джерел макрочинників соціалі$

зації – цілісне утворення, яке перебуває у постійному історичному розвит$

ку, змінюючи свої соціальні, економічні, ідеологічні, культурні властивості

залежно від зміни історичних умов. На теренах колишнього СРСР в уяві

переважної частини населення воно фактично ототожнювалося з держа$

вою. Останнім часом у межах пострадянських країн іде нелегкий процес

«роздержавлення суспільства», що певним чином відбивається на пробле$

мах соціалізації підростаючих поколінь, ускладнюючи, а подеколи загост$

рюючи ці проблеми.

Щоб зрозуміти їх і цілеспрямовано розв’язувати, необхідно хоча б по$

біжно глянути на історію розвитку людини в складі суспільств та основні

тенденції перспектив такого розвитку.

136 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

Як відомо, людина від народження як біологічний вид не могла забез$

печити собі умов існування поза межами певної групи, в яку вона входила.

Надповільна біологічна еволюція її у зв’язку із зміною та вдосконаленням

засобів виробництва, що впливало на характер суспільних відносин, зміни$

лася на швидкісну соціально$виробничу, за свідченням деяких учених, при$

скорившись від 10 тисяч до 100 тисяч разів. Вчені по$різному пояснюють

рушійні сили такого прискорення. Але, як вважає К.Корсак, хоч майже всі

виявлені причини у певні історичні моменти і на обмеженій території мо$

жуть виходити на перший план, але їхній спільний вплив буде другорядним

у масштабах континентів і в тисячолітні епохи. На думку вченого, «..домі$

нуючий спосіб виробництва був, є і завжди залишатиметься фактором но$

мер один впливу на суспільно$політичне життя, на комплекс канонів і норм

індивідуальної та колективної діяльності, на культуру й освіту» (Корсак К.

Освіта і суспільство – дороговказ розвитку // Рідна школа. – 2002. – № 5. –

С. 5).

З опорою на критерій способу виробництва у суспільствознавчих на$

уках, як наголошувалося, визначено основні варіанти суспільств: доаграр$

не, аграрне, індустріальне, інформаційне. Зіставлення визначальних рис

цих суспільств, за Е.Тоффлером, дає підставу вважати, що людство в ос$

новній своїй частині стоїть перед порогом інформаційних суспільств, у яких

об’єктом накопичення на противагу індустріальним суспільствам стають не

влада, гроші та ресурси, а знання і виробнича компетентність з ультиматив$

ним значенням вищої освіти, об’єкт довіри якої – комплексні науки з хол$

істичними (комплексними) методами дослідження. У таких суспільствах

визначальний вплив на характер та інтенсивність процесів соціалізації

справлятиме потреба в безперервній освіті у зв’язку з безперервним удоско$

наленням гнучких та індивідуалізованих виробництв. Докорінно змінюється

структура зайнятості дорослого населення у суспільному виробництві. У

порівнянні з індустріальним суспільством кількість зайнятих у сільському

господарстві зменшиться в 4 рази і становитиме не більше 5%. У промисло$

вому секторі вона теж зменшиться більш ніж у два рази і становитиме близь$

ко 25 %. А в інтелектуально$виробничих і обслуговуючих сферах, навпаки,

зросте більш як у три рази і становитиме біля 70 %. Подібні розрахунки уже

сьогодні підтверджує розвиток інформаційних суспільств Швеції, Швей$

царії, Норвегії, Нідерландів, Данії.

Загальновизнано, що ніколи в минулому темпи і комплексність соц$

іально$економічних змін не сягали сучасного рівня. Аналіз їх на теренах

колишніх пострадянських держав нерідко обтяжується, з одного боку, ус$

падкованими від СРСР соціально$політичними алгоритмами, які не спра$

137Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

цьовують у нових умовах, а, з іншого, своєрідною «мультиреволюцією», яка

продовжує розвиватися і поглиблюватися в Україні, унікально поєднуючи

кількарівневі складні трансформаційні процеси. Вони пов’язані, насампе$

ред, із зміною соціальної структури суспільства на базі зміни суспільно$

виробничих відносин і характерні для більшості пострадянських держав.

Відповідні дослідження в цьому напрямі І.Т.Заславської засвідчують,

що, наприклад, у Росії для соціальної диференціації сучасного російського

суспільства властиве утворення численних і нестабільних за складом про$

фесійних груп. Умовно їх можна об’єднати залежно від матеріального ста$

новища , участі в управлінні майном та у владних структурах у кілька соц$

іальних прошарків: верхній, який включає в себе політичні та економічні

еліти; верхній середній, який складають власники і менеджери великих

підприємств; середній, представлений дрібними підприємцями, менедже$

рами, адміністраторами соціальної сфери, середньою ланкою апарату уп$

равління, представниками силових відомств і приватних підприємств; ба-

зовий – масова інтелігенція, робітники масових професій у сфері економі$

ки; нижчий – некваліфіковані робітники державних підприємств, пенсіо$

нери; соціальне дно.

Між цими прошарками немає чітких меж. Це створює потенційні

можливості для мобільності членів суспільства – горизонтальної і вер$

тикальної. Горизонтальна означає зміну соціальних позицій у рамках од$

ного соціального прошарку. Вертикальна – перехід членів суспільства із

одного соціального прошарку в інший (як у вищий, так і в нижчий).

За цих умов відбувається формування базової основи суспільства – се$

реднього класу. На жаль, слабкість його наразі не дозволяє йому визначати

морально$психологічний клімат у суспільстві загалом. Значно більше виз$

начає його процес люмпенізації, який охоплює майже всі соціальні про$

шарки.

На соціалізацію людей, передусім, молодших вікових груп стихійно

впливає стиль життя кожного соціального прошарку. Для багатьох дітей він

стає своєрідним еталоном у тих випадках, коли батьки не належать до нього.

За таких умов у молоді, яка перебуває на початковому етапі шляху до «само$

го себе», «справжнього», легко виробляються відомі усереднені стереотипи

загальноприйнятих стандартів. Найчастіше таким стандартом стає образ

«фірмача» з усіма властивими йому атрибутами життя: «іномаркою», доро$

гою «мобілкою», сучасним «маєтком». Уявлення батьків про знаходження

свого місця в житті й ролі праці в ньому все частіше не співпадають з відпо$

відними уявленнями дітей, частина з яких хоче мати все «відразу і швидко».

Цьому сприяє порівняно розвинута реклама, зразки «красивого» життя, які

138 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

з’явилася широка можливість спостерігати в кадрах кінофільмів, зокрема

зарубіжного виробництва. Розширені можливості здобуття вищої освіти на

платній основі часто породжують ейфоричні мрії стосовно майбутньої кар’$

єри, яку важко здобути поза рамками функціонерства. Шлях до таланови$

того вчителя, лікаря, технолога – будь$якого фахівця іде врозріз із головни$

ми напрямами до кар’єри, оскільки він передбачає заглиблення у свій фах,

а не в систему людських взаємин на дорозі до «посадового» крісла. Це приз$

водить до того, що молоді люди, відмовляючись від власної внутрішньоін$

тенційної спрямованості, намагаються здобути «престижний» фах, займа$

тися далекою від власних глибинних внутрішніх уподобань справою. Їхні

рішення стосовно громадського і особистого життя поспішливі й невива$

жені. Для багатьох улюбленою тезою стало твердження про те, що первин$

ний капітал завжди наживався нечесним шляхом. Цей «шлях» входить і в

особистісне життя, про що свідчить кількість розлучень у країні, яка сягає

майже п’ятдесятивідсоткового рівня. Ідеал автентичного життя серед таких

людей сприймається як дивацтво і своєрідне «дон$кіхотство».

Швидкий прорив у верхні прошарки суспільства вчорашніх «рядових

громадян», відомі приклади казнокрадства у високих ешелонах влади по$

роджують у широких масах нижчих соціальних верств стійке глухе не$

вдоволення.

Зрозуміло, що в умовах складної економічної та політичної ситуації в

Україні соціальні проблеми не можуть не ускладнюватися. Але серед цих

проблем є корінні, які становлять собою ту вирішальну ланку, вчепившись

за яку, можна витягнути весь ланцюг соціальних проблем. Такою ланкою

філософ Л.Чупрій небезпідставно вважає культурну кризу, яка спричинює

духовну деградацію суспільства, розмивання ціннісних орієнтирів і мораль$

ний занепад. Учений констатує, що культура і духовність – це цивілізовані

ознаки будь$якої нації, без яких вона взагалі не може існувати. Нація, в якій

нівелюються духовні цінності, приречена на загибель. У сучасному нор$

мальному громадянському суспільстві головна роль відводиться людині як

особистості, її участі у розбудові як громадянського суспільства, так і держа$

ви. Основними цінностями, які панують у такому суспільстві, є справед$

ливість, свобода, демократія, солідарність, рівність. Усе це спрацьовує в

одному напрямі – створення умов, за яких стимулюється реалізація люди$

ною властивих їй здібностей і потенцій на благо власно$особистісних і за$

гальносуспільних інтересів.

Таким чином, лише спрямованість суспільства на шлях до автентично$

го життя кожної людини спроможна вирішити головну суперечність у взає$

минах особистості й суспільства на користь обох.

139Розділ 1. Теорія соціальної педагогіки

До того часу, поки держава не визнає пріоритетного значення розвитку

культури, не зумовить престижність представників цієї галузі, залишатися

їй країною дрібних торговців, дешевої найманої сили за рубежем і роздуто$

го апарату державних та силових органів. Неможливо подолати соціально$

економічну кризу доки у серцях і умах людей панує пустеля на місці гармо$

нійного затишного внутрішнього психологічного «дому». Економіка і пол$

ітика в цьому випадку залишаються вторинними стосовно культури, духов$

ності та моралі.

Історія знає приклади, що підтверджують це. Усім відомо наскільки

швидко Німеччина та Японія «піднялися на ноги» після поразки у Другій

світовій війні. Дотепер у Німеччині живуть люди, які згадують той важкий

для народу час: «Ми збирали на полях мерзлу картоплю. Електроенергію

мали дві години на добу. Але ми знали, що треба працювати». Допомогла

аура великої нації поетів, композиторів, мислителів і відповідальність за

неї перед світом і самим собою. А ще допомогло швидке долучення до

загальнохристиянських цінностей, що закладало надійний фундамент внут$

рішнього психологічного «дому». На зміну нацистській ідеології Головним

Законом ФРН від 23 травня 1949 року було введене обов’язкове релігійне

виховання, про що в статті 7 говорилося: «Викладання релігії в державних

школах, за винятком неконфесійних, є обов’язковим. Навчання проводиться

згідно із принципами релігійних організацій».

Відомо, що у філософії сучасного духовного виховання представника

певного суспільства не прийнятні ні релятивістсько$плюралістичний нап$

рям філософії, ні гармонійно$цілісний. Доцільнішими у сучасних умовах

стають ті ідеї, які намагаються поєднати в собі позитивні риси обох цих

протилежних концепцій. Одну з таких ідей певним чином реалізує система

філософських принципів субстанціональної єдності й діалогової згоди, яка,

у свою чергу, включає в себе відому християнську ідею «послуху та відваги».

Це її згадував у свій час Микола Бердяєв, аналізуючи погляди одного з пер$

сонажів роману Достоєвського «Брати Карамазови» і відзначаючи важливе

значення того його життєвого принципу, згідно з яким «великий послух

повинен бути урівноваженим у християнстві великою відвагою». Одне без

одного недоцільне і неможливе у найвищих своїх проявах. Чи не тому не$

вдачі та негаразди супроводжують будь$яке суспільство, що для більшості

його членів не властиві ні «великий послух», ні «велика відвага», ні їх гармо$

нійне поєднання. Цим самим підтверджується висновок, згідно з яким нія$

ке правово$економічне законодавство не може нормально функціонувати,

коли воно входить у суттєву суперечність із пануючими у суспільстві мо$

ральними принципами. Українське суспільство, переживаючи це, здобуває

140 С. С. Пальчевський. Соціальна педагогіка

відповідний досвід, який рано чи пізно допоможе вийти на дорогу, яка пря$

мує до тих стандартів, що відповідають сучасним загальноєвропейським

вимогам.

Необхідність пріоритетного розвитку культури у суспільстві – це дале$

ко не кон’юктурна вимога, яка стосується певної країни на певному етапі її

розвитку. Прикладом відродження принципу пріоритету духовних ціннос$

тей над матеріально$економічними у глобальних масштабах є рішення ав$

торитетних міжнародних організацій. Зокрема, у доповіді Генерального

директора ЮНЕСКО за 1990$1991 роки говориться, що сучасна реформа

педагогічної діяльності потребує «зміни парадигми шляхом переходу осві$

ти головним чином із метою економічного розвитку до освіти... з метою

розвитку універсальної культури суспільства» (Перспективы: вопросы обра$

зования. Ежеквартальный журнал ЮНЕСКО. – М., 1992. – № 1$2. – С. 4).

Однак, виходячи із філософії І.Пригожина, це не слід розуміти як на$

тяк на протиставлення духовного матеріальному, чи на якийсь антагонізм

між ними. Адже ще Бруно у свій час стверджував, що природа і дух – це

протилежні прояви одного глибокого для них кореня. Отже, однією з най$

важливіших культурних подій нашого часу, на думку бельгійського ученого

І. Пригожина, є зближення внутрішнього і зовнішнього світів, які мають

спільну субстанціональну основу. Адже синерґетика, як відомо, розкрила,

що фізико$хімічні процеси «зовнішнього світу» мають ті ж загальні фунда$

ментальні властивості, які раніше вченими вважалися специфічними тільки

для людей. До таких властивостей, насамперед, належать механізми само$

організації та прогресивного розвитку як суспільства, так і всієї живої та

неживої природи, вибору з нескінченого числа можливостей розвитку однієї

з них тощо.

Для самоорганізації та прогресивного розвитку будь$якого суспільства,

згідно філософії нестабільності необхідна насамперед система сталих людсь$

ких систем цінностей, бо тільки вони у масштабах суспільства, на думку

І.Пригожина, «..завжди протистоять дестабілізуючим ефектам флюктуацій»

(Пригожин И. Природа, наука и новая рациональность // Философия и

жизнь. – 1991. $ № 7. – С. 36).

Коли ж нові такі цінності не створені сучасним суспільством, на дум$

ку багатьох сучасних дослідників, необхідно повернутися до тих, що прой$

шли тривале випробування часом і численними поколіннями багатьох

народів, зокрема українського (О.Вишневський, М.Стельмахович,

Л.Чупрій, В.Жуковський та ін.). Зважаючи на це, заслуговує уваги висновок

представника сучасної християнської філософії В.В.Бібіхіна стосовно того,

що саме раннє християнство, яке мало винятково унікальну форму віри,