Остапчук М.В., Рибак А.І. Системи технологій (за видами діяльності)

Подождите немного. Документ загружается.

На базі цих загальних положень будь-яку технологічну лінію (виробництва

хліба, цукру, лугів, кислот, пального, тощо) можна розглядати як систему, що

складається із окремих технологічних операцій (подрібнення, сортування,

нагрівання, вилучення вологи, хімічні і біохімічні перетворення) або

підсистем. Комплекс окремих технологічних операцій іноді об'єднують в

групи (цехи, дільниці) розглядаючи їх як підсистеми більш високого порядку

в системи технологічної лінії.

Об'єднання окремих технологічних операцій в групи (цехи, дільниці)

пов'язано частіше зі зручністю керування. Зі зміною систем керування

об'єднання окремих операцій в дільниці (цехи) може змінитися.

Технологічна лінія — це відкрита система, яка залежить від умов

зовнішнього середовища, визначає її життєдіяльність та

взаємоурівноваженість із зовнішнім середовищем (попит ринку, технічний

прогрес, наукові доробки, нове устаткування, тощо).

Крім того, що технологічна лінія як система складається із фізико-хімічних

систем, вони є складовою системи організації виробництвом (керування

підприємством) через яку здійснюється взаємозв'язок із зовнішнім

середовищем (ринок).

Три ступеня ієрархії забезпечують і розподіл функції кожного рівня цієї

ієрархії та належне їх виконання. Розглядаючи технологічну лінію як систему

або як підсистему середнього рівня підприємства, що складається із

сукупності специфічних технологічних операцій, треба відзначати специфіку

будови математичних моделей технології. Природно, що в основу математич-

ного опису зв'язків між елементами технологічної лінії повинні бути

покладені відомі фізико-хімічні закономірності, які описуються рівняннями

матеріального та енергетичного балансу:

Де

вих

- маса продуктів які надходять та виходять із і-го елементу

m, n — частка компонентів у вхідному та вихідному потоках.

вmp

вих

вх

— кількість теплоти, що надходить та виходить із і-го

елементу, та втрати теплоти у навколишнє середовище.

До цього треба додати рівняння рівноваги

C+Ф=K+N

де: С — кількість степенів свободи;

Ф — кількість фаз системи;

N — кількість зовнішніх впливових факторів;

К — кількість незалежних компонентів системи.

Треба додати також рівняння кінетики фізико-хімічних явищ

I=LX

де I— швидкість перебігання фізико-хімічного явища;

X— потенціал (градієнти температур, концентрацій, тощо);

L — кінетичний коефіцієнт.

Наведені чотири типи рівнянь значно ускладнюються при зміні структури

потоків (зворотна, паралельна, перехресна течії,

тощо) та конкретизуються для кожного типу фізичних та

хімічних явищ.

Математичні зв'язки технологічної системи із системою управління

підприємством (вища ієрархія) повинні включати в себе вартісні показники

(ціна, собівартість) і є основою для складання математичного опису для

визначення собівартості продукції.

Відзначимо, що крім розповсюдження терміну "системний аналіз" треба

використовувати термін "системний синтез" що має бути застосований при

проектуванні системи. Системний аналіз та синтез технологічних процесів

може бути успішно застосовано тільки при наявності математичної моделі

процесу. Без математичної моделі не може бути і мови про системний

аналіз або синтез.

При класичному (індуктивному) підході до моделювання, тобто переходом

від часткового до загального модель синтезується об'єднанням складових, які

були розроблені окремо. На відміну від цього, системний підхід передбачає

послідовний перехід від загального до часткового, якщо в основу покладено

загальну мету досліджень.

Системний аналіз дозволяє розглядати проблему в цілому, із постійним

наголосом на ясність аналізу, на кількісні методи оцінки та на виявлення

невизначеності. Але ці процедури не гарантують доброякісності, що

розроблена на основі аналізу. Невдачі частіше відбуваються тоді, коли

невдало сформульована мета або вибрано невдалий критерій для кількісної її

оцінки. Проте існують деякі принципи якісного аналізу.

1. Правильний вибір проблеми. Одержання точної відповіді на неправильно

поставлене запитання менш корисне, ніж не зовсім вдала відповідь на

правильно поставлене запитання.

2. Аналіз повинен мати системну спрямованість, не ізолювати процес, не

відволікатись від взаємозв'язків із сторонніми елементами зосереджувати

зусилля на розширенні границь дослідження.

3. Необхідно усвідомити наявність невизначеності та оцінити їх вплив, тобто

вказати на те, що значення параметра будуть у межах певних границь, та

вказати на те, як зменшити межі невизначеності.

4. Намагатись найти нові альтернативи.

5. Результати (рекомендації) повинні бути перевірені, ясні та об'єктивні,

тобто незалежні ні від особистості, ні від репутації або будь яких інших

інтересів.

Класичний підхід доцільно використати при моделюванні порівняно простих

об'єктів. При системному підході до моделювання чітко визначають мету

досліджень, а потім утворюють модель. Стосовно моделювання мета виникає

із завдання дослідження, що дозволяє вибрати критерії відбору і оцінити

склад елементів, які входять у створену модель. Критерії відбору окремих

елементів і критерії моделі, що складається, можуть бути різними.

При дослідженні структури системи і її властивостей, в тому числі і

властивостей системи моделей, відрізняють структурний і функціональний

підходи. При структурному підході виявляють склад відокремлених

елементів системи та зв'язок між ними. Найбільш загальним описом

структури вважають топологічний, який дозволяє визначити частини системи

і зв'язок між ними на основі теорій графів. При функціональному описі

поведінки системи реалізують функціональний підхід, який оцінює функції,

котрі виконує, чи повинна виконувати система, що приводять до досягнення

мети. Функціональні і структурні (морфологічні) описи можуть бути

об'єднані і одержані емпіричним або аналітичним методом аналізу фізико-

хімічних явищ.

Класичний підхід до аналізу технологічних ліній або систем використовують

при удосконаленні діючих ліній, розглядаючи кожну складову

технологічного процесу послідовно з метою її відповідності кінцевій меті

технології за різними ознаками.

Системний підхід використовують звичайно при проектуванні нових

технологічних ліній, починаючи з аналізу ринку готової продукції або послуг

(маркетингу). Спочатку можливість його збуту в певній кількості та якості

встановлюють вимоги до продукту, а потім встановлюють необхідну

потужність виробництва. Виходячи з асортименту, якості та кількості готової

продукції, наявності та якості сировини, встановлюють послідовність

технологічних операцій, необхідне устаткування та можливість його

постачання.

При визначенні послідовності технологічних операцій встановлюють об'єм та

площу приміщень, витрати на її обслуговування, шляхи постачання енергії,

сировини, допоміжних матеріалів, робочої сили тощо. Тобто, системний

підхід починають "з кінця", будуючи відповідні моделі не тільки для

проектування, але й для здійснення самого проекту (управління проектами).

Все викладене і становить системну модель побудови (синтезу) виробництва.

Викладене дозволяє заключите: 90

1) технологічною системою умовно можна назвати сукупність технологічних

операцій, що виконуються над переробляємим продуктом (сировиною) у

визначеній послідовності;

2) технологічну систему можна сформувати із різних елементів в різних

комбінаціях, але при цьому повинна бути чітко сформульована технологічна

мета системи (кількісні та якісні характеристики її функціонування);

3) технологічна система знаходиться в рівновазі, якщо кількість однорідних

частинок (молекул, клітин), що виходять з однієї частини системи (фази,

речовини) дорівнює кількості вхідних;

4) умовою рівноваги (узгодженості) технологічної системи з вищим рівнем

керування є відповідність її продукції попиту на ціни.

3.3. Система керування підприємством

3.3.1. Визначення системи керування

Під системою керування виробництвом (підприємством) розуміють

сукупність організаційно оформлених взаємодіючих груп людей або окремих

працівників, що виконують різні види управлінської діяльності

(цілеспрямування, прогнозування, планування, організація, координація,

мотивація, контроль), що здійснюють вплив на колективи людей, окремих

працівників матеріально-технічної сфери виробництва, спрямованих на ре-

алізацію основної мети, що поставлені перед об'єктом.

Це поняття системи керування є відправним для розгляду таких питань як:

вимоги до самої системи керування об'єктом, ефективність системи, якість

системи керування, вимоги до організаційних структур керування як

інструменту організаційного узгодження.

Виходячи з наведених особливостей функціонування соціально-економічних

систем можна відзначити, що будь-якій системі керування притаманний свій

механізм керування, що містить у собі сукупність важелів, методів, стимулів

економічного, соціального та організаційного впливу на колективи людей,

окремих працівників і спрямований на ефективне функціонування системи

керування на кожному рівні керування галуззю.

Як немає системи керування без механізму керування, так немає і механізму

керування без системи. Саме для кожного об'єкта (галузь, підприємство,

дільниця, ланка), що уявляє собою техніку або об'єкт керування, створюється

система керування, а її функціонування здійснюється через систему методів,

свідомо розроблених і застосовуваних суспільством на основі пізнання дії

об'єктивних економічних законів з урахуванням соціально-економічних

обставин. Тому механізм керування уявляє собою сукупність організаційних,

економічних, технологічних, соціально-психологічних і правових способів

керування галуззю (на всіх її рівнях) із властивими йому відношеннями,

формами і методами впливу, спрямованими на реалізацію основної мети, на

забезпечення узгодженості фаз відтворювального процесу.

Виходячи з основної мети виробництва — підвищення ефективності

функціонування підприємств на базі реструктуризації виробництва і

керування, можна зробити такі висновки:

- в ринкових умовах виконання робіт реструктуризації виробництва

необхідно здійснювати з одночасним формуванням економічного,

соціального і правого механізмів керування;

-при формуванні організаційного механізму, основу якого складає

організаційна структура керування, необхідно враховувати параметри якості

системи керування підприємствами на всіх рівнях;

- при формуванні структури мети кожного із рівнів багатоступеневої системи

керування необхідно враховувати функціональний і лінійний поділ у

системах керування відповідно до вимог формування вертикальних

спеціалізованих структур.

У зв'язку з цим модель технології розробки програми реструктуризації

доповнюється новими блоками, що визначають розробку економічного,

соціального і правового елементів механізму керування на ієрархічних

рівнях.

Відповідно до прийнятої моделі технології розробки програми

удосконалення підприємства визначимо основні напрямки реалізації.

3.3.2. Виявлення і аналіз проблем та суперечностей

Значну роль в розв'язанні суперечностей має розробка стратегії розвитку

об'єктів. Правильна оцінка можливих шляхів розвитку підприємства на

довгий період, оцінка можливих наслідків змін, що відбуваються в

соціальній, економічній і науково-технічній областях дуже істотна для

зміцнення і розвитку об'єкта-ре-алізації глобальної мети керування.

У економічній літературі існують два трактування поняття стратегії

керування. Одне з них розглядає стратегію керування як процес

формулювання довгострокової мети розвитку, визначення їх кількісних

параметрів і шляхів досягнення. Прихильники іншого трактування виводять

за рамки стратегії керування етап

постановки мети, розглядаючи її як частину управлінської діяльності, яка

виробляє шляхи та способи реалізації поставленої мети, забезпечує

узгодження окремих часткових рішень у єдиній системі керування.

Стратегія керування містить у собі як обґрунтування довгострокової мети,

так і розробки засобу реалізації мети в масштабах регіону, галузей,

підприємств, тощо. При цьому при визначенні стратегії необхідно розуміти

як загальні напрямки, на яких варто шукати шляхи досягнення мети, так і

часткові, що дозволяють розв'язати наявні проблеми.

Поряд із стратегію необхідно спиратись на структуру проблем і

суперечностей, яка повинна бути визначена на базі аналізу існуючого

положення в галузі і підприємствах. Для розв'язання кожної проблеми

необхідно визначити зміст мети, що забезпечують її вирішення.

Розуміючи під програмою зміст і план діяльності, перелік різних видів робіт,

що спрямовані на досягнення визначеної мети і забезпечених ресурсів,

можна визначити методичні підходи формування програми. При цьому,

одним із вимог при визначенні методичного підходу, є облік специфічних

умов функціонування об'єкта. У даному випадку особливістю

функціонування підприємства є забезпечення задоволення потреб населення

обмеженого регіону в певному виді продукції.

Другою вимогою є постійне знання досягнутого рівня задоволення потреб у

продукції, як основної функції підприємств, так і досягнутого науково-

технічного, економічного і соціального розвитку підприємств.

Третьою вимогою виступає знання нормативів задоволення потреб населення

і підприємств регіонів України у певній продукції, а також нормативного

прогнозу науково-технічного, організаційного, економічного і соціального

розвитку підприємств інших регіонів України.

З урахуванням особливостей функціонування малих підприємств у якості

основних рекомендується прийняти такі нормативи:

> нормативи забезпечення задоволення потреб населення в певному виді

продукції;

> нормативи технічного забезпечення підприємств, організацій, які беруть

участь у задоволенні потреб продукції населення регіонів України з

урахуванням конкурентоспроможності випускаємої продукції;

> економічні нормативи, які характеризують рівень економічного розвитку

підприємств і галузі у цілому;

> соціальні нормативи, які характеризують рівень соціального забезпечення

працівників, трудових колективів підприємств;

> рівень матеріально-технічного забезпечення;

> рівень організаційних відношень у системах керування підприємств і

окремих галузей;

> рівень економічних відношень у системах підприємств і галузі. Практично

повинна бути отримана відповідь на питання —

куди, у яких напрямках повинні розвиватися підприємства певного

виробництва, виходячи з аналізу специфічних умов функціонування,

досягнутого рівня задоволення потреб, рівня науково-технічного,

економічного, організаційного і соціального розвитку, нормативного

прогнозу.

У даному випадку нормативний прогноз виступає як "нормативні варіанти"

керування регіональним відтворенням, які відповідають обраним тенденціям

розвитку підприємств на базі схвалених напрямків науково-технічного

прогресу, ресурсних, організаційних і соціально-економічних обмежень. При

здійсненні нормативного прогнозу велике значення приділяється вивченню

динаміки росту населення, промислової і соціальної інфраструктури. При

цьому оцінка прогнозованих норм і нормативів повинна здійснюватися на

базі конкретних умов.

Таким чином, мова йде про аналіз співвідношення існуючого рівня розвитку

підприємств в регіонах України, нормативного прогнозу і конкретних умов

розвитку. Враховуючи, що в цей час не може бути мови про ідеал розвитку

галузі необхідно шукати компроміс і орієнтуватися не просто на "найкраще

нормативне", "ідеальне", а на "найкраще з можливого", тобто оптимального

варіанту розвитку.

Аналіз співвідношень існуючого рівня розвитку підприємств (задоволення

потреб науково-технічного, економічного, організаційного і соціального

розвитку), нормативів розвитку зазначених напрямків дозволяє виявити на

підприємстві суперечності, у тому числі суперечності в системі керування.

Визначення пріоритетів в розв'язанні проблем і суперечностей. Питання

визначення пріоритетів вирішення проблем і суперечностей на кожному

ієрархічному рівні керування — складне, тому що воно пов'язане як із

наявністю можливостей (економічних, науково-технічних, організаційних і

соціальних), так і

з умінням керівників (менеджерів) визначити головну проблему (проблеми),

вирішення якої дозволить підготувати до розв'язання інші проблеми і

суперечності. Важливу роль у реалізації цього питання виконує знання

наявних у підприємствах ресурсів і бажання їх ефективного використання.

Практика функціонування економіки України дозволила визначити одну з

найважливіших проблем — удосконалення організації керування

підприємствами у зв'язку з входженням у ринковий простір. Тому

пріоритетність вирішення проблем і суперечностей пов'язано в першу чергу з

роллю організації керування і її спрямованість на розв'язання виробничих,

науково-технічних, економічних і соціальних проблем. Не забезпечивши

підвищення рівня керованості підприємством, не можна здійснювати

вирішення згаданих вище проблем.

Для цього треба проаналізувати можливі засоби вирішення проблем. Це

може бути здійснено тільки з використанням наукових методів прогнозу, а

також прийняття ефективних управлінських рішень по формуванню

організаційного й економічного механізмів керування.

Для підприємств виробництва будь-якого товару, як відзначалось раніше,

найбільш важливим є розв'язання "проблем входу" підприємства і "виходу".

У першому випадку необхідно шукати і забезпечити реалізацію ресурсного

потенціалу по виробництву сировини. В другому — розширювати ринок

збуту готової продукції з використанням функції маркетингу. Проблема

"входу" підприємства і можливі способи і засоби її вирішення розглянуті

вище.

Найбільш складним в даний час є проблеми, що пов'язані з реалізацією

готової продукції на споживчому ринку. Тому необхідно розробити

стратегію посилення позицій підприємств на зовнішніх і в основному на

внутрішніх споживчих ринках.

Іншими проблемами можуть бути: стимулювання збуту продукції,

структуризація мети керування, визначення функцій керування, розподіл цих

функцій між рівнями, формування економічного механізму, соціальне

заохочення працівників, програма розвитку підприємства, упорядкування

плану реалізації продукції.

3.3.3. Структура управління

Організаційна структура може знаходитися тривалий час у відносно сталому

стані, проте і тоді в ній відбуваються порушен-

ня прийнятих форм взаємодії. Причинами можуть бути такі чинники:

- зміна складу виробленої продукції;

- зміни технології і умов збуту;

- масштаб і тип виробництва;

- рівень технічної оснащеності.

Всі чинники, що пов'язані зі змінами виробничої структури й умов збуту

продукції, впливають на організаційну структуру управління виробництвом.

Згодом вплив деяких із них посилюється, і тоді склад і зміст робіт

управлінського персоналу піддається коригуванню. Ступінь впливу тих або

інших чинників на організаційну структуру різноманітна.

Невеличкі зміни умов виробництва і збуту продукції можуть викликати

коригування складу й змісту робіт управлінського персоналу, значні — зміна

принципів організації і управління, трансформації організаційної структури

(наприклад, функціональну форму організації в матричну).

Проблема виробу організаційної структури займає особливе місце. Структура

управління може сильно відрізнятися в різних компаніях. Значний вплив на

неї здійснюють рівень стратегічних цілей, ступінь адекватності

організаційної структури поставленим задачам, ступінь централізації і

децентралізації.

Організація роботи підприємства, підбір і взаємодія кадрового складу

займають особливе місце в плануванні діяльності підприємства.

Організаційний план дає можливість оцінити ваш досвід і вміння чітко і

гнучко організувати і спрямувати працюючих на виконання намічених цілей.

Організувати — це значить спланувати і визначити ті функції і дії, які

необхідні для задоволення тієї або іншої потреби. Організаційна структура —

цілісна система обумовлених відносин між працівниками, що виникають у

процесі їх спільної праці для досягнення поставлених цілей. Вона повинна

мати такі якості: забезпечувати оптимальну рентабельність, тобто бути

простою, чітко і легко доступною для огляду, охоплювати по можливості

мінімальну кількість проміжних ланок (командна і інформаційна системи не

повинні бути громіздкими), створювати умови для підготовки менеджерів на

перспективу.

Проблема вибору організаційної структури управління виробництвом

пов'язане зі значними труднощами. Структура управління може значно

різнитися в різних компаніях. Виділяються

головним чином дві структурні системи управління: централізована і

децентралізована.

При централізованій системі усі керівники службами зведені разом і

підпорядковані віце-президенту з управління. Така система уявляє собою

цілком інтегровану і функціональну організацію.

Децентралізована система управління дає можливість керуючим

різноманітними підрозділами здійснювати усі функції, які відносяться до їх

діяльності. При цьому кожний із них відповідає за роботу своєї ділянки перед

віце-президентом у даній сфері.

Залежно від розмірів підприємства і його підрозділів ієрархічна структура

управління може бути:

> дволанковою (вища адміністрація — заводоуправління);

> трьохланковою (вища адміністрація — адміністрація виробничих

дільниць — заводоуправління);

> чотирьохланковою (вища адміністрація — адміністрація виробничіх груп

— адміністрація виробничих дільниць — заводоуправління).

До організаційної структури в умовах ринкових відносин пред'являються

певні вимоги:

> мінімізація зв'язків для розв'язання поставлених задач; виключення

дублювання функції;

> оптимізація витрат, що пов'язані з функціонуванням. При виробі

організаційної структури найкращою буде та, яка

забезпечує виконання поставлених завдань із мінімальними ресурсами в рівні

терміни або в більш короткі терміни з рівними ресурсами. Відзначають три

етапи побудови організаційних структур.

1) аналіз діяльності або роботи, що повинна здійснюватися, і засобів її

координації;

2) аналіз прийнятих рішень і міри участі в них робітника (наприклад,

менеджера);

3) визначення внеску в загальну справу осіб, із якими менеджер повинний

взаємодіяти.

Апарат управління активно впливає на розвиток самої організаційної

структури для розв'язання перспективних і поточних виробничих задач. Тому

основними задачами організаційних структур управління є:

1) створення умов для виробництва і збуту існуючої продукції,

2) забезпечення розробки, освоєння і поставки нових видів продукції або їх

модифікації на ринок.

Ці завдання взаємозалежні на кожному рівні управління. Не можна

організувати збут продукції нової модифікації, не знаючи якості виробів

старої модифікації і попиту на них, тобто задача торкається, принаймні,

трьох галузей діяльності на різних ієрархічних рівнях (маркетинг,

виробництво і збут), поєднуючи між собою цілі різноманітних тимчасових

інтервалів (рис. 3.4 ).

Рис. 3.4. Взаємозв'язок завдань управління на різноманітних рівнях

Цілей у фірми може бути багато, тому необхідно їх ранжирува-ти і виділяти

головну мету. Для її досягнення ставляться цілі другого рівня, а для їхнього

досягнення — цілі третього рівня і т.д. Розподіл цілей може відбуватися по

будь-якому напрямку діяльності маркетингу або виробництва. Ступінь

розподілу і взаємозв'язків, а також відповідності між підрозділами

управлінської структури визначається раціональною межею — необхідністю

і достатністю. У результаті утворюється дерево цілей фірми.

Кожний рівень цілей вимагає свого набору завдань, робіт, управлінських

процедур. Рівні цілей можуть установлюватися виходячи з тимчасового

інтервалу або функціональної ознаки, причому довгострокові цілі

визначають середньострокові, що потім є основою для формування

короткострокових цілей і задач. Отже, структурні підрозділи можуть

утворюватися за ознакою однорідності виконуваних функцій.

Завдання окремих функціональних підрозділів визначаються відповідно до

головної мети, а чисельність персоналу і його кваліфікації — трудомісткістю

і складністю виконуємих робіт. На практиці побудови організаційних

структур управління використовується та чи інша ознака, а формування

організаційних структур усіх рівнів відбувається за функціонально-

тимчасовою ознакою.

На великих підприємствах на базі стратегічного плану ведеться розробка

річного плану. Цей процес починається з аналізу і прогнозу ринку —

виявляються рівень якості, номенклатура виробів, загальний обсяг продаж.

Потім керівники і спеціалісти оцінюють, наскільки прийняте досягнення

таких показників, і роблять розрахунок нормативного часу, необхідного для

їх виконання. Чисельність і кваліфікація робітників підбирається залежно від

трудових витрат, що потребуються при даному обсязі і складності

робіт. Аналогічним способом для побудови організаційних структур за

функціонально-тимчасовою ознакою для будь-якої товарної групи

виконується реструктуризація функції по кожному рівню цілей. Потім вони

групуються за ступенем однорідності з одночасним розподілом їх на функції

поточного контролю і регулювання і функції прогнозу, планування і

програмування.

В ідеальному випадку можна було б оцінити трудомісткість кожної

управлінської процедури і створити відповідні відділи, набравши контингент

працівників, які професійно відповідають змісту і складнощам виконуємо'!

роботи. Проте ринкові умови змінюються, а в зв'язку з цим змінюються обсяг

виробництва, номенклатура продукції, виробничі потужності. Все це вимагає

коригування цілей і модифікацій організаційної структури. Наприклад,

збільшення номенклатури випуску продукції призводить до розвитку базової

функціональної моделі по горизонталі в напрямку продуктової спеціалізації, і

тоді в організаційній структурі управління виникають нові відділи

(наприклад, відділ якості).

У цілому функціонально-тимчасова структура зручна в смислі чіткого поділу

праці, розподілу повноважень, обов'язків і відповідальності. Усе це сприяє

досягненню високого професіоналізму менеджерів. Проте пірамідальна

побудова функціональної структури при розвитку виробництва призводить

до перевантаження вищої управлінської ланки; збільшенню часу прийняття

рішень; погіршенню координації.

У зв'язку з цим на практиці організації і розвитку виробництва користуються

популярністю більш гнучкі структури управління — матричні, які

дозволяють розв'язувати завдання поточного характеру і здійснювати

проекти, використовуючи матеріально-технічну базу і професійний склад

працівників підприємства.

Особливості матричної структури складаються в тому, що для реалізації

проекту набирається тимчасова група зі складу спеціалістів підприємства, які

мають лінійне підпорядкування керівникові за профілем своєї спеціалізації і

функціональне — керуючих проектом. Всі необхідні ресурси

зосереджуються в руках керуючими проектами. Переваги такої організації

складаються в гнучкості й адаптації до ринку, у швидкій реакції на нові

досягнення науково-такнічного прогресу. Система оплати праці робітників

також уявляє собою гнучку систему, коли результати Досягнення