Молочко С.Р., Васильєва О.М. Українська література. Готуємося до зовнішнього незалежного оцінювання. Частина І

Подождите немного. Документ загружается.

С т є п а н. Ти винесеш їм на тарелі меду, - матуся прилаштують, як там треба, - уклонишся, боярин

поцілує тебе в уста...

Оксана не хоче навіть чути про такий звичай: вона не згодна, щоб хтось чужий ЇЇ цілу-

вав.

Степан намагається переконати дружину, бо якщо вона піде проти звичаю, він потра-

пить в немилість у царя. Оксані не віриться, що все це так серйозно.

Оксана. Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська.

Мати Ст

епана починає просити невістку, щоб вона послухалась і вийшла до бояр. Благає

її і Ганна. Врешті-решт Оксана погоджується.

Оксана (до Ганни холодно, якось надміру спокійно). Я вийду. Дай мені московське вбрання А ви, ма-

тусю,

наготуйте меду. Іди, Степане, бав тим часом гості.

Після цих слів Оксана, бліда як смерть, здіймає з голови кораблика.

Дія третя

Дальня кімнатка у горішньому поверсі в Степановім домі.

З'являється гість з України. Степан його приймає з побоюванням, аби ніхто їх не підслу-

хав,

зачиняє двері й вікна, розмовляє з гостем неголосно.

Гість просить, щоб цар послав когось з українців захистити від царських посіпак.

Степан.

Нас не пошлють...

Гість. Чому?

Степан.

Бо нам не вірять.

Гість. Отак! Та ви ж тут наче всі у ласці!

С т є п а н. То тут на очах, а з очей спустити нас надовго не зважаться...

Гість. Не здивуйте ж, як ми відкинемось до Дорошенка!

Гість розповів, що не всі бояться, є й сміливі, такі, як Іван, Степанів шурин, котрий

відвіз корогву, пошиту дівчатами, у Чигирин. Щоправда про це ніхто не знає, а якби дізна-

лись,

то «страшно здумати, що б там було». Степан пообіцяв гостеві переговорити у його

справах при малій бесіді.

Гість виходить, з інших дверей входить Оксана і розповідає Степанові про те, що цей

гість,

Яхненко, привіз їй від братчиці-товаришки листа, де вона просить прислати трохи

грошей. Степан злякався, хоче того листа спалити, просить дружину, щоб вона не відсила-

ла гроші.

Оксана. Яйне гадала, що ти такий скупий. Коли вже так, - я з посагу свого послати можу.

Степан відповів, що йому не грошей жалко, а він боїться, що хтось дізнається, бо це

дуже небезпечно.

Оксана. Скрізь горе, скрізь, куди не обернися... Татари

там...

татари й тут... А що ж? Хіба я тут не як

татарка сиджу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану, мов ханові? Скрізь

палі,

канчу-

ки...

холопів продають... Чим не татари?

Степан.

Тут віра християнська.

Чоловік починає заспокоювати Оксану, гірко шкодуючи, що він не зміг нічого їй дати на

чужині. Дружина запитує чоловіка, чи довго їм ще мучитися у цій неволі, але Степан сам

нічого не знає. Він їй обіцяє, що коли зміняться часи і трохи «утихомириться» на Україні,

то вони, можливо, поїдуть у гостину до Оксаниних батьків. Зараз же ніяк не можна. Сте-

пан пояснює дружині, чому їй не можна послати гроші чи листа, навіть прийняти в себе

Яхненка, щоб передати привіт і подарунки рідним, забороняє й озиватися до Івана. Оксана

змушена погодитись, хоча їй дуже прикро через це.

Дія четверта

Терем. Оксана гаптує в кроснах, рухи в неї ліниві, в'ялі.

Увіходить Степан і скаржиться на головний біль, бо був учора на царській «бесіді», де

тільки п'ють, а говорити бояться.

Оксана засумувала, а Степан просить її щось розповісти. Дружина розказує йому про

своє шитво, яке вона вишиває для Ганни на весілля. Раптом Оксана починає плакати.

Степан згоден відпустити дружину до її рідних, не хоче тримати її як «хан татарських,

мов на шкурку», ладен вернути їй присягу, але Оксана не хоче його кидати. Вона пропонує

чоловікові тікати разом із Москви.

: 171 •

С т є п а н. Цар достане боярина свого скрізь на Вкраїні, та ще й твоїй родині буде лихо. Не окриємось

нігде...

Присяга, Оксано, велике діло. Цар мені не верне так присяги, як я тобі вернув. Та й я йому не можу

повернути всього, що я приймав з його руки.

Вони домовляються ніколи більше не говорити про те, що завдає їм болю. Степан просить

Оксану заспівати щось. Вона співає тихенько «Ой, як було хорошенько, як рід з родом п'є».

Трохи поспівавши, Оксана закашлялась.

Увіходять мати й Ганна, слуги вносять «згортки з покупом». Мати радіє з того, що її

голуб'ята ніяк не наговоряться вдвох, і хоче, щоб така доля була і в її дочки Ганни.'Пока-

зують обнови, що купили. Оксана починає співати і танцювати, та так весело, що Степан

просить тихіше, але дружина ще хоче навчити і Ганну.

Оксана. Гуляй, гуляй, господине, нехай наша журба згине! Ой чи згине, чи не згине, гуляй, гуляй,

господине! Що ж ти, Степане? Помагай співати!

(Залягається

сміхом, що згодом

переходить

у кашель.

Степан тривожно кидається

до неї.)

Дія п'ята

Степанів садок. Будинок виходить у нього задньою стіною. Видко ґратчасті вікна терема і піддашок зі сходами.

Збоку в садку зроблена повіточка садова, вся в зелені та в квітках; у повітці приладновано великий турецький ослін

з подушками. З терема по сходах надвірних помалу спускаються мати й Оксана. Оксана у простій широкій хатній

сукні,

без кички, голова зав'язана на український лад шовковою хусткою. Оксана хвора, очі позападали, але дуже

блищать, на щоках нездоровий рум'янець.

Дівчата Оксану садовлять і вертаються в терем. Мати пропонує заснути, але Оксана відмовляється, бо боїться

побачити страшні сни. Вона говорить, що відколи стала жити в Москві, сни в неї стали зовсім не

такі,

як вдома, у

батька. Згодом молода жінка заспокоїлась і заснула. Прийшов Степан, і мати спитала його, що сказав лікар-німець

про Оксану. На

думку, Оксана захворіла після весілля Ганни, але Степан відповів, що це не так.

Степан.

Здається, ще давніше почалося...

Мати.

Що ж воно? Як зветься?

Степан.

Казав він: «Ваша пані занудилась по ріднім краю - се є также слабість».

Сказав мені по-грецьки як і зветься <...>

Він казав, -

коли її повезти на Вкраїну,

то,

може б, ще й одужала.

Степан розповідає матері про свій намір попросити царя відпустити погостювати на Ук-

раїну та ще й у Київ поклонитися святим угодникам у печерах.

Чоловік будить Оксану поцілунком. Вона розповідає, який гарний сон їй приснився: про

батьків садок, де ясно світить місяць. Чоловік заспокоює дружину тим, що вона скоро по-

бачить рідний дім, бо вони разом поїдуть туди. Оксана відмовляється їхати.

Оксана.Ая дивую, ти з яким лицем збираєшся з.'явитись на Вкраїні! Сидів-сидів у запічку московсь-

кім,

поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні, - тепер, як «втихомирилось», ти

їдеш туди ясного сонця заживати... На пожарині хочеш подивитись, чи там широко розлилися ріки від

сліз та крові?

Дружина говорить Степанові, що вони варті один одного. «Отак і ми з тобою... зрослись,

мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...» Оксана радить чоловікові, коли вона помре,

то більше не брати українку, а взяти московку. Вона довго мовчала, а тепер почала говори-

ти правду: мовляв, раніше треба було вирватися з цієї неволі і не чекати спокійних часів.

Вона рішуче відмовляється від поїздки на Україну, бо їй соромно буде дивитися у вічі рід-

ним і друзям. Оксана не хоче й лікуватися.

Оксана. Нащо? Кому потрібне те моє здоров'я та й я сама?

Степан просить дружину не картати себе словами, він каже, що доля їх і так вже тяжко

покарала, і Бог простить їх за все. Після цих слів Оксана стає лагідною, збирається Степа-

нові віддати заповіт, який він після її смерті має передати родині і братчикам.

Оксана (підводиться й прихиляє його до себе). Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й

про кого дбати. Борцем не вдався ти, та після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав...

На бойовиську не всі ж померли, ранених багато... поможеш їм одужати, то, може, колись

там...

знов

зібравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом... а як і ні - не жалуй, що поміг.

(Сидять

якийсь час мовчки, обнявшись.)

172

Степан підводиться і подає Оксані руку, хоче завести її до

хати,

бо вже заходить сонце.

Оксана. (Спираючись на руку

Степанову,

іде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється і обер

гається,

дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм.) Добраніч, сонечко! Ідеш на захід... Ти

бачиш Україну - привітай!

Тест № 24

Хто мав найбільший вплив на формування світогляду Лесі Українки?

A T. Шевченко;

Б 1. Франко;

В М. Драгоманов;

Г М. Грушевський. Ц

Укажіть назву першої поезії Лесі Українки.

А «До мого фортепіано»;

Б «Красо України, Подолля»;

Надія »;

Г «Contra spem spero». Q)

Який підручник написала Леся Українка для своєї молодшої сестри у 1890 p.?

А «Стародавня історія східних народів»;

Б «Буквар»;

В «Історія української літератури»;

Г «Українська граматика». Ц

Укажіть рік появи першої збірки Лесі Українки «На крилах пісень».

А 1893 p.;

Б 1899 p.;

В 1902 p.;

Г 1910 р. •

Укажіть прізвище українського митця, якому Леся Українка присвятила цикл «Сльо-

зи-перли».

А Іван Франко;

Б Тарас Шевченко;

В Іван Котляревський;

Г Григорій Квітка-Основ'яненко. Ц

6. Визначте основний мотив поезії «Стояла я і слухала весну...» (збірка «Думи і мрії»).

А Мотив пробудження природи і людських сподівань;

Б мотив смутку за роками, які минають, за молодістю;

Ь В мотив краси природи;

І Г соціальні конфлікти, які передаються через зміну пір року;

Д мотив любові до рідного краю. Ц

Про який твір Леся Українка висловилася в листі до своєї матері: «Мені здається, що

я просто згадала наші ліси та затужила за ними»?

А «Лісова пісня»;

Б «Давня казка»;

В «Слово, чому ти не твердая криця?»

Г «Мій шлях»;

Д «Стояла я і слухала весну...». Ц

8. Визначте жанр твору Лесі Українки «Лісова пісня».

А Новела;

Б історична драма;

В роман у віршах;

Г поезія в прозі;

Д драма-феєрія. П

- 173 =

9. Визначте головну тему твору «Лісова пісня».

А Одвічна проблема реалізації творчої особистості;

Б перемога вільного високодуховного життя над обивательщиною, буденщиною;

В віковічна драма нероздільного кохання;

Г проблема конфлікту природного життя людини і цивілізаційних форм

господарювання;

Д проблема збереження природного середовища. Г~і

10.

Назвіть характерний для письма Лесі Українки творчий метод, що полягає в поєд-

нанні гармонії ідеалу з життєвою правдою.

А Неокласицизм;

Б неореалізм;

В новоромантизм;

Г експресіонізм;

Д імпресіонізм. і—і

11.

Установіть відповідність між персонажами і назвою твору Лесі Українки.

1 Степан, Оксана А «Одержима» _1

2 Лукаш, Мавка Б «Давня казка» _2

3 Месія, Міріам В «Лісова пісня» _3_

4 Бертольд, поет Г «Оргія» _4

5 Антей д «Бояриня» 1 5 |

12.

Розмістіть репліки Мавки («Лісова пісня») відповідно до послідовності їх появи у

драмі.

А «0, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно...>

Б «Твоя сопілка має кращу мову.

Заграй мені, а я поколишуся» І і І

В «Ох, як я довго спала!» ~2

Г «Не зневажай душі своєї цвіту. ~3

Бо з нього виросло кохання наше!» "^

Д «Ні! я жива! Я буду вічно жити! ~g

Я в серці маю те, що не вмирає.»

Тест № 25

Укажіть справжнє прізвище Лесі Українки.

А Вілїнська;

Б Садовська;

В Косач;

Г Драгоманова. Г~\

Укажіть рік опублікування поетичної збірки Лесі Українки «Думи і мрії».

А 1893 p.; В 1902 p.;

Б 1899 р.; Г 1910 р. •

У якому віці Леся Українка написала свою першу поезію?

А 5 років; В 12 років;

Б 9 років; Г 15 років. Q

Виберіть тезу Лесі Українки, що виражає її позицію щодо проблеми досягнення де-

ржавності народом (за драматичною поемою «Бояриня»).

А «Що сльози там, де навіть крові мало!»

Б «Не жаль мені життя, а жаль тії людини, що у мені живе»;

В «...у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її

"мозок"»;

Г «Орлині крила чуєм за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі». | |

: 174 =====:==

Який художній прийом визначає композицію твору Лесі Українки «Contra spem

spero»?

А Інверсія;

Б антитеза;

В паралелізм;

Г анафора. г-і

6. До якої збірки (циклу) увійшла поезія «Contra spem spero»?

А «На крилах пісень»;

Б «Думи і мрії»;

В «Відгуки»;

Г циклу «Сім струн»;

Д циклу «Подорож до моря». г-і

У якому циклі Лесі Українки поезії мають таку жанрову специфіку: гімн, пісня, ко-

лискова, сонет, рондо, ноктюрн, сеттіна?

А «Подорож до моря»;

Б «Сльози-перли»;

В «Мелодії»;

Г «Сім струн»;

Д «Романси». [—і

8. Укажіть жанр твору за його визначенням: «один із жанрових різновидів драми, якому

властивий фантастично-казковий сюжет, неймовірні (з реального погляду) перетворення».

А Драматична поема;

Б драма-феєрія;

В історична драма;

Г казка;

Д балада. гп

9. Укажіть назву твору Лесі Українки, рядки з якого наведено.

«Ні, я хочу крізь сльози сміятись, /Серед лиха співати пісні, /Без надії таки сподіва-

тись,

/Жити хочу! Геть думи сумні!*

А «Одержима»;

Б «Лісова пісня»;

Бояриня »;

Г «Contra spem spero»;

Д «І все-таки до тебе думка лине...».

10.

Який твір (цикл) Лесі Українки вважається лебединою піснею поетеси?

А Драматична поема «Бояриня»;

Б драматична поема «Оргія»;

В цикл «Подорож до моря»;

Г цикл «Невільничі пісні»;

Д лірико-драматична поема «Одержима».

11.

Установіть відповідність між назвою твору Лесі Українки і жанром.

1 «Сфінкс» А драма-феєрія

2 «Твої листи пахнуть зов'ялими Б легенда

трояндами...» В драматична поема

3 «Оргія» г поема

4 «Лісова пісня» Д поезія в прозі

5 «Давня казка»

12.

Установіть відповідність між порами року і композиційними частинами твору «Лісо-

ва пісня».

1 рання весна (провесна)

2 пізнє літо

3 весна літо

4 осінь зима

: 175

Тема 20. Михайло Коцюбинський (1864 - 1913)

Біографічні відомості

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці у сім'ї

дрібного службовця. Потяг до художнього слова, до творчості у Коцюбинського виявився

дуже рано, але його перші спроби пера не збереглися.

Початкову освіту здобув удома.

З 1875 р. навчання в барській початковій школі.

1882 1892 pp. - після закінчення Шаргородського духовного училища впродовж де-

сяти років М. Коцюбинський займається репетиторством у сім'ях чиновників у м. Вінниці

та навколишніх селах.

У середині 80-х років XIX ст. пише оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а

невченіє тьма», яке через істотні художні прорахунки не було навіть опубліковане.

Тільки у 1890 р. у львівському журналі «Дзвінок» побачив світ його вірш «Наша хат-

ка».

1891 р. з'являються дитячі оповідання «Харитя», «Ялинка», що засвідчили народ-

ження нового «письменника».

З 1892 р. працює у філоксерній партії, яка вела боротьбу з виноградними шкідниками

у молдавських селах.

З 1898 р. оселився у Чернігові, влаштувавшись у земській управі.

З 1900 по 1911 р. працював у статистичному бюро губернського земства.

У 1903 p. M. Коцюбинський як член Чернігівської губернської ученої архівної комісії

побував у Полтаві на святі відкриття пам'ятника І. Котляревському. Там зустрівся з Пана-

сом Мирним, М. Старицьким, Лесею Українкою, В. Стефаником, Оленою Пчілкою.

Останні роки життя М. Коцюбинського позначені приятелюванням з Максимом Горь-

ким. Він познайомився з ним в Італії, куди тричі приїздив на лікування.

1910 р. - повертаючись з Італії, заїхав у с. Криворівню, де вивчав побут гуцуллв.

25 квітня 1913 р. помер. Похований на Балдіній горі в Чернігові.

Огляд творчості

Не випадково М. Коцюбинського називають «Великим Сонцепоклонником», адже вся

його творчість наснажена сонячним оптимізмом, вірою у високе призначення людини на

Землі. Як талановитий письменник-новатор він звертався до різних жанрів літератури:

- дитячі оповідання («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»);

казки («Хо»);

- оповідання для дорослих («П'ятизлотник», «Для загального добра», «Дорогою ціною»,

«Сміх», «Persona grata», «В дорозі»);

- новели («Лялечка», «Intermezzo», «На камені», «Сон»);

- етюди («Цвіт яблуні», «Невідомий»);

повісті («Fata morgana», «Тіні забутих предків»);

- нариси («Хвала життю!» та ін.);

- цикл мініатюр «На острові».

«Intermezzo»

Жанр

Новела розпочинається присвятою («Присвячую кононівським полям») та переліком не-

звичайних дійових осіб (Моя утома, Ниви у червні, Сонце, Три білих вівчарки, Зозуля,

Жайворонки, Залізна рука города, Людське горе). Однак «Intermezzo» не драматичний, а

епічний твір.

Історія написання

М. Коцюбинський через інтенсивну роботу, виконання службових обов'язків виснажився

фізично і морально. Улітку 1908 р. письменник відпочивав у садибі відомого українського

громадського діяча Євгена Чикаленка в селі Кононівка поблизу м. Яготина (Київська об-

ласть).

Природа збагатила письменника численними враженнями. Так у 1908 р. з'явилася

новела «Intermezzo».

176

Тема твору криється в його назві. Слово «intermezzo» означає «перепочинок, пауза». Му-

зичний термін означає невелику інструментальну п'єску, виконувану між діями драматич-

ного чи оперного твору при його виставі. М. Коцюбинський вклав глибокий філософський

смисл у назву своєї новели. Образом intermezzo новеліст указував не тільки на перепочинок

утомленого митця, але й на органічний зв'язок, може, чимсь перерваних періодів у творчості

чесного громадянина, який залишився вірний своїм ідеалам. Тож новелу можна вважати

й автобіографічним твором.

Вдало створені пейзажі передають нерозривний зв'язок людини і природи. Оповідач від-

чуває «соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі», йому вітер набиває вуха «шмат-

ками згуків, покошланим шумом», «тихо пливе блакитними річками льон», пливе так

спокійно, що «хочеться сісти на човен і поплисти». Ця картина виглядає розкішною завдя-

ки багатій художньо-виражальній системі (епітети, метафори, порівняння), словам-звукам

і словам-барвам. Перед нами майстерна імпресіоністична картина.

М. Коцюбинський вважається яскравим представником імпресіоністичної течії в ук-

раїнській літературі.

Імпресіонізм (від франц. враження) художній напрям, заснований на принципі

безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.

Новела один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але

відмінний від нього надзвичайною стислістю викладу, напруженістю розвитку сюжету,

несподіваністю розв'язки; властивий глибокий психологізм у розкритті внутрішнього

світу персонажів, відступи від норм усталеної будови.

Стислий переказ твору

Присвячую кононівським полям

Дійові особи:

Моя утома

Ниви у червні

Сонце

Три білих вівчарки

Зозуля

Жайворонки

Залізна рука города

Людське горе

І «Лишилось ще тільки спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене

так утомили і не давали спати»,- так починається твір. Це «треба» автор порівнює з «мно-

гоголовим звіром». Але він розуміє, що «увільнитись» від нього можна лише на час. Бо

життя йде, торкаючи кожного неодмінно, «іде, як хвиля на берег».

Автор зізнається: «Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім». Інко-

ли саме це дратує, стомлює, бо людині необхідно час від часу усамітнитись: «Мене втомили

люди. Мені надокучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, мету-

шаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю!.. Нехай увійдуть у хату чистота і

спокій».

Це прагнення спокою і самітності інколи буває таким сильним, що ладен погодитися на

будь-який спосіб досягнення жаданого: «Смерть? Сон?» Відтак приходить бажання бодай

на якийсь час відпочити, послухати не «ревучі потоки людського життя», а жадану тишу.

Друга частина змальовує картину дороги, або, точніше, втечі від «залізної руки города».

Здавалося, тишу глушили гучні голоси. Але ось уже зелене безмежжя природи, а «неба тут

було так багато, що очі тонули в нім, як в морі». І ледве бричка вкотилася у двір - закувала

зозуля. «Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, за-

лягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання

власного серця».

===================== 177 :

ifk-k

Навіщо людині ота тиша? Щоб почути і побачити щось головне, важливе у житті, що

затулене щоденною метушнею. Ця тиша впала так несподівано, що їй не ймеш віри. Здаєть-

ся,

навіть предмети навкруги зазіхають на цю тишу. Ніби вони живуть своїм потаємним

життям: «Хто знає, що робиться там, де людина не може бачити...»

Кілька разів автор ніби сам собі повторює: «Хіба я що знаю? Хіба я знаю?» 1 тут лірич-

ний герой відчуває, як у його серце просяться із зовнішнього світу люди, «всі ті, що склада-

ли у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість

звіра». їх так багато, що душа не в змозі сприймати усе так само гостро, як раніше.

І герой це розуміє, розповідаючи про це відсторонено, ніби здалеку. Так, це ненормально,

коли людина звикає до болю і більше не реагує на нього. Але інколи треба дати спочинок

зболеній душі: «Я не маю вже краплі гарячої крові... Ви бачите, я навіть не червонію, лице

моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав із мене всю кров... ПроходьтеІ Я утомився».

І раптом... Розплющивши очі, герой бачить «глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є

молоточком у кришталевий великий дзвін ку-ку! ку-ку! і сіє тишу по травах». Світ,

безмежний, сонячний, зелений огортає і пестить. Хай живе сонце! Хай живе небо! Хай живе

світ і все живе в ньому!

Ось три вівчарки зчинили ґвалт. Ні до чого ворожість. Цей світ такий лагідний і пре-

красний, що в тому нема місця ненависті. І герой зізнається псу: «Я не ворог тобі». Тоді

чого ж сердиться пес? Ланцюг тримає його, не дає дихати. Бракує волі. Герой відпускає пса

з ланцюга, і той, забувши про попередні погрози, наосліп помчав кудись: «У, благородна

псина: тобі воля дорожча, ніж задоволена злість».

«Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні

стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах... Я тепер маю

окремий світ... На небі сонце - серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину

шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошла-

ним шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволосі

вівса».

Сама вічність у своїй радісній величній красі постає у цих словах ліричного героя, огор-

тає зеленими руками жалюгідну купку хаток, ниви. «Що значить для них людина? Нічого.

Он вийшла в поле дрібна біленька цятка і потопла у нім. Вона кричить? Співає? І робить

рух? Німа безвладність просторів все це ковтнула. І знов нічого. Навіть сліди людини затер

ті й закриті: поле сховало стежки й дороги... Над всім панує тільки ритмічний, стриманий

шум, спокійний, певний у собі, як живчик вічності. Як крила тих вітряків, що чорніють

над полем: байдужно і безупинно роблять у повітрі круг, немов говорять: так буде вічно...:

in saecula saeculorum (на віки вічні)».

***

Поступово той мир і спокій, що панував навколо, входить в душу ліричного героя, на-

повнює його: «Пізно я повертався додому. Проходив обвіяним духом полів, свіжий, як дика

квітка. В складках своєї одежі приносив запах полів, мов старозавітний Ісав.

Спокійний, самотній, сідав десь на ґанку порожнього дому й дивився, як будувалась ніч.

Як вона ставила легкі колони, заплітала сіткою тіней, зсувала й підносила вгору непевні,

тремтячі стіни, а коли все це зміцнялось й темніло, склепляла над ними зоряну баню. Те-

пер я можу спокійно спати, твої міцні стіни стануть між мною і цілим світом. На добраніч

вам, ниви. Й тобі, зозуле».

***

За такою ніччю неодмінно буде сонячний яскравий день, і «я повний приязні до сонця і

йду просто до нього, лице в лице. Повернутись до нього спиною - крий Боже! Яка невдяч-

ність! Я дуже щасливий, що стрічаюсь із ним тут, на просторі, де ніхто не затулить його

обличчя, і кажу до нього: «Сонце! я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів хто

знає, що вийде з того насіння?»

П'ючи сонце, мов цілющий напій добра, герой відчуває в душі любов: «Дивись же на

мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб вона була недоступна для кома-

— 178 =

риного жала... (Я себе ловлю, що до сонця звертаюсь, як до живої істоти. Невже се значить,

що мені вже бракує товариства людей?)».

Разом із вівчарками він блукає полями, обережно несучи додому спокій і відчуття спорід-

неності із самою землею: «Спочивай тихо під сонц«м, ти така ж втомлена, земле, як я. Я

теж пустив свою душу під чорний пар».

***

Може, тому й відчуває ліричний герой свою спорідненість із землею: «В городах земля

одягнена в камінь й залізо - і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я

перший будив сонну ще воду криниці». Це спілкування з живою природою, з самою землею

дарує йому особливе відчуття, що все на світі прекрасне. Особливе молоко - «я знав, що

то вливається в мене м'яка, як дитячі кучері, вика, на якій тільки ще вчора цілими роями

сиділи фіолетові метелики цвіту. Я п'ю екстракт луки».

Особливий і хліб. Відтак ліричний герой відчуває себе насправді багатою людиною. «Я

тут почуваю себе багатим, хоч нічого не маю. Бо поза всякими програмами й партіями

земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я вміщаю

в собі. Там я творю її наново, вдруге, і тоді здається мені, що ще більше права маю на

неї».

Треба уважно слухати цю землю, щоб зберегти це неповторне диво для нащадків. Очима

серця побачив автор чудову картину: «Сіра маленька пташка, як грудка землі, низько висі-

ла над полем. Тріпала крильми на місці напружено, часто і важко тягнула вгору невидиму

струну від землі аж до неба. Струна тремтіла й гучала. Тоді, скінчивши, падала тихо униз,

натягала другу з неба на землю. Єднала небо із землею в голосну арфу й грала на струнах

симфонію поля. Се було прекрасно».

[ ***

«Так протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був

між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої

сторінки життя визирала нова ї чиста - і невже я хотів би знати, що там записано о"уде/°»

Життя триває, воно розгортається чистим аркушем нового початку.

Але ось зустріч на ниві - «я і людина». Герой зустрів «звичайного мужика». Він не знає,

яким сам здається цьому чоловікові, але той викликав в пам'яті героя страшні картини

життя українського народу: почорнілі солом'яні стріхи хат, «брудні, негарні» дівчата, що

повертаються з тяжкої роботи, бліді, як тіні, жінки, голодні діти...

«Він говорив про речі, повні жаху для мене, так просто й спокійно, як жайворонок кидав

на поле місто, а я стояв та слухав, і щось тремтіло в мені.

; Ага, людське горе, ти таки ловиш мене? І я не тікаю? Вже натяглися ослаблені струни,

вже чуже горе може грати на них!»

Так людське горе вривається в тишу душі героя, але тепер там немає холодної байду-

жості. І соціальні біди постають, як примара. Але надто реальна та примара: «Ходиш між

людьми, як між вовками... Бідний в убогого тягне сорочку із плота, сусід у сусіда, батько

у сина. Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам

світить ще сонце і не погасне? Як можемо жити?»

«Говори, говори»,- повторює ліричний герой, ніби хоче заохотити співбесідника вилити

у словах увесь біль і звільнитися від нього. «Розпечи гнівом небесну баню. Покрий її хма-

рами твойого горя, щоб були блискавка й грім. Освіжи небо і землю. Погаси сонце й засвіти

друге на небі. Говори, говори...»

***

«Город знову простяг по мене свою залізну руку не зелені ниви»,- так образно змальовує

своє повернення до людей автор. З якими думками він повертається? «Прощайте, ниви.

Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як

мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, по-

шарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть.

Прощайте. Йду цоміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає...».

179

«Тіні забутих предків» (1911)

Жанр: повість

Історія написання

У 1910 p., повертаючись з лікування в Італії, М. Коцюбинський на декілька днів зупи-

нився в с. Криворівні на Гуцульщині (на запрошення фольклориста Володимира Гнатю-

ка).

Повість М. Коцюбинський написав внаслідок глибоких вражень від життя, звичаїв і об-

рядів,

оригінальності мислення і світосприймання карпатських гуцулів.

Тема

Зображення життя гуцулів, їхніх звичаїв, побуту, фольклору; показ єдності людини і

світу природи.

Ідея

Гімн природі, чистоті людських взаємин і почуттів, засудження бездуховного життя,

обмеженого дрібними потребами й інтересами.

Проблеми:

гармонія між людиною та світом природи;

життя і смерть, добро і зло;

язичництво і християнство;

сила кохання і неможливість існування без нього;

вплив мистецтва на людину;

роль праці в житті людей;

- стосунки батьків і дітей.

Конфлікт твору (складний, багатоплановий):

між родами (Палійчуки - Гутенюки) - Іван - кохання - Марічка;

людини з дикою гірською природою (Іван - Чугайстир);

людини із власним «я» (роздвоєність Івана);

- побутовий (Іван ,Палагна);

людини з людським буттям (Іван - смерть).

Сюжет повісті перегукується з трагедією Шекспіра «Ромео і Джульєтта». У них є чи-

мало спільних рис. Як Монтеккі й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. У

ворогуючих родах є діти, які кохають один одного, - Іван і Марічка. Давня ворожнеча має

стати їм на перешкоді. Як і в Шекспіра, герої М. Коцюбинського гинуть.

Стислий переказ твору

«Іван був дев'ятнадцятою дитиною у гуцульській родині Палійчуків». Ще дитиною він

відрізнявся від інших: <...Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню

таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі».

Ті очі ніби бачили щось приховане від інших: «Дивиться перед себе, а бачить якесь да-

леке і не відоме нікому...» Мата з полегкістю відпускала Івана з хати, і він ішов у гори, у

ліс,

де йому було затишно, де усе було зрозуміле й рідне. Мати навіть побоювалась, чи не

підмінили її дитину: «Не "сокопилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила

свічки - і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня». Бо син краще почувався

серед природи, у лісі, ніж у хаті біля людей. Світ здавався йому казкою, «повною чудес,

таємничою, цікавою і страшною». Іван семи років «умів знаходити помічне зілля - одалеп,

матриган і підойму, розумів, про що канькає каня [рід коршуна], з чого повстала зозуля,

і коли оповідав про все ж вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього го-

ворить?» Знання про світ природи і світ людини якось швидко стали йому доступні, зро-

зумілі. «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в

лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку [худоба]: оленів, зайців і серн; що там

блукає веселий чугайстир [міфічна лісова

істота},

який зараз просить стрічного в танець та

роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири. Вище, по безводних далеких недеях [диких

верхівках гір], нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник».

Коли хлопець підріс, його послали пасти корів. Там, на пасовиську, Іван вивчився від

старших грати на сопілці. Та ті звичайні пісні не задовольняли його - у ньому жили інші

=: 180 =