Литвин В.М. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник

Подождите немного. Документ загружается.

волостями. Д. ханові Золотої Орди збиралась як контрибуція, а міс-

цевим князям — як державний податок; сплачувалася грошима або

натурою (хліб, мед, худоба, хутро білки або куниці).

За литовсько-руської доби Д. платили князям і великим князям, а з

XV ст. — землевласникам. Крім грошової і натуральної населення

відбувало трудову повинність. Із посиленням феодально-кріпос-

ницького гніту на українських землях у XVI—XIX ст. Д. набувала

характеру натуральних і грошових повинностей, які, крім панщи-

ни, виконували кріпаки-селяни та міщани, вона надходила до цар-

ської скарбниці, у гетьманську адміністрацію та самоврядувальні

органи.

В. Мордвінцев

ДАОСИЗМ (кит. дао цзя — школа дао) — одна з головних течій китай-

ської філософії та релігії. Виник одночасно з ученням Конфуція у

середині І тис. до н. е. як самостійна філософська доктрина. Д., конфу-

ціанство та буддизм склали філософсько-релігійну тріаду течій, які

впродовж тривалого часу співіснували й суперничали між собою.

Головні принципи Д. викладені в трактаті «Дао-де цзин», авторство

якого приписують легендарному філософові Лао Цзи (VI—V ст. до

н. е.). Проте найвидатнішим лаоським мислителем вважається Чжу-

ан Цзи (бл. 369—286 pp. до н. е.). Провідною ідеєю доктрини є вчен-

ня про Дао — сутність і першооснову світу, шлях, яким мають пря-

мувати всі люди. Пізнати Дао, дотримуватися його принципів, зли-

тися з ним — у цьому сенс, мета і щастя життя. Д. справив значний

вплив на розвиток китайської культури та філософії й зберігся до

наших днів. У КНР існує Асоціація віруючих даосів.

У III—IV ст. виник неодаосизм, який до середини І тис. посідав

панівне місце в ідеологічному житті Китаю. Спираючись на ідеї кла-

сичного Д., неодаосисти поєднували їх з конфуціанством. Головна

мета неодаосизму—досягнення стану вільного невимушеного жит-

тя у згоді з самим собою та природою. На відміну від класичного

Д. його нова інтерпретація ігнорувала Дао. Згодом неодаосизм

припинив своє існування.

С. Пивовар

ДАТУВАННЯ АРХЕОЛОГІЧНЕ — принцип датування археологічних

пам'яток. В археології застосовуються дві системи датування: від-

носна хронологія та абсолютна.

Відносна хронологія за принципом «старше-молодше» ви-

вчається на підставі стратиграфії, науки, що вивчає послідовність

залягання гірських порід. За нормальних умов накопичення

археологічних культурних шарів — що глибший культурний шар,

то він давніший. Відносна хронологія встановлюється також на під-

ставі вивчення поступового розвитку типів речей.

Абсолютна хронологія визначається за писемними дже-

релами (якщо на речах є дата) або за методами природничих наук.

Останніми роками широко застосовуються такі методи, як дендро-

хронологічний та радіокарбоновий. Дендрохронологічний метод

дає змогу визначити дату за підрахунками річних кілець на розрі-

зах стовбурів дерев. Він застосовується в тих місцях, де є сприятли-

ві умови для зберігання деревини, напр., болотяний грунт давньо-

го Новгорода з його багатошаровими дерев'яними мостовими. Те-

оретичні можливості методу дають змогу датувати археологічні

об'єкти давністю 7 тис. років. Недоліком методу є його локальне

застосування та труднощі в кореляції дат, одержаних з віддалених

регіонів, не пов'язаних єдиним банком даних.

Радіокарбоновий метод дає змогу надійно датувати археологічні

пам'ятки давністю до 40 тис. років. У його основу покладено ви-

значення кількості радіоактивних ізотопів вуглецю, який починає

розпадатися після того, як органічна речовина (дерево, кістка) при-

пиняє своє існування. Труднощі методу зумовлені тим, що вміст

радіоактивного вуглецю в минулому відрізнявся від сучасного. На

точність визначення віку зразка істотно впливають також якість

обладнання лабораторій та рівень кваліфікації фахівців. Тому для

однієї пам'ятки може бути запропоновано кілька «абсолютних»

визначень віку.

Дати, старші за 400 тис. p., встановлюються калій-аргоновим ме-

тодом, який за принципом близький до радіокарбонового.

М. Гладких

ДВОРЯНСТВО — стан світських землевласників, які мали спадкові

привілеї; разом із духовенством становили панівний клас у фео-

дальному суспільстві. Спочатку в північно-східних та північно-за-

хідних князівствах XII—ХНІ ст. так називалися слуги князівсько-

го двору, члени князівської адміністрації, озброєні слуги князя. Це

було пов'язано з посиленням тенденції до поєднання військових і

служилих функцій, що виявилося в переродженні дружини, широ-

кому залучені слуг князівського двору до апарату адміністратив-

но-судового правління і наділенні їх військовими функціями.

Іншими формами злиття князівського двора й державного управ-

ління в XII—XIII ст. були призначення на адміністративні посади

в доменіальні міста, в міське й волосне керівництво тиунів, керую-

чих князівським господарством, — надання військових та адміні-

стративно-судових посад князівським годувальникам, мечоносцям,

печатникам та ін. В XIII ст. зміцнення ролі Д. у системі державного

управління позначилося і на зміні його соціально-економічного ста-

новища. Джерела свідчать про придбання дворянами в XIII ст. зе-

мель та використання у своєму господарстві праці феодально-за-

лежного населення. Починаючи з XV ст., уряд надавав дворянам

за місцем їхньої служби земельні володіння — помістя. Ось чому

ця категорія Д. у XV — на поч. XVIII ст. називалася поміщиками.

В XVII ст. Д. становило основну масу класу феодалів. Привілеї його

в Росії були закріплені в «Жалуваній грамоті дворянству» 1785 р.

На українських землях Д. складалося з української шляхти та ко-

зацької старшини. Після реформи 1861 р. позиції Д. були значно

ослаблені, але воно залишалося головним опертям самодержав-

ства. В Росії Д. як стан було ліквідоване в ході жовтневого перево-

роту 1917 р.

В. Мордвінцев

ДЕЇЗМ (від лат. deus — Бог) — релігійно-філософська концепція, що

грунтується на вірі в Бога, який створив світ і далі не втручається в

перебіг подій у ньому. Термін «Д.» вживається для позначення фі-

лософських концепцій мислителів XVII—XVIII ст. Назва введена

в обіг Дж. Локком.

Деїсти намагалися конституювати релігійну віру, яка мала б своїм

підґрунтям раціонально-розумове.

Найширше Д. був представлений в Англії. На концептуальні заса-

ди Д. спиралися такі мислителі, як М. Тіндел, чия праця «Христи-

янство давнє, як створення світу» (1730 р.) розглядається як «Біб-

лія деїстів». Значний внесок до розробки цієї концепції зробив і

В. Болінгброк наприк. XVII — на поч. XVIII ст. У Франції Д. був

репрезентований Вольтером та енциклопедистами, у Німеччині —

Г. Реймарусом. У XVIII ст. набув поширення в Америці, особливо

завдяки праці Т. Пейна «Вік розуму» (1794 p.), яка вважається кла-

сичною для Д. На поч. XIX ст. Д. був поширений серед російських

декабристів.

Л. Чекаль

ДЕКЛАРАЦІЯ (від лат. declaratio, від declare — заявляю, сповіщаю) —

1. Офіційна заява одного чи кількох урядів, політичних партій, між-

народних або громадських організацій про головні принципи зов-

нішньої та внутрішньої політики держави, програмні акти, важли-

ві міжнародні події, закони тощо. Міжнародні організації, в тому

числі ООН, закріплюють у вигляді Д. основні положення діяльнос-

ті в конкретній галузі міжнародних відносин.

2. Заява платника податку про характер і розмір доходів. 3. Доку-

мент, що додається до грошових і цінних пакетів, які надсилають-

ся поштою за межі країни. 4. Заява до митниці від особи, що пере-

їздить кордон, про наявність і кількість у неї речей, грошей, цінно-

стей тощо.

А. Слюсаренко

ДЕКЛАРАЦІЯ ПРАВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА — політич-

ний маніфест Великої французької революції, прийнятий Установ-

чими зборами 26.08.1789 р. Це був перший етап підготовки рево-

люційної конституції, до якої залишалося два роки. Представни-

ки народу в Установчих зборах були переконані, що незнання, іг-

норування чи то порушення прав людини є причиною суспільного

лиха і корупції влади. Тому вони вирішили викласти природні, не-

від'ємні і священні права людини у декларації.

Зазначений документ є виразним і стислим викладом ідей суверен-

ності людини та її прав, які обстоювали Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо,

французькі філософи-просвітителі, а також американська Декла-

рація незалежності 1776 р. Стаття перша проголошувала: «Люди

народжуються і залишаються рівними в правах...» Природними і

невід'ємними правами у статті другій проголошувалися «свобода,

власність, безпека і опір гнобленню», в інших статтях передбача-

лися також свобода слова, друку, віросповідання. Закон є вислов-

ленням всезагальної волі, а народ — «головним дійсним носієм су-

веренності» «жоден орган, жодна особа не можуть здійснювати

владу, яка не виходить безпосередньо від народу» (стаття третя).

У статті четвертій стверджувався ліберальний принцип: «Свобода

полягає в тому, що дозволяється робити все, що не завдає шкоди

іншому». В Декларації (стаття дев'ята) зафіксовано принцип пре-

зумпції невинуватості: кожна людина вважається невинною, доки

не доведено її провину. Всі громадяни проголошувалися рівними

перед законом, і «їм відкритий однаковою мірою доступ до всіх

громадських посад і служб залежно від їх здібностей; єдиною від-

мінністю за рівності можуть бути чесноти й талант». За Деклараці-

єю «громадськість має право вимагати від кожної посадової особи

звіту про її діяльність» (стаття п'ятнадцята). Суспільство, де не за-

безпечені ці права і не закріплений принцип поділу влад, «не є пра-

вовим» (стаття шістнадцята).

Документ відіграв важливу роль в історії Франції, Європи, світу.

Хоча оцінки щодо нього є діаметрально протилежними: від того,

що проголошені принципи називають утопічними, до того, що вони

вважаються основою сучасного цивілізованого суспільства.

ДЕКОЛОНІЗАЦІЯ (від лат. de — префікс із значенням віддалення,

припинення і colonia — поселення) — термін, що набув великого

поширення наприк. 50-х pp., для позначення процесу визволення

країн і народів «третього світу» від колоніального гноблення і на-

буття ними державного суверенітету. Термін винайшов і викорис-

тав у своїй статті «Імперіалізм» в Енциклопедії суспільних наук

(1932 p.) М. Ю. Бонн. Спочатку термін «Д.» стосувався лише про-

цесу, через який азіатські та африканські народи виборювали полі-

тичну незалежність від колоніального правління. Пізніше його зміст

було поширено на всі аспекти звільнення неєвропейських спільнот

від зовнішнього контролю, домінування, визиску — політичні, еко-

номічні, культурні і навіть психологічні, — як до, так і після здо-

буття незалежності. В ширшому значенні, Д. є частиною сучасного

всесвітнього руху народів з небілим кольором шкіри за припинен-

ня експлуатації і панування білих, чим визначалися міжнародні від-

носини новітніх часів.

Якщо у 1939 р. деякі європейські країни все ще володіли значними

колоніальними територіями, що становили більшу частину Азії,

Африки, островів Тихого океану і Карибського моря, то в період з

1947 до 1975 р. практично всі колоніальні імперії припинили своє

існування. Процесу Д. сприяло значне послаблення головних мет-

рополій внаслідок двох світових війн. Водночас зростав організо-

ваний опір іноземному пануванню, що спирався на зміцнення націо-

нальної самосвідомості пригнічених народів. Велику роль у цьому

відігравали місцеві буржуазія та інтелігенція, які використовували

західні ідеї для активізації народних мас у боротьбі за незалежність.

Поширення ліберальних, соціалістичних та комуністичних ідей

сприяло усвідомленню того, що західні країни розглядають «тре-

тій світ» винятково як об'єкт експлуатації. Водночас відбувалися

зміни у громадській свідомості самих метрополій: становище, коли

одна країна встановлює свої порядки і диктує свою волю іншим

народам, вже не здавалося нормальним та виправданим.

Визвольний процес набував різних форм: від звуження сфери спів-

праці з колоніальною владою, від вимоги ширших прав, ненасиль-

ницького опору, як це було в Індії, до відкритої боротьби, яка най-

частіше мала характер партизанської війни (В'єтнам, Алжир).

Видатною подією стало проголошення незалежності Індії у 1947 p.,

що поклало початок розвалу найбільшої в світі Британської імпе-

рії. У 1949 р. Нідерланди визнали незалежність Індонезії, у 1954 р.

Франція мусила звільнити від своєї опіки Індокитай. Першою не-

залежною державою Чорної Африки у 1957 р. стала Гана, за нею

до кінця 1960 р. свободу вибороли ще 18 країн.

Процес Д. був тривалим і тяжким. Він супроводжувався багатьма

кривавими війнами, як антиколоніальними, так і міжусобними, коли

різні угруповання боролися за владу після залишення їхніх земель

колонізаторами. Особливо запеклими були війни в Алжирі (1954—

1962 pp.), Індокитаї (1946—1954 pp.), Анголі та Мозамбіку (1961—

1975 pp.). Незважаючи на те, що після здобуття колоніями незалеж-

ності спочатку там встановлювалися демократичні режими, пізні-

ше в багатьох країнах відбувалися перевороти, що часто призво-

дило до встановлення диктатури.

Залишаючи свої колонії, уряди метрополій виходили не з гуманних

засад, а керувалися реалістичними міркуваннями. Насамперед брав-

ся до уваги досвід силової політики, який показав свою безперспек-

тивність (напр., колоніальна війна Франції в Індокитаї). Водночас

було сподівання на збереження домінування в економіках колиш-

ніх колоній, а також їх непряму залежність. Підтвердженням цього

є сучасний неоколоніалізм.

Т. Орлова

ДЕЛІМІТАЦІЯ (від лат. de — префікс із значенням віддалення, при-

пинення і limitatio — обмеження) — один із двох основних етапів

встановлення державного кордону з описом його проходження й

нанесення на карту відповідно до укладеного договору.

Ще навіть у XIX ст. в Європі державні кордони подекуди не були

чітко визначені. У міжнародних відносинах спостерігалися природні

та штучні кордони. Для визначення їх застосовували теорію етніч-

них або мовних кордонів. У проведенні сучасних державних кор-

донів етнічний чинник почав відігравати важливу роль. Так, на

Версальській мирній конференції (1918 р.) під час вирішення супе-

речливих прикордонних питань широко використовувався прин-

цип встановлення державних кордонів відповідно до етнічних. Цим

принципом керувалися, напр., у 1948 p., коли визначали кордон між

Пакистаном та Індією.

Г. Черевичний

ДЁЛЬФИ (грец. Delphoi) — давньогрецьке місто біля підніжжя гори

Парнас у південно-західній частині Фокіди (Середня Греція); за-

гальногрецький релігійний центр із храмом і оракулом бога Апол-

лона. Вперше згадується в гомерівській «Іліаді». З 586 р. до н. е. в

Д. почали влаштовувати Піфійські ігри на честь Аполлона, які були

за своїм значенням другими після Олімпійських ігор. Храм Апол-

лона в Д. упродовж століть мав значний вплив на суспільно-полі-

тичну думку античного світу, формування загальноприйнятих пра-

вових норм. До оракула, який сприймався як посередник бога Апол-

лона, зверталися за порадою найвідоміші люди того часу. Відпо-

відь дельфійського оракула вважалася рішенням богів, яке прирів-

нювалося до закону. Маючи широку мережу інформаторів у різних

країнах, дельфійські жерці використовували свою обізнаність при

складанні передбачень (відповідей оракулів). Дельфійський храм

було закрито за часів імператора Феодосія І в 390 р.

Літ.: Соколов Г. И. Дельфы. — М., 1972.

С. Пивовар

ДЕМАРКАЦІЯ (франц. demarcation — розмежування) — один із двох

основних етапів встановлення державного кордону, проведення

його лінії на місцевості та позначення її відповідними прикордон-

ними знаками.

Давня Греція дала нам перший приклад фіксації кордонів, коли було

встановлено прикордонну колону між Пелопоннесом та Аттикою.

Ґрунтуючись на походженні й тривалості існуючих державних кор-

донів, їх можна поділити на дві категорії: антецедентні —

кордони, що передують остаточному заселенню та розвитку регіо-

нів, які вони оточують (кордон між Канадою та США, що прово-

дився по 49 паралелі в період 1782—1846 pp. і поділив дуже рідко

заселені території) тасубсеквентні — кордони, що проводять-

ся після заселення територій (між європейськими країнами).

Г. Черевичний

ДЕМОГРАФІЧНА НАУКА — складова частина демографії. Вивчає

процеси, які відбуваються в людському середовищі світу, регіону,

країни: зміни в чисельності населення, національному складі; до-

сліджує динаміку в суспільстві за статтю, віком, а також розлучен-

ня, народжуваність, смертність, відтворення населення, його при-

родний рух, міграційні процеси тощо.

Особливий напрям Д. н. становлять виявлення закономірностей,

тенденцій, явищ, що впливають на демографічні процеси, а також

розробка наукових рекомендацій, спрямованих на подолання нега-

тивних тенденцій у людському суспільстві на певному історичному

етапі. Інтерес людини до себе виник у давні часи, коли вона була

цілковито залежна від сил природи. Людина змушена була навчи-

тися рахувати представників свого роду, племені. З появою держа-

ви попит на демографічні знання зростає. Для свого утримання

державі потрібні кошти, військо та чиновництво. Можна тверди-

ти, що перші організовані обліки людей відбувалися ще за часів

виникнення перших державних утворень в Месопотамії (Ассірія,

Вавилон), Єгипті, Греції та Римі. В ті часи і впродовж наступних

століть основна мета обліку полягала в оподаткуванні населення

та залученні осіб чоловічої статі до війська. Тому держава стає ос-

новним організатором проведення переписів населення.

У Римі обліки населення проводилися під назвою «цензів». Навіть

у наступні часи, за феодалізму, облік проводився не систематично.

Це викликало протест, особливо панівних класів. Феодали прагну-

ли приховати чисельність своїх кріпаків, щоб зменшити податки

державі, а також постачання молодих кріпаків до армії. У 1753 р. в

англійському парламенті точилися гострі суперечки щодо прове-

дення цензів, мовляв, це може призвести до епідемічних захворю-

вань. У Франції проти підрахунків використовували навіть релі-

гію. Наприк. XVIII ст. ще не було відомостей про кількість насе-

лення більшості країн Європи та світу.

Вважається, що початок систематичного перепису населення у сві-

ті було покладено США. В 1790 р. конституцією цієї держави було

передбачено проведення переписів (цензів) раз на 10 років. Мате-

ріали, отримані внаслідок переписів населення, становлять підґрун-

тя для проведення демографічних досліджень. Приклад США по-

ширився на країни Європи. Сьогодні переписами населення охоп-

лено майже всі країни світу. Цим питанням займається і ООН, яка

збирає відомості про населення країн світу.

З розвитком суспільства зростає попит на знання про людство. Сьо-

годні вже неможливо охопити складні й суперечливі демографічні

процеси, що відбуваються у світі, в загальне поняття — демографія.

Тому, як і інші галузі знань, вона поділяється на окремі складові

частини: а) демографія історична; б) демографічна політика; в) де-

мографічна наука; г) демографічна статистика та ін.

Термін «демографія» має складну історію. Його визначення прохо-

дило в умовах ідейно-політичної боротьби, що точилася між науков-

цями різних напрямів. У цій боротьбі значну роль відіграла праця

священика, вченого Т. Мальтуса «Дослідження про закон народо-

населення» (1798 p.). Він запропонував біологічний підхід до розгля-

ду чисельності населення та його відтворення. Погляди Мальтуса

справляли істотний вплив на визначення сутності й змісту демогра-

фії упродовж XIX ст.

Поступовий розвиток демографії, накопичення наукового досвіду,

вивчення впливу на закономірності змін у чисельності та відтворенні

населення, соціально-економічних і політичних чинників спонука-

ли до пошуків загальної назви цієї науки. Першу спробу позначити

загальним терміном науку про народження було зроблено в 1841 р.

К. Бернуллі, який запропонував назву «популяціоністика». Термін

мав певне поширення, але не був прийнятий.

У 1855 р. відомий французький учений А. Пйар опублікував пра-

цю «Елементи людської статистики, або Порівняльна демографія».

Терміном «демографія» він позначив галузь знань про «природну й

соціальну історію людського роду. В 1871 р. німецький учений Е. Ен-

гель запропонував назву «демологія» — наука про людські спільноти.

Визначити назву цієї науки робили спроби й інші дослідники. В 1877 р.

відомий учений-енциклопедист П. Ларусс вперше опублікував стат-

тю під назвою «Демографія», що стало поштовхом для поширення

цього терміна. В Росії його ввів Є. Алучин. Офіційне визнання термін

отримав лише після того, як у 1882—1883 pp. його було введено в

назву міжнародних конгресів з гігієни та демографії.

В Україні великий науковий інтерес до демографії припадає на XIX ст.

Значний поштовх у розвитку вона дістала завдяки відомому укра-

їнському історикові М. Туган-Барановському — одному з фундато-

рів української історичної науки. У 1919 р. в Києві з його ініціативи

було засновано Демографічний інститут у складі Всеукраїнської

академії наук. Це була перша державна установа у світі, яка зосе-

редила свої зусилля на дослідженні проблем Д. н. В 1934 р. його

було перейменовано в Інститут демографії та санітарної статистики.

З часу його заснування до ліквідації директором Інституту був

М. Птуха. Проблеми демографії в Україні досліджували всесвітньо

відомі вчені: С. Томилін, Ю. Корчак-Чепурківський, С. Рудниць-

кий, А. Хоменко та ін. Наприк. 1930 р. було організовано демогра-

фічний інститут АН СРСР у Ленінграді. Ці наукові заклади актив-

но вивчали демографічні процеси в Україні та СРСР. Результати їх

досліджень мали звинувачувальний характер щодо політики Радян-

ської держави, тому вже у 1934 р. було ліквідовано Інститут у

Ленінграді, а в 1938 р. така сама доля спіткала й український Ін-

ститут демографії й санітарної статистики. Найталановитіших його

працівників було заарештовано.

Після ліквідації Інституту в Україні проблемами демографії займав-

ся відділ статистики, упродовж 1940—1950 pp. очолюваний М. Пту-

хою. В 1963 р. в Інституті економіки АН УРСР було створено сек-

тор демографії і трудових ресурсів, а в 1966 р. його було перетво-

рено на відділ демографії і відтворення трудових ресурсів.

Сьогодні в Україні проблеми демографії, крім згаданого відділу,

досліджують працівники Ради з вивчення продуктивних сил Украї-

ни, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та

інших установ.

ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА — одна зі складових частин демо-

графії; вплив певних заходів держави на чисельність населення кра-

їни та його відтворення.

ДЕМОГРАФІЧНА СТАТИСТИКА — окремий розділ статистки,

який розробляє форми й методи збирання та обробки матеріалів,

що використовуються для проведення демографічних досліджень.

ДЕМОГРАФІЯ (від грец. demos — народ та grapho — пишу) — опису-

вання населення за багатьма його характеристиками залежно від

потреб і можливостей людства. Окрема наука, галузь знань, яка

вивчає закономірності процесів, що відбуваються в людському

суспільстві впродовж усієї історії, аналізує особливості й тен-

денції, що спостерігаються в певні історичні періоди в складі насе-

лення земної кулі, держави, регіону. Д. досліджує закономір-

ність змін у чисельності населення, тісно пов'язане з ними при-

родне його відтворення, розташування в географічних просторах

світу та окремих етнічних групах, шлюбність, розлучення, смерт-

ність, структуру населення за віком, статтю, етнічний склад, кори-

стування рідною та іншими мовами, писемність, освіту та інші його

характеристики. Поняття Д. з початку її виникнення зазнало змін.

Дедалі більше зростає інтерес людини до демографічних проце-

сів, їх закономірностей, відповідно підвищуються вимоги до Д. як

науки.

На українських землях попит на відомості про населення виник з

появою тут мешканців і з тих самих причин, що й в усьому світі.

Такі відомості з'явилися лише за часів Київської Русі. Про це свід-

чать пам'ятки — літописи IX—XII ст. Натрапляємо на вказівки

щодо проведення обліків населення ще до XIII ст. З літописів діз-

наємося, що в 1246 р. в Південній Русі — Києві й Чернігові — люди

від землероба до боярина були «сочтены в числе».

У 1255 р. у «Софийском Временщике» повідомляється, що тієї зими

«приехала численны из татар и сочтома всю землю Русскую», крім

ігуменів, попів та ченців. У 1257 р. мала бути переписана татарами

Новгородська земля. Однак новгородці відмовилися. Лише в 1259 р.

під загрозою наближення ханського війська було проведено пере-

пис населення. Татарські переписи 1255—1259 pp. вважалися пер-

шими. Вони поклали початок загальним переписам на українських

землях.

Після татарської навали аж до початку XVIII ст. переписів насе-

лення не було. Існують, однак, свідчення, що наприк. XV і до поч.

XVII ст. проводилися поземельні переписи. За одиницю оподатку-

вання бралися: ділянка, соха, пізніше чверть, десятина. Оскільки

значна частина українських земель після т. зв. Переяславського до-

говору та Березневих статей 1654 р. підпала під владу Московсько-

го царства, то на наших землях переписи населення проводилися

за тим самим принципом. Лише з 1719 р. переходять з поземельно-

го оподаткування до подушного. Такі переписи дістали назву «ре-

візії».

У 1710р. Петро І звелів переписати двори і «число мужского пола».

В основу подушного оподаткування було покладено число їдців чо-

ловічої статі незалежно від віку. Основною масою, що підлягала опо-

даткуванню, були податкові стани: селяни, міщани, ремісники. Слід

зазначити, що ці переписи були далекі від загальних, тобто не охоп-

лювали всього населення. Перепис, чи «ревізія», тривав упродовж

кількох років, тому визначити чисельність населення на певний час

було майже неможливо. Така система обліку населення в Росії про-

існувала з 1719 до 1897 р. За цей час було проведено десять загаль-

них переписів населення (ревізій). Крім загальних проводилися пе-

реписи, які охоплювали населення за певними ознаками: церковний

перепис 20-х pp. XVIII ст., адміністративно-поліцейський 30-х pp.

XIX ст.; церковний до 30-х pp. XIX ст., який не поширювався на

мусульман та ламаїстів (буддистів). Проводилися локальніші пере-

писи, зокрема в Петербурзі. Москві. Прибалтиці, Одесі.

На початку XX ст. загальні переписи на території Російської імпе-

рії не проводилися. В 1916 р. було проведено поземельний, в

1917 р. — поземельний і міський переписи населення, які не були

повністю завершені через те, що на ці роки припадає участь Росії у

першій світовій війні.

Перший загальний перепис населення за радянської влади було ви-

рішено провести з 28.08.1920 р. в містах за 7 днів, у сільській місце-

вості за 14 днів. Перепис відбувався у складних політичних умовах.

На значній частині українських земель точилася громадянська вій-

на. Не проводився перепис у Волинській губернії, Олександрійсь-

кому, Чигиринському й Черкаському повітах Кременчуцької губер-

нії, Кобеляцькому Полтавської губернії. Подільська та Запорізька

губернії були переписані лише в 1921 р. Не вдалося охопити пере-

писом 16 % населення УРСР. Такі українські землі, як Східна Гали-

чина, Північна Буковина, Закарпаття підпали під владу інших дер-

жав.

До УРСР на поч. другої світової війни увійшло приблизно 80 %

усіх українських земель, які були охоплені всесоюзними переписа-

ми населення 1926 р., 1937 р. і 1939 р. Чотири переписи (1959, 1970,

1979, і 1989 pp.) було проведено після війни.

Ще й сьогодні немає повних відомостей про перепис 1937 p., який

наочно відбивав наслідки сталінщини в СРСР, особливо в Україні.

За його результатами з 1926 по 1937 р. населення СРСР зростало

досить повільно. Більш того, з усіх союзних республік за цей час

лише населення УРСР скоротилося з 29 млн до 28,4 млн чол. Лише

унаслідок голодомору 1932—1933 pp. загинуло понад 3,5 млн чол.

Якщо враховувати загальні демографічні втрати, то ця цифра зрос-

ла до 5 млн чол. лише за 1932—1934 pp. Наслідки перепису наочно

розкривали людожерську політику радянської влади щодо населен-

ня України. За рішенням РНК СРСР у 1939 р. було проведено все-

союзний перепис, за результатами якого виходило, що населення,

як у СРСР, так і в усіх республіках зросло. В Україні його чисель-

ність вже становила 30,9 млн чол. Таким чином, складається вра-

ження, що з 1926 по 1939 р. населення УРСР, хоч і повільно, але

зросло майже на 2 млн чол.

Результати перепису 1937 р. стали однією з основних причин лікві-

дації в Україні Інституту демографії і санітарної статистики.

Після утворення незалежної Української держави 24.08.1991 р. було

прийнято рішення щодо проведення перепису населення в Україні

в 1999 p., як пропонувалося ООН. Однак за рішенням Кабінету Мі-

ністрів України цю акцію здійснено в грудні 2001 р.

Літ.: Демографический энциклопедический словарь. — М., 1985.

Бондаренко В. В., Дараган М. В. Переписи населення в СРСР. —

К., 1958.

Пустоход П., Воблій В. Всесоюзний перепис населення

1939 p. — К., 1939.

Брук С. И. Население мира: Этнографический справочник. — М.,

1985.

Историческая демография: Проблемы, суждения, задачи / Отв.

ред. Ю. А. Поляков. — М„ 1989.

Романцов В. О. Український етнос: на одвічних землях та за

їхніми межами (XVIII—XX століття). — К., 1998.

ДЕМОГРАФІЯ ІСТОРИЧНА — складова частина загального по-

няття демографії. Досліджує зміни в чисельності населення та його

відтворенні упродовж історії людства з початку його виникнення

або за окремі його періоди.

Досягнення Д. і. дають можливість твердити, що початковий пері-

од сучасної людини (Homo sapiens) розпочався приблизно за 50 тис.

років до н. е. Відомостей про чисельність населення того періоду

бракує, тому ми можемо лише висловити припущення, що бл.

15 тис. р. до н. е. його кількість становила всього кілька мільйонів

чоловік, а за 7 тис. років до н. е. досягла майже 10 млн. Таке повіль-

не зростання чисельності населення можна пояснити тим, що смерт-

ність від хвороб, епідемій та воєн сягала 50 % і більше, тому темпи

природного приросту становили всього 10—20 % за тисячоліття, а

тривалість життя — 20 років. Щодо чисельності населення світу на

початок нашої ери, то в літературі наводяться різні відомості —

від 170 млн чол. до 200—250 млн. Учені роблять спроби визначити

чисельність населення світу на цей час і за континентами, регіона-

ми, окремими країнами, але це також скоріше припущення. Більш-

менш реальні цифри наводяться на 1500 р. їх розбіжність значно

менша — вона коливається в межах 400—500 млн чол. Поступово,

з розвитком людства зростає його зацікавленість щодо чисельнос-

ті населення, організовуються переписи населення в окремих краї-

нах, які проводяться дедалі систематичніше. Нині переписами охо-

плено майже все населення світу. Отже, є всі підстави вважати, що

світ увійшов у III тисячоліття, маючи понад 6 млрд населення.

Аналізуючи матеріали стосовно змін населення світу за два тися-

чоліття н. е., можемо визначити загальну закономірність: його чи-

сельність безперервно зростала. Навіть протягом перших 50 років

XX ст., коли людство пережило найбільші втрати внаслідок двох

світових війн та з інших причин, воно зросло на 866 млн чол. Од-

нак слід зазначити, що в історії людства спостерігалися непооди-

нокі випадки зменшення чисельності населення в різних країнах та

регіонах в окремі періоди внаслідок епідемій, голоду, війн та людо-

жерської політики деяких режимів (напр., А. Гітлер у Німеччині,

Й. Сталін в СРСР, Пол Пот в Камбоджі).

В. Романцов

ДЕМОКРАТІЯ (грец. demos — народ і cratos — влада) — форма полі-

тичної організації суспільства, що характеризується участю наро-

ду в управлінні державою.

Основними ознаками демократії є: 1) визнання народу джерелом вла-

ди, сувереном у державі. Саме народові належить установча, кон-

ституційна влада, він обирає своїх представників і може періодично

змінювати їх, має право безпосередньо брати участь у розробці та

прийнятті законів шляхом референдуму тощо; 2) рівноправність гро-

мадян; 3) підпорядкування меншості більшості у прийнятті рішень

та їх виконанні; 4) виборність основних органів держави.

Будь-які демократичні держави будуються на таких засадах. Су-

часні держави, в основу діяльності яких покладено цінності лібера-

лізму та Д., додають до них принципи прав людини, їх пріоритет

щодо прав держави, обмеження влади більшості над меншістю,

поваги прав меншості, верховенство закону і т. ін.

Залежно від участі народу в управлінні державою, від того, хто і як

безпосередньо виконує владні функції, Д. поділяється на пряму (про-

ведення виборів на підставі загального виборчого права) і пред-

ставницьку (вибір громадянами в органи влади своїх представни-

ків, які виражатимуть їхні інтереси, видаватимуть закони тощо).

Залежно від характеру рівності, яку забезпечує Д., вона поділяєть-

ся на політичну, яка передбачає лише формальну рівність, рівність

прав, і соціальну, засновану на рівності фактичних можливостей,

участі громадян в управлінні державою. Д. пов'язана з активністю

різних суспільних сил, добровільно об'єднаних у товариства, орга-

нізації, клуби і т. ін. Ці об'єднання формують суспільне середови-

ще і становлять елемент громадянського суспільства, в якому про-

фесійні, соціальні, духовні потреби громадян задовольняються не-

залежно від держави та її інститутів (див. Політичний режим).

І. Іванцова

ДЕМОНСТРАЦІЯ (від лат. demonstro — показую, пояснюю) — пуб-

лічний вияв політичних поглядів і почуттів за участю значної кіль-

кості осіб; є одним із видів оприлюднення громадської думки і ста-

новить звичайне явище в суспільно-політичному житті усіх цивілі-

зованих країн. Забороняється і переслідується за режиму, для яко-

го небезпечний будь-який живий вияв громадської думки, проте

може здійснюватися й при такому режимі з певними обмеженнями

і наступними каральними заходами стосовно її учасників. Значен-

ня Д., навіть в обмеженій формі, надзвичайно важливе для полі-

тичного виховання трудящих. Шляхом Д. її учасники намагаються

привернути увагу народних мас до нагальних проблем політично-

го й соціально-економічного життя країни і домагатися їх розв'я-

зання.

В. Гусєв

ДЕНОНСАЦІЯ (від франц. denoncer—повідомляти, розривати)—у між-

народному праві повідомлення однією із сторін про відмову від ви-

конання умов укладеного між ними договору; здійснюється відпо-

відно до порядку і термінів, що передбачені в самому договорі.

Ю. Слюсаренко

ДЕРЖАВА — в широкому значенні — будь-яка існуюча колись або нині

стала соціально-політична структура, що відтворює на певній те-

риторії упродовж тривалого часу власну систему суспільних відно-

син, норм, цінностей та ідеалів. Історичний спосіб закріплення со-

ціальної диференціації людства, який став вираженням політично

оформлених інтересів і воль, репрезентований у вигляді існуючої

влади, здатної до організаційної і консолідуючої діяльності всере-

дині політичної системи свого суспільства і до зовнішньополітич-

ної діяльності, яка відповідає міжнародним нормам.

Д. як особлива соціально-політична структура (термін «Д.» вжи-

вають з XVII ст.) виникла внаслідок необхідності вести «суспільні

справи» у просторі поліфонічно різноспрямованих інтересів (пра-

во особистої свободи у громадянському суспільстві), інституалізу-

валась як засіб захисту прав і власності громадян, гарантії безпеки

й недоторканності у межах закону, суверенної цілісної території їх

проживання. Історично виникнення Д. означало також часткове

подолання іншої альтернативи об'єднання — конфесійно-релігій-

них союзів. Д., на відміну від інших типів соціально-політичних

утворень (князівств, вотчин, монархічних та інших форм управлін-

ня), має деперсоналізований характер функціонування влади, тому

норми державного життя мають формальний (писаний і затвердже-

ний договором, насамперед конституцією) і обов'язковий як для

державних урядовців, так і для громадян статус.

Реалізацію своїх повноважень Д. здійснює через ієрархічну і різно-

бічну систему інституту влади (апарат урядовців, законодавчі, ви-

конавчі, судові органи, армію, поліцію), яка наділена низкою ви-

ключних прав: правом видавати загальнообов'язкові закони, пра-

вом на збирання податків та емісію грошових знаків, правом ство-

рення й використання збройних сил та органів приборкання, пра-

вом на здійснення власної політики.

Інститут держави має внутрішню суперечність: він покликаний уни-

кати насилля, вилучити його з поля людського існування, він сам

претендує на монополію легітимного використання насилля. Стри-

муванню цієї тенденції протистоять форми соціального само-

врядування, а також над- і позадержавні суспільні союзи та об'єд-

нання.

Держави різняться за формами правління і устрою основних інсти-

тутів політичної влади. Щодо правління, то йдеться про організа-

цію влади, яка характеризується формальним її джерелом. За мо-

нархічної форми правління формальним джерелом державної вла-

ди є одна особа — монарх. За республіканської форми відповідно

до закону джерелом влади є народна більшість.

Щодо устрою держави поділяються на унітарні (єдині державні

утворення); федерації (союзи юридично самостійних державних

утворень — штати, кантони, землі, автономні краї, області тощо);

конфедерації (державно-правові об'єднання) (див.: Держава уні-

тарна; Держава федеративна; Держава конфедеративна).

Важливе значення має розрізнення держав з погляду існуючого в

них політичного режиму, під яким розуміють систему методів здій-

снення Д. влади, ступінь реалізації демократичних прав і свобод

особистості, відношення державної влади до правових засад влас-

ної діяльності, співвідношення офіційних конституційних і право-

вих форм з реальним політичним життям.

М. Бойченко, В. Багінський

«ДЕРЖАВА ЗАГАЛЬНОГО БЛАГОДЕНСТВА» (не зовсім точний пе-

реклад англ. вислову «welfare state», однак саме такий термін вжи-

вається в літературі) — модель державного розвитку в індустріаль-

но розвинутих країнах, яка означає досягнення високого рівня жит-

тя і характеризується передусім масовим споживанням і соціаль-

ним захистом. Автором концепції «Д. з. б.» вважають Дж. Гелб-

рейта. її становлення припало на 40—50-ті, а розквіт — на 60-ті—

поч. 70-х pp. За цей час в усіх країнах Заходу значно зросли доходи

населення, що зумовило зростання споживчих витрат; було ство-

рено ефективні системи соціального забезпечення, які передбача-

ли надання громадянам соціальної допомоги і соціального страху-

вання, гарантуючи їм державну підтримку протягом усього життя.

Соціальні витрати в країнах Заходу становили 50—60 %. У 60-ті pp.

«Д. з. б.» стала офіційною доктриною США. У другій пол. 60-х —

першій пол. 70-х pp. зростання соціальних витрат набуло найви-

щих темпів за всю історію США. В серед. 70-х pp. «Д. з. б.» стає

об'єктом критики, що було пов'язано зі світовою кризою 1974—

1975 pp. і падінням темпів економічного розвитку, зростанням ін-

фляції та безробіття. Виник політичний рух (т. зв. консервативна

хвиля), учасники якого, пов'язуючи зростання інфляції з надмірни-

ми державними витратами на соціальні потреби, виступали за лік-

відацію «Д. з. б.». На цій хвилі у 80-х pp. в більшості країн Заходу

до влади прийшли неоконсерватори. «Д. з. б.» була приведена

у відповідність з економічними можливостями, що послабило

державне втручання й сприяло вільному розвиткові конкуренції та

ринку.

С. Пивовар

ДЕРЖАВА КОНФЕДЕРАТИВНА (від лат. confoederatio — спілка,

об'єднання) — союз суверенних держав, об'єднаних спільними ке-

рівними органами, створений для досягнення певних цілей, пере-

важно зовнішньополітичних і воєнних. Утворює центральні орга-

ни, які мають повноваження, делеговані їм державами-членами

союзу. Правова основа — договір, при федеративному устрої дер-

жави такою основою є конституція. Прикладом сучасної Д. к. є

Швейцарія (Швейцарський Союз) (див. Конфедерація).

Г. Черевичний

ДЕРЖАВА ПРАВОВА — 1. Держава, в якій реально дотримуються кон-

ституційних норм, діє система розподілу влади і практично захище-

ні громадянські права та свободи. В цьому значенні поняття Д. п.

збігається з поняттям держави у власному значенні.

2. Поняття, що має ціннісно-нормативне значення: 1) для критич-

ної оцінки неправових (на противагу аксіологічній значущості пра-

вових) державних утворень, режимів, систем, або фактів незбігу (по-

рушення) існуючих конституцій і політичної практики; 2) для

формулювання політичних програм і завдань з метою досягнення

статусу «Д. п.».

Соціально-філософський і філософсько-правовий контекст ідеї Д. п.

як складової частини теорії держави містить три важливі взаємо-

пов'язані проблеми: інституалізація права, інституалізація влади

та інституалізація громадянського суспільства. Кожний із цих ін-

ститутів в Д. п. дістає суверенний і водночас взаємообмежений

статус існування. Головне завдання для кожного з цих інститутів і

їх сукупності полягає у створенні таких умов суспільного життя, за

яких свобода індивіда має домінантний характер. Тому рівні права

вільних громадян (на свободу пересування, вибору місця прожи-

вання, професії, на участь в ідеологічному й політичному житті

суспільства, свободу слова), гарантії недоторканності власності і

забезпечення презумпції невинності та адвокатського захисту є

принциповим підґрунтям і метою державно-правового регулюван-

ня в Д. п.

Д. п. виникає на підставі високої цінності й самоцінності індиві-

дуальної людини, самосвідомості, особистої гідності й правової дові-

ри між громадянами і між громадянами й правовим інститутом.

ДЕРЖАВА УНІТАРНА (від лат. unitas — єдність) — форма державно-

го устрою, організованого на грунті верховенства принципу єдиної

суверенної держави, яка прагне неподільної інтеграції всіх соціаль-

них відносин.

Пріоритет централізованих методів і форм політичного ке-

рівництва — відмінна особливість функціонування Д. у.; вони за-

безпечуються засобами створення єдиного (уніфікованого) політич-

ного простору: загальною конституцією, єдиною системою права,

загальнообов'язковою (державною) мовою та загальною символі-

кою, ідентичними для всієї території органу влади.

Для унітарної організації властивий розподіл території на адмініс-

тративно-територіальні одиниці (області, райони, департаменти

тощо), — найбільшою мірою керовані з центру і найменше здатні

до власної інтеграції та ідентифікації. Унітаризмові протистоять

федеративні та конфедеративні форми державного устрою (див.:

Держава федеративна; Держава конфедеративна).

В. Багінський

ДЕРЖАВА ФЕДЕРАТИВНА (від лат. foederatio—союз)—форма дер-

жавного устрою; союзна держава, що складається з кількох держав

або державних утворень, кожне з яких, поряд із загальнофедеральни-

ми, має власні законодавчі, виконавчі і, як правило, судові органи.

Нині у світі налічується 24 федерації: Російська Федерація, Австрій-

ська Республіка, Королівство Бельгія, Республіка Індія, Австралій-

ський Союз, Південно-Африканська Республіка, Канада, Сполуче-

ні Штати Америки та ін.

Г. Черевичний

ДЕРЖАВНІСТЬ — комплекс інститутів політики, культури, що діють

на території, населеній національною спільнотою, пов'язують її в

компактну цілісність і забезпечують розвиток у сучасному й май-

бутньому.

До головних рис Д. належать: суспільна влада (охоплює власне цен-

тральне управління, адміністрацію на місцях, суд і судочинство,

збройні сили, фінансову систему, податки й повинності різних груп

населення — фіскальна система, право на ведення політичних зно-

син); система правових норм (закони й нормативні акти, що фіксу-

4 !-«

ють відповідні суспільні порядки та відносини); населення і тери-

торія з визначеними кордонами.

Процес становлення державницької ідеї, розвитку державотворчих

процесів в Україні—Русі має тисячолітню традицію. Початком її є

існування княжої Антської держави, державного об'єднання полян

Русі, а відтак об'єднання Руської держави з центром у Києві. «Ми

знаємо, — писав М. Грушевський , — що Київська держава, право,

культура були утвором одної народності, українсько-руської».

З розпадом Київської держави у XII ст. традиції Д. перейшли до Гали-

цько-Волинського князівства (XII—XIV ст.), яке в окремі періоди об'єд-

нувало й землі Наддніпрянської Русі-України. Наступним етапом Д.

був період існування українських земель у складі Литовсько-Руського

великого князівства (XIX—XIV ст.), у складі якого Київська і Волин-

ська землі — князівства користувалися значною автономією.

Визначальним явищем української історії XVI— першої пол.

XVII ст. є процес утворення і розвитку козацтва у двох його фор-

мах: козацтва на «волості» (Наддніпрянщина), в тому числі реєст-

рового, і запорізького. Утворення Запорозької Січі та козацького

військово-територіального устрою на Наддніпрянщині наприк.

XVI — у 20—30-х pp. XVII ст. означало закладення підвалин май-

бутньої української козацької Д.

Утворення козацької держави в ході національно-визвольної вій-

ни під проводом Богдана Хмельницького та її існування протягом

другої пол. XVII—XVIII ст. (до 1786 p.) стало важливим етапом

розвитку української Д. Існування Гетьманщини попри політику

російського царизму, який прагнув обмежити її суверенітет, забез-

печило дальше формування української нації, розвиток національ-

ної самосвідомості, створило умови для подальших державотвор-

чих процесів у наступні XIX і XX ст.

З кінця XVIII ст., з ліквідацією Гетьманщини, завершився козаць-

кий період Д. Український народ, втративши Д., опинився у межах

двох імперій — Російської та Австрійської.

Незважаючи на втрату самобутніх українських громадських і по-

літичних інститутів, протягом XIX— на поч. XX ст. зароджується і

розвивається український національний рух, який завершився на-

ціонально-соціальною революцією 1917—1921 pp. та відродженням

української Д. (період існування УНР). Проте це національно-дер-

жавне відродження було надто коротким, щоб мати вирішальний

вплив на соціальну й економічну еволюцію української нації.

24.08.1991 р. Верховною Радою прийнято «Акт проголошення

незалежності України».

1.12.1991 р. на всенародному референдумі народ України величез-

ною більшістю голосів підтвердив цей Акт і висловив своє бажан-

ня жити в самостійній Українській державі.

Л. Мельник

ДЕСПОТІЯ СХІДНА (АЗІАТСЬКА) (від грец. despoteia — необме-

жена влада) — особлива форма монархії, що склалася на Стародав-

ньому Сході. Д. с. притаманні необмежена влада монарха, освя-

чення її релігією, централізована система управління економікою.

«Класичним» виявом Д. с. був політичний устрій Стародавнього

Єгипту, особливо у III тисячолітті до н. е.

О. Крижанівський

ДЕ-ФАКТО (лат. de facto — насправді) — у міжнародному праві одна з

основних форм фактичного визнання однієї держави чи уряду дру-

гою державою. Таке визнання є офіційним, однак не остаточним і

не зумовлює встановлення дипломатичних відносин. Воно має тим-

часовий характер і є ніби перехідним станом до визнання де-юре.

ДЕ-ЮРЕ (лат. de jure — за правом) — у міжнародному праві повне

офіційне визнання держави або уряду, що зумовлює встановлення

дипломатичних та інших відносин між державами.

Ю. Слюсаренко

ДЖЕРЕЛА АРХЕОЛОГІЧНІ — різновид історичних джерел, що ви-

значаються об'єктами археологічної науки та джерелом її пізнан-

ня. Якщо об'єктом археології як історичної науки є минуле суспіль-

ство, то джерелом його вивчення в археології є рештки предметно-

го світу минулих суспільств. Від давніх суспільств залишається не-

тлінний компонент колишньої культури, який і є основним джере-

лом археологічних досліджень з метою історичної реконструкції ко-

лишнього суспільства. Д.а. поділяються на такі типи: поселення,

поховання, культові місця, скарби, поодинокі знахідки тощо. Для

вивчення кожного з цих типів джерел застосовують спеціальні ме-

тоди дослідження.

М. Гладких

ДЖЕРЕЛА ЗОБРАЖАЛЬНІ — тип історичних джерел (див. Джере-

ла історичні), характерною ознакою яких є фіксація інформації у

вигляді зображення. Перші Д. з. виникли за доби палеоліту у ви-

гляді наскельних малюнків у печерах і гротах — місцях перебуван-

ня первісних людей. Тоді ж виникають перші скульптурні та графіч-

ні зображення.

Д. з. дають можливість простежити розвиток духовної культури —

світогляду, вірувань, обрядів, смаків первісної людини. На терито-

рії сучасної України відомі знахідки з Мізина на Чернігівщині та Ме-

жиріччя поблизу Канева на Черкащині (розмальовані червоною

вохрою кістки мамонта, браслети з меандровим орнаментом, фігур-

ки жінок). У Межиричі знайдено перший у Європі малюнок на кіст-

ці із зображенням поселення, який дехто з учених вважає пейзажем

або першим відомим картографічним зображенням. Наскельні ма-

люнки знайдено на узбережжі Азовського моря, поблизу с. Терпінне

(зображення птахів, звірів, лінійно-геометричні орнаменти).

Із розвитком матеріальної та духовної культури Д. з. зазнали вели-

ких змін, проте основні прийоми створення їх залишилися традицій-

ними. Мистецтвознавці за способом створення Д. з. розрізняють жи-

вопис, графіку, скульптуру і твори ужиткового мистецтва. До Д. з.

умовно можна віднести архітектурні пам'ятки — в тому разі, коли

вони становлять органічну єдність архітектури, скульптури, живо-

пису.

З-поміж сучасних різновидів Д. з. слід назвати й ті, що створені за

допомогою технічних засобів — фотоапарату, кіно- та відеокаме-

ри. Це поштові й художні листівки, аматорські та професійні фото-

графії, різні за змістом кінодокументи.

Д. з. містять цінну історичну інформацію, доповнюють відомості

історичних джерел інших типів — писемних, речових, лінгвістичних

тощо. Завдяки Д. з. — малюнкам, кресленням, планам, фотографі-

ям — маємо можливість уявити велич Михайлівського Золотовер-

хого собору, Успенської церкви Києво-Печерського монастиря, вста-

новити вигляд і розташування історичних пам'яток минулих часів.

ДЖЕРЕЛА ІСТОРИЧНІ — комплекс пам'яток минулого, носіїв істо-

ричної інформації, що становить джерельну базу історичної науки

в цілому та її окремих розділів (історії Стародавнього світу, серед-

ніх віків, нового та новітнього часу, історії окремих суспільств, дер-

жав тощо), а також конкретно-наукових досліджень (монографій,

статей, дисертацій тощо). Д. і. є предметом дослідження спеціаль-

ної галузі історичних знань —джерелознавства, яке розробляє ос-

новні теоретичні та практичні засади їх вивчення й використання в

наукових дослідженнях. Серед основних теоретичних понять, що

пов'язані із поняттям «Д. і.», джерелознавство особливу увагу при-

діляє розробці таких, як джерельна інформація, репрезентативність

джерела, адекватність відображення минулого в історичному дже-

релі, класифікація джерел, джерелознавча критика та ін.

Специфіка історичного знання полягає у тому, що історики здобу-

вають його не дослідним шляхом, не безпосередньо, а опосередко-

вано, з допомогою Д. і. Тому протягом століть багато уваги приді-

лялося визначенню основних критеріїв оцінки інформативних мо-

жливостей різних груп джерел., ступеня їх цінності для історичної

науки. Тривалий час панувала думка, що джерелами можуть бути

лише писемні пам'ятки історичного змісту — хроніки, літописи, іс-

торичні твори античних та середньовічних авторів. Вважалося, що

історія починається лише з появою писемних джерел, а попередній

період у розвитку людства прийнято було називати доісторичним.

За доби Просвітництва в XVIII ст. європейська історична наука

починає усвідомлювати, що неможливо обмежити джерельну базу

лише писемними історіографічного характеру джерелами. Особли-

вого значення набуває використання документальних писемних

джерел, насамперед актових, а також археологічних, нумізматич-

них, геральдичних, етнографічних та інших груп пам'яток минуло-

го, що зумовлює формування комплексу спеціальних історичних

дисциплін джерелознавчого характеру — дипломатики, нумізма-

тики, геральдики, сфрагістики та ін., а також спеціальних галузей

історичної науки — археології, етнографії та ін.

У сучасному джерелознавстві склалося уявлення про Д. і. як про

пам'ятки минулого, що виникли в результаті людської діяльності в

духовній, матеріальній, природній сферах і несуть у собі інформа-

цію про цю діяльність. Відповідно до цього визначення до Д. і.

можна віднести не лише власне продукти людської діяльності, а й

природні об'єкти, що містять інформацію про неї. Крім того, до

Д. і. певною мірою належать і такі різновиди археологічних пам'я-

ток, як залишки людини, тварин, рослин тощо, які також містять

цінну історичну інформацію про розвиток людини і її діяльність.

В цілому, комплекс Д. і. складається із чотирьох груп (виокремлені

за ознакою способу фіксації інформації у джерелі) — речові, зобра-

жальні, вербальні та поведінкові. У межах груп джерела класифі-

куються за часом та місцем походження, формою й змістом, істо-

ричною цінністю та іншими класифікаційними ознаками.

Вивчаючи Д. і., кожен дослідник має усвідомлювати, що вони не

лише свідчать про певні явища чи події минулого, тобто містять

історичні факти. Значна частина їх сама є історичними фактами, а

їх поява була важливою подією у житті суспільства, історія функціо-

нування — значним явищем минулого.

Вивчення історії створення, функціонування та історичної долі окре-

мих Д. і. постійно перебуває в полі зору істориків. Вони є предме-

том спеціальних наукових досліджень. До таких джерел належать

видатні пам'ятки «Повість минулих літ», Галицько-Волинський

літопис, Густинський літопис, літописи козацької доби, пам'ятки

вітчизняної правничої думки «Руська правда», церковні устави, кон-

ституційні акти, видатні твори українських полемістів, архітектур-

ні пам'ятки, комплекси унікальних історично цінних зображень,

фотокінодокументи, звукові записи тощо.

Проблеми виявлення, дослідження, публікації, використання в

наукових дослідженнях та організації сучасних технологій збері-

гання Д. і. постійно розв'язуються істориками, археографами, ар-

хівознавцями, джерелознавцями, що сприятиме у подальшому ін-

тенсифікації наукового процесу, залученню до наукового обігу ма-

ловідомих або невідомих досі джерел, заповненню прогалин у дже-

рельній базі вітчизняної історії.

Літ.: Джерелознавство історії України: Довідник. — К., 1998.

Макарчук С. Писемні джерела з історії України. — Л., 1997.

С. Павленко

ДЖЕРЕЛА ІСТОРІОГРАФІЧНІ — вид джерел, що відбивають істо-

ріографічні факти, тобто факти з історії історичної науки й дають