Литвин В.М. Історична наука: термінологічний і понятійний довідник

Подождите немного. Документ загружается.

ності та економічного й політичного панування буржуазії, утвер-

дження капіталістичного ладу. В залежних і колоніальних країнах

метою буржуазної P. е також завоювання національної незалеж-

ності. Головним завданням буржуазної Р. може бути розв'язання

аграрного питання (напр., Велика французька P., P. 1905—1907 pp.

в Росії), виборення національної незалежності (нідерландська Р.

XVI ст., американська P. XVIII ст.), національне об'єднання (Р. в

Німеччині та Італії в серед. XIX ст.), національного визволення від

імперіалістичного гноблення (в країнах Азії, Африки, Латинської

Америки в XX ст.). Серед політичних завдань Р. — ліквідація фео-

дальних монархій, встановлення республіканського ладу, демо-

кратизація суспільних відносин. Рушійною силою буржуазної Р.

була промислова, фінансова й торговельна буржуазія, а її базою —

селянство, міські прошарки, зароджуваний пролетаріат.

Буржуазно-демократична Р. — різновид буржуазної Р. На

хід її вирішальний вплив справляє активна участь соціальних прошар-

ків, які самостійно стають на боротьбу за свої інтереси і права (напр.

революції 1848—1849 pp. у Європі, Лютнева Р. 1917 р. в Росії).

Антиімперіалістична Р. (національно-визвольна P., анти-

колоніальна Р.) відбувається в колоніальних і залежних країнах і

спрямована на завоювання національної незалежності. Провідною

силою є місцева національна буржуазія і соціальні верстви, які пе-

ребувають під її ідеологічним впливом — селяни, міські прошарки,

студенти, військові кола. Спрямована проти економічного й вій-

ськово-політичного панування іноземного капіталу та сил, що його

підтримують (компрадорської й бюрократичної буржуазії, фео-

дальних кланів, родоплемінної знаті).

Соціалістична Р. — за марксистською теорією найвищий тип

соціальної P., внаслідок якої здійснюється перехід від капіталізму

до соціалізму й комунізму. С. р. передбачає завоювання влади робіт-

ничим класом (встановлення диктатури пролетаріату), злам старо-

го державного апарату, скасування приватної власності та утвер-

дження суспільної власності на засоби виробництва, створення си-

стеми свідомого управління економічними й соціальними процеса-

ми, ліквідацію визиску людини людиною, класових і національних

суперечностей. Досягається насильницькою класовою боротьбою

робітничого класу під керівництвом пролетарської партії або від-

носно мирним шляхом. Досвід Жовтневої Р. (перевороту) 1917 р. в

Росії показав, що соціалістична Р. була соціальною утопією. За-

мість втілення в життя проголошених гасел вона встановила дик-

татуру партії більшовиків, яка силою нав'язала радянську владу

на території колишньої Російської імперії, розв'язала нечуваний

геноцид проти власного народу. Тоталітарний режим у СРСР, ство-

рений внаслідок цього, не витримав випробування часом і виявив

свою неспроможність.

Б. Гончар

РЕЄСТРИ КОЗАЦЬКІ — списки (компути) козаків, переважно реєст-

ровців, окремих частин або всього Війська Запорозького у XVI—

XVIII ст. Складання військових реєстрів було повсякденною прак-

тикою в багатьох європейських державах і країнах, зокрема в Украї-

ні. Ведення Р. к. почалося з виникнення реєстрового козацтва, тоб-

то такого, яке офіційно перебувало на службі Річі Посполитої, маю-

чи за це певні права, привілеї і грошові винагороди.

Перші спроби сформувати реєстрове військо козаків припадають

на першу пол. XVI ст., часи правління королів Зигмунта І та Зиг-

мунта-Августа. Однак тільки король Стефан Баторій остаточно

сформував реєстрове військо (грудень 1578 р.) і, очевидно, тоді було

складено список козаків-реєстровців. Зберігся реєстр тільки одно-

го з козацьких полків, який повернувся з походу проти Московської

держави (1581 р.). До нього було внесено 530 імен і прізвищ коза-

ків, на чолі яких стояв відомий військовий діяч Ян Оришовський.

30 козаків становили його особисту роту, а 500 поділялися на десят-

ки, очолювані отаманами. Аналіз імен і прізвищ свідчить, що біль-

шість козаків мали українське походження. Досить великою була

частка білорусів і прибалтів. Це пояснюється тим, що втрати, по-

несені під час боїв у Прибалтиці й Білорусі, козацький полк попов-

нював місцевими жителями.

Практика складення Р. к. (не тільки реєстровців, а й усього Війська

Запорозького) існувала й пізніше. Так, за свідченням київського ми-

трополита Іова Борецького, у генеральній раді в Кагарлику (чер-

вень 1621 р.) брало участь 50 600 «переписаних мужів». Зберігся стис-

лий компут Війська Запорозького, складений 1621 р. під час Хотин-

ської війни. У ньому названо імена полковників і визначено чисель-

ність козаків у 41520 душ. Улітку 1623 р. відбулася рада між Корсу-

нем і Богуславом, де тільки з п'яти міст було переписано 14 тис. осіб,

а за припущенням очевидця, в цій раді могло взяти участь бл. 140 тис.

козаків.

Єдиним повним і збереженим козацьким реєстром є той, що був

створений за рішенням Зборівського миру (1649 р.) протягом осені

1649—поч. 1650 pp. Він містить 40 358 козацьких імен та прізвищ,

розписаних за полками й сотнями. Цей реєстр укладався спочатку

в сотнях, потім у полках, а генеральне зведення відбулося в Чиги-

рині на поч. 1650 р. Ця робота проводилися насамперед Б. Хмель-

ницьким, І. Виговським, генеральним обозним І. Чорнотою, гене-

ральними осавулами Д. Лисовцем (Лисянським) та М. Лученком,

можливо й Т. Хмельницьким. Було створено два оригінали реєст-

ру, один з яких залишився в Чигирині (копію з нього було внесено

до київських гродських книг наприк. березня 1650 p.), а другий,

писаний рукою І. Виговського, був направлений королеві Яну-Ка-

зимиру. Саме цей реєстр дійшов до нашого часу і нині зберігається

в РДАДА (Москва) у ф. 196 за № 1691. Копія початкової частини,

яка дає змогу реконструювати деякі дефекти оригіналу, зберігаєть-

ся в ЦДІА України в Києві (ф. 1230, on. 1 № 348).

Реєстр 1649—1650 pp. є унікальним джерелом. Він, зокрема, міс-

тить абсолютно точні відомості про адміністративно-територіаль-

ний поділ Української держави, структуру і склад ядра української

армії, чітко засвідчує, що основна маса козаків була українцями за

походженням. Неукраїнські прізвища (молдавські, грузинські, вір-

менські, татарські, німецькі та ін.) становлять незначну частину ядра

Війська Запорозького. Реєстр є неоціненним джерелом для вивчен-

ня Національно-визвольної війни українського народу 1648—

1654 pp., української генеалогії та ономастики. Однак він охоплює

не більше 25 % повстанського війська і не враховує всіх українських

земель. Великі перспективи відкриваються при порівнянні цього

реєстру з іншими джерелами подібного типу. Хоча ще не знайдено

реєстру Війська Запорозького, складеного за умовами Білоцерків-

ського миру (28. 09. 1651 p.), однак певні відомості можна дістати,

зіставивши реєстр 1649—1650 pp. з присяжними (записними) кни-

гами 1654 р. Білоцерківського та Ніжинського полків (інші ще не

виявлені). Реєстри (компути) складалися й пізніше, останнього часу

активізувалися їхній пошук і дослідження.

Ю. Мицик

РЕЛІГІЯ (від лат. religio — благочестя, побожність, святиня) — світо-

сприйняття, а також поведінка і специфічна діяльність, пов'язані з

вірою в Бога. Р. є духовною компенсацією життєвих втрат люди-

ни. Вона складається з релігійної свідомості (віри, почуттів та ідей),

релігійної діяльності (культу), а також релігійних організацій і уста-

нов. Є атрибутом людського суспільства, специфічно вирішує пи-

тання «кінцевого сенсу», моральні проблеми й «буттєві питання».

Р. надає особі можливості самопізнання й самовизначення: завдя-

ки Р. людина може знайти неформальне спілкування, поєднатися із

спільнотою однодумців, ідентифікувати себе з гуртом.

Р. також може опосередковувати гармонізацію та інтеграцію сус-

пільства й певною мірою забезпечувати його стабільність.

Розв'язуючи індивідуальні проблеми, втішаючи людину в її страж-

данні та даючи надію, Р. пропонує універсальні цінності спасіння.

Цим вона певним чином компенсує брак реалізації цінностей.

Є світові релігії: християнство, іслам та буддизм; національні: кон-

фуціанство, даосизм, синтоїзм, індуїзм, іудаїзм. Є також місцеві ре-

лігії — стародавні політеїстичні міфологічні системи. Монотеїсти-

чних релігій лише три: християнство, іслам та іудаїзм.

Систему релігійних положень (канонів, догматів) викладено у Свя-

щенних книгах (Біблія, Коран та ін.). Систематичним викладен-

ням та тлумаченням релігійних учень займаються теологія та бого-

слов'я.

Л. Чекаль

РЕПАРАЦІЇ (від лат. reparatio — відновлення, відбудова) — у міжна-

родному праві повне або часткове відшкодування матеріальних

збитків, завданих війною (у грошовій або іншій формі) державі, яка

перемогла, державою, що зазнала поразки. Р. були умовою пере-

мир'я, а потім частиною Версальського договору 1919 р. між краї-

нами-переможцями у першій світовій війні. Франція, яка мала за-

платити Німеччині у 1871 p., тепер потайки сподівалася розорити

свого ворога. Представники Великої Британії висували незначні ви-

моги, їх керівник Ллойд Джордж вимагав лише кошти на військові

пенсії. Сенат Сполучених Штатів Америки не ратифікував Версаль-

ський договір і відмовився від усіх вимог щодо Р. Німеччиною мало

бути сплачено 6,5 млрд фунтів стерлінгів. Англійський економіст

Дж. М. Кейнс доводив, що цю суму Німеччина не здатна сплатити

без руйнування взаємозалежної економіки Європи. Величезні суми

мали також сплатити Угорщина, Австрія та Болгарія. Щоб домог-

тися виконання своїх вимог, Франція у 1923 р. окупувала Рур, що

спричинило інфляційну кризу в Німеччині. Оскільки Великій Бри-

танії та США не вдалося одержати Р., для поліпшення ситуації про-

понувалися різноманітні заходи: дозволити Німеччині виплачува-

ти суму частинами, коли це можливо, та зменшити суму, проте в

той період німецькі відшкодування так і не були одержані.

Після другої світової війни Р. набули форм окупації Німеччини і

Японії військами союзників. Велика Британія, Франція і США при-

пинили стягнення Р. у 1952 р., СРСР продовжував систематично

вивозити промислове обладнання зі східної окупаційної зони до

смерті Й. Сталіна у 1953 p., а також захопив японське майно в

Маньчжурії. Починаючи з 1953 p., Західна Німеччина сплатила

37 млрд дол. Ізраїлю за лиха, заподіяні євреям гітлерівським режи-

мом. У 2001 р. здійснюється акція виплати Німеччиною фінансово-

го відшкодування колишнім в'язням концтаборів і остарбайтерам

з України.

Т. Орлова

РЕСПУБЛІКА ( від лат. res — справа і publicus — громадський, всена-

родний) — форма політичного устрою, де джерелом усіх видів вла-

ди є народ і вищі органи державної влади обираються громадяна-

ми на певний термін. Республіканська форма правління виникла за

античної доби. Відомі аристократичні Р. (Спарта, VI—IV ст. до н.е.;

Рим, кінець VI—І ст. до н.е.) і демократичні (Афіни, V ст. до н. е.),

які різнилися здебільшого мірою участі громадян у виборах та ін-

ших державних справах.

У середні віки існували міста-республіки (напр., Венеція та Генуя у

Північній Італії, Псков і Новгород у Північній Русі), де республі-

канська форма правління була результатом соціально-політичного

компромісу між феодальною верхівкою і впливовими ремісничо-тор-

говельними верствами населення. З переходом від аграрного фео-

дальнего суспільства з його натуральним господарством, соціально-

становою ієрархією і монархічною формою правління до індустрі-

ального громадянського суспільства з його ринковою економікою,

соціальним розкріпаченням Р. утверджується як найдемократичні-

ша форма політичного устрою (в 1609 р. виникла Р. в Голландії, в

1649—1660 pp. існувала в Англії, в 70—80-х pp. XVIII ст. республі-

канський устрій оформився у США, в 1792 р. було проголошено

першу Р. у Франції). Розрізняють два основні типи Р. : парламент-

ську і президентську.

Парламентська Р. (нині існує в Австрії, Італії, Греції, Ні-

меччині та інших країнах) грунтується на принципі верховенства

парламенту, який зі свого складу, спираючись на певну партію чи

коаліцію партій більшості, формує уряд, що має колективну полі-

тичну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Якщо

уряд втрачає довіру й підтримку парламентської більшості, то або

він іде у відставку, або через главу держави у встановленому зако-

ном порядку проводяться достроковий розпуск парламенту і поза-

чергові парламентські вибори. В парламентській Р. главою вико-

навчої влади — прем'єр-міністром — стає зазвичай лідер партії чи

коаліції партій парламентської більшості. Президент як глава дер-

жави в такій Р. виконує лише номінальні представницькі функції і

обирається переважно парламентським шляхом, а не всенародно.

Президентська Р. (США, Аргентина, Бразилія, Мексика та

ін.) характеризується чітким організаційним і персональним роз-

межуванням законодавчої та виконавчої влади. Президента оби-

рають позапарламентським шляхом здебільшого на всенародних

виборах. Він за власною ініціативою і фактично незалежно від пар-

ламенту формує уряд, поєднує повноваження глави держави і гла-

ви виконавчої влади. Посади прем'єр-міністра та інституту парла-

ментської відповідальності уряду немає. В президентській Р. немож-

ливі ні висловлення парламентом вотуму недовіри урядові і його

відставка, ні достроковий розпуск парламенту.

У деяких країнах (Франція, Португалія, Фінляндія, Росія, Україна

та ін.) поєднуються різною мірою риси президентської і парламент-

ської P., залежно від цього вони визначаються як республіки змі-

шаного типу: президентсько-парламентські або

парламентсько-президентські. В таких республі-

ках разом із всенародно обраним президентом із певними владни-

ми повноваженнями діє прем'єр-міністр, який безпосередньо очо-

лює уряд. Уряд формується як з ініціативи президента, так і за зго-

дою парламенту і несе політичну відповідальність як перед прези-

дентом, так і перед парламентом.

О. Іванов

РЕФОРМА СОЦІАЛЬНА (від лат. reformo — перетворюю) — перетво-

рення, зміна, нововведення, перевлаштування якоїсь сторони сус-

пільного життя (порядків, інститутів, організацій, закладів) без

зміни основ існуючих соціально-політичної структури і суспільного

ладу. Досліджувана в історичному плані, Р. с. протистоїть соціаль-

но-політичній революції, яка неминуче пов'язана зі зламом самих

основ функціонування економічних, соціальних, політичних та ідео-

логічних інститутів певного суспільства.

Співвідношення Р. с. і революції зумовлюється конкретно-історич-

ною взаємодією об'єктивних і суб'єктивних чинників, зокрема своє-

рідністю, станом і співвідношенням різноманітних соціальних ша-

рів, страт суспільства, його різномасштабних соціальних груп у кож-

ній країні й міжнародному масштабі. В умовах розвиненого соціа-

льно диференційованого суспільства соціальні реформи можуть

бути різноманітними, суперечливими за змістом, формами здійс-

нення, впливом на перебіг соціальних процесів. Спрямовані на про-

гресивні зміни у суспільному процесі, вони постають водночас і як

захід, покликаний зберегти існування певного суспільства, суспіль-

ного ладу, тих чи інших соціально-політичних, економічних або

ідеологічних структур, інститутів, установ тощо.

У процесі побудови, функціонування і подальшої поступальної

зміни суспільства чи його відповідних утворів відносна проти-

лежність Р. с. та соціальної революції, очевидно, не усувається, Як

доведено новітньою історією, в індустріальному та постіндуст-

ріальному суспільстві неминучі такі етапи його розвитку, коли від-

бувається глибока, докорінна перебудова усталених економічних,

соціальних, політичних та організаційно-ідеологічних структур, усіх

сторін суспільного життя, яка не тільки потребує Р. с, а й призво-

дить за певних умов до карколомних, революційних змін. Шлях

більш чи менш поступових трансформацій на певний період посту-

пається тут місцем докорінному зламу соціальних відносин, інститу-

тів і закладів, що заважають подальшому поступові. Але й за по-

дібних обставин радикальні перетворення у суспільстві здійснюють-

ся з опертям на комплекс соціальних реформ у найважливіших сфе-

рах суспільного життя. Ці реформи спрямовані на те, щоб забезпе-

чити подальшу демократизацію суспільства, залучення дедалі шир-

ших мас до політичної діяльності.

Співвідношення Р. с. та соціальної революції — одна з наріжних

теоретичних і практичних проблем сучасного суспільствознавства

і політичного життя. Історичний досвід суспільного розвитку остан-

ніх років по-новому висвітив основні грані цієї проблеми, без тео-

ретичного з'ясування яких не можна правильно визначити перс-

пективи радикальних суспільних змін у сучасному світі. Це, зокрема,

такі питання, як співвідношення прогресу, регресу та циклічності,

потенційна ціна як їх, так і революції та Р. с, їх спрямованість, твор-

че начало, теоретичні та моральні засади, насильницький чи нена-

сильницький характер, місце й роль компромісів у революції й рефор-

муванні, долі людей, інтереси яких зачіпають Р. с. і соціальна ре-

волюція тощо. Спрощений, прямолінійний підхід до цієї проблема-

тики, притаманний догматичному суспільствознавству часів за-

стою, нині дедалі більше витісняється принципово новими уявлен-

нями, в яких значення соціальної революції вже не гіпертрофується

й не ідеалізується: об'єктивно з'ясовується її суперечливий харак-

тер, нерозривність її зв'язків з комплексом соціальних реформ у

контексті одного й того самого соціально-історичного процесу.

Соціологічна наука, вивчаючи духовну атмосферу суспільства, його

громадську думку, що виражає ставлення людей і соціальних груп

до здійснення тих чи інших соціальних реформ, їх наслідків, надає

суспільству цінну, оперативну і своєчасну інформацію та практич-

ні рекомендації для сфери управління соціальними процесами, здійс-

нення Р. с. з метою наступних суспільних перетворень.

/. Бойченко

РИСОРДЖИМЁНТО (італ. Risorgimento, букв. —відродження)— на-

ціонально-визвольний рух італійського народу з кінця XVIII ст.

до 1861 р. за возз'єднання країни проти австрійського гніту, вста-

новлення республіканського устрою. Керівну роль у Р. відігравали

ліберали, які прагнули об'єднання Італії під владою Савойської

династії чи Папи Римського. Демократи (дрібна та середня буржу-

азія) боролися за об'єднання Італії як демократичної республіки.

Об'єднання Італії відбулося у формі конституційної монархії.

Н. Папенко

РІД — один з основних підрозділів соціальної структури первісного сус-

пільства: сім'я—Р.—фратрія—плем'я. Складався з кровних родичів.

У межах Р. шлюбні стосунки були заборонені (див. Екзогамія), тому

члени Р. брали шлюб із представниками інших родів або шлюбних

кланів. Таким чином частина членів Р. переходила до інших громад

відповідно до традицій патрилокального чи матрилокального шлю-

бу, але більшість кровних родичів, які залишалися в своїй громаді,

утворювали своєрідне родове ядро господарської громади.

М. Гладких

РУБІКОН — річка на Апеннінському п-ві. До 42 р. до н. е. була кордо-

ном між Італією та римською провінцією Цізальпінська Галлія. Іта-

лія перебувала під владою римського сенату, Галлія — римського

полководця Гая Юлія Цезаря. Цезар вирішив почати боротьбу за

єдиновладдя і 10 січня 49 р. до н. е. всупереч закону (як проконсул

він мав право очолювати військо лише за межами Італії) та волі

сенату, не чекаючи підходу підкріплення, перейшов з військом P..

що поклало початок громадянській війні. Цезар розбив армію се-

нату, очолювану Помпеєм, і став римським імператором. Звідси

вислів «перейти Рубікон», що означає: прийняти сміливе безпово-

ротне рішення.

С. Пивовар

РУХ НЕПРИЄДНАННЯ — назва групи країн, пов'язаних довільною

угодою неучасті у будь-яких військово-політичних блоках. Осно-

вою для формування Р. н. став «Дух Бандунга» — концепція єди-

ної політики держав «третього світу», що була вперше сформульо-

вана на бандунзькій конференції (1955 p.), де 23 азіатських та 6

африканських держав проголосили свій нейтралітет і неприєднан-

ня до будь-яких блоків. У 1961 р. у Белграді відбулася перша кон-

ференція країн, що не приєдналися. Конференція проходила в пе-

ріод політичної напруженості між Сходом і Заходом, яку загост-

рювали Берлінська криза та конфлікт у Лаосі. Ініціаторами її про-

ведення були прем'єр-міністр Індії Дж. Неру, президент Об'єднаної

Арабської Республіки Г. А. Насер, президент Югославії Й. Броз

Тіто. У конференції взяли участь представники 25 держав.

Нині Р. н. об'єднує понад 100 держав. Члени його не дотримуються

єдиної політичної лінії. В основі їх співробітництва — визнання та-

ких загальних принципів, як неучасть у будь-яких військово-полі-

тичних блоках, антиколоніалізм, мирне співіснування, міжнародне

роззброєння і повага до цілісності й суверенності інших держав.

З Р. н. було тісно пов'язане звільнення «третього світу», що відбу-

валося внаслідок деколонізації після другої світової війни. З серед.

70-х pp. разом із протистоянням Схід — Захід поглиблюється гло-

бальна проблема конфронтації між «багатою» Північчю та «бід-

ним» Півднем, що позначається на економічній, соціальній , полі-

тичній та культурній сферах. Ця проблема нині є однією з тих, що

входять до кола проблем Р. н.

Т. Орлова

РУШІЙНІ СИЛИ ІСТОРІЇ—чинники, здатні істотно вплинути на пере-

біг історичних подій.

Починаючи з Арістотеля, уявлення про силу поширюється за межі по-

яснення фізичних явищ, виникають поняття життєвої сили, душевної

сили, сили духу, сили історії, які в сукупності утворюють динамічну

картину світу. Розуміння Р. с. і. змінюється залежно від тієї чи тієї світо-

глядної філософсько-історичної системи. Так, у теологічній філософії

історії Р. с. і. вважаються провидіння, рішення, замисел Божий; у мета-

фізичній — трансцендентальна закономірність чи доля, в ідеалістич-

ній — ідеї, духовне життя людини; в натуралістичній — природа люди-

ни, її прагнення, пристрасті, а також її середовище; в матеріалістично-

економічній — виробничі, господарські, економічні відносини тощо.

Яскраву картину Р. с. і. зобразив у своїх соціально-політичних пра-

цях Гегель, показавши хитросплетіння потреб, інтересів, ціннос-

тей, цілей людей у загальноісторичному процесі.

У соціальній філософії марксизму як Р. с. і. (поряд із абсолютизацією

ролі класів і класової боротьби) розглядаються суспільні суперечно-

сті, виробничі відносини, соціальні революції, потреби, інтереси,

наука, ідеальні прагнення.

М. Надольний

САМОДЕРЖАВСТВО — монархічна форма правління в Росії, за якої

вся повнота влади належить царю. С. в Росії було встановлено в

другій пол. XVI ст. за царювання Івана Грозного. Воно було підго-

товлене всім ходом попередньої російської історії і відповідало рів-

ню розвитку продуктивних сил.

Селянська війна поч. XVII ст. була могутнім ударом по системі само-

державної влади. Відродилися на певний час станово-представницькі

форми управління країною, проте соціально-політичні зміни в сус-

пільній структурі Московської держави за часів правління Івана

Грозного виявилися такими вагомими, що знищити їх було немож-

ливо. Поміщицьке землеволодіння перетворилося на основну со-

ціально-економічну базу панівного класу; було запроваджено крі-

посництво; державну організацію військової служби; церкву підпо-

рядковано царській державі; встановлено адміністративну регла-

ментацію та податок на торгівлю; створено єдину державну подат-

кову систему.

Зміцнення С. в серед. XVII ст. відобразилося в Соборному уложен-

ні 1649 р. і фактично стало реставрацією основ самодержавної вла-

ди, що були закладені в опричнині Івана Грозного. Початкові фор-

ми апарату влади С. з часом поступилися місцем іншим формам,

які в свою чергу змінювалися у процесі історичного розвитку. Про-

те в усій історії С. простежуються ті чи інші методи опричнини. С.

в Росії було знищено в ході Лютневої буржуазно-демократичної ре-

волюції 1917 р.

В. Мордвінцев

СВІТОГЛЯД—система поглядів на світ і місце людини в ньому, на став-

лення людини до навколишньої реальності й до самої себе; зумов-

лені цими поглядами основні життєві позиції, інтенції та установ-

ки, переконання, ідеали, засади пізнання, спілкування та дії, ціннісні

орієнтири і регулятиви; стан суспільної свідомості; спосіб духовно-

практичного освоєння світу людиною в єдності її теоретичного та

практичного ставлення до дійсності. Смислове ядро С. становить

світ як ціле, тобто культурно, соціально й національно зумовле-

ний, але неповторний, унікальний для кожної людини образ світу,

імпліцитно чи свідомо виражений у відповідній системі категорій.

С. — цілісна і водночас складна, широко структурована система,

що з часткою умовності може бути поділена на три головні підсис-

теми: пізнавальну, ціннісну і поведінкову. Пізнавальну утворює су-

купність світоглядних знань, які, на відміну від епістемних, мають

суб'єкт-об'єктний характер і «конденсуються» на трьох основних

рівнях — світовідчуття (чуттєва царина С), світосприйняття (С. на

рівні продуктивної й репродуктивної уяви) і світорозуміння (інте-

лектуальна царина С). Ціннісна підсистема С. характеризується

множинністю світоглядних оцінок, сформованих у процесі інте-

ріоризації людиною наявних у суспільстві цінностей і норм, а по-

ведінкова — сукупністю світоглядних переконань, ідеалів, віри

й сумніву, досвіду та мудрості, правил, стереотипів та установок

життєдіяльності. В історичному, діахронічному вимірі як основні

типи С. постають міфологічний, релігійний і філософський, а в син-

хронічному — буденний, релігійний і філософський С. Крім цен-

трального концентра, яким для основних історичних типів С. є від-

повідно міфологія, релігія і філософія, до складу структури цих

форм С. входять ще й інші концентри, утворені, зокрема, сукуп-

ністю знань, які сформовані і функціонують в інших різновидах сус-

пільної свідомості (правовій, політичній, моральній тощо), у різ-

них сферах діяльності людини та її життєдіяльності загалом, мно-

жиною інтеріоризованих наукових знань тощо. В буденному С.

центральний концентр структури становить система традицій-

них поглядів на світ як ціле і місце людини в ньому, заснованих як

на здоровому глузді та світоглядному досвіді самої людини, так і

на тому, що нагромаджується і транслюється з покоління в по-

коління.

Як утворення багатовимірне, С. поділяється і за іншими засадами:

історичним епохами (первісний С, активний С, середньовічний С,

С. доби Відродження, просвітницький С. тощо), характером пере-

конань (догматичний С, агностичний С, скептичний С, реалісти-

чний С), рівнем знань (буденний та теоретичний С), суб'єктом (ін-

дивідуальний С, груповий С, С. спільноти, С. класу, масовий С,

С. нації, С. суспільства загалом), рівнем самосвідомості (стихійний

та рефлексивний С).

На відміну від міфологічного С, який є нерефлексивним, та буден-

ного і релігійного С, що є переважно стихійним, філософський С.

постає як переважно рефлексивний, форма самосвідомості люди-

ни, спільноти чи суспільства в цілому. Сучасний філософський С.

відрізняється розмаїттям форм вияву, своєрідність яких зумовлю-

ється розбіжностями у філософських ідеях, поглядах, переконаннях,

концепціях і системах, покладених в їх основу. Одним із визнача-

льних чинників силового поля, що зумовлює ту чи ту орієнтацію

форм філософського С, з поч. XX ст. стала й донині залишається

їх поляризація на наукоцентричні та наукобіжні.

/. Бойченко

СЕГРЕГАЦІЯ (від лат. segregatio — відокремлення, від segrego —

розділяю) — один з проявів політики й практики расової дискримі-

нації, що полягає в примусовому відокремленні «кольорового» на-

селення від «білого». С. зазнають негри в деяких штатах США,

араби в Ізраїлі. Сучасне міжнародне право відносить С. до найтяж-

чих злочинів, зокрема це відбито у Декларації про раси й расові

упередження, що була прийнята на XX сесії Генеральної конферен-

ції ЮНЕСКО (1978 p.).

Г. Черевичний

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ (середньолат. saecularis — світський) — 1. Звіль-

нення від церковного впливу в громадській та інтелектуальній діяль-

ності, художній творчості; 2. Вилучення чогось із церковного ві-

дання і передання його громадському чи суспільному (напр., шкіль-

ного викладання); 3. Перетворення церковної та монастирської влас-

ності на державну. У цьому значенні термін «С», як встановив

М. Хеккель, уперше було вжито для позначення подібних процесів

у 1646 р. французьким посланцем в Мюнстері Лонгевіллем. З того

часу він став загальноприйнятим у західноєвропейській (особливо

англомовній) історіографії. Російські історики вживали цей термін

лише стосовно західноєвропейського досвіду і секвестрування мо-

настирського землеволодіння (1764 р.) на терені центральної Росії.

Українські історики також використовують термін «С.» стосовно

церковних реформ на Лівобережній та Правобережній Україні в кін-

ці XVIII — першій пол. XIX ст.

С. конфесійної власності в Європі була однією з істотних ознак кри-

зи феодальних відносин, вона сприяла перетворенню церкви на

слухняне знаряддя держави.

Літ.: Грановский Т. Н. Лекции по истории позднего

средневековья. — М., 1971.

Зинченко А. Л. Реформа государственной деревни

и секуляризация церковного землевладения в западных

губерниях Российской империи // Исторические записки. —

М„ 1985. — Т. 112.

Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви

та релігійної думки в Україні. — Кн. 3. Кінець XVI —

середина XIX століття. — К., 1994.

Гуржій О. 1. Еволюція соціальної структури селянства

Лівобережної України (друга половина XVII—XVIII ст.). —

К., 1994.

В. Мордвінцев

СЕЛЯНСТВО — сукупність дрібних сільськогосподарських виробни-

ків, які ведуть індивідуальне господарство власними засобами

виробництва і силами своєї родини. Вони можуть бути або дрібни-

ми землевласниками, або сільгоспробітниками. Термін «селянин»

спочатку стосувався дрібних аграріїв у Європі в давні часи. Згодом

у багатьох суспільствах склався клас С. Селянське господарство

зазвичай має відносно просту технологію та поділ праці за віком та

статтю. Основна одиниця виробництва — домогосподарство. Од-

нією з відмінних рис селянського господарства є самодостатність,

або автаркія, тобто забезпечення з власної праці на землі майже

повного достатку (їжа, одяг і житло для сім'ї). Селянські родини

споживають значну частину виробленого ними, певна частка яко-

го може продаватися на ринку. їх загальне виробництво звичайно

не набагато більше за потрібне для утримання родини.

С. формувалося як особливий клас під час розкладу первісного сус-

пільства і за добу середньовіччя становило основну експлуатовану

верству, на якій тримався весь аграрний феодальний лад. З підне-

сенням промисловості й торгівлі було відкрито нові шляхи визво-

лення від утисків. Коли втеча феодально залежного селянина була

неможливою, він міг або змиритися зі своєю долею, або повстати.

Багато з них так і робило, про що свідчать Селянська війна 1524—

1525 pp. у Німеччині та численні повстання в багатьох країнах За-

ходу і Сходу. До XIX ст. С. в Європі домоглося певного послаблен-

ня гніту.

Проникнення капіталізму в сільське господарство супроводжува-

лося розшаруванням Є. З нього виокремлюються наймані сільсько-

господарські робітники, парцелярне С, спроможне лише частково

забезпечити себе продовольством з власної або орендованої ділян-

ки землі, середнє С. (у деяких країнах у формі дрібного і середнього

фермерства) та заможне — сільська буржуазія.

Мірою індустріалізації суспільства С. як клас тяжіє до зникнення.

Це зумовлено механізацією обробки землі, наступним об'єднанням

оброблюваних земельних ділянок у більші та водночас міграцією

сільського населення до міст або інших місць індустріальної зайня-

тості. Дрібномасштабне сільське господарство, пов'язане з селян-

ською працею, є просто неефективним, щоб бути економічно жит-

тєздатним у розвинених країнах. У сучасних промислово розвине-

них країнах сільськогосподарське виробництво забезпечується зде-

більшого великими технічно оснащеними фермерськими господар-

ствами, що спираються на державну підтримку. Частка населення,

зайнятого в їх аграрному секторі, невелика (у США вона стано-

вить приблизно 4 %).

Нині соціологи розглядають традиційне аграрне суспільство як

таке, в якому родина є основною соціальною одиницею, суспіль-

ний статус усього класу низький, домінує сільський спосіб життя і

родинне господарство, де простота і повага до традицій притаман-

ні родинним і груповим відносинам. У країнах, що розвиваються,

ведуться пошуки можливостей інтеграції аграрного суспільства до

рівня розвитку сучасного світу, світу технології, економіки, соціа-

льної мобільності. Водночас промислово розвинені країни шука-

ють шляхів допомоги відсталим країнам, яким потрібно подолати

відповідні стадії економічного, соціального та політичного розвит-

ку. Глибшає усвідомлення того, що шанси на успіх у запроваджен-

ні новацій залежать від їх сприйняття родиною — первісною со-

ціальною та економічною одиницею С. Нині воно налічує від тре-

тини до половини населення світу.

Літ.: История крестьянства в Европе: В 3 т. — М.,

1985—1986. — Т. 1—3.

Грибакина Э. Н. Социальная сфера общества, ее специфика

(классообразующий срез). — Екатеринбург, 1992.

Крестьянство и индустриальная цивилизация. — М., 1993.

Т. Орлова

СЕПАРАТИЗМ (від лат. separatus—відокремлення) — прагнення спіль-

нот, груп населення чи організацій до відокремлення, відособлен-

ня; рух за надання частині держави права автономії чи за її повне

відокремлення й створення нової держави. На відміну від масового

національно-визвольного руху, С. здебільшого виражає інтереси

певної політичної чи націоналістичної партії, угруповання. Найяс-

кравіше С. виявився напередодні та після розпаду СРСР, зумовив-

ши виникнення локальних збройних конфліктів і воєн (напр., між

Абхазією та Грузією, Чечнею та Росією).

Сепаратний договір, або перемир 'я, означає укладення миру з про-

тивником однією з держав, що входить до коаліції країн, які ведуть

війну, без відома чи згоди своїх союзників.

С. Пивовар

СЕРЕДНІ ВІКИ — термін, запроваджений у XV—XVI ст. італійськи-

ми гуманістами на позначення певної доби в історії людства. З роз-

витком історичної науки значення його змінювалося. Так, у XVII—

XVIII ст. С. в. називали тисячолітню «темну добу» в європейській

історії — від «загибелі» античності до розквіту європейської куль-

тури в нові часи (V—XV ст.). Нині у публіцистиці цьому терміну

часто надають негативного відтінку (середньовіччям називають

рудименти варварства, неуцтва і невігластва), інколи, навпаки, цьо-

му періоду приписують самі лиш моральні чесноти та привабливу

екзотику. Античність не відразу зійшла з історичної арени, тією чи

іншою мірою вона зберігалася в житті європейського суспільства

впродовж кількох століть, допоки в ньому склалися нові соціальні

та духовні явища.

С. в. були сповнені суперечностей — у них знайшлося місце для

добра і зла, для високих культурних здобутків і безкультур'я, для

моральних чеснот і вражаючої ницості людини.

У радянській історіографії С. в. пов'язували з періодом феодалізму

в історії людства, а оскільки майже всі європейські та деякі азіат-

ські, африканські й латиноамериканські народи пройшли через фео-

далізм, тобто мали своє середньовіччя, то поняттю «С. в.» у ній

надавалося універсальне, всесвітньо-історичне значення. Феодальне

середньовіччя вважалося в історичному розвитку людства обов'яз-

ковим етапом, окремою соціально-економічною формацією. У пост-

радянській історіографії ця теза переглядається, адже в середньо-

віччі існували не лише феодальні, а й патріархальні, рабовласницькі

та капіталістичні соціально-економічні явища. В окремих європей-

ських країнах феодальний спосіб виробництва так і не став домі-

нантним, а в деяких зберігся й після закінчення цієї епохи. Дехто з

істориків вважає, що термін «С. в.» позбавлений конкретного зміс-

ту і є лише даниною традиції.

Загальновизнаних хронологічних меж С. в. не існує. У радянській

історіографії такими межами вважали час загибелі Західної Рим-

ської імперії (476 р.) та Англійську революцію серед. XVII ст. Пост-

радянські історики здебільшого вважають, що середньовічна доба

тривала до кінця XV ст., а XVI — перша пол. XVII ст. є перехідним

періодом відС. в. до нового часу або раннім новим часом. Зарубіжна

історіографія відносить кінець середньовіччя на 1453 р. (загибель

Візантійської імперії, закінчення Столітньої війни) або на останні

роки XV ст. Є також думка, що хронологічна межа між С. в. та

новим часом — Французька революція 1789—1794 pp.

Найчастіше історію С. в. поділяють на такі три періоди: кінець V—

X ст. (раннє середньовіччя), XI—XIII ст. (високе середньовіччя) та

XIV—XV ст. (пізнє середньовіччя).

Особливі труднощі для визначення хронологічних меж С. в. стано-

вить історія Сходу, в якій немає чітких меж поміж античністю і се-

редньовіччям, середньовіччям і новим часом. Кінець середньовіч-

ної доби в історії Сходу найчастіше датують кінцем XVII ст., іно-

ді — серед. XIX ст.

Науку, що вивчає історію С. в., називають медієвістикою.

Літ.: История Европы с древнейших времён до наших дней:

В 8 т. — М., 1992.— Т. 2.

История средних веков: В 2 т. — М., 1997. — Т. 1.

Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада:

Пер. сфр. — М., 1992.

Всеобщая история: дискуссии, новые подходы. —М., 1998. —

Вып. 1,2.

О. Крижановська

СЕРЕДНІЙ КЛАС — поняття менеджеріальної та стратифікаційної

теорій, що використовується для позначення груп населення, яке

посідає проміжне місце між власниками та вищим керівництвом, з

одного боку, та промисловими робітниками — з іншого. Одне з

понять, що слугує для обгрунтування тези, що внаслідок розвитку

індустріального суспільства класові відмінності не тільки втра-

чають антагоністичний характер, а й взагалі поступово зникають.

Це відбувається у зв'язку з запровадженням якісно нових пост-

індустріальних технологій, послабленням внутрішньокласової згур-

тованості, поширенням соціальної рівності й послідовним здійс-

ненням трьох основних форм громадянських прав: юридичних,

політичних і соціальних. Так, американський соціолог Дж. Бернард

ще в 1956 р. проголосила, що у США вже немає буржуазії й

пролетаріату і здійснено перехід до безкласового суспільства — не

через диктатуру пролетаріату, а в результаті величезного зростан-

ня С. к., який має тенденцію поглинати нижчі за нього класи.

Термін «С. к.» увійшов у науковий обіг, хоча уявлення про нього

поступово видозмінюється, стає реалістичнішим. Виявилося, що С. к.

зростає за рахунок розмивання меж не тільки «нижчих», а й «ви-

щих» класів і верств — різноманітних власників і менеджерів тощо.

Крім того, не лише розширюється, а й розпадається, утворюючи

групи, які поповнюють полярні класи. Напр., Р. Дарендорф фіксує

розмежування найманих службовців з бюрократичної ієрархії і най-

маних службовців поза нею, причому бюрократи приєднуються до

буржуазії, а представники «білокомірцевих» фахів — до робітни-

ків. Унаслідок цього вихідні класи зберігаються, але стають дедалі

складнішими й неодноріднішими. Саме тому, напр., робітників

постіндустріального, автоматизованого виробництва називають

подеколи «новим середнім класом» (Р. Блонер, Д. Белл). У критич-

ному варіанті йдеться про інтеграцію представників різних класів і

формування індивіда-функції, «одновимірної людини» (Г. Марку-

зе). Деякі теоретики, також визнаючи традиційний класовий поділ

застарілим або занадто абстрактним, оцінюють, проте, формування,

утворені внаслідок розмивання класів («сервісний клас» Р. Дарен-

дорфа, «соціальну диференціацію за статтю, віком і расовою належ-

ністю», «когнітаріат» А. Тофлера, «незалежний клас» А. Турена

тощо) не лише як закономірні, а й як такі, що відіграють позитивну

роль у суспільстві, що йде на зміну індустріальному.

Літ.: Философский энциклопедический словарь. — М., 1989.

Соціальна філософія: Короткий енциклопедичний словник. —

К.; X., 1997.

/. Бойченко

СЕРЕДОВИЩЕ ІСТОРИЧНЕ — сукупність суспільних, матеріаль-

них, духовних умов існування людини, формування її діяльності.

Як макросередовище охоплює всю суспільно-соціальну систему в

цілому і зрештою є формою життєдіяльності людей, що історично

розвивається.

Поняття «І. с.» виникло як просте нерозчленоване відображення

дійсності, яке охоплює не тільки суспільство, а й природу (Геро-

дот). Проте ще з Фукідіда увага істориків зосереджується переважно

на елементах суто історичних — війнах, державних переворотах

тощо. Головним предметом дослідження С. і. і за античності, і в

середні віки були окремі події людської історії, які розглядалися в

їх хронологічній послідовності. Просвітителі XVII—XVIII ст. кри-

тикували як примітивну описовість середньовічних хронік, так і

богословський провіденціалізм і застосовували до історичного се-

редовища теорію прогресу (М. Кондорсе). Вони висунули ідею єд-

ності історичного процесу (Й. Гердер), обґрунтовували думку про

вплив на людину географічного і соціального середовища (Ш. Мон-

теск'є, Ж.-Ж. Руссо). Романтична історіософія, особливо німецька

історична школа, висунула принцип спонтанності історичного роз-

витку і неповторності його етапів, стверджуючи, що кожне історич-

не явище потрібно розглядати як щось специфічне й неповторне.

Розвиток, внутрішній зв'язок історії вперше спробував показати

Гегель, висунувши низку міркувань про співвідношення необ-

хідності й випадковості, про роль природних чинників розвитку сус-

пільства. Марксисти вважали, що, на відміну від природного, С. і.

не може абстрагуватися від свідомої діяльності людей, які станов-

лять суб'єктивний бік історичного процесу.

С. і. як цілісність, за аналогією з біологічним організмом, розгляда-

ли представники школи Спенсера. Б. Малиновський і А. Радкліфф-

Браун вважали будь-яке знання про С. і. умовним і суб'єктивним.

На противагу принципам історизму й причинності А. Радкліфф-

Браун висунув концепцію аналізу існуючої дійсності на підставі

структурного підходу як простого узагальнення шляхом порівнян-

ня прикладів. Таким чином, у поглядах на С. і. сформувався

функціоналізм з його намаганням описати різноманітні форми куль-

турного життя на підставі виявлення певного зв'язку між окреми-

ми елементами культур. Т. Парсонс і Р. Мертон та їхні послідовни-

ки для цілісного охоплення С. і. наполягали на важливості розме-

жування структурних категорій на ті, що дають можливість зрозу-

міти суспільство в його статистичному стані, а також ті, що розгля-

дають суспільство стосовно його динаміки, зміни.

СЕРЕДОВИЩЕ ПРИРОДНЕ — сукупність предметів і явищ (земна

кора, нижня частина атмосфери, води, ґрунтовий покрив, рослин-

ний і тваринний світ), залучених на конкретному історичному ета-

пі до процесу суспільного виробництва; є необхідною умовою існу-

вання й розвитку людського суспільства. За первіснообщинного ладу

С. п. використовувалося переважно як природне джерело життя

(рослинний і тваринний світ). У сучасних умовах вирішальну роль

відіграє використання корисних копалин, різних енергетичних ре-

сурсів природи. Поняття С. п. характеризує насамперед місце й роль

природи в системі історично-змінного ставлення людини і суспіль-

ства до неї. Реальну основу ставлення людини до С. п. утворює її

діяльність, яка завжди відбувається в природі і з даними нею мате-

ріалами. Тому й зміна ставлення до природи упродовж історії сус-

пільства визначається передусім зміною характеру й масштабів

людської діяльності. Формування особливого, організованого люд-

ською працею природно-історичного середовища — сфери взаємо-

дії природи й суспільства — під різними назвами (техносфера, ан-

тропосфера, соціосфера тощо) вивчається в різних галузях науки.

Уже в XIX ст. американський учений Д. П. Марш проаналізував

форми порушення людиною природної рівноваги і сформулював

одну з перших програм охорони природи. Французькі географи

XX ст. П. Відаль де ла Блаш, Ж. Брюн, Є. Мартоні розробили кон-

цепцію «географії людини», предмет якої — вивчення групи явищ,

які відбуваються на планеті й належать до царини діяльності лю-

дини. У працях представників голландської і французької геогра-

фічної школи XX ст. (Л. Февр, М. Сор), конструктивної географії,

розвиненої радянськими вченими (О. Григор'євим та І. Герасимо-

вим), аналізується вплив людини на географічний ландшафт і вті-

лення її діяльності в природному просторі. Розвиток геохімії та біо-

геохімії зумовив перетворення виробничої діяльності людства на

могутній геохімічний чинник, що й було підставою для виокрем-

лення нової геологічної ери —«антропогенної» (О. П. Павлов), або

«психозойської» (І. Шухерт). Поняття «ноосфери», введене В. Вер-

надським, підкреслює найважливіший аспект процесу — активну

роль свідомості, науки у взаємодії природи й суспільства.

Г. Носова

СИКХИ (від. санскр. сікх — учень) — послідовники релігійно-рефор-

маторського руху, що виник в Індії на території Пенджабу на поч.

XVI ст. Засновником руху С. був індійський поет і мислитель Нанак

(1469—1539), який став першим їхнім наставником (гуру), організа-

тором громади (хальси), автором священної книги «Адигрантх». Про-

повідував віротерпимість, релігійне єднання, духовне самовдоско-

налення, соціальну і кастову рівність. С, серед яких спочатку пере-

важали торгово-ремісничі верстви населення, оголошували рівність

усіх людей перед єдиним Богом. Негативне ставлення С. до індуїст-

ських принципів кастових відмінностей сприяло посиленню масово-

го залучення до руху селян-общинників у XVII ст. Тоді ж утверди-

лися зовнішні атрибути, які відрізняли С. від пенджабців, що пропо-

відували індуїзм (чоловіки носили тюрбан, довге волосся й бороду,

завжди при собі в них були три сталеві предмети: браслет, гребінь і

меч). Кожному сикху присвоювалося почесне звання «сінгх» (лев),

яке ставало складовою частиною прізвища. Десятий гуру сикхів Го-

вінд Сінгх (1666—1708) значною мірою реформував сикхізм. Він про-

голосив себе останнім наставником і звелів скасувати посаду гуру

після його смерті, зазначивши, що влада має належати всій хальсі.

Говінд Сінгх перетворив громаду сикхів на замкнуту воєнізовану

організацію. У XVII — на поч. XVIII ст. С. вели боротьбу з Велики-

ми Моголами і створили свою державу (1765—1849 pp.). Сучасні С.

живуть головним чином у штаті Пенджаб.

А. Слюсаренко

СИНДИКАЛІЗМ, АНАРХО-СИНДИКАЛІЗМ (франц. syndicati —

синдикат) — одна із самостійних течій анархізму, представники якої

вважають найвищою формою організації робітників профспілки,

до яких мають перейти засоби виробництва й управління виробни-

цтвом. Виник наприк. XIX ст. у Західній Європі, мав за мету об'єд-

нати всіх робітників і шляхом соціальної революції ліквідувати ка-

піталістичне суспільство. Теоретики С: Ж. Сорель, Ю. Лагардель

та ін. Найбільшого поширення набув у Франції, Італії, Іспанії,

Швейцарії, країнах Латинської Америки. На поч. XX ст. мав вагу

в міжнародному профспілковому русі та в соціалістичних партіях

деяких країн. Домінував у Загальній конфедерації праці Франції,

організації «Індустріальні робітники світу» (США), Об'єднанні іта-

лійських профспілок, Національній конфедерації праці Іспанії, мав

своїх прихильників у більшості держав світу.

Наприк. 1922 р. в Берліні було створено анархо-синдикалістський

Інтернаціонал — Міжнародну асоціацію трудящих (МАТ), яка про-

повідує революційний С. Сучасна МАТ вважає себе продовжува-

чем справи І Інтернаціоналу, виступаючи під його гаслом: «Визво-

лення робітників — справа рук самих робітників», об'єднує синди-

калістські профспілки, маючи свої секції в більшості країн Європи

(найбільша — Національна конфедерація праці Іспанії), в Росії та

деяких країнах Африки й Латинської Америки. Дотримується так-

тики «прямої дії» (бойкотування, страйки, саботаж тощо). Завдан-

ням сучасних анархо-синдикалістів є підтримка революційної бо-

ротьби в усіх країнах з метою ліквідації існуючих політичних та

економічних систем і побудови вільного комуністичного суспіль-

ства (бездержавного соціалізму).

С. Пивовар

«СИНОПСИС» (грец. synopsis — огляд, стислий виклад) — перший

розгорнутий історичний друкований твір в українській історіогра-

фії (К., 1674, друк. Києво-Печерської лаври). Автором пам'ятки був,

вірогідно, економ Києво-Печерської лаври Пантелеймон Коханов-

ський, а редактором — архімандрит лаври, видатний український

церковний і культурний діяч Інокентій Гізель. «С.» видрукував Іван

Армашенко, лаврський друкар. У першому виданні «С.» висвітлю-

валася лише історія Київської Русі, у другому авторському виданні

(1678 р.) текст трохи розширено і в додатку вміщено оповіді про

зійдення на трон царя Федора Олексійовича та перший прихід ту-

рецького війська під Чигирин у 1677 р. Третє авторське видання

«С.» було значно доповнене, зокрема в додатку до нього вміщено

«Сказание о Мамаевом побоище». Згодом Кохановський створив

дві фундаментальні компіляції під назвами «Хронограф» (1681 р.)

та «Обширний синопсис руський» (1681—1682 pp.), де грунтовніше

розвинув свої ідеї. Ці твори й досі не надруковані. Сам же «С.» час-

то видавався в Україні та Росії у XVIII—XIX ст. (бл. ЗО видань) і

справив вплив на історичні твори — східних слов'ян і балканських

народів, зокрема болгарські (Паїсія Хілендарського), сербські

(Й. Раїча) та інших авторів останньої третини XVII—XVIII ст. Ство-

рюючи «С», Кохановський активно використовував український

літописний звід кінця XIII ст. (Іпатіївський літопис), Густинський

літопис, житія святих, друковані польські хроніки XVI—XVII ст.

(твори М. Кромера, О. Гвагніна, М. Стрийковського) тощо. Оригі-

нальних відомостей в «С.» мало (бл. ЗО), їхня цінність невелика.

Історична концепція Кохановського запозичена багато в чому з

московських історіографічних схем, для неї характерні монархізм,

провіденціалізм.

Ю. Мицик

СІМ ЧУДЕС СВІТУ (лат. — septem miracula mundi) — давня назва

найвідоміших пам'яток античного світу, до яких належать єгипет-

ські піраміди, терасні «висячі сади» Семіраміди у Вавилоні (VI—

IX ст. до н. е.), храм Артеміди в Ефесі (бл. 550 р. до н. е.), Мавзолей

у Галікарнасі (серед. IV ст. до н. е.), статуя Зевса Олімпійського в

м. Олімпія (бл. 430 р. до н. е.), статуя Геліоса на о. Родос — Колос

Родоський (бл. 292—280 pp. до н. е.), маяк в Олександрії (бл. 280 р.

до н. е.). До наших часів збереглося тільки одне з чудес світу —

піраміди Єгипту, про інші лише відомо з давніх літературних

джерел.

Єгипетський зодчий Імхотеп за наказом засновника III династії

фараона Джосера в XVIII ст. до н. е. розпочав спорудження вели-

ких ступінчастих пірамід. Найбільшою була піраміда фараона Хе-

опса (поч. XVII ст. до н. е.) в Пзі, висота якої сягала 146,6 м, а дов-

жина кожної зі сторін — 233 м. У стародавні часи саме ця піраміда

називалася одним із С. ч. с. Храм Артеміди в малоазійському місті

Ефесі становив прямокутну будівлю, обнесену колонадою зі 127

колон. У 356 р. до н. е. грек Герострат спалив храм, щоб у такий

спосіб прославитися. Проте жителі Ефеса звели ще величніший

(109 м заввишки), який пограбували готи, що захопили Ефес у 236 р.

Пізніше колони, мармурове облицювання цього храму остаточно

знищили фанатики-християни. Мавзолей у Галікарнасі було зведе-

но на честь царя Мавсола, який помер у 352 р. до н. е.; висота цієї

споруди сягала 60 м. Він проіснував майже два тисячоліття і був

остаточно зруйнований хрестоносцями в 1522 р. «Висячі сади» були

споруджені за наказом вавилонського царя Навуходоносора II

(605—562 pp. до н. е.) для його дружини Семіраміди. Це була піра-

міда з чотирьох кам'яних ярусів-платформ, які трималися на коло-

нах заввишки бл. 25 м. На них було насипано товстий шар землі й

посіяно траву, посаджено квіти, кущі, дерева. Із занепадом Вави-

лона терасні сади загинули. Олександрійський (Фароський) маяк

було збудовано за Птолемея І бл. 280 р. до н. е. на о. Фарос за 1290 м

від Олександрії. Висота маяка становила 135 м. Його світло було

видно з відстані кількох десятків кілометрів. Внаслідок землетрусу

у травні 1100 р. маяк зруйнувався. Статуя Зевса заввишки понад

12 м уславлювала цього бога в місті Олімпії. Творцем її був відо-

мий скульптор Фідій. Наприкінці IV — на поч. V ст. статую перевез-

ли до Константинополя. Через кілька десятиліть вона згоріла під

час пожежі в палаці імператора Візантії. Статуя бога Геліоса —

покровителя о. Родос — була збудована на честь перемоги над вій-

ськами правителя Передньої Азії та Сирії Деметрія Поліоркета

(304 р. до н. е.). її автор — відомий скульптор Харес. Приблизно

через 50 років після створення ця пам'ятка античної культури була

зруйнована під час землетрусу.

С. Пивовар

СМЕРДИ — основна маса вільного сільського населення Давньої Русі

XI—XIII ст., соціально-економічний статус яких визначався таким

чином : 1) за соціально-економічним становищем — це землевлас-

ники, що мали коня, господарство та землю, яку феодал міг віді-

брати; 2) перебували під юрисдикцією і в «підданстві» свого князя;

були членами князівського війська; 3) на час війни ставали чле-

нами князівського пішого війська і в них мобілізували коней; 4) кня-

зівський правовий захист мав забезпечувати незалежність С. від

«сильних»; 5) як вільні С. сплачували князівському суду за здійсне-

ні злочини; 6) проживали у погості та сплачували фіксовану дани-

ну князеві; 7) після смерті все майно С. належало князеві як главі

держави, в особі якого персоніфікувалося право верховної власно-

сті феодальної держави на землю. Проте С. зазнавали тяжкої дер-

жавної експлуатації через систему податків, судових вір.

С. жили громадами — «вервями». З часом (упродовж XII—XIII ст.)

громади й громадські землі переходили у власність князів та бояр,

а С. опинялися в дедалі більшій залежності, виконуючи на них різ-

ні повинності й сплачуючи данину.

З розвитком феодальних відносин С. потрапляють у залежність від

феодалів, назва «С.» поступово зникає, натомість входять в ужи-

ток назви «кметі», «люди».

Літ.: Свердлов М. Б. Генезис и структура феодального общества

в Древней Руси. — Л., 1983.

В. Мордвінцев

СМИСЛ БУТТЯ — спосіб самовизначення людини у світі. За його допо-

могою індивід визначав місце, яке посідає у Космосі, природі, сус-

пільстві, усвідомлює своє призначення в них, мету свого життя й

цілі конкретних діянь. Смислоорієнтації є умовою дійсно людсько-

го існування, їх втрата стає для людини тяжкою духовною неду-

гою.

Людство намагалося сформулювати визначення С. б. як служіння

прогресу, жертовність в ім'я Вітчизни, «світле комуністичне май-

буття» тощо, проте ці суспільно фіксовані визначення слугували