Лекції до курсу - Історія педагогіки

Подождите немного. Документ загружается.

Жіноча середня освіта була представлена приватними жіночими гімназіями та жіночими ліцеями.

На початку XX ст. продовжувала розширюватись і мережа фахових шкіл (столярські школи, школи

будівельних ремесел, слюсарства, котлярства, млинарські тощо). У них вдосконалювався зміст

освіти, збільшувалися терміни навчання учнів.

Швидкий розвиток шкільництва на початку XX ст. викликав потребу збільшення числа учителів.

Влада не хотіла збільшувати кількість учительських семінарій і, щоб якось зарадити нестачі

вчителів, почала вводити до народних шкіл т. з. "панчішкових учительок" (зверхня назва для

молодих учительок, які мали малу дуже скорочену кваліфікацію). Та вирішити таким способом

проблему забезпечення всіх шкіл учителями було неможливо. Тому влада була вимушена давати

дозвіл на відкриття нових учительських семінарій.

Для об’єднання зусиль у боротьбі за українську школу 1910 року було створено Краєвий Шкільний

Союз, який складався з представників від "Просвіти", "Учительської громади", Наукового

Товариства ім. Шевченка та інших громадських і політичних організацій краю.

12.3. Боротьба українського народу за національну освіту й рідну мову

Українська свідома інтелігенція вела наполегливу боротьбу проти існуючого режиму за

рівноправність української мови з мовами інших народів, за українське шкільництво.

В цій боротьбі особливо активні були «Громади», що створювались в різних містах України.

Особливо виділялась Київська «Стара Громада», в якій були об’єднані найвизначніші українські

діячі (І.Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Лисенко, Й. Косач, О. Русов, І. Стешенко та інші).

В 1897 р. у Києві створено «Загальну Українську Демократичну Організацію», яка об’єднувала 18

українських громад на території України, а також українські громади в Петербурзі та Москві.

Керівництво здійснювала Рада Організації, яка мала такі функції:

1) видавнича справа, яку провадив видавничий гурток;

2) відкриття книгарень;

3) підшукування посад для свідомих українців і українців на вакантні посади;

4) пропаганда української свідомості;

5) агітація по земствах за відкриття української школи;

6) організація ювілеїв українських діячів.

«ЗУДО» і демократична партія, що виникла на її базі, ідейні засади для себе перейняли від

Кирило-Мефодіївського товариства, але в своїх організаційних формах були обережніші і

справніші, ніж Братство. Їхня діяльність значно піднесла в той час розвиток української

національної свідомості — завдяки науковій і видавничій діяльності, якій присвячували багато

уваги, часу і грошей.

Після 1908 р. діячі Київської Старої Громади відновили загальну безпартійну українську

організацію під назвою «Товариство Українських Поступовців» (ТУП).

Велику активність в ці роки проявляли громадські культурно-освітні товариства «Просвіти»,

основною метою яких було допомагати розвиткові української культури і першим чином просвіті

українського народу його рідною мовою..

Першу «Просвіту» засновано у Львові 1868 р. з метою поширення освіти серед народу. За статутом

Львівська «Просвіта» організовувала в повітах філії, а в селах — читання і бібліотеки. Філії були

створені в Бережанах, Дрогобичі, Коломиї, Станіславі (Івано-Франківськ), Тернополі.

Свою діяльність Львівська Просвіта почала з видання українського букваря. Українською мовою

друкувалася популярна література, шкільні підручники, наукові альманахи. У світ випускалися

твори Шевченка, Франка, Марка Вовчка, Руданського, Федьковича. Для реалізації своїх завдань

товариство мало чотири комісії: Видавничу, Бібліотечну, Шкільно-лекційну та Літературно-

артистичну. Ці комісії організовували роботу «Просвіти» і керували нею.

З 1905 р. почали створюватись "Просвіти" у східній Україні, а саме — в Києві, Полтаві,

Катеринославі, Одесі, Чернігові, а після 1-ї світової війни — на Закарпатті.

Товариства Просвіти боролися за реформу школи, за докорінні зміни усієї системи освіти, за

поширення культури і знань серед народу.

Завданнями Просвіти були:

а) видавати книжки, журнали, часописи українською мовою;

б) заводити бібліотеки, музеї, читальні, книгарні;

в) проводити публічні лекції, звіти, загальнопросвітні курси, літературно-музичні вечори, спектаклі,

концерти, вистави;

г) заводити школи, стипендії, бюро праці, інші просвітні заклади;

д) оповіщати премії і конкурси за найкращі твори письменства та умілості.

Рух за народну школу України не був однорідним. У Просвітах частими були зіткнення

протилежних поглядів на шляхи розвитку українського народу: буржуазно-ліберальний,

революційно-демократичний.

Під Росією діяльність товариств Просвіти не могла бути довготривалою. В часи Столипіна царський

уряд заборонив діяльність майже всіх Просвіт: у Києві, Одесі, Чернігові, Катеринославі та ін. містах

і селах.

Велику активність у цьому відношенні проявляли так звані "Громади". Вони були розповсюджені в

різних містах України.

Відрадним явищем у галузі народної освіти була поява першого українського педагогічного

журналу «Світло», який виходив у період 1910-1914 рр. Видавав його гурток патріотів-ентузіастів,

великих прихильників українського відродження: Г.Шерстюк (засновник), С.Русова, Я.Чепіга,

В.Прокопович, М.Грінченко, С.Васильченко, С.Сірополко та ін. Завдання журналу:

а) допомагати усім заходам у справі народної освіти;

б) розробляти теоретичні й практичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання;

в) спеціально .висвітлювати й розробляти питання про освітні потреби українського народу;

г) обслуговування потреб українського учительства;

д) приділяти увагу шкільній хроніці;

е) давати критику, бібліографію та огляд журналів.

Журнал «Світло» став протягом 4-х років авангардом боротьби за рідну школу, оформив і визначив

основні напрямки розбудови і розвитку народної освіти в Україні та стимулював розбудження

національної свідомості широких кіл пригнобленого українського вчительства і його об’єднання.

«Світло» широко й глибоко пустило в обіг серед українського громадянства ідею рідної школи та

згуртувало навколо себе все свідоме українське вчительство, яке в час революції 1917 р. заснувало

Всеукраїнську Учительську Спілку та за її посередництвом енергійно приступило до реалізації в

життя національних здобутків революції.

На території російської України створюються в різних місцях товариства грамотності з ініціативи

інтелігенції. Серед них такі: Харківське товариство грамотності (1869 р.); Київське товариство

грамотності; Волинське товариство грамотності (1901 р.).

Свої зусилля товариства грамотності спрямовували як на шкільну, так і на позашкільну справу.

Відкривали школи, бібліотеки, читали лекції, літературно-музичні вечори проводили, видавали

літературу українською мовою.

На захист національної школи виступали українські педагогічні товариства. З 1899 р. в Києві діяло

педагогічне товариство ім. Ушинського. В 1897 р. в Одесі виникло Слов’янське педагогічне

товариство. Невеликий гурток українців утворив у 1881 р. у Львові «Руське Педагогічне

Товариство», яке згодом було перейменоване на «Українське товариство педагогічне» (з 1926 р.

воно набуло сталої назви «Рідна школа»). «Українське педагогічне товариство» ставило перед

собою такі завдання:

а) займатися заснуванням українських шкіл;

б) підтримувати виховання, як в школі, так і в сім’ї на основі рідної мови;

в) подавати членам товариства як моральну, так і матеріальну допомогу;

г) виступати з рекомендаціями по видавництву книжок і часописів;

д) підтримувати контакти з подібними товариствами австрійськими та зарубіжними.

Існували ще такі педагогічні товариства як «Руська школа» (1887 р.), Товариство ім. Сковороди

(1908 р.), «Учительська громада» (1908 р.). Всі ці товариства відігравали позитивну роль у

консолідації укр. вчительства, у формуванні його національної свідомості, у залученні до боротьби

за школу з рідною мовою навчання. Вони об’єднували інтелігенцію різних ідейних і педагогічних

напрямів — від демократичних до ліберально-буржуазних і клерикальних.

Серед культурно-освітніх закладів, що діяли на поч. ХХ ст. на Україні, великого поширення здобули

народні будинки.

Одним із перших був народний будинок ім. Гоголя у Полтаві (1901 р), відкритий за участю

Коцюбинського.

У наступні роки народні будинки почали діяти у Харкові, Києві, Кременчуці та інших містах.

Організаторами цих будинків виступали освітні організації, земства, кооперативи. Головне їх

завдання: влаштування лекцій для населення, спектаклів, концертів, літературних вечорів,

кіносеансів. Народні будинки ставали в центрі позашкільної освітньої роботи. Вони

використовували різні форми роботи освіти й виховання.

Київський народний будинок мав свою їдальню, чайну, нічний притулок для приїжджих,

амбулаторію, бібліотеку. В Харківському народному будинку була безплатна бібліотека, книжкова

лавка, глядацький зал. Основне завдання визначалося так: надання відвідувачам розумних розваг.

Ставились спектаклі відомих акторів українських і зарубіжних.

Досить активною була боротьба за українську школу рідну мову в Галичині і на Буковині кін. ХIХ-

поч. ХХ ст. У 1873 р. у Львові було засноване тов. ім. Шевченка, яке з 1892 р. стає науковим

товариством ім. Шевченка. Воно стало великим українським осередком і гуртувало всіх

українських вчених до спільної праці й готувало молоді кадри українських науковців.

Серед громадських установ, які існували в кін. ХIХ поч. ХХ ст. і мали вплив на розвиток Українського

національного життя, виділялись і громадсько-спортивні товариства «Сокіл», «Січ», «Пласт».

Організація «Сокіл» була створена у 1894 р. у Львові. Головною своєю метою вона взяла фізичне

відродження нації. Представники «Соколу» пропагують здоровий спосіб життя, видають

спеціальну літературу з питань фізичного виховання і спорту, проводять спортивні вечори для

української молоді (вперше такий вечір був проведений у 1901 р.). В цей період батько

українського тіловиховання Іван Боберський готує до друку і видає серію праць з питань гігієни,

теорії і методики фізичного виховання, спорту. Українська шкільна молодь засновує перші

спортивні клуби.

У 1901 р. Сокільницька організація започатковує учительський гурток гімнастів для підготовки

педагогічних кадрів з фізичного виховання. Сокільські осередки («гнізда») розповсюджуються по

всій Галичині, а Львівська організація стає їх центром.

У 1906 р. було засновано спортивний гурток «Поділля» у Тернополі. З цього часу тут починається

піднесення спортивного руху, проводяться змагання серед учнівської і студентської молоді.

У 1900 р. один з лідерів Української радикальної партії Кирило Трильовський створив організацію

«Січ», основу якої становила молодь і здебільшого сільська. Це була досить чисельна організація і

вона об’єднувала близько 60 тисяч осіб.

Національне піднесення, яке, насамперед, пов’язане з активізацією діяльності просвітницьких

Громадських організацій Галичини сприяло тому, що у 1911 р. почали утворюватися скаутські

гуртки молоді, які дотримувались традицій славної козацької минувшини. Іван Франко

запропонував називати українських скаутів — пластунами. Засновуються перші пластові гуртки (Ї.

Чмола, П.Франко, О.Тисовський).

В українському пластовому русі формуються різні напрямки виховання юнацтва. О.Тисовський був

найближче до традиційного пластового (скаутського) напрямку виховання. Він дав початок

українському пластовому уряду. У гуртку під керівництвом I.Чмоли головну увагу звертали на

військово-фізичну підготовку. У І.Чмоли зароджується ідея створення Українського Січового

Стрілецтва.

Складна міжнародна ситуація, постійна дискримінація українців збоку властей і спричинили появу

українських військових товариств. Перше таке товариство під назвою «Січові стрільці» виникло в

1913 р. у Львові. Його головою був В.Старосольський. До утворення військових товариств активно

включилися й вже існуючі спортивні та спортивно-пожежні організації («Соколи»» «Січі» та ін.).

Незабаром по цілому галицькому краю повстають численні спортивно-військові «гнізда».

Хоч українське населення в Галичині становило більшість, але якоїсь переваги в організації

українських шкіл воно не мало. Мало того, їх права постійно урізувались. Поодинокі протести

громад не доходили до уряду, а ті, що доходили, залишались поза його увагою. Вагомішими були

протести української інтелігенції, число якої на самому початку .XX ст. почало зростати.

Перед першою світовою війною українці добилися в Галичині добрих успіхів, бо мали 6

українських державних гімназій та 2510 народних шкіл, ,до яких ходило 440000 дітей. Гімназії

існували в таких містах: 2 у Львові, в Перемишлі, Коломиї, Тернополі і Станіславі.

Крім державних шкіл в Галичині засновувались громадські гімназії та учительські семінарії. Робив

це Крайовий Шкільний Союз (8 гімназій, 2 учительські семінарії, інститут для дівчат). Коли до того

додати ще школи українського педагогічного товариства, навчальні заклади сестер Василіянок, то

можна зробити висновок, що боротьба українців за українське шкільництво увінчалася в Галичині

гарними успіхами.

Хоч до початку війни українці не здобули свого власного університету у Львові, все-таки здобули 8

кафедр, що були обсаджені українцями.

Під час окупації Східної Галичини російськими військами почалось планове знищення українських

установ і надбань. Припинено українські часописи, позакривано книгарні, просвітні, а далі всякі

українські товариства. Почалися арешти і висилки до Росії «небезпечних» і «підозрілих»

українських діячів. Урядування українською мовою і навчання нею припинено. Почали робитися

спроби для заміни унії православ’ям.

Російські власті припинили діяльність Просвіти, а установи товариства, не виключаючи друкарні й

книгарні, опломбували. Найбільше потерпіла бібліотека товариства ім. Шевченка, а також архів

Етнографічної Комісії й Канцелярії, де пропали рукописи українських письменників. Російське

вояцтво понищило там інвентарі й каталоги, річники українських часописів.

Про шкільництво в Галичині під російською окупацією пишуть так: «Всі українські школи, середні й

нижчі, було замкнено. Почалася наново організація шкільництва на російський зразок і з

російською мовою навчання. Але тому, що майже ніхто з місцевих учителів російської мови не

знав, то довелося почати з організації спеціальних курсів для майбутніх вчителів, де б вони мали

вивчати російську мову. Було видано і спеціальні підручники для галицьких шкіл російською

мовою. Таким чином, радянська влада з перших же днів окупації Галичини приступила до негайної

русифікації краю.

12.4. Розвиток педагогічної думки

Микола Іванович Пирогов (1810-1881) —вчений, хірург і анатом, основоположник військово-

польової хірургії, просвітитель-демократ, визначний теоретик у галузі педагогіки, організатор

народної освіти. Народився у Москві, здобув вищу медичну освіту у Московському університеті, у

1832 р. захистив докторську дисертацію.

Пирогов зробив великий внесок у розвиток освітньої справи в Україні. У період 1856-1858 рр. він

був попечителем Одеського учбового округу, а в 1858-1861 рр. – попечителем Київського учбового

округу. Останні роки свого життя провів у садибі “Вишня“ на Поділлі.

Свої педагогічні позиції Пирогов виразив у ряді своїх статей і офіційних документів: “Питання

життя“ (1856), “Про публічні лекції з педагогіки“ (1857), “Про методи викладання“ (1858) та ін.

Ім’я Пирогова стало широко відомим після появи у журналі “Морской сборник“ його статті

“Питання життя“. Тут автор виступив з різкою критикою існуючої в Росії системи освіти, вимагаючи

безстанової, доступної для всіх школи.

Не менш серйозною вадою російської освіти Пирогов вважав її утилітаризм – вузьку спеціалізацію

за рахунок звуження загальноосвітньої підготовки. Натомість він висунув ідею загальнолюдського

виховання. Професійна освіта повинна будуватись на основі загальноосвітньої, а основним

завданням виховання у школі повинна стати підготовка високогуманних людей з широким

кругозором.

За словами Ушинського, стаття Пирогова “розбудила приспану у нас доти педагогічну думку“.

Висунувши питання докорінної перебудови школи та визначивши ідею людяності як основу

виховання, Пирогов поклав початок широкому громадсько-педагогічному руху 50-х – поч. 60-х рр.

Пирогов виступав проти бюрократичного характеру керівництва навчально-виховною роботою.

Перебуваючи на посаді попечителя учбових округів, він підняв роль педагогічних рад,

розширивши коло питань, якими вони займались. На педрадах заслуховувались доповіді і обмін

думками з дидактичних питань, у їх компетенцію вводились питання виховання і поведінки учнів.

Пирогов ставив високі вимоги до вчителів, відзначаючи, що висока моральність педагога є

основою моральності дитини. Він закликав до підвищення якості підготовки вчителів. “Не

підготувавши вчителів, ми ніколи не досягнемо бажаної мети у справі освіти“. У 1859 р. при

Київському університеті він організував педагогічну семінарію.

Для підвищення педагогічної майстерності учителів Пирогов запровадив взаємні відвідування

уроків і обмін досвідом.

Значну увагу Пирогов приділяв методам навчання. Виступав за активні методи, пропонував

учителям використовувати розповідь, бесіду, твори учнів та ін. Основним методичним засобом

розглядав уміле поєднання у процесі навчання наочності і слова.

Пирогов заперечував перевідні екзамени і екзаменаційні оцінки у формі балів. Не екзамен, а річна

робота, яку знає учитель, визначає питання про переведення учня до наступного класу.

Чільне місце у вихованні Пирогов відводив проблемам свідомої дисципліни. Він розробив “Кодекс

правил про вчинки та покарання учнів“. Щодо тілесних покарань займав двоїсту позицію.

Заперечуючи їх теоретично, він, будучи керівником Київського учбового округу, не зумів відстояти

свою позицію при обговоренні цього питання і підписав циркуляр, де дозволялись різки як засіб

покарання школярів.

Звертаючи увагу на жіночу освіту в Росії, Пирогов наголошував, що завдяки належній освіті жінка

може досягти того ж, що й чоловік. Але виступаючи за рівноправність чоловіків і жінок в освіті, він

не був прихильником їх рівноправності в цілому.

Пирогов був одним із піонерів організації недільних шкіл для освіти дорослих, підписавши на

пропозицію передового студентства у 1859 р. дозвіл на їх відкриття.

Свої зусилля Пирогов спрямовував і на покращення вищої освіти. На його думку, університети,

повинні бути осередками наукової думки. Він критикував примусову систему навчання у вузі,

обов’язкове відвідування занять, екзамени. Все це, як він вказував, вбиває живий зміст наукової

роботи.

Пирогов поставив питання і розробив план перетворення Рішельєвського ліцею в Одесі в

університет, який був відкритий у 1865 р.

Микола Олександрович Корф (1834-1883 рр.) – відомий педагог і методист, організатор народної

освіти, засновник земських шкіл в Україні, послідовник Ушинського. Народився у Харкові,

дитинство пройшло у садибі його батьків Нєскучноє Олександрівського повіту Катеринославської

губернії (Олександрівськ – Запоріжжя). Навчався в Олександрівському ліцеї в Петербурзі.

Діяльність Корфа довший час проходила в Україні. Обирався від земства членом училищної

(шкільної) ради Олександрівського повіту і невдовзі став її головою. Був почесним членом

Петербурзького педагогічного товариства та Московського комітету грамотності.

Проживаючи певний час у Женеві, створив там російську школу, займався дослідженням освітньої

справи у Швейцарії. Після повернення до Росії займався громадсько-педагогічною діяльністю,

створенням недільних шкіл у Маріупольському повіті. Організовував учительські з’їзди на

Херсонщині, в Бердянську.

Корф створив новий тип народної початкової школи – земську трирічну школу, де заняття велися

одним учителем одночасно у трьох класах. Пропагуючи ідею загальної обов’язкової початкової

освіти, він відкрив понад 100 таких земських шкіл в Олександрівському і Бердянському повітах. За

цим зразком створювалися сільські школи по всій Росії.

Відстоював аналітико-синтетичний (тобто звуковий) метод вивчення грамоти і одним із перших у

Росії запропонував його широке застосування. Для ознайомлення учителів з цією методикою він

написав посібник "Руководство по обучению грамоте по звуковому способу" (1867) – один із

перших у Росії підручників такого типу.

У створених ним школах Корф запроваджує навчання за підручниками Ушинського. Сам створив

для цих цілей підручник-читанку "Наш друг", яка доповнювала "Рідне слово" Ушинського. Пізніше

написав до неї методичні рекомендації для вчителів.

Корф написав першу в Росії книгу з школознавства "Русская начальная школа", що призначалась

для діячів земських шкіл і була педагогічною енциклопедією початкової освіти. Доповненням до

неї став пізніше написаний ним збірник "Наше школьное дело".