Лекції до курсу - Історія педагогіки

Подождите немного. Документ загружается.

вченого звання професора слов’янських літератур. Але після викриття Кирило-Мефодіївського

братства Куліша заарештовують і висилають до Тули. Після трирічного заслання повернувся на

Україну, де займався освітньо-пропагандистською діяльністю.

Куліш був високоерудованою людиною, досконало знав шість основних європейських мов. У творі

"Записки о Южной Руси" вперше вжив новий український правопис, який пізніше дістав назву

"кулішівка" і став початком стабільного українського правопису. До цього правопис нашої мови

через належність українських територій до різних держав був строкатим і неуніфікованим.

Куліш ставив питання про необхідність українського підручника для вивчення "першої науки

письменства". Написав українську "Граматку", яку схвально оцінив Шевченко. Своїм змістом цей

підручник спрямований на виховання у дітей любові до рідного краю, народу, історії і культури.

Куліш ілюстрував його змістовними дидактичними текстами, які включали відомості з героїчної

історії українського народу, про його культуру і фольклор, чим підручник сприяв розвитку

патріотичних почуттів у дітей.

З метою розширення сфер вживання української літературної мови і залучення її до передової

світової культури здійснив переклади українською мовою Біблії, творів Гомера, Гете, Гейне,

Шекспіра, Байрона, Шіллера і ін.

Культурно-освітня діяльність членів гуртка "Руська трійця". Визначне місце у розвитку

прогресивної педагогічної думки в Західній Україні у I пол. XIX ст. належить Маркіяну Семеновичу

Шашкевичу (1811-1843), Івану Миколайовичу Вагилевичу (1811-1866), Якову Федоровичу

Головацькому (1814-1888). Навколо них у Львівській семінарії, де вони навчались, об’єдналась у

гурток під назвою "Руська трійця" передова демократична українська молодь, яка стала в умовах

австрійського, угорського і польського гніту на захист мови і культури рідного народу.

"Руська трійця" була першим провісником національного відродження 40-х років XIX ст. Гуртківці

взялися за реалізацію сміливої на той час ідеї – створення в Галичині національної української

літератури.

1833 року гуртківці на чолі з Шашкевичем впорядкували рукописну збірку "Син Русі", до якої

входили головним чином поетичні твори учасників гуртка (всього 14 віршів). Автори збірки

звертались до галицької молоді із закликом: "Досить спати, прокидайтесь. Разом к світлу, други

жваві!" Це був перший вогник національного відродження.

1834 року "Руська трійця" підготувала другу збірку – фольклорно-літературний альманах "Зоря",

куди ввійшли народні пісні, думи, власні твори гуртківців. Вона відкривалась портретом Богдана

Хмельницького та нарисом Шашкевича про нього. Але галицька цензура заборонила друкувати цю

збірку. Вона була надрукована 1837 року в Будапешті під назвою "Русалка Дністрова". Більшу

частину тиражу урядом було конфісковано. Але велика справа була зроблена. Це була перша на

західноукраїнських землях книжка народною українською мовою, видрукувана українським

алфавітом.

Головною ідеєю, яка пронизувала всі наукові, літературні й публіцистичні праці діячів "Руської

трійці", була ідея єдності українських земель. Основою їх творчості була глибока народність,

гуманізм, патріотизм. Вони першими засудили архаїчну книжність, псевдокласику, звернулися до

свого народу рідною мовою і проникли "в тайни творчості народного духу". За це І.Франко назвав

їх "Першими будителями народного духу в Галичині".

М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький вважали народну освіту "найпершою потребою всього

народу". Про це писав Шашкевич у виданій ним 1836 року брошурі "Азбука і abecadlо". Тут же він

виступав за використання в літературі українського алфавіту на відміну від вживаної тоді польської

чи латинської транскрипції.

Шашкевич написав першу в Україні "Читанку для малих дітей", яка була видана у 1850 р. І хоч за

життя автора вона не побачила світ, проте залишила значний слід в історії вітчизняної педагогіки.

Олександр Васильович Духнович (1803-1865) – найбільш видатний представник культурно-

освітнього руху на Закарпатті, письменник, один із перших професійних вчених-педагогів у

Західній Україні. Народився в с. Тополя на Пряшівщині у сім’ї священика. В Ужгороді закінчив

гімназію, а потім духовну семінарію. Спочатку працював домашнім учителем, потім нотаріусом в

єпископській канцелярії. Протягом 1844-1865 рр. був священиком і каноніком Пряшівської єпархії,

одночасно викладав російську мову у Пряшівській гімназії. Духнович брав активну участь у

культурно-просвітницькій діяльності: співпрацював у газетах "Вісник", "Заря Галицкая",

"Церковная газета"; зіграв важливу роль у відкритті більше 70 початкових народних шкіл на

Закарпатті. Заснував товариство "Литературное заведение Пряшевское", яке підготувало до

видання 12 букварів, багато шкільних підручників, альманахів, календарів.

Духнович є автором першого на Закарпатті народного букваря – "Книжица читальная для

начинающих" (1847), склав перші на Закарпатті шкільні підручники з географії та історії "Краткий

землепис для молодых русинов", з російської мови "Сокращенная грамматика письменного

русского языка".

Він написав перший у Західній Україні систематизований підручник з педагогіки "Народная

педагогия в пользу училищ и учителей сельских" (1857). Книга побудована у формі коротких

запитань й розгорнутих відповідей. Вона складається з "Передмови для батьків", "Вступу", 12

розділів та "Додатку".

У системі педагогічних поглядів Духновича чільне місце займає ідея народності виховання. Він

вимагав, щоб учитель "в детях народолюбие возбудил и в сердце их закрепил любовь к своей

народности". Відстоював право простих людей на освіту, боровся за те, щоб для них відкривались

школи з навчанням рідною мовою і там навчали вчителі з народу. Важливим засобом виховання в

дусі народності розглядав народну пісню.

У своїй "Педагогії..." Духнович відводить вихованню у житті людини вирішальну роль. Людина без

виховання, на його думку, буде нездібною і непотрібною, подібно до необробленої землі, яка

здатна родити лише бур’ян. Загальною метою виховання вважав формування людини –

громадянина і патріота.

Він, як і Коменський, проповідував принцип природовідповідності у вихованні. Виходячи з цього

принципу, Духнович вимагав врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців.

Вказував на необхідність рівномірного розвитку всіх сил дитини.

Серцевиною виховання Духнович вважав формування високоморальної особистості. Важливими

засобами морального виховання він називав вправи та настанови. Діти повинні навчитися

розрізняти чесне і нечесне, наслідувати високоморальних людей.

Духнович особливо наголошував на вихованні працелюбності, оскільки розглядав працю

важливим фактором становлення особистості. Праця є засобом фізичного й інтелектуального

виховання. Духнович розробив систему трудового виховання і навчання, він висунув ідею

поєднання навчання з сільськогосподарською працею.

Як необхідна умова виховання і підготовки дітей до праці, на думку Духновича, є їх фізичне

виховання. Він розробив систему фізичних вправ, яка включає: природні вправи (біг, стрибки,

купання, лазіння й ін.); спільні ігри, де розвиваються тіло і розумові здібності; трудові ігри

(збирання ягід, грибів тощо), спеціальні фізичні вправи.

У процесі розумового виховання Духнович радив не тільки розширювати у дітей коло знань, а й

розвивати їх пізнавальні здібності. Він визначав предмети, які треба вивчати у початковій школі:

географію, ботаніку, зоологію, сучасні іноземні мови, землеробство, садівництво, бджільництво.

У "Педагогії..." Духнович велику увагу приділяв розробці дидактичних проблем. На перше місце у

навчанні ставив наочність, потреба в якій випливає, на його думку, з конкретності мислення

дитини. Наочне навчання сприяє свідомому засвоєнню знань. Духнович одним із перших

обґрунтовував принцип активності, вказавши, що навчання є двостороннім процесом, який

включає активну працю вчителя і учнів. Він також обстоював принципи свідомості, доступності та

ґрунтовності засвоєння знань.

Щодо організації навчального процесу Духнович рекомендує практикувати групову роботу учнів.

Клас треба поділити на кілька (три) груп, керуючись дитячими здібностями. Учитель працює з

групами не тільки фронтально, а й диференційовано, щоб забезпечити інтелектуальний розвиток

кожного учня.

У вихованні і навчанні радив обережно використовувати заохочення і покарання, відзначаючи, що

за навчання і тупість розуму бити "бесчеловечно есть".

Вирішальну роль у формуванні особистості Духнович відводить учителю: "Кто дал тебе

воспитание, тот больше тебе дал, чем тот, кто дал тебе жизнь". Учителів він називав

"просветителями народа". До вчителя ставив високі вимоги, адже він будує не якусь "ломкую

вещь, но человека": повинен мати справжнє покликання до професії, добре знати свій предмет,

бути високоморальним, уміти працювати з дітьми, не повинен замикатися у рамках своєї професії,

а поширювати знання серед усього народу.

Велике значення у вихованні дітей належить сімейному вихованні. Батьки – це перші наставники і

перед ними Духнович ставить великі завдання: бути прикладом для дітей, готувати їх до навчання,

до трудової і суспільної діяльності, виховувати з них достойних громадян.

11.1. Практична і теоретична діяльність, світогляд

Народився 19 лютого 1824 р. у м. Тулі у небагатій дворянській сім’ї. Його батьки, вихідці з

Чернігівщини, мали невеликий маєток поблизу Новгород-Сіверського, де Костянтин Дмитрович

закінчив гімназію. Протягом 1840-1846 рр. навчався на юридичному факультеті Московського

університету. Здобувши вищу освіту, працює за призначенням на посаді професора у

Ярославському юридичному ліцеї по кафедрі камеральних наук (законодавство, право, фінанси). У

роботі відзначався демократичністю, через що 1849 року його звільнили з посади.

З Ярославля їде в Петербург, де зустрів багато проблем у пошуках роботи. Вимушений працювати

дрібним чиновником у міністерстві внутрішніх справ. Багато часу присвячував самоосвіті. Займався

журналістикою, був перекладачем у журналі "Современник".

З 1854 р. Ушинський працював викладачем словесності і законодавства, а згодом став й

інспектором Гатчинського сирітського інституту. На новій посаді робить ряд нововведень, через що

у закладі різко зросла успішність. У "Журналі для виховання" надрукував ряд статей, серед яких

"Про користь педагогічної літератури" (1857), "Три елементи школи" (1857), "Про народність у

громадському вихованні" (1857) та ін.

На прохання Ушинського 1859 року йому дають призначення на посаду інспектора Смольного

інституту шляхетних дівчат. Тут він відзначився як прогресивний реформатор жіночої освіти. На

перше місце поставив вивчення рідної мови, літератури, історії, запросив до закладу багато

прогресивних педагогів.

Майже одночасно з приходом до Смольного інституту Ушинський став редактором часопису

"Журнал Міністерства народної освіти". Перетворив його на цікавий науково-педагогічний журнал.

Тут надрукував ряд своїх статей: "Праця в її психічному і виховному значенні" (1860), "Рідне слово"

(1861), "Проект учительської семінарії" (1861) та ін. Видатною подією в історії педагогіки був вихід

у світ його підручників "Дитячий світ" (1861) та "Рідне слово" (1864).

1862 р. Ушинського звинуватили в атеїзмі і звільнили з роботи у Смольному інституті. Щоб

завуалювати незаконне звільнення, уряд відрядив його за кордон для вивчення жіночої освіти. Ця

поїздка була по суті замаскованим засланням. За 5 років (1862-1867 рр.) Ушинський побував в

Австрії, Швейцарії, Бельгії, Франції, Німеччині. Після повернення з-за кордону друкує свою

фундаментальну працю "Людина як предмет виховання. Досвід педагогічної антропології" (1867-

1869).

Протягом 1869-1870 рр. жив в Україні, яку вважав своєю батьківщиною. Помер 22 грудня 1870 р.,

похований у Києві на території Видубецького монастиря.

Світоглядні позиції Ушинського у галузі філософії виражалися непослідовно. Він критикував

ідеалізм і матеріалізм за їх однобічність, але в теорії пізнання стояв на матеріалістично-

сенсуалістичних позиціях. За політичними поглядами виступав як демократ і просвітитель.

Послідовно відстоював інтереси народу у сфері освіти. Обґрунтовував необхідність всезагальної

початкової освіти. В історичному розвитку суспільства вирішальну роль приписував досконалому

розуму, тому головним рушієм суспільного прогресу називав науку і освіту.

11.2. Теоретичне обґрунтування педагогіки

У вирішенні даного питання Ушинський пішов значно далі, ніж будь-хто з європейських педагогів

XIX ст. Тогочасна педагогіка скрізь перебувала, як зазначав Ушинський, у немовляцтві і не

виходила за межі педагогічних правил та настанов. Але виховання має свої об’єктивні закони і

педагогу необхідно знати ці закони. Виступаючи проти емпіризму у педагогіці, Ушинський писав:

"Головна справа зовсім не у вивченні педагогічних правил, а у пізнанні наукових основ, з яких ці

правила випливають."

Причини недостатнього розвитку педагогічної науки в Росії Ушинський вбачав у недостатній увазі

суспільства до проблем виховання, у вкрай незадовільному стані народної освіти у країні.

Визначаючи предметом педагогіки людину, Ушинський відзначав також недостатній рівень

розвитку наук про людину, з яких педагогіка повинна черпати дані для розуміння процесів

навчання і виховання. Більшість з цих наук самі перебували у зародковому стані. Ще однією

причиною була бідність і беззмістовність педагогічної літератури в Росії.

Ушинський вважав, що педагогіка може стати наукою у повному смислі слова, якщо вона буде

тісно пов’язана з життям, виражати потреби суспільства і спиратися на дані наук про людину.

Він подолав обмеженість тогочасної педагогіки і обґрунтував її як науку, яка, перш за все, вивчає

закони і закономірності педагогічних явищ, а вже на їх основі виводить педагогічні правила. Суть

педагогіки як науки Ушинський розрізняє у "широкому смислі" – як синтез фактів наук про людину

для пояснення педагогічних явищ; у "вузькому смислі" – як зібрання виховних правил або власне

теорію виховання.

Джерелами теорії педагогіки називав весь комплекс "антропологічних наук", куди відносив

анатомію, фізіологію і патологію людини, психологію, логіку, філософію, географію, політекономію,

історію. Із зазначеного кола наук головне значення надавав психології. Саме на її основі

Ушинський обґрунтував педагогічну науку у своїй фундаментальній праці "Людина як предмет

виховання". Педагогічна наука зіставляє факти наук про людину і на їх основі дає прямі вказівки

щодо наслідків тих або інших педагогічних прийомів.

Педагогіка без опори на антропологічні науки не може розвиватися і залишиться голою

рецептурою. Тільки знання наукових основ педагогіки дає можливість творчо розв’язувати складні

проблеми формування людини. "Якщо педагогіка хоче виховувати людину у всіх відношеннях, то

вона повинна передусім узнати її також у всіх відношеннях."

Педагогіку, як вказує Ушинський, не можна назвати наукою у строгому значенні цього слова. Їй

неможливо навчитись як математиці, хімії, астрономії. Крім знань вона передбачає й уміння

застосовувати їх на практиці. Педагогіка не досліджує минулого чи теперішнього, а має на меті

створення нового, чого ще не було. У цьому відношенні Ушинський називає педагогіку найвищим

мистецтвом. Вона задовольняє найвищу із потреб людини – удосконалення людської природи:

"Вихователь – є художник, вихованець – художній твір; школа – майстерня, де з грубого куска

мармуру виникає подібність божества".

У контексті цієї проблеми Ушинський обґрунтовує питання про взаємовідношення педагогічної

теорії і практики. Вказуючи на необхідність педагогічних знань для педагога, він з гіркотою

констатує розрив теорії і практики виховання. Він не терпів у педагогіці беззмістовних кабінетних

теорій, так само ставився до вузького практицизму. Виховання, яке не спирається на педагогічну

теорію, порівнює з пустоцвітом, із знахарством у медицині. "Ми не називаємо медиком того, хто

лікує за допомогою лікувальників, де зібрано рецепти і медичні поради, так точно ми не можемо

назвати педагогом того, хто вивчив лише педагогічні правила і настанови."

Найважливішим джерелом педагогічних знань Ушинський називав педагогічну літературу, яка

потрібна як для вчителів, так і для батьків.

11.3. Принцип народності виховання

Ця ідея є центральною у педагогічній системі Ушинського. Вона характерна також для поглядів

таких видатних українських педагогів як О.Духнович з Закарпаття, Ю.Федькович з Буковини та ін.

Але цю проблему на дійсно науковій основі вперше розробив Ушинський.

Термін "народність" Ушинський пояснює як своєрідність кожного народу, яка зумовлена його

історичним розвитком, географічними, економічними, політичними та іншими умовами його

життя. Народність – це національна самобутність народу і коріниться вона, на думку видатного

педагога, перш за все, у характері народу.

Ушинський виступив проти намагань російського уряду провести шкільні реформи шляхом

запозичення якоїсь іноземної системи виховання. Він вважав, що громадське виховання є

продуктом довготривалого історичного розвитку нації, його неможливо придумати у кабінеті або

запозичити в інших народів. Мета виховання, на його думку, визначається особливою ідеєю про

людину, властивою для кожного народу: "Кожний народ має свій особливий ідеал людини і

вимагає від свого виховання відтворення цього ідеалу в окремих особистостях." "Виховання бере

людину всією зі всіма її народними й частковими особливостями, – її тіло, душу, розум, – і, перш за

все, звертається до характеру, а характер і є саме той ґрунт, у якому коріниться народність..."

Ушинський доводить, що не тільки на практиці, але і в теорії не існує загальної виховної системи

для всіх народів. У кожного народу своя особлива система виховання, і як не можна жити за

зразком іншого народу, так само не можна виховуватись за чужою запозиченою педагогічною

системою.

У методологічному плані принцип народності виховання виступає як корінна закономірність

розвитку системи освіти і виховання у будь-якій країні. Ця система повинна будуватись у повній

відповідності з особливостями і потребами своєї країни. За умови дотримання даного принципу

виховання здійснюється в дусі народних звичаїв, традицій, рис національного характеру і

психології свого народу.

Складовою частиною ідеї народності в Ушинського стояло питання про жіночу освіту, без чого він

не уявляв суспільної системи виховання.

Ушинський намагається творчо використати традиції народної педагогіки у своїй педагогічній

системі. Це особливо добре проглядається у його підручниках "Дитячий світ" і "Рідне слово", де він

ознайомлює дітей з народним життям, широко використовує народний фольклор: приказки,

загадки, прислів’я, казки, вірші.

Видатний педагог не заперечував використання педагогічного досвіду інших народів, але вимагав,

щоб його засвоєння було критичним. Вказуючи на недопустимість механічного перенесення

виховних систем з однієї країни в іншу, він говорив про доцільність використання кращих

елементів виховного досвіду народів, але повністю побудувати виховання у своїй країні на цих

елементах також неможливо.

Найважливішою ознакою і найкращим виразником народності Ушинський називає рідну мову. У

статті "Рідне слово" розкрив роль мови у житті народу. У ній сконцентровано весь історичний

досвід народу, його культура: "Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і

народ".

Оскільки виховання повинно бути народним, то, як вказує Ушинський, рідна мова повинна

займати центральне місце у вихованні людини. Він критикував політику російського царизму в

українських школах і наголошував, що навчання у них повинно відбуватися рідною мовою.

11.4. Дидактичні погляди

Ряд сформульованих Ушинським дидактичних положень лежать в основі сучасної вітчизняної

педагогіки.

Він подолав розбіжності між матеріальною і формальною концепціями про найбільш доцільний

характер освіти. Згідно теорії матеріальної освіти функція навчання полягає, передусім, у засвоєнні

учнями фактичного матеріалу; згідно теорії формальної освіти – у розвитку розумових сил учнів (їх

мислення, пам’яті, уваги тощо). Ушинський науково обґрунтував положення про органічну єдність

оволодіння знаннями і розумового розвитку школярів у процесі навчання.

У тісному зв’язку з першою проблемою Ушинський розв’язував питання про функції навчання.

Перед навчанням ставив три основні завдання: освітнє, виховне і розвиваюче, які завжди повинні

виступати в єдності.

Ушинський по-новаторському підійшов до розробки дидактичних принципів. У його творах

знайшли обґрунтування такі принципи навчання: наочності, свідомості й активності, послідовності

й систематичності, міцності знань, зв’язку навчання з життям, емоційності, поєднання інтересу й

відповідальності. У процесі навчання всі принципи не виступають самостійно, а органічно

переплітаються і обумовлюють один одного.

Ушинський першим науково обґрунтував принцип наочності навчання. Він пов’язав його не лише з

зоровими відчуттями, як це було у попередників, а дав психологічний аналіз, вказавши, що наочне

навчання випливає з особливостей мислення школярів: "Дитина мислить формами, фарбами,

звуками, відчуттями взагалі..." і не можна примусити її мислити інакше. Тому навчання повинно

будуватися на живому спогляданні, на конкретних образах, за формулою: від конкретного до

абстрактного. Вказує на тісне поєднання наочності і слова (читання, розповіді, бесіди тощо).

По-новому пояснив принцип свідомості й активності навчання. Неможливе активне навчання, що

не супроводжується розумінням. На його думку, і свідомість, і активність невіддільні: активність є

формою, у якій здійснюється свідоме навчання. Він вказував, що знати напам’ять – ще не означає

знати. Критерій якості знань – ступінь їх розуміння учнями. Умови реалізації цього принципу:

навчання рідною мовою, зв’язок навчання з розвитком мислення, доступність матеріалу, чітке

формування основних положень і ін.

Принцип послідовності і систематичності розумів у тому, що навчання треба будувати так, щоб

воно у певній послідовності виробляло в учнів єдину систему знань і навичок. Для реалізації

принципу Ушинський радить вчити дітей порівнювати, класифікувати предмети. У своїх

підручниках значне місце відводив відповідним вправам.

Принцип міцності засвоєння знань, як вважав Ушинський, реалізується, передусім, через

повторення і вправи. Учитель, який не буде дотримуватись цього правила нагадуватиме візника,

який мчить від станції до станції і не оглядаючись розгублює все, що везе.

Новим звучить в Ушинського принцип поєднання інтересу й відповідальності у навчанні. Вимагає,

щоб навчання мало серйозний характер: "Навчати граючись можна тільки дітей до семирічного

віку." З перших днів треба виховувати у дітей ставлення до навчання як до серйозної праці. А

серйозна праця, як вказує великий педагог, завжди важка.

Якість навчального матеріалу, на думку Ушинського, залежить, передусім, від методів, які

використовує вчитель. Він надавав важливого значення методам усного викладу, лабораторно-

практичним роботам, письмовим і усним вправам, роботі з книгою.

Серед методів усного викладу звертав увагу на розповідь, за допомогою якої у більшості випадків

учням передаються нові знання. Тому до розповіді ставив високі вимоги: строга послідовність

викладу і виділення головного, переконливість думок, жива і образна мова вчителя.

Кращим методом навчання для всіх вікових груп школярів називав бесіду, особливо сократичну.

Але наголошував, що це є надзвичайно складний метод, який вимагає високої майстерності

учителя. Застерігав, що бесіда не призначена для передавання нового матеріалу, як це помилково

вважали, а "для кращого засвоєння вже поясненого".

Ушинський був прихильником класно-урочної системи навчання і багато зробив для її

вдосконалення. Новим було його вчення про структуру та типи уроків. З урахуванням дидактичної

мети він виділив такі типи уроків:

– змішаний урок (містить повторення пройденого і пояснення нового);

– урок усних і практичних вправ (повторення і закріплення матеріалу);

– урок письмових вправ (розвиток навичок писемної мови);

– урок оцінки знань;