Лекції до курсу - Історія педагогіки

Подождите немного. Документ загружается.

Він був активним діячем Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ). Ще 1911 року піднімав

питання про перетворення НТШ в Українську Академію Наук, розробив проект цього

перетворення. Саме цей проект було покладено в основу створеної в період Гетьманату 1918 року

Української Академії Наук.

У своїх статтях Грушевський піднімає широке коло питань освітнього характеру. Він з особливим

запалом закликав, щоб у народних школах навчання відбувалось українською мовою, щоб скрізь

ширити українську пресу і книгу ("Про українську мову і українську школу", 1912), ґрунтовно

обговорює справу заснування українських кафедр при університетах тощо.

Грушевський доклав багато зусиль у формуванні української школи в нових умовах, був

ініціатором створення Головної Шкільної Ради (1917 р.).

Іван Матвійович Стешенко (1873-1918) – видатний діяч українського національного відродження,

організатор народної освіти в Україні, педагог, літературознавець. Народився у Полтаві, там

закінчив гімназію, поступив до Київського університету. Після закінчення університету 1896 року

став учителем жіночої гімназії в Києві, викладав всесвітню літературу. Аж до революції 1917 р.

Стешенко вчителював у різних київських школах, як середніх, так і вищих. Працюючи в музично-

драматичній школі ім. М.Лисенка, він там першим став викладати українською мовою (викладав

історію драми). Перебуваючи на вчительській посаді, проводить активну літературно-наукову

(займався слов’янознавством) та громадсько-політичну діяльність. Брав участь у роботі багатьох

літературних і громадських товариств (член Українського Наукового Товариства в Києві, "Старої

Громади", один із основоположників соціал-демократичної партії, співробітник і редактор

багатьох українських часописів тощо). Коли українське учительство створило 1917 року

"Товариство шкільної освіти", воно вибрало Стешенка головою цього товариства.

Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили

очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти.

За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної

освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з

ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали

проти широкої українізації школи.

Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні

прав усіх національних меншостей. У статті "Про українську національну школу" (1917 р.) і в інших

своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі

виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко

доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу,

географію, історію.

Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено

на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією

роботи цих з’їздів.

Секретаріат освіти на чолі із Стешенком накреслив широку програму національного виховання,

основні положення якої викладені у брошурі "Поміч учителю у справі національного виховання".

Тут давалися рекомендації, як організувати серед учнів гуртки, українські бібліотеки, театральні

вистави, літературні вечори, лекції, екскурсії, подорожі, спілки учнів тощо. Секретаріат також

звернувся "До української людності" із закликом будувати національну школу, де у дітей буде

розвиватися духовність рідного народу.

Софія Федорівна Русова (1856-1940) – активний громадський діяч періоду української революції,

перша жінка педагог-теоретик в Україні, письменниця. Ввійшла в історію української педагогіки як

заспівувач ідей національної школи, концепцій дошкільного виховання та принципів організації

дошкільної роботи. Дослідники вважають, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи Русова

стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською, а за силою і пристрастністю, з

якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної мови, Русову можна

зрівняти з Лесею Українкою.

Народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині. Батько Федір Ліндфорс був шведського

походження, а мати Анна Жерве – французького. Мати померла, коли Софії було 4 роки, ще трохи

пізніше померли брат і сестра. До 10 років жила в Олешні з батьком і старшою сестрою. 1866 року

вони переїхали у Київ, Софія зразу ж поступила в Фундукліївську гімназію, яку закінчила з золотою

медаллю 1870 року. Через рік помер батько.

Поставши перед вибором, який шлях обрати в житті, сестри Ліндфорс – Марія і Софія вирішують

присвятити себе школі. Глибоко вивчивши твори Руссо, Песталоцці, Дістервега, Фребеля, вони

1871 року відкрили у Києві перший Фребелівський дитячий садок, який був призначений для дітей

простих людей і поступово став осередком української національної культури. У вечірні години у

ньому відбувалися заняття аматорського драматичного гуртка. Ці заняття здружили Софію з її

майбутнім чоловіком відомим філологом Олександром Русовим, який, як стверджувала сама

Софія Федорівна, розбудив у неї любов до рідного народу, що керувала нею все її життя. Сестри

вели змістовне і активне життя, вони були членами українського товариства, куди входили діячі

науки та мистецтва, майбутня "Стара Громада", – М.Старицький, М.Лисенко, М.Драгоманов,

О.Русов і ін.

1874 року Софія і Олександр Русов одружились. Переймаючись інтересами свого чоловіка, Софія

Федорівна разом з ним активно поринає в громадське і культурне життя. Після виходу

горезвісного валуєвського указу про заборону української мови вони здійснили у Празі

безцензурне повне видання "Кобзаря" Т.Шевченка і цим врятували безцінні твори поета.

1881 року Софія Федорівна була ув’язнена, двадцять літ тяглись політичні переслідування. Але

ніщо не могло стримати її громадської активності. Всюди, куди б не закидала її доля, вона

організовувала дитячі садки, недільні школи, народні читальні. Проживаючи через життєві

обставини у багатьох містах, подружжя Русових надавало підтримку у своєму гостинному домі

членам місцевих українських громад.

У творчій діяльності Русової з кінця XIX ст. можна умовно виділити чотири періоди: I період – кін.

ХIХ ст. до 1905 р., II період – 1906-1916 рр., III період – 1917-1921 рр., IV період – 1921-1940 рр.

Перший період пов’язаний з широкою просвітницькою діяльністю Русової. У цей час вона

формується як літературознавець, історик, публіцист. Пише цілу низку статей, присвячених життю і

творчості Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Драгоманова, М. Вовчка, а також видатних представників

зарубіжної історії та мистецтва.

У наступний період головну увагу Русова зосереджує на педагогічній творчості. Вона пише

підручники, видає "Український буквар", "Початкову географію", підручники французької мови.

Проводить громадську роботу. З 1909 р. проживала у Києві. Тут викладала французьку мову у

комерційній школі і була запрошена на посаду професора у Фребелівському інституті читати курс

дошкільного виховання. З цього часу і до останніх днів життя Русової було тісно пов’язане з

педагогікою. Протягом 1910-1914 рр. вона входила в редакційну колегію першого на

Наддніпрянській Україні педагогічного журналу "Світло".

Третій період пов’язаний з діяльністю Русової в Центральній Раді в умовах УНР. На пропозицію

Івана Стешенка вона очолювала відділи позашкільного і дошкільного виховання у Міністерстві

народної освіти. Була активною в українізації школи, в організації педагогічних видань, зокрема,

часопису "Вільна Українська школа", у підготовці і видавництві книг та підручників для

національної школи. Продовжувала працювати у Фребелівському інституті, де очолювала

український відділ по підготовці педагогічних кадрів для національних шкіл і дитячих садків. 1918

року виходить її книга "Дошкільне виховання", де зібрано лекції з педагогіки і психології, які Софія

Федорівна читала в інституті майбутнім педагогам.

1919 року, коли Міністерство народної освіти опинилося в Кам’янці-Подільському. Русова,

залишаючись на своїй посаді, також переїхала туди. Одночасно вела курс лекцій з педагогіки у

Першому українському університеті, який на той час вже був там відкритий (ректором був І.

Огієнко).

Після перемоги більшовиків залишалася професором у Кам’янець-Подільському університеті.

Глибоке знання своєї справи і високий авторитет серед колег і студентів викликали повагу до неї і з

боку нової, радянської влади. Але самої влади Русова не сприйняла і 1921 року емігрувала

спочатку у Відень до сина, потім, коли у Подебрадах у Чехії була заснована Українська Академія,

дістала туди запрошення. З 1923 р. Русова проживала у Празі, де брала активну участь у створенні

Українського педагогічного інституту ім. Михайла Драгоманова, у якому викладала педагогіку.

У період еміграції (1921-1940 рр.) Русова випустила низку підручників та посібників для студентів,

які готувалися до педагогічної діяльності у дошкільних закладах і школах для українських дітей,

зокрема, книжка "Теорія і практика дошкільного виховання". У Празі вийшла її "Дидактика", яка

включає систему лекцій, прочитаних нею в Українському інституті ім. М.Драгоманова.

Перебуваючи в еміграції, Русова не покидала громадської активності, вона створювала дитячі

притулки, школи, громади для співвітчизників. У полі її неослабленої уваги завжди були опіка над

дітьми і жіноцтвом. Протягом 19 років очолювала Українську Жіночу Раду, створену у 1920 р. в

Кам’янці-Подільському. З 1937 р. до кінця життя Русова – почесний Голова Всесвітнього Союзу

Українок. Померла С.Русова 5 лютого 1940 р. у Празі.

У теоретичній спадщині С. Русової є велика кількість книг та журнальних статей з педагогіки, історії

освіти, порівняльної педагогіки. У них систематизовано найкращі перлини світової педагогіки та

знайшли місце глибокі роздуми і висновки видатної просвітительки про майбутню українську

школу.

Основна ідея і тема, що об’єднує більшу частину досліджень Русової – концепція національного

виховання. Може саме тому, що вона була дочкою двох народів і виросла серед третього,

українського, що спокон віків вирізнявся етнічною терпимістю і національним братолюбством,

Русовій, як либонь жодному педагогові світу, було притаманне гостре зацікавлення справами

розбудови національного шкільництва. Вслід за К. Ушинським, педагогічна система якого теж

сформувалася під благотворним впливом української народної ідеології та етнічної педагогіки,

Русова твердо стояла на тому, що школа і виховання в ній успішно можуть здійснюватися за умови,

коли ця школа, це виховання, будуть національними, народними.

У ряді своїх творів "Націоналізація школи", "Націоналізація дошкільного виховання",

"Націоналізація позашкільної освіти у різних народностей Росії" і ін. Русова вказує, що першим

кроком побудови нової української національної освіти є її націоналізація. З душевним болем вона

відзначала страхітливі утиски всього українського в умовах Російської імперії – і школи, і

книгодруку, і театру, і самої мови. Вона з гіркотою визнавала, що Україна, Білорусія та інші країни,

в минулому блискучої культури, майже суцільної писемності, стали глухою провінцією, де народна

маса поспіль неписемна.

Орієнтири принципів, якими варто керуватися при створенні нової національної школи, на її

думку, слід шукати у Т. Шевченка: «І чужому навчайтесь, й свого не цурайтесь». Школа і освіта

повинні вбирати в себе всі прогресивні здобутки закордонних реформаторів і водночас

створювати свою систему на національному ґрунті, враховуючи, насамперед, потреби свого краю,

національні вимоги, історичні традиції братських шкіл, що в основі мали гуманістичні та

демократичні принципи.

Націоналізація школи, на думку Русової, проводиться, перш за все, навчанням дітей рідною

мовою, коли у програму включені найближчі до життя науки, використовується народна словесна,

мистецька і музична творчість. У такій школі лунає народна пісня, красуються усякі народні

вироби, і все це утворює таку атмосферу в школі, яка дає психічне задоволення учням, сприяє

вільному розвиткові їх духовних сил. Тільки рідна школа може виховати громадянську свідомість,

почуття своєї людської гідності. З притаманною їй громадянською пристрасністю, болем Русова

пише: «...Народ, що не має своєї школи, попасає задніх. Йому замкнено двері до пишного

розвитку своїх культурних сил, він засуджений на пригноблене становище... Такому народові, який

не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть. Ось через

що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні!»

Одночасно Русова застерігає, що націоналізація освіти, школи ніде не мусить приводити до

шовінізму. Національне виховання через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і

любов до інших народів.

Для реформування школи, на думку Русової, мало її націоналізувати і ввести рідну мову.

Необхідно змінити весь уклад школи, змінити цілі і принципи виховання, наповнити роботу школи

новим змістом. Все це потребує наукового обґрунтування. Тому Русова ставить вимогу, щоб

виховання стало наукою, коли теорія і практика йдуть назустріч один одному.

Як педагог-теоретик Русова у ряді своїх праць, таких як "Нова школа соціального виховання",

"Ідейні підвалини школи", "Нова школа", "Дидактика" та ін., розробляє такі фундаментальні

проблеми, як визначення мети, завдань, змісту, структури, принципів, методів, форм нової школи,

системи освіти і виховання.

Об’єктом обов’язкового виховання, на її переконання, повинні стати всі діти. Всі школи повинні

бути відкриті для всіх дітей, бути національними і відповідати соціально-педагогічним принципам.

Нова школа повинна бути активною, будуватися на принципі самодіяльності дітей.

Русова вказувала на важливість чіткого визначення мети і завдань виховання як для теоретичної

розробки педагогіки, так і для практичної діяльності кожного вчителя. На основі глибокого аналізу

ідей видатних педагогів минулого, передового досвіду зарубіжної педагогіки вона визначила, що

мета виховання повинна полягати у тому, аби допомогти вільній еволюції духовних і фізичних сил

дитини і в кінцевому рахунку сформувати гармонійно розвинену людину, тобто людину

працездатну, соціально свідому, корисну в суспільстві, з піднесеною любов’ю до рідного краю і з

пошаною до інших народів.

На основі аналізу філософських, психологічних і педагогічних праць вітчизняних та зарубіжних

авторів Софія Федорівна приходить до висновків, що гармонійну людину можна виховати за умов,

коли:

1) виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини;

2) виховання буде національним;

3) виховання відповідатиме соціально-культурним вимогам часу;

4) виховання буде вільним, незалежним від тих чи інших урядових вимог, на ґрунті громадської

організації.

У своїх працях Русова детально проаналізувала принципи індивідуалізації і соціалізації виховання.

Індивідуалізацію називала першою вимогою справедливого виховання, яке повинно формувати

індивідуальну моральну свідомість кожної дитини. Але людина стає людиною лише в громаді.

Лише в спільності, в тісному житті всіх людей складається моральний і юридичний закон, моральні

завдання та обов’язки.

Також вказувала на необхідність проведення глибоких психологічних досліджень як окремої

особи учня, так і колективу дітей та їх оточення, вважаючи це важливою умовою забезпечення

розвитку природних творчих задатків і здібностей школярів.

Русова вказувала, що у справі побудови нової школи важливо використати кращий історичний та

зарубіжний педагогічний досвід, а також знайомити з ним учителів. У галузі історії освіти та

порівняльної педагогіки Русова написала багато наукових праць: "Сучасні течії у новій педагогіці",

"Ж. Ж. Руссо", "Песталоцці – Фребелівський будинок у Берліні", "Народна початкова школа у

Бельгії" та ін.

С. Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання

дитини. Цій проблемі присвячено ряд її творів: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика

дошкільного виховання", "Нові методи дошкільного виховання", "Націоналізація дошкільного

виховання" та ін. Вона спочатку виступала однією з провідниць фребелівської системи виховання,

яка була тоді поширена в Україні. Але глибше вивчивши цю систему, вона не погоджується з

відірваністю її від життя, коли діти перебувають винятково у світі уявлень і символів, та ігноруванні

особливостей психофізіологічного розвитку дитини. Тому у подальшій своїй діяльності Русова

звертається до педагогічної системи М.Монтессорі, яка на той час була найпередовішою у

дошкільному вихованні. На противагу фребелівській системі, Монтессорі звертає особливу увагу

на гігієну, психофізіологічний розвиток, антропологічні дослідження дітей. Це експериментальна

педагогіка у її пристосуванні до дошкілля. Одне з головних завдань Монтессорі бачить у підготовці

дітей до життя – вмінні одягатися, вмиватися, накривати на стіл, мити посуд, прибирати.

Вважаючи, що дитячий сад має організовуватись на підвалинах сучасних досліджень, досягнень

психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найдоцільніші методи

виховання, Русова вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності

виховання дошкільнят на національному ґрунті.

Завдання садка, вважає Русова, не лише збудити в дитині її здібності, а й прищепити любов до

рідної культури за допомогою дидактичних ігор, забав, праці, культури, релігії, що притаманні

саме українському народові. Діти мають виростати з цієї культури, щоб потім її збагачувати.

Русова приділяє увагу трудовому, естетичному, моральному вихованню. Вважає, що дітям

доцільно займатись столярством, плетінням, вишиванням. У творі "Дошкільне виховання" вона

відзначає: «Є у нас на Вкраїні така праця, на яку треба звернути найбільше уваги, – це праця коло

землі – хліборобство. Ця праця так тісно зв’язана з природознавством, до неї мають нахил усі діти,

бо в них дуже дає себе знати інстинктивне бажання порпатись в землі, порати її. Бажано починати

з найпростішого: хай діти мають свої вазони з квітками, які вони самі посіють, самі й

доглядатимуть».

Для української духовності притаманна любов до прекрасного. Музикування на різних

інструментах, особливо на народних, світ різноманітних звуків та ритмів, забави, інсценівки, різні

види творчої праці, малювання, а також поєднання в систему різних занять – все це сприяє

розвиткові, дає задоволення дитині, виховує в неї художній хист.

Багато уваги Русова приділяла проблемі вчителя. Особу педагога вважала центральною постаттю в

освітньому процесі. Важливий висновок, який робить Русова, полягає у тому, що тільки

досвідчений, щасливий, незалежний, а не змучений нестатками та безправний учитель, принесе

найбільшу користь і учням, і їхнім батькам. На думку Русової, мало ще мати вихователів з

відповідною науковою підготовкою, треба, щоб усе громадянство розуміло велику вагу виховання

й утворювало найкращі для цього умови.

Формуючи вимоги до вчителя, Русова писала: «Це мусить бути надзвичайної моральної краси

людина, що безпосередньо своїми переконаннями, всім своїм поводженням повинна впливати на

своїх учнів... Учитель повинен бути не якимсь ремісником, а апостолом правди і науки, який має

перед собою не лише матеріальну нагороду за працю, а й велике гуманне завдання».

14.2. Педагогічні погляди і діяльність П.Блонського

Павло Петрович Блонський (1884-1941) — народився у Києві, закінчив історико-філологічний

факультет Київського університету. Викладав педагогіку у Московському університеті, тут же

працював на посаді професора і за часів радянської влади. З 1921 р. – він ректор Академії

соціального виховання, де займається підготовкою вчителів.

Довгий час разом з Виготським розробляв теоретичні питання педології, потім відійшов від неї і

зайнявся проблемами загальної, педагогічної та вікової психології.

Свої педагогічні погляди Блонський виклав у працях “Трудова школа“, “Курс педагогіки“, у

підручнику для початкового навчання “Красная зорька“ та ін.

Блонський відстоював самостійність педагогіки як науки. Наполягав на тому, щоб педагогіка

спиралась на останні досягнення суспільних і природничих наук, була пов’язана з філософією.

Розробив ряд методів педагогічного дослідження: опитування, анкетування, тестування,

спостереження, статистичний метод.

Визначаючи місце виховання у розвитку особистості людини, Блонський поступово прийшов до

висновку, що спадковість є одним із факторів розвитку людини, але вирішальна роль у формуванні

особистості належить вихованню.

Ідеалом виховання, за Блонським, повинна бути людина, у якій поєднувались би глибокі знання

про природу, суспільство, здоров’я, уміння пізнавати і перетворювати дійсність, моральна чистота і

багатство естетичних почуттів.

Найголовнішим завданням школи визначав – навчити дітей жити. Школа не може дати дитині всю

необхідну для життя суму знань, тому головне – виробити в учнів уміння і бажання набувати

знання на протязі всього життя.

Він прихильник активних методів навчання, які базуються на інтересі дитини і на організації її

самостійної діяльності. Серед активних методів головним називав “дослідницький метод“, який

включає дитячий експеримент, систематичні спостереження. У цьому ж зв’язку Блонський

рекомендував екскурсії.

Розробляючи програму боротьби із шкільною неуспішністю, Блонський близько підійшов до

проблеми рівневої диференціації учнів. Він пропонував створювати для слаборозвинутих учнів

окремі класи.

Блонський намагався запровадити у школах генетичний метод. Він вважав, що дитина у своєму

розвитку ніби повторює історію суспільства. Розвиток розуму дитини – копія розвитку розуму

людства. Дитина генетично (серцем і думкою) пов’язана з рідною культурою, зі своїм народом.

Цей метод дає опору освіченій людині, робить для неї батьківщину батьківщиною і формує повагу

до народу.

Щодо організації навчання у школі Блонський рішуче виступав проти методу одночасного

вивчення учнями різних наук і пропонував, щоб дитина в окремі відрізки часу займалась тільки

однією наукою. Пропонував у цьому зв’язку студійну форму навчання.

Блонський розширив традиційне розуміння мети трудової школи, яка передбачала передусім

ручну працю учнів. Замість ручної праці він вводить більш широке поняття: соціальна праця.

Школа повинна підготувати громадського працівника.

Мета трудового виховання, за Блонським, полягає у розвитку в дитини “уміння створювати з речей

і явищ природи предмети, корисні для людства“. Великого значення він надавав політехнічній

підготовці школярів.

Багато цікавих і важливих думок Блонський висунув і щодо підготовки учителя. До виховання і

освіченості вчителя він ставить три найважливіші вимоги: бути вихованою і освіченою в сучасному

розумінні людиною, бути педагогом взагалі, бути знавцем своєї науки і її викладання.

Вимагав вивчати психологію ще до того, як вивчається педагогіка. Сам Блонський викладав

педагогіку і психологію в Академії соціального виховання. Педагогіку він починав читати з історії

педагогіки. Виходило, говорив він, щось на зразок курсу “Класики педагогіки“. Надавав великого

значення педагогічній практиці студентів, сам керував нею в Академії.

14.3. Педагогічна діяльність і теоретична спадщина А.Макаренка

Антон Семенович Макаренко – один із найвідоміших педагогів світу. Народився 13 березня 1888 р.

в с. Білопілля (нині Сумська область) в сім’ї робітника залізничних майстерень. Закінчив міське

чотирикласне училище в Крюкові (поблизу Кременчука) і педагогічні курси при училищі.

Вчительська діяльність почалася з 1905 р. роботою у Крюковському училищі, потім працював у

школі ст. Долинська, що на Херсонщині. У період 1914-1917 рр. навчався в Полтавському

учительському інституті. Знову вчителював у Крюкові і Полтаві. 1920 року йому доручили

організувати поблизу Полтави в с. Ковалівка колонію для неповнолітніх правопорушників. За

період роботи у цьому закладі Макаренко створив принципово нову систему виховання, а заклад

став відомим у всій країні. 1921 року колонії присвоїли ім’я Горького.

1927 року Макаренко брав участь в організації дитячої трудової комуни ім. Дзержинського в

Харкові і згодом очолив її. Тут він також запроваджував свою виховну систему. 1935 року залишив

комуну, його призначили заступником начальника управління дитячими виправними колоніями в

НКВС. З 1937 р. переїхав до Москви, де займався літературною роботою та читанням лекцій на

педагогічні теми для вчителів, батьків і громадськості. Помер видатний педагог 1 квітня 1939 р.

Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написав понад 150 творів (романи, повісті,

оповідання, п’єси, сценарії, науково-педагогічні статті), хоч і не створив спеціальної монографії з

педагогіки. Найбільш відомими є його роботи "Педагогічна поема", "Прапори на баштах", "Книга

для батьків", "Методика організації виховного процесу", "Проблеми шкільного радянського

виховання", "Лекції про виховання дітей" і ін. У 1934 р. його прийняли до спілки письменників.

Педагогіку Макаренко розглядав як науку практичну, яку можна вивести тільки з педагогічного

досвіду, закріпивши теорією, а не з теорем.

Розвиваючи вчення про цілі виховання, Макаренко вказував, що педагог повинен мати перед

собою програму людської особи, яка охоплює весь зміст особистості (зовнішня поведінка і

внутрішні переконання, політичне виховання і знання). Ця програма повинна включати загальну

"стандартну" частину (виховання сміливості, мужності, чесності, працьовитості і ін.) та

індивідуальний коректив до неї (розвиток індивідуальних задатків, нахилів, таланту і покликання).

Виходячи з умов часу і будучи його продуктом, Макаренко мету виховання вбачав у підготовці

культурної людини, для цього треба дати їй освіту, бажано середню кваліфікацію, політично