Лекция - Культура у другій половині ХІХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

КУЛЬТУРА У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ століття.

Освiта.

Царськi урядовi кола, помiщики, духiвництво, намагаючись тримати

народ у темрявi, всiляко перешкоджали поширенню писемностi й освiти. Але

розвиток капiталiзму вимагав дедалi бiльше письменних людей i фахiвцiв. Це

змусило царизм приступити до реформи i в системi освiти.

За « Положенням про початковi народнi училища » , затвердженим

царем 14 липня 1864 р., всi початковi школи дiставали єдину назву —

початковi народнi училища. Вони оголошувалися безстановими i мали

завданням утверджувати в народi релiгiйнi та моральнi поняття i

поширювати первiснi кориснi знання. Всi вони працювали за єдиним

навчальним планом, який передбачав вивчення таких предметiв: закону

божого, читання книг цивiльного i церковного друку, письма, перших

чотирьох дiй арифметики, спiву. Викладання в усiх школах мало вестися

росiйською мовою.

Порiвняно з дореформеним часом кiлькiсть початкових нродних шкiл у

Схiднiй Україні на кiнець ХIХ ст. виросла i становила близько 17 тис. Але цi

школи могли охопити лише приблизно третину дiтей, внаслiдок чого близько

70 % їх залишалося поза школою. Через це серед трудящих було багато

неписьменних. У цiлому за переписом 1897 р. в Українi серед населення

вiком вiд 9 до 49 рокiв письменних нараховувалося тiльки 24 %.

Оскiльки мережа шкiл не задовольняла потреб населення, а потяг

народних мас до освiти був великим, передовi громадськi дiячi стали

органiзовувати безплатнi школи, в яких навчалися дорослi селяни, робiтники,

ремiсники. Школи цi працювали в недiльнi i святковi днi, через що

називалися недiльними. В Українi перша недiльна школа була вiдкрита в

жовтнi 1859 р. у Києвi. Пiсля цього такi школи з’явилися в Харковi, Полтавi,

Чернiговi, Одесi та в iнших мiстах. Всього їх протятом 1859 – 1862 рр. в

Українi було створено 110. Активними органiзаторами і вчителями

виступали демократично настроєнi студенти Ф. Вороний, Я. Бекман,

М.DМуравський та iн. У Харкові в 1862 р. безплатну жiночу недiльну школу

вiдкрила Х. Алчевська (1841 – 1920), яка все життя присвятила поширенню

освiти серед народу i стала визначним українським педагогом. Активно

сприяли створенню недiльних шкiл та їх дiяльностi вiдомий росiйський

учений i педагог М. Пирогов (1810 – 1881), який у 1858 – 1861 рр. був

попечителем Київського учбового округу; i професор iсторiї Київського

унiверситету П. Павлов.

У 1862 р. царський уряд закрив недiльнi школи. Але коли в 1864 р.

вони, хоч i з великими обмеженнями, були дозволенi, в 70 – 90-х роках їх

число зросло i вони вiдiгранали певну роль у поширеннi письменностi i

освiти серед трудящих.

Одночасно з реформою початкової школи проводилася й реформа

середньої школи. У 1864 р. цар затвердйв статут гiмназiй i прогiмназiй, за

яким засновувалися 7-класнi гiмназiї і 4-класнi прогiмназiї, що вiдповiдали за

навчальним планом 4 нижчим класам гiмназiй. Гiмназiї вважалися середнiми

загальноосвiтнiми школами, формально безстановими, загальнодоступними.

У них могли навчатися дiти всiх станiв, без рiзницi звання i вiросповiдання.

Але вони мусили мати необхiдну пiдготовку й платити за навчання, що для

дiтей трудящих було неможливо.

Гiмназiї створювалися двох типiв: класичнi i реальнi. У класичних

гiмназiях майже третина часу вiдводилася грецькiй i латинськiй мовам,

природознавство й хiмiя майже не вивчалися. У реальних гiмназiях давнiх

мов не було, ширше викладалися природознавство, хiмiя, фiзика, математика,

креслення, новi мови. Навчання в реальних гiмназiях бiльш наближалося до

потреб життя, але випускники класичних гiмназiй могли без іспитів вступати

до унiверситетiв, а закiнчення реальної гiмназiї давало право вступу лише до

вищих технiчних навчальних закладiв.

Пiсля того як на середину 60-х рокiв царизмовi вдалося справитися з

революцiйною ситуацiєю, посилився його реакцiйний курс, у тому числi й у

галузi освiти. За новим статутом, затвердженим у 1871 р., гiмназiї i

прогiмназiї зберiгалися лише як класичнi гiмназiї з 8-рiчним строком

навчання. На вивчення давнiх мов у них вiдводилося близько 40 % часу, а час

на викладання природознавства, математики, фiзики ще бiльше зменшився.

Випускники гiмназiй могли вiльно вступати до унiверситетiв iнших

навчальних закладiв. У гiмназiях бiльш суворим ставав режим:

запроваджувався iнститут класних наставникiв i наглядачiв, введено кодекс

покарань.

Реальнi гiмназiї лiквiдовувалися, i замiсть них створювалися реальнi

училища з 6-рiчним курсом навчання. Їх випускники в унiверситет вступати

не могли зовсiм, вищi спецiальнi навчальнi заклади — лише пiсля закiнчення

7-го додаткового класу.

Для жiнок існували окремi жiночi гiмназiї i вищi жiночi курси,

основним завданням яких вважалася пiдготовка

дiвчат «матерiв сiм’ї».

У гiмназiях i реальних училищах навчалися в основному дiти

помiщикiв, чиновникiв, духiвництва i буржуазiї. Доступ до них для дiтей

робiтникiв i селян практично був закритий.

На кiнець ХIХ ст. в Українi працювали 129 гiмназiй, 19 реальних i 17

комерцiйних училищ.

Вищу освiту представники панiвних класiв здобували в унiверситетах,

яких у Схiднiй Українi в другій половинi ХIХ ст. було три: Харкiвський,

Ки ї вський i Новоросiйський, заснований у 1865 р. на базi Рiшель є вського

лiцею в Одесi. Кiлькiсть студентiв у цих унiверситетах виросла 1180 чол. у

1865 р. до 4 тис. чол. у серединi 90-х рокiв. Розвиток економiки i культури

зумовив виникнення в Українi ряду вищих спецiальних навчальних закладiв.

Це були: Нiжинський iсторико-фiлологiчний iнститут, створений 1875 р. на

базi лiцею князя Безбородька, Глухiвський iнститут (1874),

Пiвденноросiйський технологiчний iнститут у Харковi (1885), Київський

полiтехнiчний iнститут (1898), Вище гiрниче училище в Катеринославi

(1899), Харкiвський ветеринарний iнститут, створений 1873 р. на базi

ветеринарного училища.

Хоча в цiлому у другiй половинi ХIХ ст. серед студентiв вищих

навчальних закладiв переважали вихiдцi з панiвних класiв, але поступово,

особливо у вищих спецiальних навчальних закладах, бiльш наближених до

життя, унiверситети, склад студентiв демократизувався, кiлькiсть дворян

зменшувалася, а кiлькiсть рiзночинцiв, зокрема представникiв iнтелiгенцiї,

збiльшувалася.

Тяжким було становище з освiтою трудящих захiдноукраїнських

земель. У Галичинi в 1890 р. неписьменних було 66,4% населення, на

Буковинi – 75 %. У поодиноких гiмназiях учнiв-українцiв налiчувалося лише

8 – 17 % вiд їх загального складу, причому навчання велося лише польською

або нiмецькою мовою. У Львiвському унiверситетi, де викладання велося

здебiльшого польською або нiмецькою мовою i була висока плата за

навчання, дiти селян i робiтникiв навчатися не могли. У 1875 р. вiдкрився

унiверситет у Чернiвцях, який мав нiмецький характер. У 1896 р. з 320

студентiв там навчалося лише 20 чол. українцiв – вихiдцiв з середовища

помiщикiв та буржуазiї.

Наука.

У другiй половинi ХIХ ст., незважаючи на реакцiйну полiтику

царського самодержавства, в Українi розвивалася наукова думка, що досягла

в той час значних успiхiв i внесла вагомий вклад у розвиток свiтової науки.

Найзначнiшими науковими центрами, якi впливали на дiяльнiсть учених усiєї

країни, в тому числi й України, були Петербурзька Академiя наук i

Петербурзький та Московський унiверситети. В Українi найважливiшу роль

у розвитку науки вiдiгравали унiверситети – Харкiвський, Київський i

Новоросiйський. Велике значення мали також науковi товариства:

дослiдникiв природи, математичнi, фiзико-математичнi, технiчнi, iсторичнi,

iсторико-фiлологiчнi та iн.

У 70 – 90-х роках дiяли науковi товариства: Харкiвське, Київське та

Одеське товариства дослiдникiв природи, Харкiвське математичне

товариство, Київське фiзико-математичне товариство, Iсторичне товариство

Нестора Лiтописця в Києвi, Iсторико-фiлологiчнi товариства при

Харкiвському, Новоросiйському унiверситетах i Нiжинському iсторико-

фiлологiчному iнститутi, Наукове товариство iм. Шевченка у Львовi та iн.

У зв’язку з розвитком капiталiстичної фабрично-заводської

промисловостi, транспорту, сiльського господарства значних успiхiв досягли

природничi науки. В Українi працювало багато видатних учених.

У Харкiвському унiверситетi з 1885 по 1902 р. кафедру механiки

очолював О. Ляпунов (1857 – 1918), запрошений iз Петербурзького

унiверситету. Його працi з математики, зокрема з проблем стiйкостi руху,

здобули свiтове визнання. У Київському унiверситетi понад 40 рокiв – з 1867

до 1910 р. – читав рiзнi математичнi курси видатний математик М. Ващенко-

Захарченко (1825 – 1912). Вiн написав ряд наукових праць i пiдручникiв, за

якими вчилося не одне поколiння математикiв.

3 1871 до 1893 р. в Новоросiйському унiверситетi на кафедрi фiзики

спочатку доцентом, а потiм професором працював М. Умов (1840 – 1915),

який написав визначнi працi з рiзних проблем фiзики i зокрема вперше в

iсторiї науки розробив i дослiдив питания про рух i поширення енергiї.

Кафедру хiмiї в Харкiвському унiверситетi з 1855 до 1887 р. очолював

видатний учений М. Бектов (1827 – 1911), який став засновником сучасної

фiзичної хiмiї. У 1864 р. завдяки турботам Бекетова у Харкiвському

унiверсiтетi були вiдкритi вперше фiзико-хiмiчне вiддiлення i лабораторiя

фiзичної хiмiї. У 1865 р., на двадцять рокiв ранiше, нiж за кордоном, Бекетов

почав читати курс фiзичної хiмiї. Високо шанували вченi України великого

росiйського хiмiка Д. Менделєєва, дiяльнiсть якого мала значний вплив на

розвиток хiмiчних дослiджень в українських унiверситетах. Про це свiдчить

зокрема те, що за пропозицiєю М. Бекетова, 12 лютого 1881 р. Д. Менделєєв

був обраний почесним членом Харкiвського унiверситету.

Iнтенсивно розвивалася на Українi бiологiчна наука. ЇЇ найвидатнiшими

представниками були зоолог І . Мечников, фiзiолог І . С є ченов, ембрiолог

О. D D Кавалевський, м i кроб i олог М. Гамал i я та i н .

І. І. Мечников (1845 – 1916), родом з с. Iванiвки (тепер Куп’янського

р-ну на Харкiвщинi), у 1864 р. закiнчив фiзико-математичний факультет

Харкiвського унiверситету. З 1867 до 1882 р. працював спочатку доцентом, а

потiм професором зоологiї i порiвняльної анатомiї в Новоросiйському

унiверситетi. У 1886 р. разом з мiкробiологом М. Гамалiєю Мечников

створив в Одесi першу в Росiї i другу в свiтi бактерiологiчну станцiю для

щеплення проти сказу. Вiн став одним з основоположникiв порiвняльної

патологiї, еволюцiйної ембрiологiї, мiкробiологiї i вчення про імунiтет.

З 1871 до 1876 р. професором фiзiологiї Новоросiйського унiверситету

працював І . С є ченов (1 8 29 – 1905 ), який став засновником росiйської

фiзiологiчної школи. Зокрема в працi «Рефлекси головного мозку» Сєченов

висвiтлив питання про дiяльнiсть головного мозку, про душевне життя з

позицiй матерiалiзму.

В гуманiтарних науках у другiй половинi ХIХ ст. вiдбувалася гостра

iдеологiчна боротьба, зокрема матерiалiзму роти iдеалiзму.

У фiлософiї iдеалiстичнi погляди в Українi подiляли пропагували

професори Київської духовної академiї, унiверситетiв та iнших навчальних

закладiв П. Юркевич, С. Гогоцький, М. Грот та iн. Проти фiлософiв-iдеалiстiв

з матерiалiстичних позицiй виступали І . Франко, С. Подолинський,

П. D D Грабовський та iн., а також ученi-природознавцi І . С є ченов, І . Мечников,

М. Бекетов та iн.

Значну роботу по збиранню етнографiчних, економiчних i

статистичних матерiалiв в Українi провели спiвробiтники Пiвденно-

Захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства (1873 – 1876),

Комiсiї для опису губернiй Київського навчального округу (1851 – 1864), а

також земськi статистики. Київська Тимчасова комiсiя для розгляду давнiх

актiв продовжувала збирання й публiкацiю iсторичних документiв, зокрема

видання археографiчної серiї «Архiв Пiвденно-Захiдної Росiї».

В галузi полiтекономiї i статистики працювали переважно дворянсько-

буржуазнi вченi, такi, як професор Київського унiверситету М. Бунге,

професор Харкiвського унiверситету Г. Цехановецький та iн. Але окремi

економiсти, зокрема доцент Київського унiверситету М. Зiбер,

популяризували марксистське економiчне вчення, хоч i не усвiдомлювали

його революцiйної сутi.

Iсторiя

У другiй половинi ХIХ ст. йшов iнтенсивний розвиток iсторичної

думки. Розгортанню наукових дослiджень сприяли збирання, систематизацiя

й публiкацiя iсторичиих джерел. Найбiльше значення мала дiяльнiсть

заснованої в 1843 р. Кивської тимчасової комiсiї для розгляду давнiх актiв, у

якiй плiдно працювали професори Київського унiверситету М. Iванiшев,

М. D Максимович, В. Анто н ович та iншi. Спiвробiтники зiбрали на

Правобережжi велику кiлькiсть актових рукописних книг та окремих

документiв i в 1852 р. створили Київський центральний архiв. Уже в 1845–

1859 рр. вони видали чотири томи документiв пiд назвою «Пам’ятники», а з

1859 р. до 1914 р. – 35 томiв «Архива Юго-Западной России». В 1863 –

1892 рр. Археографiчна комiсiя в Петербурзi видала 15 томiв «Актов,

относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцiею

М.DКостомароа). 15 томiв «Джерел до iсторiї України-Русi» (до 1917 р.)

опублiкувала Археографiчна комiсiя, що працювала при Науковому

товариствi iм. Шевченка у Львовi. Велику кiлькiсть iсторичних джерел,

зокрема лiтописних, опублiкував у « Чтениях Московского общества

истории и древностей российских » О. Бодянський . Публiкувалися джерела i

в інших виданнях, зокрема в журналi «Киевская старина» (1882 – 1906), в

Записках Наукового товариства iм. Шеченка i т. д. Продовжувалася

публiкацiя пам’яток народної творчостi, розгорталися археологiчнi й

етнографiчнi дослiдження.

Одним з видатних iсторикiв ХIХ ст. був М. І . Костомаров (1817 –

1885). Вiн займався як iсторiєю України, так і Росiї. Написав багато праць з

iсторiї України: «Богдан Хмельницький» i «Повернення Пiвденної Русi до

Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрiя

Хмельницького» (1868), «Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Iсторiя

гетьманства Брюховецького, Многогрiшного і Самойловича» (1881),

«Мазепа» (1882), «Мазепинцi» (1884) та iн. Бiльшiсть праць Костомарова

виданi у зiбраннi його творiв «Історичнi монографi та дослiдження».

Головною заслугою Костомарова є те, що вiн, на противагу iсторикам,

якi в iсторiї бачили дiяльнiсть лише царів, гетьманiв, полководцiв та iнших

видатних осiб, один iз перших у вiтчизнянiй iсторiографiї почав вивчати

iсторiю народу, його життя й рухи, протиставляючи народ державi. Ввiвши

до наукового обiгу величезну кiлькiсть iсторичних джерел, Костомаров дав

блискучi описи народних рухiв – народних повстань в Українi, визвольної

вiйни 1648 – 1654 рр. та iн.

Костомаров виступав за республiканський лад, вiдстоював право

українського народу на вiльний нацiональний розвиток, ставав на захист

української мови й культури.

З найбiльш видатних iсторикiв України був В. Б. Антонович (1834 –

1 908) . Його дiяльнiсть як iсторика проходила в київськiй Тимчасовiй комiсiї

для розгляду давнiх актiв i в Київському унiверситетi. Будучи ряд рокiв

(1863DD– 1880) головним редактором Тимчасової комiсiї для розгляду давнiх

актiв, Антонович займався збиранням архiвних документiв і видав 9 томiв

«Архива Юго-Западной России» з своїми великими вступними статтями. Вiн

написав понад 300 праць з iсторiї, археологiї і етнографiї України. Найбiльш

значними є його працi: «Дослiдження про козацтво за актами з 1500 по 1648

рiк» (1863), «Останнi часи козацтва на правому березi Днiпра за актами

1679D– 1716 рр. (1868), «Дослiдження про мiста в Пiвденно-Захiднiй Русi за

актами 1432—1768 р.» (1870), «Дослiдження про гайдамацтво за актами

1700D– 1768 р.» (1870), «Нарис iсторiї великого князiвства Литовського до

смертi великого князя Ольгерда» (1877 – 1878), «Київ, його доля i значення в

ХIУ – ХУI ст.» (1882) та iн. Цими працями, заснованими переважно на нових

архівних документах, Антонович зробив великий внесок у дослiдження

багатьох важливих питань, зокрема ввiв у науковий обiг багато невiдомих до

цього фактiв, почав вивчати новi проблеми (про мiста, мiщанство,

промисловiсть, гайдамаччину та iн.), розвiнчував польсько-шляхетські

iсторичнi конценцiї щодо минулого України.

Із своїх учнiв В. Антонович створив Київську школу iсторикiв, якi

пильно вивчали документи, через що цю школу часто називають

Документальною. До неї належали М. Грушевський, Д. Багалiй, М. Довнар-

Запольський, В. Ляскоронський, О. Грушевський, О. Андрiашев,

І.DА.DЛинниченко, В. Ю. Данилевич, М. Бiляшевський та iн. Зокрема учнi

Антоновича всебiчно дослiдили iсторiю руських, пiвденноруських,

українських князiвств у перiод феодальної роздробленостi, через що цю

школу Антоновича називають «обласниками».

Окреме своєрiдне мiсце в українськiй iсторiографiї ХIХ ст. займає

творчiсть М. Д рагоманова . У своїх пристрасних полемiчних писаннях

Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства i

закликав до його повалення, проповiдував iдеї свободи i демократiї,

визволення вiд гноблення українського i всiх поневолених народiв, iдеї їхьої

дружби i єднання.

За своїм фахом Драгоманов був iсториком стародавнього свiту, зокрема

iсториком давньої Грецiї та Риму, але багато займався й проблемами iсторiї

України. Спецiально з iсторiї України Драгоманов у 1876 р. видав у Києвi

невеличку книжечку «Про українських козакiв, татар та туркiв», у якiй з

широким використанням народних дум та iсторичних пiсень розповiв про

численнi напади на українськi землi татар та туркiв i боротьбу проти них

козакiв. Крiм того, Драгоманов мав намiр написати велику працю про

росiйсько-українськi взаємини пiд назвою «Пропащий час. Українцi пiд

Московським царством (1654 – 1876)», але встиг написати лише вступ i

початок першого роздiлу. У цьому текстi автор пише, що «царська самоволя

заїла вольностi українськi; московське боярство помогло зрости на Українi

зерна крiпацтва…» Через це життя України в складi Росiйської держави

Драгоманов вважав пропащим, змарнованим часом.

Але найбiльше Драгоманов захоплювався народною творчiстю

українського народу i особливо полiтичними пiснями, якi, як вiн писав у

своїй автобiографiчнiй замiтцi, являють собою поетичну iсторiю

українського народу, яку вiн розповiв сам. Всього з питань українського

фольклору й етнографiї Драгоманов написав 30 спецiальних праць.

Загальнополiтичнi й фiлософськi погляди Драгоманова є, особливо

його працi з української культури, мали велике значення для розвитку

української iстофографiї.

Визначним iсториком в Українi був О. М. Лазаревський (1834 – 1902).

Вiн написав понад 400 праць з iсторiї i опублiкував багато документiв та

матерiалiв. Бiльшiсть праць Лазаревського присвяченi розвитковi феодально-

крiпосницьких вiдносин у Лiвобережнiй Українi, на територiї Гетьманщини в

другiй половинi ХУІI – ХУIII ст. Це такi працi, як «Малоросiйськi посполитi

селяни (1648 – 1783)» i «Нариси малоросiйських фамiлiй. Матерiали для

iсторiї суспiльства в ХУII i ХУIII ст. ст.», «Люди старої Малоросiї (1882 –

1888) та iн.

Особливе мiсце в українськiй iсторiографiї займає Олександра

Єфименко (1848 – 1918), яка була першою ж i нкою Росi ї , що дiстала вчений

ступiнь почесного доктора iсторi ї (вiд Харкiвського унiверситету в 1910 р.).

У своїх працях, таких як «Із iсторiї боротьби малоруського народу з

поляками» (1879), «Турбаївська катастрофа» (1891), «Малоруське дворянство

і його доля» (1891), «Дворищне землеволодiння в Пiвденнiй Русi» (1892),

«Нариси історії Правобережної України» (1894 – 1895) та iнших, Єфименко

широко дослiджувала iсторiю селянства, особливо форми його життя, побут,

звичаї, iдеалiзувала селянську общину, показувала боротьбу селянських мас,