Лекция - Культура у другій половині ХІХ століття

Подождите немного. Документ загружается.

висвiтлювала внутрiшнiй, соцiально-економiчний розвиток українського

суспiльства.

З початку 80-х рокiв ХIХ ст. почав свою багаторiчну наукову дiяльнiсть

Дмитро Іванович Багалiй (1857 – 1932 ), один з учнiв Володимира

Антоновича. Пiсля закiнчення Київського унiверситету й захисту

магiстерської дисертацiї «Iсторiя Сiверської землi до половини ХIУ ст.»

Багалiй з 1883 р. по 1927 р. працював у Харкiвському унiверситетi. Вивчав

проблеми соцiально-економiчного розвитку Лівобережної України, iсторiю

Пiвденної України, української культуи. Але найбiльш широко i всебiчно

Багалiй дослiджував iсторiю Слобiдської України. Їй вiн присвятив понад 100

спецiальних праць, серед них «Нариси з iсторiї колонiзацiї i побуту степової

окраїни Московської держави» (1887), «Заселення Харкiвського краю i

загальний хiд його культурного розвитку до вiдкриття унiверситету» (1889),

«Дослiд iсторiї Харкiвського унiверситету» (два томи, 1893 – 1904), «Iсторiя

мiста Харкова за 250 рокiв його iснування» (разом з Д. Мiллером, два томи,

1905– 1912), «Iсторiя Слобiдської України» (1918) та iн.

Найвидатнiшим iсториком запорiзького козацтва став Дмитро

Іванович Яворницький (1855 – 1940). Закiнчивши у 1881 р. iсторико-

фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету, Яворницький все життя

працював над збиранням писемних та матерiальних пам’яток iз життя

Запорiзької Сiчi, створив Музей старожитностей Катеринославської губернiї,

для якого зiбрав 85 тис. експонатiв, написав численнi працi з рiзноманiтних

проблем iсторiї, археологiї, фольклору, етнографiї, мистецтва, лiтератури.

Переважна бiльшiсть цих праць присвячена iсторiї запорiзького козацтва. Це

«Історiя запорiзьких козакiв» (т. 1 – 3, 1892 – 1897), «Вольностi запорiзьких

козакiв» (1898), «Iван Дмитрович Сiрко, славний кошовий атаман вiйська

запорiзьких низових козакiв» (т. 1 – 2, 1903) та iн

Оригiнальнi працi з проблем iсторiї України створив С . H Подолинський

(1850 – 1891) – видатний учений і громадський дiяч. Подолинський одним iз

перших став вивчати розвиток капiталiзму в Українi, формування й

становище робiтничого классу. Його головнi працi: «Парова машина» (1875),

«Про багатство та бiднiсть» (1875), «Про хлiборобство. Як де земля подiлена

i як би її треба держати» (1877), «Ремесла i фабрики на Українi» (1880) та iн.

На них помiтний вплив праць Маркса i Енгельса.

Наприкiнцi ХIХ ст. почав свою наукову дiяльнiеть

Михайло H Сергійович H Грушевський DD– найвидатнiший український iсторик

ХХDDст.

Розвивалися в Українi i фiлологiчнi науки. Видатним мовознавцем був

професор Харкiвського унiверситету О. О. Потебня (1835 – 1891) , який

написав цiннi працi із загальних проблем мовознавства, iсторичного розвитку

української мови, фольклору, етнографiї та iн. Багато праць з питань

українського фольклору, етнографiї, росiйської i української лiтератур

написав професор Харкiвського унiверситету М. Ф. Сумцов ( 18 54 – 1922).

Проблеми розвитку української мови вивчали П авло Житецький,

К. D Михальчук та iн. У 90-х роках М. Уманець i А. Спiлка упорядкували

« Словарь росiйсько - укра ї нський » .

Книга і преса

Величезне значення для розвитку культури, науки, освiти мали

друкарство й преса. У другiй половинi ХIХ ст. царський уряд і цiсарська

монархiя всiляко гальмували видання книг i преси в Українi. Особливо

негативне значення мали Валу є вський циркуляр 1863 р. i

Емський акт 1876 р. Через це кингодрукування й перiодична преса

були розвинутi слабо.

Видавалися здебiльшого книги церковно-релiгiйного змiсту й такi, в

яких проводилися реакцiйнi iдеї, що утверджували правомiрнiсть панування

царизму й iснування буржуазно-помiщицького ексллуататорського режиму.

При цьому вся ця лiтература виходила росiйською мовою. Українська ж

книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусiм цензурних

утискiв. Але повнiстю припинити видання українських книг царизм не змiг.

Вони видавалися в Петербурзi, Москвi, Києвi, Харковi, Одесi, Чернiговi,

Львовi та в деяких iнших мiстах. Виданням пiдручникiв для недiльних шкiл,

популярних освiтнiх киижечок i художньої лiтератури займалися видатнi

дiячi української культури, такi, як П. Кулiш, М. Костомаров, М. Д рагоманов,

М. Старицький, О. Пчiлка, Б. Грiнченко, 1. Франко та iн. У 90-х роках

з’явилися українськi видавництва, заснованi дiячами української культури

(Б.DГрiнченка, Г. Хоткевича, «Вiк», «Благодiйне товариство» та iн.).

Мало було й українських перiодичних видань. Як уже говорилося, в

1861 – 1862 рр. у Петербурзi М икола Костомаров, П антелеймон Кулiш і

В асиль Бiлозерський видавали журнал «Основа», в якому було

опублiковано багато творiв демократичних письменникiв. У Києвi протягом

25 рокiв – з 1882 по 1906 р. – виходив журнал «Киевская старина», у якому

публiкувалися росiйською і українською мовами художнi твори, iсторичнi

документи й матерiали, спогади, пам’ятки народної творчостi, етнографiчнi

нариси та iн. Демократичного характеру, пiсля приходу до його редакції

Івана Франка та М. Павлика, набув журнал «Друг», який виходив у Львовi в

1874 – 1877 рр. Демократичними виданнями стали журнал «Громадський

друг» (два номери) і два збiрники – «Дзвiн» та «Молот», пiдготовленi і

опублiкованi в 1878 р. у Львовi пiд редакцiєю І. Франка та М. Павлика. У

Львовi ж у 1881 – 1882 рр. видавався демократичний журнал «Свiт», а в

1894D– 1897 рр. під керiвництвом I. Франка виходив демократичний журнал

«Життя i слово».

У другiй половинi ХIХ ст. видавалися й розповсюджувалися

безцензурнi i революцiйнi журнали, збiрники, брошури, листiвки i т п.

Зокрема в 1876 р. М. Драгоманов у Женев i заснував українську друкарню, в

як i й були надрукован i прац i С. Подолинського, М. Драгоманова, зб i рка

революц i йно-народницьких в i рш i в «Из-за решетки» та i н. Тут же в 1880 р.

М.DДрагоманов, М. Павлик i С. Подолинськкй видали два номери

безцензурного прогресивного укранського журналу «Громада». Важливе

значення мали революцiйнi видання народницьких пiдпiльних друкарень,

листiвки Пiвденноросiйського союзу робiтникiв, а в кiнцi ХIХ ст. – листiвки

революцiйних соцiал-демократiв та iн.

Наприкiнцi ХIХ ст. в Українi було видано кiлька праць Маркса i

Енгельса. Так, у Львовi опублiковано в 1892 р. працю Енгельса «Соцiалiзм

утопiчний i науковий».

Одночасно з демократичними виданаями в Захiднiй Українi виходили й

лiберальнi журнали, такi, як «Правда» (1867 – 1898 з перервами), «3оря»

(1880 – 1897) та iн.

Художня лiтература

Високого рiвня досягла в другiй половині ХIХ ст. українська художня

лiтература, яка розвивалася пiд безпосереднiм впливом визвольного руху i в

тiснiй взаємодiї з передовою росiйською лiтературою та лiтературами iнших

народiв. Твори М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Гоголя,

М.DНекрасова, М. Салтикова-Щедрiна, О. Островського, І. Тургенева,

А.DЧехова, Л. Толстого та iнцшх росiйських письменникiв з заховленням

читалися передовою громадськiстю України i справляли великий вплив на

свiтогляд i творчiсть прогресивних українських письменникiв.

У розглядуваний перiод в українськiй лiтературi з’явилася цiла плеяда

послiдовникiв Т. Ше в ченка, видатних письменн и кiв-р еалістів – Марко

Во в чок, Панас Мирний , Іван Франко, Павло Грабовський, М ихайло

Коцюбинський, Леся Укра ї нка та iн.

Драматургiя i театр

У єдиному рiчищi з усiєю демократичною лiтературою розвивалася

українська драматургiя, яка продовжувала традицiї Івана Котляревського,

Тараса Шевченка.

Найбiльш видатними представниками її були М арко К р опивницький,

М ихайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, якi стали одночасно й

фундаторами нового українського театру.

М. Л. Кропивницький (1840 – 1910) написав понад 40 п’єс: «Дай

серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зiйде, роса очi виїсть», «Глитай,

або ж Павук», «Двi сiм’ї», «Олеся», водевiль «Про ревiзiї», оперету-жарт

«Пошились у дурнi» та iн. У своїх п’єсах Кропивницький реалiстично

зображував пореформене село, його розшарування, появу i змiцнення

багатiїв-куркулiв, їх хижацтво, знущання над бiдними селянами, наймитами,

заробiтчанами, викривав експлуататорську суть, деспотизм i самодурство

помiщикiв та буржуазiї, з великою симпатiєю змальовував образи трудящих,

простих людей.

М. П. Старицький (1840 – 1904), поряд з поетичними й прозовими

творами, написав 25 п’єс. Серед них «Не судилось» , «Ой не ходи, Грицю, та

й на вечорницi», «У темрявi», «Талант» тощо, а iншi – iнсценiзацiї й

драматичнi переробки творiв М. Гоголя — оперета «Рiздвяна нiч», п’єси

«Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», лiбретто опери «Утоплена» та

iнших авторiв (мелодрама «Циганка Аза» за повiстю польського

письменника Ю. Крашевського, «Хата за селом» та iн.). Iсторичній тематицi

присвячені драми Старицького «Богдан Хмельницький», «Оборона Бушi»,

«Маруся Богуславка».

У своїх кращих реалiстичних творах Старицький правдиво змальовував

життя українського народу в минулому й сучасному, показував його тяжке

становище й соцiальнi суперечностi, оспiвував боротьбу народних мас проти

своїх гнобителiв та iноземних загарбникiв, зокрема, турецько-татарських i

польських поневолювачiв, героїзм i патрiотизм борцiв за свободу.

Вершиною реалiстичного зображення життя України в українськiй

дожовтневiй драматургiї є творчiсть Івана Карпенка-Карого (Тобiлевича,

1845 – 1907). Карпенко-Карий написав понад 20 п’єс – драм i комедiй:

«Бурлака», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля», «Сто тисяч»,

«Хазяїн», «Суєта» та iн. У них перед глядачем постає широка картина життя

українського пореформеного села: розшарування селянства, збагачення

сiльських глитаїв, експлуатацiя ними сiльської бiдноти, їх нестримна жадоба

до грошей, прагнення зрiвнятися з панамн i т. п. Iсторичному минулому

України присвяченi трагедiя «Сава Чалий», драми «Бондарiвна», «Гандзя» та

iншi п’єси.

Одночасно з драматургiєю і на основi її кращих творiнь високого рiвня

у другiй половинi ХIХ ст. досяг український театр, хоч умови його розвитку

були вкрай несприятливими. Емський указ царя 1876 р. заборонив сценiчнi

вистави i друкування текстiв до нот українською мовою. У роз’ясненнi до

цього указу, розiсланому в губернiї у 1881 р., вказувалося, що драматичнi

п’єси, сцени i куплети українською мовою можуть виконуватися на сценi «з

особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторiв», але

«влаштування спецiально малоросiйського театру» зовсiм заборонялося. У

таких тяжких умовах i доводилося дiяти театральним дiячам України.

У другiй половинi ХIХ ст., з розгортанням визвольного руху й

розвитком освiти та культури, посилювався iнтерес громадськостi до театру,

що виявлялося насамперед у створеннi аматорських драматичних гурткiв i

влаштуваннi ними театральних вистав у багатьох мiстах — Києві, Харковi,

Одесi, Полтаві, Житомирi та iн. Саме з учасникiв аматорських гурткiв та

акторiв росiйського театру у 1882 р. в Єлисаветградi

Кропивницький створив першу українську професiйну трупу,

до якої вв i йшли Марія Заньковецька, М. Садовський, О. В i рина, К. Стоян-

Максимович, І. Бурлака та iн. З жовтня 1882 р. до серпня 1883 р. ця трупа

побувала з виставами в Єлисаветградi, Києвi, Чернiговi, Харковi, Полтавi,

Новочеркаську, Ростовi.

У серпнi 1883 р., коли трупа Кропивницького гастролювала в Києвi, до

неї приєднався аматорський гурток Старицького. У цiй об’єднаний трупi

директором став Старицький, а режисером i актором — Кропивницький.

Д о не ї ввiйшли талановитi актори П. Саксаганський, І . Карпенко - Карий,

М. 2 Садовська-Барл і оттi, Г. Затиркевич-Карпинська та iн. У 1885 р. ця трупа

знову подiлилася на двi трупи: на чолi одної, куди ввiйшли майже всi названi

актори, став Кропивницький, на чолi другої, з менш досвiдченим акторським

складом, – Старицький. У такому складi трупа Кропивницького

гастролювала до 1888 р., а Старицького – до 1891 р. Потiм українськi трупи

органiзовувалися i реорганiзовувалися ще не раз. Ними керували

Кропивницький, Садовський, Саксаганський. Не маючи постiйного мiсця

перебування й примiщення, вони гастролювали в багатьох мiстах України,

Росiї, Грузiї, Польщi. Зокрема, в 1886 р. трупа Кропивницького з успiхом

виступала в Петербурзi, а в 1887 р. трупа Старицького – в Москвi.

У своїх кращих виставах українськi трупи глибоко реалістично

вiдображали соціально-економiчне й полiтичне життя суспiльства,

розкривали типовi соцiальнi явища пореформеної дiйсністi.

На захiдноукраїнських землях перший український професiйний театр

засновано товариством «Руська бесiда» у Львовi в 1864 р. Його

антрепренером i одним з акторiв був О. Бачинський.

Музика

У тiсному зв’язку з лiтературою театром розвивалася в другiй половинi

ХIХ ст. в Українi музика.

Найбiльш видатними українськими композиторами того часу були

С. D Гулак-Артемовський, П. Сокальський, П. Нiщинський та Микола

Лисенко.

С. С. Гулак-Артемовський (1813 – 1873), учень М. Глинки, славетний

спiвак i композитор, створив оперу «3апорожець за Дунаєм», яка вперпше

була поставлена в Марiїнському театрi в Петербурзi 14 квiтня 1863 р. i

набула свiтової слави.

П. П. Сокальський (1832 – 1887) був вiдомим композитором,

музикознавцем i культурно-громадським дiячем. Вiн написав опери

«Мазепа» за О. Пушкiним, «Майська нiч» та «Облога Дубна» за М. Гоголем,

«Богдан Хмельницький», створив фантазiї «Вечори на Українi», «На берегах

Дунаю», фортепiаннi п’єси «Вiють вiтри, віють буйнi по степу широкiм», «В

степу чумаки», романси, обробляв українськi, росiйськi й бiлоруськi народнi

пiснi.

Композитор П. І . Нiщинськ ий (1832 – 1896) найбiльше уславився

своєю iнтермедiєю «Вечорницi» до п’єси Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля».

Вiн також обробляв народнi пісні.

Основоположником українськот класичної музики став М икола

Лисенко (1842 – 1912) . Пiсля закiнчення Лейпцiгської консерваторiї

Лисенко вдосконалював свою майстернiсть у Петербурзi пiд керiвництвом

М. Римського-Корсакова, з яким, як i з іншими росiйськими

композиторамиDD– П. Чайковським, М. Мусоргським, О. Бородiним,

пiдтримував дружнi вiдносини. Повернувшись до Киэва, Лисенко розгорнув

широку творчу роботу як композитор, педагог, органiзатор i диригент хорiв,

як культурно-громадський дiяч. Саме вiн у 1904 р. заснував музично-

драматичну школу в Києвi, в якій здобули освiту багато музикантiв i акторiв,

диригентiв, спiвакiв.

Грунтуючись на невичерпних багатствах нацiональної народної

музики, використовуючи кращi здобутки росiйської та свiтової музичної

культури i твердо стоячи на позицiях реалiзму, народностi, демократизму,

самовiддано служачи iнтересам народних мас, справi боротьби за їх

соцiальне й нацiональне визволення, Лисенко своєю більш нiж сорокарiчною

творчою дiяльнiстю поставив українську професiйну музику на рiвень

свiтового мистецтва. Як композитор, вiн створив близько тисячi

рiзноманiтних творiв у всiх музичних жанрах. Це – сiм випускiв народних

пiсень для голосу у супроводi фортепiано, дванадцять збiрникiв пiсень для

хору з фортепiано, шiсть збiрникiв обрядових пiсень, всього близько 600

пiсень. Це – цикл «Музика до «Кобзаря» Т. Г. Шевченка», в якому мiститься

музика на бiльш як до 80 творiв Т. Шевченка; близько 60 романсiв i хорових

пiсень до творiв Б. Гребiнки («Човен», «Мамо, не можна»), С. Руданського

(«Ти не моя»), І. Франка («Вiчний революцiонер», «Безмежнее поле» та iн.),

Г. Гейне («Коли розлучаються двоє»), А. Мiцкевича («Моя милованка») та

iнших поетiв. Опери: «Чорноморцi» за п’єсою Я. Кухаренка «Чорноморський

побит на Кубанi», «Рiздвяна нiч», «Утоплена», «Тарас Бульба» за мотивами

М. Гоголя, «Наталка Полтавка» i «Енеїда» за творами Івана Котляревського,

дитячi опери «Коза-дереза», «Пан Коцький», «3има й весна».

Велике значения для розвитку української музичної культури мали

твори росiйських композиторiв, у яких вони вiдображали українську

дiйснiсть i використовували українськi народнопiсеннi мотиви. Це, зокрема,

опери «Мазепа» i «Черевички» П. Чайковського, «Майська нiч» i «Нiч перед

рiздвом» М. Римського-Корсакова, «Сорочиыський ярмарок»

М.DМусоргського та iн.

Образотворче мистецтво й архітектура.

У другiй половинi ХIХ ст. в реай лiстичному напрямi розвивалося

образотворче мистецтво в Українi. Пiсля Т. Шевченка, який заклав пiдвалини

українського демократичного мистецтва, велике значення для утвердження

українських художникiв на позицiях реалiзму мала дiяльнiсть створеного в

1870 р. в Петербурзi Товариства пересувних художнiх виставок

(«передвижники»), на чолi якого став художник-реалiст І. Крамськой. У

цьому Товариствi зосередилися найкращi митцi Росiї — В. Перов, І. Шишкiн,

Г. Мясоєдов, В. Маковський, І. Рєпiн, В. Васнецов, М. Ярошенко та iн. До

числа «передвижникiв» належали видатнi українськi художники —

К.DКостандi, М. Кузнєцов, М. Пимоненко, С. Свiтославський, О. Мурашко та

iн. Виступивши проти консерватизму, вiдсталостi, парадностi й академiзму

мистецтва з його релiгiйними, бiблiйними та мiфологiчними сюжетами,

«передвижники» поставили завдання у своїх художнiх творах реалiстично

вiдображати життя народу в сучасному й минулому, передусiм найбiльш

актуальнi проблеми суспiльного буття, соцiальнi контрасти, боротися за

наближення мистецтва до реальної дiйсностi, проповiдували в ньому

iдейнiсть, народнiсть, демократизм, збереження нацiональної своєрiдностi,

прагнули до популяризацiї своїх творiв серед широкої громадськостi.

І. Ю. Рєп i н (1844 – 1930), який народився в м. Чугуєвi на Харкiвщинi і

провiв дитячi та юнацькi роки на Українi, написав картини, в яких вiдобразив

iсторiю, життя й побут українського народу («Українська хата», «3апорожцi

пишуть листа турецькому султановi», «Вечорницi», «Гопак запорожців»,

«Портрет Т. Г. Шевченка» та iн.).

На українськi теми писали картини росiйськi художники:

І.DКрамськойD– «Майська ніч», портрет «Т. Шевченка», В. Маковський —

«Ярмарок у Полтавi», «Святковий день на Українi», «Кiнний базар на

Українi», «Розмова чотирьох українців» та iн., М. Клодт — «На оранцi в

Малоросії» , О. Саврасов — «Степ України» та iн. Щирою любов’ю до

українського народу сповненi кратини видатного художннка-маринiста

І. H Ай в азовського («Чумацький тракт», «Пiд час жнив на Українi», «Весiлля

на Українi», «Млин на березi рiчки», «Україна» i та iн.). Неперевершенi

картини нiчної природи України створив росiйський художник-пейзажист

А.DКуїнджi («Українська нiч», «Мiсячна нiч на Днiпрi», «Вечiр на Українi» та

iн.).

М. О. Ярошенко (1846 – 1898), родом з Полтави, поряд з творами про

життя рiзночинної iнтелiгенцiї («Студент», «Курсистка»), робiтникiв

(«Кочетар»), портретами (І. Крамського, Г. Успенського, Д. Менделєєва

таiн.), створив і картини на українськi теми («Слiпцi-калiки пiд Києвом»,

«Старцi в Києво-Печерськiй лаврi»).

Серед захiдноукраїнських живописцiв другої половини ХIХ ст.

найвизначнiшими були Т. Копистинський (1844 – 1916), який у своїх

картинах правдиво вiдображав нужденне життя галицького селянства

(«Слiпець з поводирем», «В селянськiй хатi», та iн.), К. М. Устиянович

(1839D– 1903) (жанровi картини з життя гуцулiв — «Бойкiвська пара»,

«Гуцул», «Гуцулка бiля джерела», та iн., та І. І. Труш (1859 – 1941), талант

якого повною мiрою розкрився на початку ХХ ст.

З творiв монументальної скульптури другої половини ХIХ ст. на

Українi найвидатнiшим є пам’ятник Богдану Хмельницькому, створений