Лекции - Управління регіональним розвитком

Подождите немного. Документ загружается.

КМУ НАУ ННІ Бізнесу

Кафедра державного управління

Курс лекцій з дисципліни

Управління регіональним розвитком

Укладач

к.е.н., доцент

Жемойда О.В.

КИЇВ – 2007

Тема 1. Об’єкт, предмет, та методи управління регіональним

розвитком

1. Поняття “РЕГІОН”.

2. Значення регіонального підходу до оцінки стану економіки

країни.

3. Нормативні документи, направлені на підвищення ефективності

заходів управління регіональним розвитком.

1. Поняття “Регіон”. Згідно з ЗУ “ПРО СТИМУЛЮВАННЯ

РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ” регіон - територія Автономної Республіки Крим,

області, міст Києва та Севастополя.

Регіон – (франц. region, від лат. region – область, район) – територія,

яка відрізняється від інших територій за рядом ознак і характеризується

певною цілісністю та взаємопов’язаністю її складових елементів. Є

ключовим поняттям в регіоналістиці, регіонології, регіональній економіці,

регіональній науці, регіонознавстві. Регіони виділяються з території

відповідно до певних цілей і завдань, найголовнішою з яких є

управління розвитком регіону.

Взагалі термін “регіон” походить від латинського region і у перекладі

означає область, район, місцевість. Його переважно використовують для

визначення різноманітних територіальних ланок однієї країни:

адміністративно-територіальних одиниць, економічних районів, спеціальних

(вільних) економічних зон, частини території кількох країн (наприклад,

латиноамериканський регіон) чи навіть кількох континентів (наприклад,

євроазіатський регіон) [Мельник 2000, с. 4). Відповідно під терміном

“регіональна політика” слід розуміти державне чи міждержавне регулювання

певної території незалежно від існуючих політичних і адміністративно-

територіальних кордонів.

Регіон у національній економіці – це самостійно господарююча

система, чітко обмежена територіально, матеріально і фінансово, діяльність

якої визначається державними законодавчими актами, виходячи із

стратегічних і тактичних цілей. Основні сфери регіону представлені

галузевим виробництвом, що визначає його спеціалізацію, функціональну

цілісність та інфраструктуру.

Відсутність зваженої регіональної політики веде до дезінтеграції будь-

якої країни, що є особливо небезпечним чинником для держав з нетривалою

історією демократичного розвитку. В Україні впродовж десятиліття

незалежності регіональна політика не належала до пріоритетів внутрішньої

політики держави, що означало, в свою чергу, відсутність структурованого і

ефективного регіонального управління. Сьогоднішній етап державотворення

дозволяє і вимагає законодавчого закріплення нової ідеології регіональної

політики і формування нової архітектури регіонального управління. Бачення

регіону виключно як адміністративно-територіальної одиниці, а

регіонального управління як перманентного перерозподілу повноважень між

місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого

самоврядування є неконструктивним, не відповідає соціально-економічним

та політичним реаліям сьогоднішньої України.

На нашу думку, сьогодні поняття регіону не може бути звужене до

поняття адміністративно-територіальної одиниці.

Регіон – це певна територія в рамках однієї держави чи групи

держав, яка є однорідною за певними критеріями (економічними,

демографічними, екологічними, етнічними, соціальними, культурними

чи іншими) і за цими критеріями дана територія відрізняється від інших

територій.

Виходячи з такого розуміння регіону, можна запропонувати різні

способи класифікації регіонів, що в свою чергу буде визначати зміст

регіональної політики, а також складну структуру та взаємодоповнюваність

інститутів регіонального управління.

У залежності до існуючих адміністративно-територіальних одиниць,

можна виділити такі види регіонів.

1. Регіон – це адміністративна одиниця субнаціонального рівня, яка

має чітко визначені кордони, знаходиться в ієрархічній системі державного

управління, на неї поширюється дія одного кола нормативно-правових актів.

Під це визначення підпадають області України, Автономна Республіка Крим.

2. Регіон – це неадміністративна територіальна одиниця

субнаціонального рівня. Мова йде про кілька областей, наприклад,

Карпатський регіон, який, на думку більшості регіоналістів, об‘єднує

Львівську, Івано-Франківську, Чернівецьку та Закарпатську області.

Різновидом такого регіону може бути регіон, який включає частини

адміністративно-територіальних одиниць, наприклад, регіон гірських Карпат,

який об‘єднував би гірські населені пункти вказаних областей, які

підпадають під дію закону “Про статус гірських населених пунктів”. В

такому розумінні регіон також має чітко визначені територіальні межі, але

його кордони не співпадають з кордонами адміністративно-територіальних

одиниць (областей та районів).

3. Регіон – це територія, на якій реалізується (чи може бути

реалізована) певна програма. Такий регіон має досить не чіткі

характеристики, в тому числі територіальні, як правило, вказується тільки на

його центр, а кордони можуть бути розмиті. Такий регіон існує в багатьох

адміністративно-правових системах, а управління здійснюється в

неадміністративних формах. Наприклад, рекреаційний регіон Українських

Карпат.

4. Регіон, частина якого знаходиться за межами території, а отже і

юрисдикції України (так звані єврорегіони).

Загальноприйнятим у регіоналістиці є також виділення проблемних

регіонів, тобто регіонів, які характеризуються тими чи іншими аномаліями.

Відповідно, пріоритетною функцією держави є раціональне управління

регіоном, тобто регулювання його галузевого виробництва з метою

оптимального задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб

громадян. Реалізація даної функції ускладнюється протиріччями між цілями

галузевого і територіального управління. Галузеве управління спрямоване на

задоволення потреб національної економіки у окремих видах продукції, а

територіальне – передбачає створення умов для комплексного розвитку

основних територіальних складових регіону, ефективного використання

природно-ресурсного потенціалу, максимальне задоволення потреб

місцевого населення. Усунення такого протиріччя можливе за чіткого

визначення структурних підсистем регіону, його виробничих галузей,

функціонально об’єднуючих елементів інфраструктури, органів управління і

місцевого самоуправління.

Регіони як основні складові народногосподарського комплексу України

утворюють його регіональну структуру, розвиток якої відповідає

законодавчим актам адміністративно-територіального рівня, формам і

методам управління. У рамках даного дослідження використано принцип

розмежування регіонів як адміністративно-територіальних одиниць (область

та район).

Регіони можуть бути будь-якого розміру - від міста (або району у

великому місті) до величезних регіонів всередині континенту. Для

позначення територіального обсягу регіону можуть застосовуватись такі

терміни як "локальне регіональне утворення", "мікрорегіон", "мезорегіон",

"макрорегіон" тощо. У разі виділення в середині країни з метою управління

розвитком регіону він є основною складовою частиною державного

територіального устрою, яка визначена єдиною політикою державного

регіоналізму і має організаційну відокремленість, цілісність, економічну і

географічну самодостатність, право місцевого самоврядування, систему

державних органів, які є елементами (підсистемами) державної структури

влади і управління країною. Так, у цьому випадку під регіоном може

розумітися найбільша адміністративно-територіальна одиниця

субнаціонального рівня, яка має виборну владу, юридичну незалежність та

власний бюджет. В умовах України – це рівень областей та АР Крим.

Безвідносно до цілі територіального управління регіон може означати

частину країни, що історично склалася і характеризується специфічними

природнокліматичними умовами та відносно стійкими економічними й

соціально-демографічними особливостями, певною спрямованістю розвитку

продуктивних сил.

Основними критеріями виділення (виокремлення) регіону вважаються

спільність народногосподарських і регіональних завдань, техніко-економічні

особливості розвитку промисловості та сільського господарства, наявність

суб’єктів господарювання, об’єднаних регіональними, економічними,

політичними, соціальними, культурно-етнічними інтересами. [Богорад О.Д.,

Тевелєв О.М., Падалка В.М., Підмогильний М.В. Регіональна економіка.

Словник-довідник. К., 2004., ст.212]

2. ЗНАЧЕННЯ РЕГІОНАЛЬНОГО ПІДХОДУ ДО ОЦІНКИ

СТАНУ ЕКОНОМІКИ КРАЇНИ.

Російські автори Н.І.Ларіна та А.А.Кисельников визначають

регіональну політику як засіб державного регулювання соціально-

економічних процесів у проблемних регіонах (ареалах) держави і зняття

соціального і екологічного напруження.

Автори підручника “Основы региональной политики” визначають

регіональну політику як сферу діяльності по управлінню політичним,

економічним, соціальним і екологічним розвитком країни у просторовому,

регіональному аспекті, відображення взаємовідносин між державою і

регіонами та регіонів між собою.

Більш адекватне, на нашу думку, визначення регіональної політики

сформулювали автори серії статей “Региональная политика России:

концепции, проблемы, решения”. На їх думку, регіональною політикою

можна вважати таку систему намірів і дій, яка реалізує інтереси держави по

відношенню до регіонів і внутрішні інтереси самих регіонів такими методами

і способами, які враховують природу сучасних регіональних процесів, і яка

(регіональна політика – К.В.) здійснює все вищесказане переважно у

структурі між- і внутрірегіональних зв`язків.

Розробка концепції регіональної політики в Україні, на жаль, набула

характеру чергової “кампанії” слідом за розробкою концепції

адміністративної, муніципальної реформи тощо. Поки що єдиний результат

цієї діяльності – кілька проектів концепцій державної регіональної політики

України, автори яких намагаються, серед іншого, визначити поняття

регіональної політики, сформулювати її мету, зміст тощо. Відповідно до

проекту, розробленого Комісією з розробки концепції державної

регіональної політики, державна регіональна політика – це система заходів,

що здійснюється органами державної влади з метою здійснення управління

політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально–

адміністративних одиниць. На нашу думку, запропоноване визначення є не

зовсім вдалим з наступних причин:

1. Термін “державна регіональна політика” передбачає, що це є

політика виключно держави, в той час як загальноприйнятою є теза,

відповідно до якої регіональна політика є єдністю державної та місцевої

регіональної політики. Тому з точки зору структури регіональної політики є

підстави говорити про державну регіональну політику та місцеву регіональну

політику.

2. Аналіз даного визначення приводить до висновку, що питання

суб‘єкта та об‘єкта регіональної політики у аналізованій Концепції слід

уточнити. Її автори суб‘єктом регіональної політики бачать виключно

“органи державної влади”, залишаючи поза увагою інших потенційних

суб‘єктів, перш за все – органи місцевого самоврядування, громадські

організації, суб‘єкти підприємницької діяльності і, на кінець, безпосередньо

населення регіонів.

3. Фахівці справедливо стверджують про зростання напруженості на

лінії “регіон-центр-регіон” та боротьбу регіональних політичних і фінансово-

промислових еліт за вплив на прийняття рішень у центрі

. Очевидно, що

важливим елементом національної безпеки будь-якої держави, включно

України, є недопущення територіальної дезінтеграції, тобто ефективність

регіональної політики визначається тим, наскільки вдалося досягти і

підтримувати компроміс між регіональними інтересами держави і місцевими

інтересами самого регіону. Об‘єднавчою ідеєю і державної, і місцевої

регіональної політики є стабільність між- і внутрірегіональних відносин.

4. Метою будь-якої політики є формулювання і досягнення інтересів

певних суб‘єктів. Це відноситься і до регіональної політики, яка повинна

полягати у максимальній і довгостроковій гармонізації інтересів держави і

регіонів. Мета регіональної політики – звести до мінімуму ті нерівності, які

створюють ґрунт для виникнення соціальних конфліктів, заважають

соціально-економічному розвитку держави в цілому або її частин, чи груп

держав (наприклад, країн – членів певної міжнародної організації). В останнє

десятиліття регіоналісти відмовляються від планів відтворення у відсталих

регіонах індустріальної структури, характерної для регіонів-лідерів.

Найбільш популярною стала концепція порівняльних регіональних переваг,

відповідно до якої кожний регіон прагне до максимізації регіонального

економічного доходу на основі активізації тих галузей, в яких

концентруються найбільш розвинуті і надлишкові в даному регіоні фактори

виробництва.

Реалізація регіональної політики потребує оптимізації механізму її

здійснення. В унітарних державах регіональна політика здійснюється,

насамперед, центральним урядом, який в рівній мірі використовує

макроінструменти та мікроінструменти. При цьому під макроінструментом

розуміють монетарну, фіскальну і торгову політику, а під мікроінструментом

– безпосередній вплив на робочу силу та підприємців

. В умовах, коли

відмінності в можливостях самостійного розвитку є дуже глибокими, а

основний прибуток утворюється у центрі та на південному сході держави,

тільки держава може раціонально перерозподіляти прибуток між регіонами

та галузями і тим самим стимулювати економічний розвиток держави в

цілому та допомагати проблемним регіонам. Загрозливим є тривалий поділ

регіонів на “донорів” і “реципієнтів”, тому що це об`єктивно веде до

дезорганізації державного управління і держави в цілому.

Сьогодні регіональна політика в Україні (навіть, якщо вона є

неунормованою і спонтанною) реалізується переважно через управлінські

апарати адміністративно-територіальних одиниць - областей, районів тощо, і

насамперед через органи виконавчої влади. Вказані органи самі потребують

суттєвого реформування у відповідності з Концепцією адміністративної

реформи в Україні. Ряд авторів вказують на недостатню підготовленість

органів державного управління до вирішення актуальних управлінських

функцій як на державному, так і на рівні адміністративно-територіальних

одиниць. Ще більше проблем виникає у органів державного управління при

управлінні регіонами, які є міжадміністративними суб‘єктами.

Залежно від пріоритетності цілі регіонального управління можна

класифікувати за їх змістом та фактором часу. За змістом вони поділяються

на загальноекономічні, політичні, соціальні та екологічні:

 загальноекономічні цілі передбачають збалансований пропорційний

розвиток регіону, нарощування і ефективне використання його ресурсів;

 політичні цілі відображують задачі політичного розвитку з

урахуванням особливостей регіону;

 екологічні цілі визначаються вирішенням проблем охорони

навколишнього середовища і раціонального природокористування.

Відносно фактора часу цілі регіонального управління поділяються

наступним чином:

 довгострокові – визначають розробку і впровадження державних і

регіональних програм, розрахованих на 10-15 років і більш тривалий період:

 середньострокові – конкретизують довгострокові задачі

збалансованого розвитку регіону на 3-5 років;

 короткострокові – деталізують середньострокові задачі в механізми

оперативного управління.

Регіональний підхід неокласичний – підхід до регіональної політики,

при якому припускається, що вільний нерегульований ринок самостійно

спричиняє усунення нерівності між регіонами, а отже, не доцільно

обмежувати стихійну дію ринкових сил. Протилежний підхід – Теорія

незбалансованого розвитку. [Богорад О.Д., Тевелєв О.М., Падалка В.М.,

Підмогильний М.В. Регіональна економіка. Словник-довідник. К., 2004.,

ст.226]

Тема 2. Історичні аспекти еволюції проблеми управління

регіональним розвитком.

1. Теорії економічного розвитку регіонів

2. Принципи управління регіональним розвитком

3. Суть та особливості регіональної аграрної політики

4. Світовий досвід регіональної політики у сільському

господарстві

1. Теорії економічного розвитку регіонів

Пріоритетним напрямом соціально-економічного розвитку України є

регіональна стратегія розвитку, в основу якої покладені сучасні теорії

регіоналізму, що функціонують в умовах постіндустріального суспільства.

Розробкою регіональних теорій займалися як економгеографи, так і

економісти. Класиками регіональної науки є: німецькі вчені Іоганн Тюнен,

Альфред Вебер, Вільгельм Кристаллер, Аугуст Льош; російські вчені

Н.Н.Баранський, Н.Н.Колосовський та інші. Відзначимо, що в різних країнах

пріоритет надавався різним напрямам регіональної теорії. Найсильніші наукові

школи склалися в Німеччині, Швеції, Великобританії, США, Франції.

Виділяють такі напрями і теорії регіональної науки:

 географічний детермінізм;