Лекции - Управління регіональним розвитком

Подождите немного. Документ загружается.

розмежування регіонів як адміністративно-територіальних одиниць (область

та район).

Основним призначенням регіональної аграрної політики є узгодження

загальнодержавних цілей і цілей адміністративно-територіальних одиниць з

урахуванням структурних, часових та інших факторів. Серед структурних

факторів економічного розвитку більшості регіонів України особливе місце

належить аграрному сектору, у якому після тривалого періоду занепаду

поступово проявляються тенденції економічного зростання, що свідчить про

підвищення результативності сучасної аграрної політики.

Проте процеси реформування аграрної сфери економіки України за

більш ніж 10-ти річний період не лише не зменшили, а навпаки, посилили

диспропорції між регіонами за рівнем соціально-економічного розвитку, що

може мати незворотні наслідки як для людини, так і для навколишнього

середовища, а також ускладнить трансформаційні процеси. Необхідно

врахувати, що саме ринкові перетворення значно розширюють можливості

регіонального самоуправління, формують основу для вільного аграрного

підприємництва на місцевому рівні, створюють базу для розробки

регіональної аграрної стратегії і реалізації власної моделі державної

регіональної аграрної політики.

Таким чином, лише раціональна регіональна аграрна політика може

сприяти ефективному поєднанню галузевого і територіального принципів

управління, створенню умов для всебічного розвитку територіальної

складової національної економіки, найбільш повного використання

природних ресурсів і трудового потенціалу, максимального задоволення

регіональних потреб.

Враховуючи світовий досвід, а також специфіку регіональної аграрної

політики в Україні, її основними методами на сучасному етапі повинні бути:

нормативно-правове забезпечення, адміністрування, фінансово-економічне і

соціальне регулювання, які створять тимчасові сприятливі умови переважно

для новостворених, стратегічно важливих для сільського господарства

регіону підприємств, забезпечать їх реструктуризацію. У поєднанні з дієвими

інструментами регіональної аграрної політики ці методи сприятимуть

реалізації основних функцій держави [177, c.c43) і забезпечать соціально-

економічний розвиток регіону (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Роль інструментів державної регіональної аграрної політики у

забезпеченні соціально-економічного розвитку регіону

4. Світовий досвід регіональної політики у сільському господарстві

У цьому зв’язку доцільно звернутися до досвіду регіональної політики

у сільському господарстві розвинених країн.

Перші дослідження ролі і значення державної регіональної політики

відносяться до періоду Великої депресії у США 1929-1933 рр. Відомий

американський вчений-регіоналіст того часу С.cДенісон був прибічником

адміністративних методів регулювання депресивних регіонів.

Інший відомий авторитет у цій області, А.cЛеш, навпаки, був

противником адміністрування і відстоював необхідність лібералізації

господарської діяльності в регіонах.

У результаті розвитку регіональної науки в США у середині 30-х років

була розроблена програма прискореного розвитку депресивного регіону у

Економічні функції держави

Інструменти регіональної аграрної політики

Соціально-економічний розвиток регіону

Стабільність

Антикризова політика

Структурна політика

Податкова політика

Бюджетна політика

Кадрова політика

Ефективність Справедливість

Цінова політика

Кредитна політика

Інвестиційно-

інноваційна політика

Політика розвитку

аграрного ринку і його

інфраструктури

Політика доходів

Політика соціального

захисту населення

Політика зайнятості

Політика страхування

Політика захисту

навколишнього середовища

басейні р. Теннессі, завдяки реалізації якої у наступні 30 років обсяг

сільськогосподарського виробництва у регіоні подвоївся, площа пасовищ

розширилась на 25%, поголів’я великої рогатої худоби збільшилось на 55%.

Середній доход на душу населення зріс у 8 разів [101, с.c2].

У наступні періоди регіональні дослідження проводились у Англії,

Німеччині, Франції, Японії, Канаді, Бельгії та інших країнах.

У 60-х роках підвищена увага приділялася соціальному і екологічному

розвитку територій, у результаті чого виник специфічний напрям

національних політик практично усіх держав – регіональна політика, яка

оцінювалась як сектор роботи у сфері державного регулювання, державного

планування і економічного програмування.

Протягом останніх десятиріч у більшості країн світу триває процес

регіоналізації управління агропродовольчою сферою, який проявляється у

формуванні системи регулювання територіального розвитку АПК за рахунок

розширення прав, можливостей та відповідальності регіонів: [22, с. 4]:

 послідовному здійсненні державної регіональної політики

центральними органами влади;

 врахуванні в рішеннях центральних органів влади територіальних

аспектів; переважанні консенсусу між центром і регіонами над

централізованим диктатом у прийнятті рішень;

 наданні регіонам самостійності у вирішенні власних проблем;

 формуванні місцевого самоврядування;

 забезпеченні регіонам правових і ресурсних можливостей для

здійснення соціально-економічного розвитку і проведення ринкових

перетворень.

Крім того, досвід розвинених країн свідчить, що активізація

регіонального аграрного управління сприяє практичній реалізації наукового

положення, відповідно до якого у аграрній політиці визначальними повинні

бути інтереси аграріїв, а інтереси держави – похідними від них. Проте навіть

найбільш радикальні західні регіоналісти бачать межі можливостей

регіональної політики і визначають перелік актуальних загальнодержавних

аграрних проблем, що не можуть бути вирішені лише зусиллями окремих

груп підприємств і громадськості регіонів і, таким чином, повинні бути

прерогативою загальнодержавного регулювання.

Тема 3: Державна стратегія управління місцевим і регіональним

розвитком

І. Обґрунтування необхідності прийняття Державної стратегії

ІІ. Основні напрями вдосконалення системи територіальної організації

державної влади та системи місцевого самоврядування

ІІІ. Зміцнення матеріальної і фінансової бази місцевого самоврядування

та ресурсне забезпечення місцевого та регіонального розвитку

IV. Етапи реалізації Державної стратегії та її нормативно-правове

забезпечення

І. Обґрунтування необхідності прийняття Державної стратегії

Протягом 1999 – 2003 років в Україні намітилася стійка тенденція до

зростання валового національного продукту, загального покращання

економічної ситуації. В той же час це не призвело до суттєвого підвищення

якості життя переважної більшості громадян України, подолання негативних

процесів у соціально-економічному та культурному розвитку територіальних

громад і регіонів, що свідчить про неефективність існуючої системи

управління на місцях.

Після прийняття Конституції України Верховна Рада України,

Президент України та Кабінет Міністрів України здійснили ряд заходів,

спрямованих на формування організаційно-правових, матеріальних та

фінансових основ системи територіальної організації влади. Так, за період

1997 – 2003 років ратифіковано Європейську хартію місцевого

самоврядування, прийнято базовий Закон України “Про місцеве

самоврядування в Україні” та біля десяти інших законів України з питань

місцевого та регіонального розвитку, Бюджетний та Земельний кодекси

України. Указами Президента України затверджені Концепція

адміністративної реформи, Концепція державної регіональної політики та

Програма державної підтримки розвитку місцевого самоврядування України.

Це дозволило закласти певну законодавчу базу організації управління

місцевим і регіональним розвитком, сприяло вдосконаленню бюджетних та

міжбюджетних відносин на місцевому та регіональному рівнях, становленню

таких важливих інститутів місцевого самоврядування, як комунальна

власність, місцеві фінанси, муніципальна служба (служба в органах

місцевого самоврядування), територіальна громада тощо.

Однак, здійснені заходи не забезпечили належної ефективності системи

управління місцевими та регіональними справами і, як наслідок,

кардинального покращання умов життя громадян України. Їх результатом

стало формування такої системи територіальної організації влади, яка

продемонструвала неспроможність в умовах ринкової економіки

результативно та ефективно впливати на процеси соціально-економічного і

культурного розвитку територій, забезпечити якісний рівень надання

громадських послуг населенню, що відповідав би європейським стандартам.

Ця система виявилася не здатною до самовдосконалення і саморегуляції в

умовах постійної трансформації економічної та політичної систем.

В цілому, сучасний стан місцевого та регіонального розвитку

характеризується відсутністю належного матеріального, фінансового,

кадрового та іншого ресурсного забезпечення, необхідного для виконання

завдань і повноважень місцевого самоврядування, кризою житлово-

комунального господарства, систем енергопаливоводозабезпечення і

соціальної інфраструктури, поглибленням диспропорцій у соціально-

економічному стані територіальних громад та регіонів, невирішеністю

нагальних питань реформування системи адміністративно-територіального

устрою України.

Зокрема, з року в рік можна спостерігати катастрофічну нестачу

коштів місцевого самоврядування (наприклад, бюджетна забезпеченість із

розрахунку на одного жителя села, селища, міста складає 50 – 700 грн. на рік,

в той час, наприклад, як стандарти ЄС передбачають 2000 євро), а бюджетна

система України спрямована на підтримку не самодостатніх (тих, що

володіють власною фінансовою базою), а дотаційних територіальних громад

та регіонів, оскільки діє правило – чим більше надходжень до місцевого

бюджету поступає за рахунок внутрішніх джерел, тим більше вилучень слід

чекати в наступному бюджетному році. І навпаки, чим менше таких

надходжень, тим більше поступає до місцевого бюджету коштів з

Державного бюджету України за рахунок міжбюджетних трансфертів з

метою фінансового вирівнювання.

Реконструкції потребують більшість об’єктів комунальної власності,

що забезпечують надання комунальних послуг населенню. Так, вкрай

незадовільним є технічний стан мереж і споруд, які експлуатуються

підприємствами житлово-комунального господарства. Зокрема, в аварійному

стані перебуває 30% в водопровідних та 27% каналізаційних мереж, майже

14 тис. кілометрів теплових мереж. Постійно погіршується стан житлового

фонду України, близько 40 тис. будинків (4% житлового фонду України)

належать до категорії аварійних, а всього потребує ремонту кожний третій

будинок.

Неврегульованою залишається проблема розмежування повноважень

між органами виконавчої влади на місцях та органами місцевого

самоврядування, між органами місцевого самоврядування різного

територіального рівня (село, селище, місто, район у місті, район, область) та

забезпечення виконання делегованих повноважень, що постійно призводить

до виникнення конфліктних ситуацій при вирішенні питань місцевого і

регіонального розвитку. В окремих регіонах посилюється адміністративний

тиск на посадових осіб органів місцевого самоврядування з боку керівників

місцевих органів виконавчої влади.

Сформована в тридцяті роки двадцятого сторіччя система

адміністративно-територіального устрою України не дозволяє сформувати

такі територіальні громади, які б володіли достатніми матеріальними,

фінансовими ресурсами, територією та об’єктами соціальної інфраструктури,

необхідними для ефективного виконання завдань та повноважень місцевого

самоврядування, делегованих повноважень. Юрисдикція органів місцевого

самоврядування багатьох міст України поширюється на територіальні

громади сіл та селищ, які згідно з Конституцією України виступають

самостійними суб’єктами місцевого самоврядування.

Зазначене свідчить про те, що в Україні спостерігається криза системи

управління місцевим та регіональним розвитком, всієї системи

територіальної організації влади. Причини цієї кризи носять багатоплановий

характер і в значній мірі пов’язані з наступним:

1. Законодавство про управління місцевим та регіональним розвитком в

Україні формувалося спонтанно, за умови відсутності єдиної законодавчої

бази та без необхідної взаємоузгодженості законодавчих актів, прийнятих в

різні часи та з різних питань організації місцевого самоврядування і

виконавчої влади на місцях. Це призвело до наявності суттєвих

суперечностей та неврегульованості багатьох питань місцевого та

регіонального розвитку в чинному законодавстві.

2. Закріплена в Конституції України модель організації влади на

місцевому та регіональному рівнях з позиції сьогодення є архаїчною, вона не

в повній мірі відповідає європейським стандартам та принципам

Європейської хартії місцевого самоврядування.

Зокрема, ця модель передбачає:

запровадження місцевого самоврядування лише на низовому

територіальному рівні – рівні населеного пункту (села, селища, міста), а на

регіональному рівні (район, область) продовжує існувати централізована

система прямого державного управління;

дуалізм влади на регіональному рівні (“районна, обласна рада” –

“районна, обласна місцева державна адміністрація”), на якому одночасно

функціонують органи місцевого самоврядування та місцеві державні

адміністрації, наділені близькими функціями в сфері соціально-економічного

розвитку території, а їх повноваження чітко не розмежовані;

невизначеність територіальної основи місцевого самоврядування

оскільки не встановлено просторових меж територіальної громади.

Семирічний досвід функціонування цієї моделі продемонстрував її

безперспективність, неможливість адаптації до сучасних європейських

моделей організації влади на місцях, забезпечення сталого місцевого та

регіонального розвитку, реальної організаційної та фінансової самостійності

територіальних громад, органів місцевого самоврядування.

На порядок денний постала необхідність розробки Стратегії

управління місцевим і регіональним розвитком, предметом якої,

передусім, є реформування місцевих органів виконавчої влади та системи

місцевого самоврядування, що передбачає вирішення наступних основних

завдань:

 вдосконалення системи адміністративно-територіального устрою

України;

 конституювання територіальної громади як дієздатного суб’єкта

місцевого самоврядування, низової самоврядної адміністративної одиниці,

визначення порядку створення територіальних громад, їх державної

реєстрації;

 стимулювання становлення територіальної громади як соціальної

спільності, розвитку форм прямої демократії, активного залучення членів

громади до участі у здійсненні завдань та функцій місцевого

самоврядування, забезпечення прозорості в діяльності органів місцевого

самоврядування та їх посадових осіб;

 запровадження повноцінного місцевого самоврядування на

районному та обласному територіальних рівнях з такими його інститутами,

як регіональне співтовариство, регіональна власність, регіональні податки;

 зміну статусу, функцій та повноважень місцевих державних

адміністрацій;

 перерозподіл повноважень між місцевим самоврядуванням та

місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування

різного територіального рівня на засадах децентралізації державного

управління та субсидіарності, розширення повноважень територіальних

громад та органів місцевого самоврядування щодо регулювання питань

організації і функціонування системи місцевого самоврядування;

 укрупнення територіальних громад з метою забезпечення їх

самодостатності;

 вдосконалення порядку формування представницьких органів

місцевого самоврядування та їх виконавчих органів;

 створення умов для належного матеріального, фінансового та

іншого ресурсного забезпечення виконання завдань та функцій місцевого

самоврядування, визначення статусу комунальної власності, стимулювання

зусиль органів місцевого самоврядування щодо розширення доходної

частини бюджетів місцевого самоврядування, районних та обласних

бюджетів за рахунок внутрішніх джерел;

 реформування житлово-комунального господарства, створення такої

соціальної інфраструктури територіальних громад та регіонів, що могла б

забезпечити надання громадських послуг в системі місцевого

самоврядування на рівні, що відповідає європейським стандартам;

 запровадження ефективних механізмів стимулювання розвитку

депресивних територіальних громад та регіонів, державної підтримки

місцевого і регіонального розвитку в цілому;

 встановлення дієвих гарантій організаційної та фінансової

самостійності територіальних громад, органів місцевого самоврядування та

їх посадових осіб, чітке визначення порядку судового захисту прав та

законних інтересів місцевого самоврядування;

 вдосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення

кваліфікації посадових осіб органів місцевого самоврядування, працівників

комунальних установ та підприємств, широке запровадження в практику

місцевого самоврядування новітніх технологій муніципального

менеджменту;

 підвищення ролі асоціацій органів місцевого самоврядування як

представників територіальних громад у їх взаємовідносинах з вищими та

центральними органами державної влади, сприяння консолідації асоціацій

органів місцевого самоврядування, координації їх зусиль з метою більш

ефективного здійснення повноважень місцевого самоврядування, захисту

прав та законних інтересів територіальних громад.

Метою Державної стратегії є визначення основних напрямів, рівнів,

етапів реформування територіальної організації влади в Україні та

формування необхідної ресурсної бази місцевого та регіонального розвитку,

забезпечення узгодженості та послідовності дій глави держави, органів

законодавчої та виконавчої гілок влади, органів місцевого самоврядування

щодо формування нової нормативно-правової основи місцевого

самоврядування і виконавчої влади на місцях.

ІІ. Основні напрями вдосконалення системи територіальної організації

державної влади та системи місцевого самоврядування

Державна стратегія управління місцевим і регіональним розвитком

передбачає наступні напрями вдосконалення системи територіальної

організації державної влади та системи місцевого самоврядування:

1) запровадження місцевого самоврядування на районному та

обласному рівнях з відповідними інститутами – регіональне співтовариство

(яке має становити населення регіону – області, району), органи місцевого