Лекции - Управління регіональним розвитком

Подождите немного. Документ загружается.

вимагає підтримки з боку держави.

Таке розуміння “проблемності” регіону

є загальноприйнятим в регіональній політиці європейських країн та

наднаціональній регіональній політиці Євросоюзу, до політико-правових і

економічних стандартів якого прагне Україна. Проблемний регіон, як

правило, не співпадає з адміністративно-територіальною одиницею

(наприклад, регіон, що постраждав від паводка в Закарпатті). В

регіоналістиці склалося декілька підходів до класифікації проблемних

регіонів.

1. Визначення проблемних регіонів у залежності від гостроти або

кризовості соціально-економічних проблем на основі системи індикаторів,

основними з яких є виробничий потенціал, зайнятість продуктивного

населення, рівень життя, правопорядок і режим законності, науково-

технічний потенціал, екологічна ситуація, демографічна ситуація, бюджет і

фінанси, енергозабезпечення, продовольче забезпечення. Кризовими слід

вважати ті регіони, в яких системна криза викликає незворотні соціальні і

політичні деформації.

2. Регіони, які визначаються через призму регіональної економічної

політики: відсталі, депресивні та прикордонні. Визначити відсталий регіон

можливо тільки в контексті соціально-економічної ситуації в державі.

Відсталими прийнято вважати регіони, які мають традиційно низький рівень

життя порівняно з основною масою регіонів країни. Як правило, для таких

регіонів властивий тривалий застій, низька ефективність господарської

діяльності, недиверсифікована галузева структура промисловості,

недостатньо розвинута соціальна сфера. Депресивні регіони принципово

відрізняються від відсталих тим, що при недостатніх нинішніх соціально-

економічних показниках у минулому ці регіони належали до розвинутих

регіонів країни. Як правило, вони мають досить високий рівень виробничо-

технічного потенціалу, значну частину промислового виробництва у

структурі господарства, кваліфіковані кадри. Але з різних причин (через

зниження попиту на основну продукцію чи зниження її конкуренто-

спроможності, вичерпаність корисних копалин) такі регіони втратили своє

колишнє економічне значення. При цьому тривалість і глибина регіональної

депресії визначається складом тих галузей виробництва, криза в яких стала

основною причиною поширення депресії на всю економіку регіону. За цією

ознакою депресивні регіони можна поділити на старопромислові, аграрно-

промислові та видобувні. Як правило, причиною утворення депресивних

регіонів є трансформація економіки країни в рамках перехідного етапу.

Старопромислові регіони потерпають, зазвичай, від розірвання економічних

зв‘язків, скорочення державного замовлення на продукцію оборонного

призначення, дисбалансу цін. Як правило, старопромислові регіони

характеризуються комплексом спільних ознак у різних державах

. Виділити

в чистому вигляді депресивні аграрно-промислові регіони важко у зв‘язку з

загальною дерпесією у аграрно-промисловому комплексі країни. Перш за все,

такі регіони асоціюються з територіями, де частка сільського населення є

відносно великою.

Видобувні депресивні регіони виникають, як правило, у локальних

гірничопромислових та лісопромислових зонах, що розташовані у

малозаселених територіях держави. Домінуючою проблемою вказаної групи

депресивних регіонів є відсутність можливості для створення альтернативних

виробництв, необхідність підтримувати функціонування інфраструктури,

організація переселення надлишкового населення. Поняття «прикордонний

регіон» передбачає, що його територія відчуває суттєвий вплив державного

кордону. Кількість прикордонних регіонів в Україні суттєво збільшилася

після розпаду СРСР за рахунок оформлення кордонів з Росією, Молдовою та

Білоруссю. Існує потреба класифікації прикордонних регіонів у залежності

від того, на яких кордонах вони знаходяться. В нових прикордонних регіонах

виникає необхідність зміни конфігурації транспортних та інженерних

комунікацій, переорієнтації економіки, зміни режиму природокористування

тощо. В стратегії територіального розвитку України і її інтеграцію у світову

економіку прикордонним регіонам відводиться роль своєрідних форпостів у

міжнародному економічному співробітництві. Розвиток

зовнішньоекономічних зв‘язків прикордонних регіонів повинен

компенсувати їх віддаленість від економічних центрів держави, але, з іншого

боку, це не повинно створювати проблеми для внутрідержавних

міжрегіональних економічних зв‘язків.

3. Проблемні регіони авангардного типу – вільні економічні зони та

українські частини Єврорегіонів

. Їх особливістю є наявність певних

конкурентних переваг, що пояснюється, як правило, географічним

розташуванням таких регіонів: прикордонне чи приморське становище,

наявність експортного виробництва тощо.

Поліваріантне розуміння регіону як специфічного об‘єкта політики та

управління диктує необхідність чіткого визначення регіональної політики.

Серйозною науковою і практичною проблемою є проведення чіткої межі між

власне регіональною політикою та регіональними аспектами внутрішньої і

зовнішньої політики в цілому. Адже практично будь-який вияв державної

політики має той чи інший регіональний аспект. Але суму цих аспектів чи

проявів не можна вважати регіональною політикою

1. Визначення поняття “Депресивні території”. Групи. Депресивні

території поділяються на такі групи:

 регіони;

 промислові райони - райони, у яких частка зайнятих у

промисловості перевищує частку зайнятих у сільському господарстві;

 сільські райони - райони, у яких частка зайнятих у сільському

господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості;

 міста обласного значення.

Території надається статус депресивної з метою створення правових,

економічних та організаційних засад для вжиття органами державної влади

та органами місцевого самоврядування особливих заходів для стимулювання

розвитку таких територій.

Порядок визнання територій депресивними. Пропозиції щодо

визнання території депресивною розробляються за результатами щорічного

моніторингу розвитку регіонів, районів та міст обласного значення

відповідно до показників, визначених цим Законом.

Моніторинг показників розвитку регіонів, районів та міст обласного

значення здійснюють центральний орган виконавчої влади з питань

економічної політики, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні,

Київська та Севастопольська міські державні адміністрації на підставі даних

державної статистичної звітності та інших даних центральних органів

виконавчої влади в порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів

України.

За результатами моніторингу Кабінет Міністрів України визначає:

 території, яким надається статус депресивних, встановлює їх межі;

 строк, на який території надається статус депресивної;

 заходи державного стимулювання розвитку території з метою

подолання депресивного стану та форми й умови їх застосування;

 співвідношення державних, регіональних та інших фінансових

ресурсів, що спрямовуються на виконання програми подолання стану

депресивності території;

 строк внесення проекту програми подолання стану депресивності

території.

Кабінет Міністрів України відповідно до закону може визначати й інші

заходи щодо стимулювання розвитку депресивної території.

Строк, на який території надається статус депресивної, не може

перевищувати семи років.

Статус депресивної території вважається скасованим після закінчення

строку, на який цей статус було надано, якщо цей строк не буде продовжено

у порядку, встановленому цим Законом.

У разі якщо, незважаючи на виконання програми подолання стану

депресивності, територія за показниками розвитку, визначеними цим

Законом, залишається депресивною, Кабінет Міністрів України за

погодженням із відповідною місцевою радою території, визнаної

депресивною, може продовжити строк надання території статусу

депресивної, але не більше ніж на п'ять років.

2. Заходи державного стимулювання розвитку депресивних

територій

З метою стимулювання розвитку депресивних територій у їх межах

можуть здійснюватись такі заходи:

 цільове спрямування державних капітальних вкладень у розвиток

виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури;

 надання державної підтримки, у тому числі фінансової, малим

підприємствам, сприяння формуванню об'єктів інфраструктури розвитку

підприємництва, таких як бізнес-центри,

 бізнес-інкубатори, інноваційні та консалтингові центри, венчурні

фонди тощо;

 спрямування міжнародної технічної допомоги на розв'язання

актуальних соціально-економічних та екологічних проблем, а також

здійснення інших найважливіших заходів;

 сприяння зайнятості населення, забезпечення цільового

фінансування програм перекваліфікації та професійного розвитку трудових

ресурсів, стимулювання трудової міграції, удосконалення соціальної сфери,

зокрема житлового будівництва, охорони здоров'я та охорони довкілля;

 надання іншої державної підтримки розвитку таких територій.

3. Управління розвитком депресивних територій.

Основні принципи державного стимулювання розвитку депресивних

територій.

До основних принципів державного стимулювання розвитку

депресивних територій належать:

 об'єктивність і відкритість при визначенні територій для державного

стимулювання їх розвитку;

 одночасна концентрація зусиль і коштів на відносно невеликій

кількості територій з метою досягнення максимального соціально-

економічного розвитку;

 неприпустимість використання цільової державної підтримки для

фінансування поточних потреб територій;

 максимальне використання можливостей самих територій у розробці

і реалізації системи заходів з подолання депресивності.

Основними показниками розвитку, за якими території визнаються

депресивними є:

 регіони, у яких протягом останніх п'яти років найнижчі середні

показники валової доданої вартості на одну особу;

 промислові райони, у яких протягом останніх трьох років є

найвищими середні показники рівня безробіття, зайнятості у промисловості,

найнижчий обсяг промислового виробництва на одну особу та найнижчий

рівень середньої заробітної плати;

 сільські райони, у яких протягом останніх трьох років є найнижчими

щільність сільського населення, природний приріст населення, найвищою -

частка зайнятих у сільському господарстві, найнижчий обсяг виробництва

сільськогосподарської продукції на одну особу та найнижчий рівень

середньої заробітної плати;

 міста обласного значення, у яких протягом останніх трьох років є

найвищими середні показники рівня безробіття, зокрема довготривалого

безробіття, та найнижчим рівень середньої заробітної плати.

Депресивними визнаються промислові та сільські райони, а також міста

обласного значення, відповідні показники розвитку яких відповідають

одночасно всім критеріям, визначеним частиною першою цієї статті.

4. Програма подолання стану депресивності території. Програма

подолання стану депресивності території - взаємопов'язаний за змістом,

термінами виконання, можливостями і виконавцями комплекс заходів (робіт)

правового, організаційного, економічного, фінансового, соціального

спрямування, орієнтованих на подолання депресивності конкретної території,

у забезпеченні яких задіяні фінансові та інші ресурси держави і регіону.

Для подолання депресивності території центральним органом

виконавчої влади з питань економічної політики за участю інших

центральних органів виконавчої влади, відповідних місцевих органів

виконавчої влади та органів місцевого самоврядування розробляється

відповідна програма.

Програма подолання депресивності території передбачає, зокрема:

1. коротку характеристику депресивної території, аналіз причин

депресивного стану;

2. заходи центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів

місцевого самоврядування щодо подолання стану депресивності території,

строк їх здійснення, обсяги фінансування з державного, місцевих бюджетів

та інших джерел, передбачених законодавством;

3. порядок здійснення моніторингу виконання програми, показники

розвитку, за якими визначатимуться результати її виконання;

4. загальну оцінку очікуваної соціально-економічної ефективності

реалізації програми.

Програма подолання депресивності території затверджується

Кабінетом Міністрів України.

Тема 7: ПРОДОВОЛЬЧА БЕЗПЕКА ТА НАПРЯМИ

ФОРМУВАННЯ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ПРОДОВОЛЬЧИХ РИНКІВ

1. Загальні засади формування та регулювання ринку

продовольчої продукції і сировини

У країнах з ринковою економікою реалізація сільськогосподарської

продукції складається з таких ланок: оптові поставки з ферм переробним

підприємствам, торговельним комплексам чи посередникам; оптовий збуту

роздрібну мережу сільськогосподарської продукції, яка споживається у

натуральному вигляді; роздрібний продаж готових продуктів безпосередньо

споживачам - населенню; постачання підприємствам громадського

харчування [169, СІ57].

На ринку продовольства споживачі, товаровиробники та держава

відповідно до своїх інтересів мають певні цілі. Споживачам важливо, щоб

вони могли отримувати необхідну кількість продуктів харчування, якісних та

різноманітних за асортиментом. Для цього співвідношення цін на

продовольчі товари мають бути такими, які б дозволяли з урахуванням

бюджету споживача вибрати оптимальний раціон, що найбільше відповідав

би принципам раціонального харчування. Виробники продовольчої сировини

та харчових продуктів - зацікавлені в найбільш ефективній реалізації своїх

виробничих програм і отриманні запланованих фінансових результатів.

Державна продовольча політика акцентує увагу на такі аспекти, як ефективне

виробництво і споживання якісного продовольства, реалізація принципу

самозабезпечення вітчизняними продовольчими товарами, унеможливлення

забруднення навколишнього середовища відходами сільськогосподарського

виробництва та переробної промисловості тощо.

Продовольчий ринок має особливості, які слід враховувати для

успішної діяльності на ньому. До них відносяться наступні:

> Продовольчий ринок якісно виділяється серед інших ринків

сукупністю товарів, що реалізуються на ньому. Вони об'єднані в групи

продуктів харчування, до яких відносяться: зерно і хлібопродукти; м'ясо і

м'ясопродукти; молоко і молокопродукти; риба і рибопродукти; яйця і

яйцепродукти; цукровий буряк та цукор і кондитерські вироби; картопля і

картоплепродукти; овочі і овочепродукти; насіння соняшника та олія і

олієпродукти; фрукти та вироби з них; безалкогольні напої тощо. Ці групи

товарів складають основу відповідних продуктових ринків, які тісно між

собою поєднані через платоспроможний попит населення на продукти

харчування та певну взаємозамінність останніх.

>• Продовольчі товари порівняно з іншими видами продукції мають

певні особливості. Це - високий рівень взаємозамінності і в той же час низька

еластичність за доходами, а також обумовленість обсягів виробництва

товарів не лише платоспроможним попитом, але й фізіологічними нормами

споживання тощо.

> На продовольчому ринку реалізуються товари першочергової

потреби - продовольство, що має найважливіше значення для існування

людини. Тому продовольчий ринок потрапляє в сферу не лише економічних,

соціальних, але й політичних інтересів.

> Ринок продовольства займає особливе місце в структурі аграрного

ринку. Він є визначальним результатом функціонування сільського

господарства та переробних галузей і знаходиться в прямій залежності від

стану ринку праці, ринку землі, ринку інвестиційних товарів, ринку фінансів

та інших елементів ринкової інфраструктури. Його стабільність і насиченість

є завданням і метою роботи агропромислового комплексу в цілому.

> На ринок продовольства впливають сезонність виробництва

сільськогосподарської продукції та її споживання, обумовлене

біотехнологічним характером сільського господарства.

Залежність пропозиції на ринку продовольства від

природнокліматичних умов. При цьому, внаслідок нееластичності попиту на

продовольчі товари, на ринку продовольства виникає парадоксальна

ситуація, коли для усієї сукупності сільськогосподарських товаровиробників

може бути краще, коли погода є несприятливою, а урожай - низьким. Адже

при високому врожаї, у випадку нееластичності попиту, зменшуються доходи

товаровиробників, що обумовлює спробу обмежити загальний обсяг

пропозиції. Обмежуючи пропозицію, вони запобігають різкому падінню

доходів, яке викликане високим урожаєм. Таким чином, сукупний дохід усіх

товаровиробників, як правило, буде нижчий тоді, коли врожаї в усіх

господарствах - високі, а не тоді, коли вони низькі. Разом з тим,

індивідуальний дохід будь-якого окремо узятого сільськогосподарського

виробника буде тим вищий, чим вищий його врожай (за інших рівних умов).

У даній ситуації те, що вірно по відношенню до окремо взятого

товаровиробника, не завжди є вірним для усієї їх сукупності і тим самим ще

раз доводить протиріччя між «цілим» і його «частинами» [46, С.81].

> Безперервність функціонування продовольчого ринку, що викликано

необхідністю щоденного задоволення потреб у харчуванні. Ця особливість

дає сільгосптоваровиробникам значну перевагу порівняно з промисловістю

та іншими галузями, що потерпають від більшої невизначеності збуту своїх

товарів. Вказана особливість продовольчого ринку певним чином компенсує

попередню його особливість, яка виявляє протилежну дію на умови виробни-

цтва та збут продукції. Дану перевагу продовольчого ринку сіль-

ськогосподарські товаровиробники повинні використовувати з більшою

ефективністю. З цією метою їм слід більш гнучко пристосовуватися до

ринку, виробляючи продукцію, що користується попитом. Такі дії

товаровиробників дозволять їм успішно боротися з конкурентами і

отримувати нові джерела доходів за рахунок виробництва нових видів

продукції.

> Особливістю конкуренції на ринку продовольства є те, що на ньому

усі продавці є конкурентами, оскільки: кожен з них займає незначну частку

ринку; продукція усіх є відносно однорідною; покупці добре інформовані про

ціни продавців; продавці діють незалежно один від одного; товаровиробники

можуть вільно виходити і заходити в галузь. Таким чином, продовольчий