Лекции по истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

ТЕМА І. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В НАЙДАВНІШІ ЧАСИ.

ДАВНЬОРУСЬКА ДЕРЖАВА В ІХ-ХІІІ ст.

1. Київська Русь в контексті міжнародних відносин.

2. Феодальна роздробленість на Русі. Утворення Галицько-Волинського князівства

3. Прийняття та затвердження християнства на Русі. Розвиток культури.

1. Київський Русі належало помітне місце в міжнародних відносинах X – XIII ст. В

зовнішньополітичній діяльності київських князів одним з найважливіших напрямів був

південний, який становили відносини з Візантією, бо саме тут найповніше забезпечувалися

стратегічні інтереси правлячої верхівки Київської держави. Про це свідчить і хроніка

основних подій: 907 р. – переможний морський похід князя Олега на Константинополь;

911р. – другий вдалий похід і договір князя Олега з Візантією, дуже вигідний для Русі,

який забезпечував інтереси її торгівлі; 941 р. – невдалий морський похід князя Ігоря на

Візантію; 944 р. – переможний похід князя Ігоря на Константинополь та укладання

договору з Візантією, менш вигідного, ніж угода 911 р.; 957 р. – мирне посольство княгині

Ольги до Константинополя; 969 – 971 рр. – війна князя Святослава з Візантією, яка

закінчилася по суті поразкою, а формально – почесним миром; 988 князь Володимир

захопив Корсунь, візантійське місто в Криму, і повернув його в обмін на сестру

візантійського імператора, яка стала його дружиною (ці події пов’язані з хрещенням Русі);

1043 р. – відбувся останній морський похід Русі на Константинополь при Ярославі

Мудрому, який закінчився поразкою. У стосунках з Візантією київські князі частіше

переслідували мету – забезпечити торговельні привілеї для Русі, оскільки Візантія

становила найбільш вигідний ринок збуту для надлишків полюддя. І саме з Візантії

частіше надходили на Русь речі престижного вжитку для панівної верхівки (ювелірні

прикраси, дорогі тканини та ін.).

Важливими для Русі були відносини і з Хозарським каганатом. Інтереси двох

держав зіткнулися вже наприкінці X ст., коли князь Олег підкорив сіверян і радимичів, які

до того платили данину хазарам. У другій половині 60-х рр. XRст., внаслідок походів князя

Святослава, Хозарський каганат був розгромлений і припинив існування. Тоді ж влада

Києва поширилася на племена Північного Кавказу і Приазов’я, але після смерті

Святослава майже всі ці землі було втрачено. Зникнення Хозарського каганату мало для

Русі неоднозначні наслідки. Позитивним було те, що для Русі відкрилася пряма торгівля з

країнами арабського Сходу. Негативним було зникнення бар’єру, роль якого виконував

Хозарський каганат по відношенню до кочових народів на їх шляху до причорноморських

степів, тобто до південних кордонів Русі.

Досить жвавими були стосунки з країнами Західної і Центральної Європи

(Німеччина, Польща та ін.), які особливо посилилися при Ярославові Мудрому (його

називали тестем Європи), що встановив династійні зв’язки з правителями інших держав;

його донька Анна була одружена з королем Франції, інші дочки – з королями Норвегії і

Угорщини, сини одружені з сестрою польського князя та онукою німецького імператора.

Мати ж Володимира Мономаха (дружина сина Ярослава Всеволода) була дочкою

імператора Візантії – Константина IX Мономаха.

У цілому Київська Русь відігравала важливу роль у міждержавних відносинах країн

Європи та Близького Сходу.

Надзвичайно важливими для Русі були відносини з кочовими народами

причорноморських степів. З 915 по 1036 рр. тут панували печеніги. Їх мирні відносини з

Русю скоро змінилися на ворожі. У 972 р. в бою з печенігами загинув князь Святослав.

При князі Володимирі боротьба з печенігами набула особливо гострого, жорстокого,

запеклого характеру. Саме в цей час з’явилися „богатирські застави”, використовувалася

оборонна тактика. У 1036 р. в битві під Києвом при Ярославі Мудрому печеніги зазнали

нищівної поразки. Загроза з їхнього боку для Русі була ліквідована.

З 50-х рр. XI ст. по 30-ті рр. XIII ст. в причорноморських степах панували половці.

В останній третині XI ст. їхні напади на Русь активізувалися. В умовах загострення

князівських усобиць половці в цей час стали справжнім лихом для Русі. Найбільше у

боротьбі з половцями уславився Володимир Мономах. Саме з його ініціативи наприкінці

XI – на початку XII ст. були об’єднані сили руських князів та здійснено декілька великих

походів проти половців, які були розбиті і відступили до Кавказу. Але із затвердженням на

Русі феодальної роздробленості половці повернулися і відновили напади на Русь, беручи

активну участь в князівських усобицях, особливо в другій половині XII ст. У 70 – 90-х рр.

XII ст. об’єднані сили руських князів знову відбили наступ половців. У 1185 р. сталася

подія, описана в „Слові о полку Ігоревім”.

2. У другій третині ХІІ ст. феодальна роздробленість остаточно затвердилася на Русі.

Утворилося з десяток самостійних князівств, серед них в Південно-Західній Русі: Київське;

Переяславське; Чернігівське, де затвердилася династія нащадків Святослава Ярославича;

пізніше з нього виділилося Новгород-Сіверське; Волинське, де затвердилася династія

нащадків Мстислава Володимировича та Галицьке, де затвердилася династія

Ростиславичів.

Причина феодальної роздробленості на Русі полягає у подальшій еволюції

феодальних відносин на Русі, в досягненні ними стадії зрілості, якій і відповідає феодальна

роздробленість, як форма організації суспільства. Саме в ХІ–ХІІ ст. вже сформувалися

феодальне землеволодіння (князів, бояр, церкви (монастирів)) та категорії феодально-

залежного населення ( закупи, рядовичі ), що підтверджують всі редакції “Руської правди“.

Боярське землеволодіння на місцях призвело до появи сепаратистських настроїв боярства,

що заклало соціальну, економічну та політичну базу для роздробленості, на яку опиралися

представники різних родин Рюриковичів наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст., коли й

відбувався політичний розпад Київської держави.

Ні одна з князівських династій не змогла закріпитися в Києві з-за жорсткої

конкуренції, а постійні усобиці розхитували державний організм Давньої Русі, що

створювало особливу небезпеку за умов активізації нападів половців в останній чверті ХІІ

ст. Отже, державний устрій Русі трансформувався від відносно централізованої держави

ранньофеодального типу при Володимирі і Ярославі до конфедерації фактично незалежних

князівств-держав з визнанням Києва формальним політичним центром. Водночас є

підстави вважати, що і в цей час зберігалася відносна єдність державного організму

Давньої Русі, а саме, існувала єдина церковна організація, було спорідненим населення

(мова, культура), а також спорідненість династії Рюриковичів. Проте навала Батия все це

порушила.

Вже зазначалося, що в Галичині закріпилася династія Ростиславичів. Ростислав був

онуком Ярослава Мудрого, сином його старшого сина Володимира, який помер ще за

життя батька. Свого розквіту Галицьке князівство за Ростиславичів досягло за правління

Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Але в Галицькому князівстві серйозною противагою

владі князя були місцеві бояри – наймогутніші на Русі. Галицьким боярам належали великі

землеволодіння, вони торгували сіллю і мали сильні дружини. Усобиці князя з боярами,

які не хотіли посилення його влади, підривали внутрішню міць Галицького князівства.

У 1199 р. помер останній представник по чоловічій лінії династії Ростиславичів.

Галичину захопив волинський князь Роман Мстиславич, праправнук Володимира

Мономаха, який об’єднав Галицьке і Волинське князівства. За правління Романа Великого

наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. у Південно-Західній Русі визначилася гегемонія

Галицько-Волинського князівства. Роман Мстиславич жорстоко придушував опозицію

галицьких бояр. Літопис наводить його вислів щодо цього: „Не подушивши бджіл меду не

їсти”. Він поширив свій вплив на Київ, здійснив кілька вдалих походів на половців,

активно втручався у європейську політику. У 1205 р. під час військового походу Роман

Мстиславич загинув у Польщі.

По загибелі у 1205 р. Романа Мстиславича галицькі бояри вигнали його синів Данила

та Василька з Галича. На галицький престол бояри посадили трьох синів Ігоря

Святославича (героя „Слова о полку Ігоревім”). Їхньою матір’ю була дочка Ярослава

Осмомисла. Бояри хотіли мати маріонеток, але Ігоревичі вступили в конфлікт з ними, 500

бояр було вбито, але самі князі загинули. У 20-х рр. XIII ст. боротьбу за батьківський

спадок почав ДанилоRРоманович (Галицький). Спочатку він з братом закріпився на Волині,

яка була їх „вотчиною”. Кілька разів Данило Романович намагався закріпитися в Галичині,

але бояри, чернігівські князі та угорці заважали. Тільки у 1238 р. він остаточно зайняв

Галичину.

У 1238 р. в битві під Дорогичином Данило Галицький розгромив лицарів-

хрестоносців, які захопили північ Волині. У 1240 р. він зайняв Київ, саме перед приходом

Батия, його воєвода Дмитро очолив оборону міста. У 1245 р. в битві під Ярославом Данило

Галицький розгромив своїх суперників – галицьких бояр, поляків, угорців, сина

чернігівського князя, і остаточно закріпив свою владу над Галичиною. Але в цьому році

Батий надіслав Данилі Галицькому вимогу „ДайRГалич”. Данило Галицький шукає

союзників. У 1253 р. від посланців папи римського він отримав королівську корону (тому

й вважається першим королем в українських землях), але звільнитися від влади татар не

зміг. У 1264 р. Данило Галицький помер. Князем став його син Лев І.

На початку XIV ст. (1303 – 1308 рр.) всі галицько-волинські землі об’єдналися під

владою Юрія Львовича, який правив з титулом – „король Русі”. Це був період піднесення

Галицько-Волинської держави. У 1323 р. два сини Юрія Львовича – Лев ІІ та Андрій,

останні представники династії Романовичів по чоловічій лінії, загинули у боротьбі чи то з

татарами, чи з литовцями. Так Галицько-Волинська держава втратила свою династію, а її

землі стали об’єктом експансії з боку агресивних сусідів. У 1340 р. Волинь відійшла до

Великого князівства Литовського. Тут закріпився син великого литовського князя

Гедиміна – Любарт, споріднений Романовичам по жіночій лінії. На Галичину з 1340 р.

польський король Казимир III здійснив кілька походів, але їх відбивали галичани. Тільки у

1349 р. Казимир III за погодженням з Угорщиною зміг підкорити Галичину. Власне, у 1349

р. Галицько-Волинська держава припинила існування.

3. Духовне життя – це важлива складова існування будь-якого етносу. Власне, це

його культура, все, що він відтворює у сфері матеріального та духовного буття, а культура

будь-якого етносу – явище складне та багатогранне, тому й виділяють культуру

матеріальну і духовну. Матеріальну культуру представляють: поселення, житлові та інші

споруди, побутові речі, знаряддя праці, страви, одяг, взуття, прикраси, витвори

образотворчого мистецтва (різьблення, ліплення, вишивка, розпис та ін.) та ін. Зрозуміло,

що матеріальна культура панівної верхівки та соціальних низів суспільства відрізнялася. З

матеріальною культурою невідривно пов’язана духовна культура, тобто сфера духовного

буття давніх русичів, до якої належать: їх міфологія, усна народна творчість, фольклор

(билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки, колядки, прислів’я і приказки, магічні

заклинання й замовляння та ін.), ритуали, свята, в цілому вся обрядовість, особливо

пов’язана з народженням, одруженням та смертю людини, різні культові відправи,

особливо свята землеробського календаря та ін. Саме духовна культура дозволяє краще

зрозуміти, глибше усвідомити духовний світ давніх русичів, їх психологію, особливості

їхнього світосприйняття. Цьому сприяють і релігійні вірування давніх слов’ян.

Дохристиянськими віруваннями давніх русичів було язичництво. На язичницьких

віруваннях та звичаях базувалася вся їхня обрядовість, ритуали, свята. Основу язичництва

складало багатобожжя. Серед язичницьких богів існувала певна ієрархія (старші та

молодші) і функціональне призначення. Найважливішими серед них були: Дажьбог (Хорс)

– бог сонця, Сварог – бог вогню і ковальства, Стрибог – бог вітру, Велес – бог худоби і

багатства, Лада, Лель – боги кохання, подружнього щастя та ін. У ІХ-Х ст. головним богом

на Русі стає Перун – бог грому і блискавки, бог війни, бог князів і дружинників.

Поширення християнства на Русі починається за київського князя Аскольда, який

у 60-х роках ІХ ст. разом з частиною дружини приймає християнство, що сталося в

результаті його походу (або походів) на Константинополь. Але після вбивства Аскольда

відбулося затвердження в Києві нової династії. Перші Рюриковичі були язичниками.

Серед перших правителів Русі з династії Рюриковичів християнство сповідувала

княгиня Ольга, проте її син Святослав був запеклим язичником. Ситуація змінилася за її

онука Володимира, який виявив себе найбільшим реформатором. Уже в перші роки

правління Володимир здійснює релігійну реформу, в якій можна виділити два етапи. На

першому етапі він спробував модернізувати язичництво, зібравши в Києві в єдиному

святилищі найшановніших в різних землях Русі богів (Перун, Хорс, Дажьбог, Стрибог,

Сімаргл, Мокош), намагаючись зробити Київ єдиним духовним центром держави, що

повинно було її консолідувати. Але скоро визначилася недостатність цього, відчутною

стала потреба в новій, більш досконалій ідеології, в релігії, яка б краще тримала в покорі

поневолені маси, задовольняючи соціальні інтереси феодалів. Тому у 988 р. християнство

проголошується державною релігією на Русі. Це був другий етап релігійної реформи

Володимира.

При Володимирі визначилися організація та устрій християнської церкви на Русі.

Була створена митрополія з центром у Києві. Першим Київським митрополитом був

Феофілакт, грек за походженням, призначений константинопольським патріархом. Ця

практика продовжувалася й далі, окрім поодиноких винятків. У 50-ті рр. ХІ ст. при

Ярославі Мудрому митрополитом було призначено слов’янина Іларіона. При Володимирі

наприкінці Х ст. у Києві була побудована Десятинна церква, яка дістала назву від того, що

князь виділив десяту частину своїх прибутків на утримання церкви на Русі. Тобто вже при

Володимирі християнська церква на Русі дістала організацію та міцну фінансову базу.

Із затвердженням християнства на Русі у духовному житті її населення

відбуваються радикальні зміни, правда, не відразу, а поступово, шляхом трансформації

язичницьких обрядів в християнські, їх своєрідного синтезу, наповнення старих форм

новим, вже християнським змістом. Такий компроміс був необхідним, бо створював кращі

умови для прискорення перемін у свідомості колишніх язичників для прийняття ними

нового світогляду, що було неминучим в умовах християнізації давньоруського

суспільства. Ці процеси розтяглися на кілька поколінь, особливо в місцевостях, віддалених

від Києва та інших великих міст.

Прийняття християнства відіграло величезну роль у розвитку культури Давньої

Русі. Перш за все, це сприяло розвиткові освіти та писемності, центрами яких ставали

монастирі (Києво-Печерська лавра та ін.). За Володимира та Ярослава Мудрого вже

існували школи та бібліотеки. Відомі берестяні грамоти, написи на стінах, креслення,

графіті, що було свідченням поширення писемності. Певний розвиток дістають наукові

знання. У Х ст. в Києві діяв відомий лікар Агапіт. Розвивається й література. Серед

оригінальних творів ХІ-ХІІ ст. найбільш відомі: “Слово о законе и благодати” (автор

Іларіон), “Повчання дітям” (автор Володимир Мономах). Видатним твором давньоруської

літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, в якому описується похід новгород-

сіверського князя Ігоря Святославича проти половців. З’являються й перекладні твори –

історичні, художні та ін. При монастирях, які були важливими осередками культури,

розвивається літописання. Найвідомішим давньоруським літописом, автором якого є

Нестор, є “Повість минулих літ” (ХІ – початок ХІІ ст.), пізніше з’являються Київський,

Галицький та інші літописи.

Споруджуються визначні пам’ятки архітектури. Окрім вже названої Десятинної

церкви, при Ярославі Мудрому у Києві споруджуються собор Святої Софії (на честь

перемоги над печенігами), Золоті ворота, Успенські собори в Чернігові та Володимирі-

Волинському, церква св. Пантелеймона у Галичі та ін. Зводяться могутні фортифікаційні

захисні споруди міст, кам’яні князівські палаци та ін. Високого рівня досягають витвори

образотворчого та прикладного мистецтва – іконопис, фресковий розпис, мозаїка,

різьблення по каменю, ювелірні вироби (скань, зернь, чернь, інкрустація, чеканка, художнє

литво) та ін.

Саме духовне життя Давньої Русі досягло високого рівня. Самі ж творіння

давньоруської культурної спадщини засвідчують, що культура Русі була яскравою,

високохудожньою, різноманітною, потужною, сягаючи кращих зразків світової культури

свого часу. Період Давньої Русі став важливим етапом розвитку українського етносу. Саме

у 1187 р. у Київському літопису вперше згадується назва “Україна”. Поява етноніму -

етнічної назви “Україна”, засвідчує про консолідаційні процеси в середовищі українського

етносу, завершення процесів становлення якого припадає на ХV-ХVІ ст.

ТЕМА ІІ. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКУ ДОБУ

(ХІV- перша половина ХVІІ ст.)

ПЛАН

1. Причини виникнення та склад українського козацтва.

2. Суспільно-політичний устрій Запорізької Січі. Козацько-селянські повстання кінця ХVІ

– першої половини ХVІІ ст.

1. Виникнення козацтва припадає на кінець 15 ст. Слово козак у перекладі з

тюркської мови означає “вільна людина”. Перша ймовірна згадка про українських козаків

датується 1489 р., коли козаки згадувалися в польській хроніці М.Бельського. Хоча про

козаків існують і більш ранні повідомлення .

Чинники, які обумовили формування козацтва наступні: 1) посилення в Україні

феодального та національного гноблення; 2) за пороги спрямовувалася хвиля сезонних

здобичників - відхідників, деякі з яких оселялися в степу з метою його господарського

освоєння. З іншого боку феодали селили за порогами своїх кріпаків, яких звільняли на 15-

20 років від податків; 3) на процес формування козацтва мав вплив і зовнішній фактор. В

1449 р., після розпаду Золотої орди, на Кримському півострові утворилося Кримське

татарське ханство (столиця Бахчисарай), яке згодом увійшло під протекторат Туреччини.

Панувала там династія ханів Гіреїв. Протягом другої половини ХV- ХVІ ст. кримські

татари здійснили в Україну не менш 110 набігів (особливо постраждало Поділля),

захопивши за цей час в полон близько 570 тис. осіб. Для захисту від татар та турків в

районі Великого Лугу та Дикого поля українці створювали військові залоги, які

влаштовували засіки - січі.

Отже, на Січ, головним чином, йшли українські селяни, а також міщани,

православне духовенство. Лави козацтва поповнювала і шляхта, яка втратила свої маєтки.

Серед козацтва можна виділити певні групи. Низові козаки, які контролювали

значну частину Степової України, нараховували 40-50 тис. чоловік. Їх основні риси: 1)

родинний принцип організації (земляцтво, побратимство, демократизм); 2) своєрідний

морально етичний кодекс поведінки (високий соціальний статус свободи, мужньої

поведінки і навпаки низький - спокійного способу життя, мирної праці), а також аскетизм,

релігійність; 3) відсутність кріпацтва; 4) формальна рівність всіх членів козацької громади,

можливість брати участь у виборах старшини; 5) колективне землеволодіння (козаки

кожен рік розподіляли між собою земельні ділянки, кидаючи жереб, а гетьман (він

розпоряджався земельним фондом) закріплював це своїм рішенням.

Головний їх промисел - набіги на татар (мета - взяти здобич, визволити полонених,

відтіснити подалі від своїх кордонів), хоча займалися вони й рибальством, охотою,

випасом коней, худоби.

Городове козацтво - його організаторами були старости прикордонних міст:

черкаські – Полозович у 1520 р. та Дашкевич, хмельницький – Лянцкоронський;

канівський – Д.Вишневецький, барський - Претвич. Міські козаки складали до 80%

населення Каневу, Черкас, Бара. Вони платили старостам за торгівельні операції десяту

частину прибутків.

Реєстрове козацтво. Намагання поляків встановити контроль над козацтвом,

розколоти його, використати як найманців у війську й викликало появу реєстру. В 1572 р.

польський король Сигізмунд ІІ вперше створив реєстр у кількості 300 чоловік. Король

Стефан Баторій у 1578 р. визначив реєстр у 600 козаків. Потім чисельність реєстру

зростала до 1, 3, 6 тис. козаків. Реєстр поділявся на полки по 500 чоловік (всього їх було 6).

Реєстр мав самоврядування - за згодою з урядом козаки обирали гетьмана реєстру,

полковників та сотників. Першим гетьманом був шляхтич Ян Бадовський, другим -

Орішевський. Таким чином, узаконювалася ідея козацького імунітету. Реєстрові козаки

також отримували від польського уряду платню, зброю, вони мали змогу володіти землею,

позбавлялися кріпацтва. Реєстровці були достатньо заможні. Їх зазвичай набирали з

городових козаків. У складі польського війська вони неодноразово брали участь у війнах із

Швецією, Туреччиною, Росією. Так, у 1618 р. гетьман реєстровців П.Сагайдачний з 20 тис.

козаків ходив з поляками на Москву. Він захопив Путівль, Єлецьк, розбив на річці Ока

військо князя Волконського. В 1621 р. 40 тис. козаків гетьмана Сагайдачного вирішили на

користь Польщі долю Хотинської битви з турками.

Але поляки при першій нагоді, коли не існувало загрози війни, намагалися

козацький реєстр скоротити. Це пояснювалося тим, що реєстровці неодноразово

повставали проти польського уряду. В цьому плані можна згадати повстання 1591-1593

рр., яке очолив гетьман реєстрового козацтва К.Косинський. Як заявляв в той час один з

польських політиків: козаки подібні до нігтів і як тільки вони занадто відростуть, треба їх

зрізати. Інший сучасник констатував: «Беззаперечно, що козаки були для Речі Посполитої

найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом».

2. Внутрішня нестабільність Польщі, чвари між шляхтою дали можливість козакам

побудувати власну політичну структуру. Військова-політична організація низового

козацтва - Запорізька Січ (це також назва їх столиці, дерев’яної фортеці) вперше була

створена у 1554 р. канівським старостою Д.Вишневецьким (Байдою) на острові Мала

Хортиця. Вона займала сучасну територію Херсонської, Дніпропетровської та Запорозької

областей. Січ мала демократичну організацію. Раз на рік козаки обирали власну старшину

– кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула, обозного та інших чиновників.

Всього відомо про існування в Україні 8 січей - Томаківської 1557-1593 рр., Базавлуцької

1593-1647, Микитинської 1647-1652, Чортомлицької 1652-1709, Кам’янської 1709-1711,

Олешківської 1711- 1734, Нової (Підпилинської) 1734-1775 рр. Остання з них зруйнована

за наказом Катерини ІІ у 1775 р. В адміністративному плані Січ поділялася на 8 паланок на

чолі із полковниками. У військовому плані тут існував поділ на курені, яких було 38. Їх

очолювали курінні отамани.

Створена низовими козаками організація мала й інші ознаки державності. Так,

запорожці вели власну зовнішню політику. Зокрема підтримували зносини з іншими

країнами. В 1595 р. на Січ прибув австрійський посол Е.Лясота з пропозицією спільних

бойових дій проти Туреччини. В наступному році на Січ із закликом до війни з турками

прибув папський легат Комулович. В 1600 р. запорожці відправили послів у Москву для

ведення переговорів з царем Борисом Годуновим. В 1604 р. цар дає січовикам гроші та

зброю, заохочуючи до походу у Крим. Здійснюючи напади на татарські та турецькі

володіння, козаки сварили своїми діями Польщу і Туреччину (з цього приводу султан

неодноразово скаржився у Варшаву на козаків). В 1625 р. польський король повідомляв

сейм, що козаки ігнорують владу, «ані магістратів по містах, ані старостів не слухають,

самі собі права встановлюють, урядовців не визнають, в державі другу державу заводять».

Таким чином в 16 ст. виникла козацька демократична республіка. Значення її в

історії українського народу полягало в наступному:

1) Січ продовжила традиції державотворення в українських землях;

2) вона була центром антифеодальної і національно-визвольної боротьби, звідси

починалися всі повстання, сюди тікали кріпаки, йшли скарги на панів. Серед козацько-

селянських виступів слід згадати: повстання 1594-1596 рр. під приводом С.Наливайко,

повстання Жмайла 1625 р., повстання, яке очолив Тарас Трясило в 1630 р., взяття козаками

Івана Сулими в 1635 р. польської фортеці Кодак, повстання під приводом Павлюка та Гуні

в 1637р., повстання на чолі з Остряниним в 1638 р.;

3) Січ зіграла велику роль у боротьбі проти татаро-турецької агресії;

4) козаки виступали проти католицької експансії, на захист православ’я (в 1620 р.

на чолі з Сагайдачним козацтво записалося у Київське братство), зберігали стійки ознаки

українського етносу.

Тема ІІІ. ВИЗВОЛЬНА ВІЙНА ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІ - ХVІІІ СТ.

П Л А Н

1. Політичні події в Гетьманщині на початку ХVIII ст. Гетьман І. Мазепа.

2. Ліквідація царизмом гетьманства та козаччини у другій половині ХVIII ст.

3. Правобережна Україна наприкінці ХVII – XVIII ст.

1. Після завершення періоду Руїни ситуація в Україні ще більше загострилася. У

1687 р. російсько-козацьке військо на чолі з В.Голіциним здійснило невдалий похід на

Крим. Частина козацької старшини звинуватила гетьмана І.Самойловича у сепаратизмі та

нещирості у відносинах до Москви. Його заарештували, без суду і слідства у липні 1684

року та відправили до Тобольська.

Це був період активної зовнішньої політики Росії. Петро І шукав шлях до Європи і

покладав великі надії на козацьке військо. Москві потрібна була лояльна людина на посаду

гетьмана. В. Голіцин рекомендував генерального осавула Івана Мазепу (1687-1708 рр.).

І.Мазепа підписав в 1687 р. з Росією Коломацькі статті, що складалися з 22 пунктів.

Постать Мазепи є надзвичайно суперечливою в українській історії. Народився він у

березні 1639 р. у с. Мазепинцях на Білоцерківщині у родині місцевого шляхтича. Освіту

отримав у Києво-Могилянській колегії та єзуїтській колегії Варшави. Служив у короля Яна

Казимира в якості пажа. Протягом 1656-1659 рр. навчався військової справи у Німеччині,

Італії, Франції. Займав дипломатичні посади при дворі. Надалі служив у Самойловича

генеральним осавулом.

Мазепа був надзвичайно талановитою людиною. „Ніхто-бо не міг краще обробити

людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він складав зброї, не

кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю. Мазепа вельми гарно проводив

розмову, й любо було його слухати, все одно – з ким і про що не говорив”, - згадував

П.Орлик. Гетьман знав 8 мов, був поетом, меценатом. Історики нараховують 12

новозбудованих і майже 20 відреставрованих храмів за кошти гетьмана. За клопотанням

Мазепи Києво-Могилянська колегія отримала в 1701 р. від Петра І статус Академії.

За часів його правління Гетьманщина не знала великих потрясінь. Разом з тим,

Мазепа був людиною свого часу і захищав інтереси заможної верстви суспільства.

Поступово повертається панщина, що викликає незадоволення найбідніших верств

суспільства. Свідченням цього є виступ Петрика на Запоріжжі.

Гетьманування Мазепи припадає на період зміцнення самодержавної влади Петра І.

Цар використовував козацьке військо під час ведення Північної війни. Росія у серпні 1700

р. уклала Константинопольський мир з Туреччиною і оголосила війну Швеції. У битві під

Нарвою прийняли участь 3 тис. полтавських і 4 тис. слобідських козаків. Битва закінчилася

поразкою російських військ та козацьких загонів.

У грудні 1700 р. було мобілізовано 14 тис. козаків Ніжинського, Чернігівського,

Київського, Полтавського, Миргородського і Прилуцького полків. Служба проходила в

надзвичайно тяжких умовах. Війна за чужі інтереси привела до зростання незадоволення

українського селянства та значної кількості козацтва. У 1706 р. в Україну були

передислоковані царські полки. Розпочався тиск на місцеве населення. Петро І наказав

побудувати Києво-Печерську фортецю. Будівництво велося силами козацьких полків.

Масові репресії доповнювалися чутками про повну ліквідацію автономії Гетьманщини.

Мазепу почали називати „запроданцем”, „вітчимом” України.

В таким умовах І. Мазепа в 1705 р. починає таємне листування зі Станіславом

Лещинським. Пізніше до контактів з польським королем і Мазепою приєднався і Карл ХІІ.

На початку 1708 р. було підписано тристоронню угоду. Угода опиралася на умови

Гадяцького трактату, а шведський король виступав гарантом її дотримання.

Все робилося в умовах втаємничення. Про переговори знало вузьке коло соратників

Мазепи. Найближчі „друзі” – генеральний суддя Василь Кочубей та колишній полковник

Полтавського полку Іван Іскра прибули до царської резиденції, де і доповіли про наміри

Мазепи зрадити Росію і повернути Україну під владу Польщі. Але донощиків повернули

до гетьмана. Військовий суд в липні 1708 р. засудив їх до страти.

Успіхи Карла ХІІ, а саме поразка росіян у Прибалтиці, завоювання Данії і Прусії,

полишення влади польського короля Августа ІІ, який був союзником Росії, стали

зовнішнім чинником переорієнтації гетьмана. У жовтні 1708 р. шведські війська

несподівано вступили на територію Стародубського полку. Україна стає ареною

військових дій. Із 10 полків у розпорядженні Мазепи було лише 3. Решта приймала участь

у військових діях на території Польщі та Білорусії.

В таких умовах Мазепа рушив назустріч військам Карла ХІІ. У листопаді 1708 р.

цар видав маніфест, що „вор Мазепа... забувши страх божий і свою присягу, зрадив царя,

аби Малоросійську землю обернути в рабство”.

За наказом царя у листопаді 1708 р. Меншиков зруйнував столицю Гетьманщини

Батурин. Жителі міста (від 6 до 15 тис.) були винищені протягом одного дня. Розпочався

терор. Проводилася політика „кнута і пряника”. Д.Дорошенко писав: „до справжньої оргії

доносів: усе що було найгіршого в українському суспільстві випливло тепер наверх і

старалося використати момент, щоб збагатитися або зробити службову кар’єру”.

Маєтки мазепинців були конфісковані і роздані московським генералам. У

листопаді у Глухові, зібравши вузьке коло козацької старшини, Гетьманом було

проголошено Стародубського полковника І.Скоропадського (уклав з Росією

“Решитілівські статті”). Народ не підтримав наміру Мазепи здобути в Україні державну

незалежність з допомогою Швеції. Французький посол у Росії доносив у Париж: „Україна

залита кров’ю, зруйнована грабунками і виявляє скрізь страшну картину варварства

переможців”.

Останнім актом тяжкої драми для Мазепи стала поразка шведів у битві під

Полтавою у липні 1709 р. Карл ХІІ з частиною своїх військ, Мазепа та незначне його

оточення виїхали у м. Бендери, де отримали притулок. Разом з Мазепою у Бендерах

знаходилося близько 4-5 тис. козаків під керівництвом К. Гордієнка. У жовтні 1709 р.

гетьман І. Мазепа помер.

У квітні 1710 р. гетьманом було обрано Генерального писаря покійного гетьмана

Пилипа Орлика (1673-1742 р.). П. Орлик закінчив Віленський єзуїтський колегіум та

Києво-Могилянську академію. Вільно володів крім української, польської та латині –

давньогрецькою, болгарською, російською, арабською, німецькою, шведською,

церковнослов’янською мовами. Він є автором української Конституції, яка була першою

європейською конституцією, що забезпечувала непорушність трьох складових правового

суспільства: законодавчої (виборна Генеральна Рада), виконавчої (гетьман і старшина) й

судової влади. Гетьман у січні 1710 р. у Бахчисараї підписав угоду з ханом Девлет-Гіреєм

та в 1711 та 1713 р. здійснив 2 походи в Україну, які завершилися невдачею.

2. Наступ на автономні права України здійснювався різними шляхами. Підписуючи

договірні статті з Москвою, українські гетьмани під тиском царських можновладців або

переслідуючи власні корисні інтереси, поступово обмежували автономні права України.

На початку ХVIII ст. в Україні почав запроваджуватись губернський

адміністративний устрій та створювалися невластиві для України органи управління, де

домінуючу роль відігравали росіяни. У 1709 р. в Україну було призначено резидента

царського уряду – боярина Ізмайлова, наділеному повноваженнями контролю, проведення

слідства та суду.

За наказом Петра І гетьманську столицю було перенесено з Батурина до Глухова. За

часів гетьманування І.Скоропадського (1708-1722) більшість посад займають росіяни. В

інтересах Росії використовувався як людський, так і матеріальний потенціал України. Так

у 1716 р. 10 тис. козаків копали канал між Доном і Волгою, а в 1721 – 12 тис. рили

Ладозький канал.

В 1722 р. помер гетьман Скоропадський. Для управління Україною було утворено

Першу Малоросійську колегію (1722-1727). Таким чином, Москва вдалася до відвертого

порушення умов „Березневих статей”. В Україні утворилося двовладдя. Діяла козацька

Генеральна військова канцелярія і водночас Малоросійська колегія.

Президент Малоросійської колегії С.Вільямінов направив царю „Дванадцять

пунктів” про необхідність зміни державного устрою України. Боротьбу за автономію

очолив наказний гетьман Павло Полуботок. У червні 1723р. цар викликав Полуботка до

Петербургу, кинув його у в’язницю де той і помер. Були збільшені податки, полковники

українські замінювалися російськими офіцерами.

Деяке послаблення відбулося після смерті Петра І. У 1727 р. Верховна таємна рада

прийняла рішення про відновлення гетьманства. Цар призначив гетьманом України

миргородського полковника Д. Апостола (1727-1734). Нове призначення не принесло

відновлення автономії, а тільки деяке пом’якшення ситуації, про що свідчать так звані

„Рішительні статті” 1728 р., які юридично вже не визнавали Гетьманщину самостійним

суб’єктом. Д.Апостолу вдалося провести деякі реформи: проведена ревізія Поземельного

фонду, встановлений точний бюджет видатків центральної адміністрації, утворена

кодифікаційна комісія.

Після смерті Д. Апостола виборів гетьмана не відбулося. Владні повноваження

передавалися „Правлінню Гетьманського уряду” (1734-1750). Правління складалося з 3

росіян і 3 українців. Керував – князь Шаховський. Під час правління імператриці

Єлизавети Петрівни (1741-1761) ситуація змінилася на краще. У 1744 р. імператриця

здійснила візит на батьківщину свого чоловіка Олексія Розумовського. У Глухові козацька

старшина звернулася з проханням відновити гетьманство. Вибір імператрицею було

зроблено на користь брата Олексія – Кирила Розумовського. Останньому гетьману тоді

було 16 років. За нього територія України звільнялася від армійських постоїв.

Мешканцям дозволено вести вільну торгівлю збіжжям; поновлено Київську метрополію.

Розумовський повертає у Батурин столицю Гетьманщини. Відроджується шляхетський

стан, Литовські статути були покладені в основу судочинства, реформа якого проводилася

протягом 1760-1763 р. Гетьман скасував внутрішні мита та домагався дозволу на вільну

торгівлю українських купців за межами Російської імперії. Велику увагу він приділяв

розвитку освіти. У 1760р. було розроблено проект заснування Батуринського університету.

Ці наміри не входили в плани нової імператриці Катерини ІІ. У лютому 1764 року

вона змусила К. Розумовського підписати „добровільне” зречення гетьманства.

Імператриця віддала наказ: „Мала Росія, Ліфляндія і Фінляндія суть провінції, які

правляться дарованими їм привілеями. Порушувати ці привілеї зразу було б непристойно,

але й не можна вважати ці провінції чужими й поводитись з ними, як із чужими землями,

це була б дурниця. Ці провінції треба зручними способами привести до того, аби вони

обрусіли й перестали дивитись як вовки з лісу... Коли в Малоросії не буде гетьмана, то

треба намагатися, щоб і назва гетьманів щезла...”

У жовтні 1764 р. Генеральна військова канцелярія була замінена Другою

Малоросійською колегією, яку очолив генерал-фельдмаршал, граф Рум’янцев.

Розпочалася уніфікація губернського правління, Гетьманщину розділили на три

намісництва: Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, ліквідувавши її полковий устрій

(1781 р.). В 1783 р. козацькі війська були перетворені на полки російської кінноти. У тому

ж році українське селянство було остаточно закріпачено. Судова система була наближена

до загальноросійської. Водночас українська старшина в 1785 р. була зрівняна в правах з

російським дворянством. Отже, автономна держава Гетьманщина остаточно була

ліквідована царизмом.

Руйнація Гетьманщини нанесла великий удар по формуванню національної

самосвідомості українців. Єдиним острівцем залишалася Запорізька Січ. Наступ на

запорожців розпочався ще за часів Петра І. Так, у 1709 р. була зруйнована Чортомлицька

січ за те, що частина запорожців, на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнко, підтримала

виступ Мазепи. Запорожці у 1712 р. заснували Олешківську січ на території Кримського

ханства. Серед січовиків не було єдності. Значна їх кількість орієнтувалися на Росію. У

1733 р. запорожці отримали жалувану грамоту від імператриці Анни Іоанівни і через рік

заклали Нову Січ. Але існування Січі постійно дратувала царизм, але він змушений був

терпіти, адже козаки були вартовими південних кордонів імперії. Під час російсько-

турецької війни 1768-1774 р. Запорізьке Військо надало допомогу російській армії. В

операціях брало участь 11 тис. козаків. Про те, що вони воювали гідно, свідчать 17 золотих

медалей на Андріївській стрічці, наданих Катериною ІІ гетьману Калнишевському та

старшинам.

Закінчивши війну укладенням Кучук-Кайнарджинського миру, Росія вже не

потребувала військової підтримки з боку Запоріжжя. Використовуючи новий розклад сил у

ніч на 17 червня 1775 р. 100 тисячна армія вступила в Запоріжжя. Кошовий отаман Петро

Калнишевський вступив у переговори з генерал-поручником Петром Текелєм. Генерал

зачитав маніфест імператриці, де запорожці звинувачувались у тому, що заволоділи

багатьма землями для влаштування на них «собственного хлебопашества, в чем довольно

уже и преуспели… задумали составить из себя посреди Отечества область совершенно

независимую под собственным своим неистовым управлением».

В результаті останнього кошового отамана запорожців - П. Калнишевського було

заарештовано і відправлено на Соловки, де 31 жовтня 1803 р. він і помер у віці 113 р. Так

було покінчено з українським державотворенням в Гетьманщині та Запорізькій Січі.

3. У 1667 р. Росія та Польща підписали Андрусівське перемир’я, яке юридично

закріпило існування двох України – Лівобережної та Правобережної. У 1686 р. між ними

було підписано „Вічний мир”, який залишав Правобережну Україну за Польщею. У 1699 р.

польський сейм ухвалив рішення знищити правобережний козацький устрій.

Проти такої політики виступив Фастівський полковник С. Палій, який розпочав

боротьбу за визволення Правобережної України. Було звільнено Поділля, Волинь, Полісся.

Полковник звертався за допомогою до Москви. Складність полягала і у тому, що

Київщина, частина Волині та Поділля знаходилися під владою лівобережного гетьмана І.

Мазепи.

У 1704 р. за наказом Мазепи С. Палія було заарештовано і вислано до Тобольська.

Правовий статус Правобережної України було визначено системою міжнародних

договорів 1711-1714 рр. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави,

Османської імперії, Кримського ханства та Гетьманщини за Правобережну Україну

завершилася на користь Речі Посполитої.

За Польською державою було закріплено Галичину, Західне Поділля, Волинь,

більшу частину Київщини, Східне Поділля та Брацлавщина. Українська шляхта поступово

полонізувалася. Значний вплив мала уніатська церква. Бунтівничий дух зберігався лише

серед українського селянства та рядового козацтва. Розпочалися заворушення.