Лекции по истории Украины

Подождите немного. Документ загружается.

Ідеологією революційного руху в 20-ті роки став інтегральний націоналізм,

головним ідеологом якого був Д.Донцов. У 1920 р. у Празі засновується Українська

Військова Організація (УВО), що прагнула продовжити боротьбу з поляками. Командиром

її було обрано Євгена Коновальця. У 1929 р. представники УВО та “Української

націоналістичної молоді”, “Легіону українських націоналістів”, “Асоціації

націоналістичної молоді” зустрілися у Відні та заснували “Організацію українських

націоналістів” (ОУН).

ОУН була підпільною організацією. Вона видавала легальні та нелегальні газети і

журнали ("Розбудова нації", "Сурма", "Юнак"), дотримувалася військових методів

керівництва, мала жорстко централізовану структуру. Водночас ОУН не відмовлялася від

участі в політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Саме через них вона

сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Політична доктрина ОУН була сформульована в її програмних документах 1929 р.,

а в остаточному вигляді - у програмі, прийнятій її Великим збором у 1939 р. Вона

ґрунтувалася на пріоритеті інтересів української нації, яка проголошувалась абсолютною

цінністю, "найвищим типом людської спільноти". Метою організації було створення

української самостійної соборної держави. Форми державної влади мали відповідати

послідовним етапам державного будівництва. На етапі національної революції

передбачалося встановлення національної диктатури, покликаної здійснити невідкладні

заходи по закріпленню новоствореного режиму. Глава держави повинен був створити

законодавчі органи "на засаді представництва всіх організованих суспільних верств".

Виходячи із завдання створення української державності, ОУН закликала до

боротьби проти польського та радянського режимів, підготовки до національної революції

на всіх українських землях. Хоча спочатку частина керівництва ОУН не виключала

використання легальних, зокрема парламентських, методів боротьби.

ОУН намагалася стимулювати в українському суспільстві стан “постійного

революційного бродіння”, “постійний дух протесту проти властей”. Починаючи з 1930Rр.

ОУН організовує акції саботажу проти польського режиму, напади на державні установи,

терористичні акти. На початку 30-х років було здійснено більш як 60 замахів та вбивств.

Перша заповідь ОУН проголошувала: “Здобудеш Українську державу або загинеш у

боротьбі за неї”. Особливого розголосу набули замахи на польських посадових осіб.

Терористичні акти ОУН, зокрема вбивство міністра внутрішніх справ Польщі Б.

Перацького і директора української гімназії І. Бабія, викликали гостру реакцію в

національно-демократичному таборі. 13 липня 1934Rр. президія УНДО та Українська

парламентська репрезентація виступили із спільною заявою, в якій засуджувалися акції

ОУН, що “наносять необчисленні шкоди українській нації”. Близький до національної

демократії митрополит Андрій Шептицький також засудив “злочинну роботу українських

терористів, яку ведуть божевільні”. У свою чергу ОУН звинувачувала діячів національної

демократії в “нерозумінні справжніх шляхів визволення”, у ”свідомому чи несвідомому

інформуванні поліції”.

Назрівав внутрішній конфлікт в Організації українських націоналістів. Для ОУН

того часу були характерними догматизм та інертність в оцінці суспільно-політичної

ситуації в Україні. Ця обставина була однією з найважливіших причин постійних розколів

в організації та відходу від неї багатьох теоретиків українського націоналізму. ОУН не

мала масової підтримки серед населення до моменту окупації західних теренів України

спочатку більшовиками, а потім і фашистською Німеччиною. Особливо загострилась

міжорганізаційна боротьба після вбивства у 1938Rр. в Роттердамі агентом НКВС лідера

організації Є. Коновальця. Розходження виявилися між ветеранами – членами проводу

українських націоналістів, які здебільшого перебували в еміграції, і молоддю –

радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських

землях. Ці розходження стосувалися в основному тактики боротьби.

Молоді радикали (Бандера, Стецько, Шухевич) вимагали від лідерів проводу

відмовитися від орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), встановити

контакти із західними державами; віддати перевагу власне боротьбі на терені України;

застосувати радикальні методи влади. Члени проводу ОУН, люди старшого віку (Мельник,

Барановський, Сушко, Сціборський) схилялися в основному до більш поміркованих дій.

Порівняно з активним політичним життям Галичини, розмах руху на територіях, які

входили до складу Румунії, був слабшим. У 1929 р. на Буковині почала діяти

прокомуністична організація „Визволення”, основними ідеями якої були: приєднання до

Радянської України, одержавлення економіки, проведення аграрних перетворень. Масової

підтримки організація не мала. У 1927 р. була організована Українська національна партія,

керував якою В. Залозецький. Дана ліберальна партія виступала за легальні методи

боротьби і компроміс з урядом. У 1935 р. почала формуватися радикальна націоналістична

організація, своїми ідеями близька до поглядів ОУН. На її чолі стояли О.Забачинський, І.

Григорович, Д.RКвітковський. В 1938 р. після приходу до влади в Румунії військових

легальні політичні партії припинили своє існування.

Політичне життя Закарпаття було складним. Власне української партії тут спочатку

не було. Політичні течії були представлені москвофільством, русинством та

українофільством. Серед авторитетних організацій москвофілів було „Общество им.

Духновича”, яке підтримувалося урядами Польщі та Угорщини, незацікавленими в

консолідації закарпатських українців.

Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до того,

що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з її прибічників

були священиками, які з приходом чехів вважали за обачне приховати свої проугорські

симпатії під покровом локалізму. Ідея «створення» окремого народу з кількох сотень тисяч

людей виглядала слабко аргументованою, особливо з огляду на близьку спорідненість

закарпатців з українцями, що населяли східні схили Карпат. У результаті локалістський,

або русинський, варіант був найслабшим із усіх.

Найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала в середовищі

нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX ст., вона починалася

як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцнити зв'язок із селянами. В

міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, народній культурі, у традиціях

християнства східного обряду між населенням по обидва боки Карпат, а також із

посиленням українського національного руху в Галичині, народовці Закарпаття ставали

українофілами.

Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростання в

30-х рр. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлієм Бращайками

заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило конкуруюче Товариство

ім. Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції набула організація

українських скаутів «Пласт», що налічувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації

українських учителів входило близько 1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів

Закарпаття. Особливо палкими прибічниками українства стали гімназисти та студенти

університетів. Серед українців Закарпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні

та національні прагнення, створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного

представництва протягом майже всіх 30-х рр. Хоча більшість українофілів стали

прихильниками інтегрального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські

позиції.

Підсумовуючи, можна сказати, що політичний рух найбільш активним був на

території Польщі, хоча і на інших територіях українці об'єднувалися в політичні партії та

організації для відстоювання своїх національних інтересів.

У 1938 р. характер політичних процесів у Закарпатті круто змінився. Внаслідок

Мюнхенської угоди (29 – 30 вересня 1938 р.) західних держав з Гітлером почалося

розчленування Чехословаччини. Чехословацька проблема стала центральною у

європейській політиці. 10 жовтня 1938 р. Чехословаччина була проголошена федерацією

трьох народів: чехів, словаків та українців. Влада центрального уряду Праги стала

номінальною. 11Rжовтня 1938 р. Закарпаття одержало автономію. Автономну

адміністрацію краю спочатку очолив А.Бродій, але його уряд не дістав підтримки в

суспільстві. Новий крайовий кабінет очолив Августин Волошин – прихильник німецької

орієнтації. Активізувалися дипломатичні відносини з Німеччиною, у Хусті було відкрито

німецьке консульство.

З ініціативи Волошина у січні 1939 р. була утворена політична організація

закарпатського населення, яка стояла на платформі творення суверенної держави –

Українське національне об'єднання (УНО). На 13 лютого 1939р. було призначено вибори

до парламенту – Сейму Карпатської України. Вибори завершилися перемогою

прихильників суверенітету Закарпаття: за них віддали голоси майже 90R% всіх виборців,

які брали участь у голосуванні. Були створені й власні збройні сили – „Карпатська Січ”.

6 березня 1939 р. Німеччина окупувала Богемію і Моравію, давши дозвіл на

окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня угорська армія

розпочала бойові дії в районі Мукачева. А.Волошин надіслав телеграму до Німеччини, в

якій зазначалося, що самостійність проголошена під охороною „рейху”. Але очікуваної

підтримки карпатоукраїнці не отримали. 15 березня 1939 р. на засіданні Сейму було

проголошено самостійність Закарпатської України. Сейм ухвалив закон, за яким

Карпатська Україна проголошувалася незалежною державою, з державною мовою –

українською. Оголошувалося, що Карпатська Україна є республіка з президентом,

вибраним сеймом Карпатської України.

Президентом Карпатської України став Августин Волошин. Воєнізована

організація, створена для охорони краю – Карпатська Січ не змогла чинити вдалого опору.

Карпатська Україна до 20 березня 1939 р. була окупована Угорщиною. Волошин разом з

урядом був змушений емігрувати. Захищаючи Карпатську Україну, загинуло за різними

даними від 2 до 6,5 тис. чоловік.

Незважаючи на окупацію, яка знову прийшла на Закарпаття, проголошення

незалежної держави мало велике історичне значення. Воно продемонструвало непереборне

прагнення українського народу до створення власної держави.

Тема VІІ. УКРАЇНА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ТА ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ

1939-1945 рр.

План

1. Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя. Битва під Москвою та крах фашистського

плану блискавичної війни.

2. Визволення території України від загарбників. Внесок українського народу у розгром

фашистської Німеччини.

1. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без об‘яви війни, віроломно,

одностороннє відкинувши договір 1939 р. про ненапад, напала на Радянський Союз. Армія

вторгнення мала колосальну міць – 5,5 млн. чол., а всього – 8,5 млн. чол., близько 4300

танків і штурмових гармат, близько 5 тис. бойових літаків, 47200 гармат і мінометів. Їй

протистояли війська Червоної Армії, які в західних округах мали 2,9 млн. чол., майже 33

тис. гармат і мінометів, 14,2 тис. танків, 9,2 тис. літаків. А всього Червона армія і флот

мали 4,8 млн. чол. Отже зброї було більше у СРСР, та вона була дуже застарілою і значно

поступалася у якості зброї Німеччини. Особливо війська Німеччини переважали на

напрямах головних ударів. Та війська СРСР були розпорошені, а німецькі сконцентровані.

Для народів Радянського Союзу почалася Велика Вітчизняна війна. Вона йшла 1418 днів і

ночей.

Війна збоку фашистської Німеччини та її союзників (Фінляндії, Угорщини, Румунії)

носила особливий характер. Німецький нацизм намагався не тільки захопити територію

СРСР, але й скинути радянський суспільний лад. Радянський Союз повинен бути

розчленований і знищений. На його території повинно бути утворено 4 рейхскомісаріата –

німецькі провінції. Москву, Ленінград, Київ і ряд інших міст намагалися повністю

зруйнувати. Більшу частину слов‘ян в СРСР знищити, а невелику кількість перетворити на

рабів. Генеральний план «ОСТ» передбачав радикальні скорочення корінного населення на

окупованій території за допомогою насильницького переселення і голодної смерті. Згідно з

гітлерівською Директивою № 21 (План «Барбаросса»), прийнятою до дії у ставці фюрера

18 грудня 1940 р., німецькі війська повинні бути готовими розгромити війська СРСР в

блискавичній війні протягом 2-3 місяців. Щодо України, то в планах нацистів

передбачалося на її території утворити рейхскомісаріат «Україна», населення якої

передбачалося в більшій частині знищити і колонізувати за рахунок колоністів-німців з

Румунії, Болгарії та Югославії. Центрами германізації повинні були стати воєнні

поселення. У Крим передбачалося переселення німців з Південного Тіроля, а також німців

з-за Дністра. У 1942 р. Гітлер прийшов до остаточного рішення – зробити Крим новою

батьківщиною південних тірольців.

Отже збоку гітлерівської Німеччини це була війна загарбницькою, несправедливою.

Збоку СРСР ця війна була справедливою, загальнонародною, дійсно Вітчизняною. Для

українців ця війна теж була Великою і Вітчизняною, бо вирішувала долю всього

населення. Не Сталін і його режим, а Вітчизна і народ стояли на першому місці.

Від розбійницького нападу радянські війська несли жахливі втрати. Вже в перший

місяць війни безповоротні втрати налічували 1 млн. чол., з них 700 тисяч полонених. З

червня по грудень 1941 р. Радянська армія і флот втратили більше 3-х млн. чол., 20 тисяч

танків і САУ, 100 тисяч гармат, 10 тисяч літаків. Територія СРСР, зайнята вермахтом, була

понад 1,5 млн. кв. км, що втричі перевищувала територію Франції. У військах Червоної

армії було багато безладдя, паніки, невміння налагоджувати управління бойовими подіями.

Але війська в масі своїй стійко і героїчно оборонялись на всій території. Стійка оборона

усіх великих міст зривала план блискавичної війни.

Свій внесок зробило населення міст України. Героїчно оборонявся Київ, який

захищали війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала Кирпоноса. Все

населення столиці України стійко і мужньо боронило місто. Всього оборона тривала 73

дні. Німці втратили тут 100 тис. чол. 72 дні героїчно оборонялась Одеса. Біля її стін ворог

втратив понад 160 тис. чол. Героїчний Севастополь тримався 250 днів.

1 травня 1945 р. в наказі Верховного Головнокомандувача Й. Сталіна в числі

перших були названі міста-герої – Ленінград, Сталінград, Севастополь і Одеса. 8 травня

1965 р. було затверджено положення про міста-герої. А в 1979 р. Указом Президії

Верховної Ради СРСР міста-герої затверджені додатково такі – Москва, Київ, Керч,

Новоросійськ, Мінськ, Тула, Фортеця-герой – Брестська фортеця.

З перших днів війни керівництво СРСР вживає заходи щодо оборони держави. 29

червня 1941 р. ЦК ВКП(б) зробила заяву, що почалася Велика Вітчизняна війна. 30 червня

утворюється ДКО (Державний Комітет Оборони) для поєднання всієї влади. До нього

увійшли – Сталін, Берія, Мікоян, Ворошилов, Молотов, Маленков, Булганін,

Вознесенський. Це був надзвичайний орган керівництва державою. Його очолював Сталін.

Для керівництва Збройними силами СРСР у війні 23 червня 1941 р. утворено

Ставку Верховного головнокомандування. До нього входили – Тимошенко (голова),

Ворошилов, Молотов, Сталін, Жуков, Будьонний, Кузнєцов. З 10 липня 1941 р. її очолив

Сталін. Велике значення мала Директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., яка

ставила першочергові завдання перед партійним і радянським органом влади.

Про початок війни заяву зробив Міністр іноземних справ В. Молотов. Й. Сталін був

у розпачі, хоча в перші дні він приймав багато керівників. Лише 3 липня 1941 р. Сталін

зробив власну заяву про війну.

24 червня 1941 р. було утворено раду по евакуації (Каганович – голова, Косигін,

Шверник, Шапошников, Круглов, Попков, Дубровин, Кирпичников). Але порядок

евакуації визначав інший документ – Постанова РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 27 червня

1941 р.

Першочергово вивозились промислові цінності, кваліфіковані робітники, цінне

обладнання та сировина. З України було вивезено 550 великих підприємств на Схід

держави. Вивозилось також майно колгоспів і радгоспів, техніку, скот. Вивозились

навчальні, наукові і культурні заклади, музеї. Всього на Схід у 2-й пол.. 1941 р. було

вивезено 2,5 тис. промислових підприємств. Пуском заводів і фабрик керував талановитий

економіст, заступник Голови РНК СРСР, Голова Держплану СРСР Н.Д. Вознесенський.

Ця операція за масштабом не мала рівних у світі і за оцінкою радянського

полководця Г. Жукова прирівнювалась до перемоги великої стратегічної операції.

Та все ж СРСР став перед реальною катастрофою. В чому ж причини великих

поразок і невдач на першому етапі війни у 2-й пол.. 1941 р.?

По-перше – це прорахунок державного і воєнного керівництва, перш за все Й.

Сталіна в оцінці воєнно-стратегічної обстановки перед війною. Не передбачили напрями

основних ударів ворога. Сталін більше довіряв Гітлеру ніж радянським розвідникам про

підготовку Німеччини до нападу на СРСР.

По-друге – масові репресії проти командних кадрів Червоної армії у 30-ті роки дуже

підірвали міць воєнного керівництва. Майже 80% верхнього керівного складу Червоної

армії було знищено. З цього приводу полководець війни маршал Василевський

стверджував, що без 1937 р. (це початок масових і жахливих репресій) не було б і війни.

По-третє – переважна частина бойової техніки (на 70-80%) була застарілою.

По-четверте – масові репресії в суспільстві в цілому, насильницька колективізація

спричинили занепад морально-політичного духу серед значної кількості населення,

спонукали масовий колабораціонізм (перехід на сторону ворога), особливо в західних

областях України, дезертирство і здача у полон. Це мільйони людей.

2. Основними і великими битвами Великої Вітчизняної війни були: під Москвою,

Сталінградська, Курсько-Орловська, за Дніпро, Білоруська, Корсунь-Шевченківська, це ті,

що були на території СРСР. Далі – битви за визволення народів Східної Європи.

Битва під Москвою (з 5 грудня 1941 до початку лютого 1942 р.) була першою

великою наступальною операцією Червоної армії, в результаті якої ворога було відкинуто

на 100-250 км. від Москви. Війська під керівництвом І.Конєва і С.Тимошенка при

загальному керівництві Г. Жукова вперше нанесли стратегічну поразку німецьким

військам. Втрати німців – 615 тис. чол., втрати радянських військ – 926 тис. чол. Та все ж

план «бліцкригу» був остаточно зірваний. Радянські війська зробили те, чого не могли

зробити війська Англії і Франції. Тепер тільки Радянський Союз став вирішальним

фактором Другої світової війни. Ця перемога мала велике значення для всіх народів СРСР,

бо вселяла надію на остаточну перемогу над ворогом. Вона значно посилила морально-

політичний стан населення СРСР. Значно зросла довіра міжнародної спільноти і поклала

початок реального зміцнення антигітлерівської коаліції. Уряди Англії і США остаточно

перейшли на шлях допомоги Радянському Союзу в боротьбі з фашистською Німеччиною.

Після переможної битви під Москвою Червона армія зазнала ще дві великі поразки

– під Харковом і в Керчі (травень 1942 р.) Поразка в битві за Харків призвела до втрати

140 тис. вбитих та полонених, поразка в Криму – 170 тис. чол. Червоній армії знов треба

було відновлювати свої сили. Німці перехопили стратегічну ініціативу і відновили наступ

на Сталінград. Становище для радянських військ знову стало критичним. В цих умовах

з‘явився наказ Наркому оброни Й. Сталіна № 227, в якому була сформульована вимога «Ні

кроку назад!». Так з‘явились заградзагіни і штрафбати. Ці вкрай жорстокі заходи були

направлені на те, щоб будь-якою ціною зупинити відступаючі радянські війська. Це був

цілком виправданий крок, хоч і жахливий за наслідками.

Другою великою битвою була битва за Сталінград, який мав стратегічне

розташування, бо поєднував Кавказ з нафтою, з державою. Лише в листопаді 1942 р.

радянські війська під командуванням М.Ватутіна, К. Рокосовського і А.Єрьоменка при

загальнім керівництві Г. Жукова і О. Василевського почали контрнаступ проти німецьких

військ і завдали їм страшенної поразки. До початку лютого 1943 р. війська Німеччини під

Сталінградом були вщент розгромлені. Вони втратили убитими і пораненими понад 800

тис. чол. Загальні втрати радянських військ – 1,2 млн. чол. Генерал-фельдмаршал Паулюс

здався у полон, а з ним і 91 тис. солдатів та 24 генерала. Розвиваючи наступ, 18 грудня

радянські війська звільнили перший населений пункт на території України – село Півнівку

Луганської області.

Розгром німецько-фашистських військ під Сталінградом викликав глибоку кризу

серед фашистської коаліції держав. Італія, Румунія, Угорщина були готові вести

переговори з СРСР про сепаратний мир. Турція – за нейтралітет. Перемога під

Сталінградом поклала початок корінного перелому у Великій Вітчизняній війні. Червона

армія перехопила стратегічну ініціативу і вже утримувала її до кінця війни. Вона вже

показала перевагу радянського воєнного мистецтва над німецьким. Вона викликала

морально-політичне піднесення всього радянського народу, дала поштовх до активізації

сил Опору в Європі і партизанського руху в СРСР. Активізувала свою патріотичну

діяльність російська православна церква.

Навесні і влітку німецькі війська готувались до реваншу за Сталінград. Радянські

війська готувались закріпити свій успіх. В цих умовах виключно велике значення мала

Курська битва. Концентрація військ з обох сторін була величезна. З 5 липня по 23 серпня

1943 р. ця битва теж закінчилась перемогою військ Червоної армії. Втрати радянських

військ (загальні) перевищували втрати німців майже в 3,5 рази і дорівнювали 860 тис.

вбитих і поранених. Перевага в якості техніки (танків і артилерії) німців була подолана

кількістю техніки радянських військ, швидкістю відновлення резервів, виключною

самовідданістю і героїзмом солдат і офіцерів.

Німецькі війська після битви перейшли до стратегічної оброни на всьому Східному

фронті. Союзники Німеччини почали шукати шлях до виходу з війни. Союзники СРСР –

Англія і США погодились на відкриття другого фронту проти Німеччини. Вони почали

розглядати конкретні плани його проведення. Це питання вирішила Тегеранська

конференція голів трьох держав (28 листопада – 1 грудня 1943 р.).

Після Курської битви почалося широкомасштабне звільнення України. Радянські

війська, завдавши контрудару, вже у серпні 1943 р. звільнили від ворога Харків і весь

Донбас. Виключно значення мала битва за Дніпро і визволення Києва. Ця битва мала два

етапи: 1) Чернігівська-Полтавська наступальна операція (26.08. – 30.09. – 1943 р.) –

визволяла Лівобережну Україну і 2) Київська стратегічна операція (12.10. – 23.12. – 1943

р.) – розгром київського угрупування німців і захват правого берега Дніпра. Ці операції

провели війська трьох фронтів – Центрального (К. Рокосовський), Воронезького (М.

Ватутін), Степового (І. Конєв). Координував фронти Г. Жуков.

6 листопаду 1943 р. військами 1-го Українського фронту під командуванням

генерала Ватутіна було визволено столицю України – Київ. Перемога далася дуже великою

ціною. У Чернігівсько-Полтавській операції радянські війська втратили близько 430 тис.

чол. вбитими і пораненими. В Київській операції – понад 400 тис. чол. вбитими і

пораненими. Тут проявились всі хиби радянського командування – не жаліти солдат і

добувати перемогу будь-якою ціною, бо цього вимагав Верховний Головнокомандувач

Сталін. Проте німці теж понесли великі втрати і найважливіше – вони втратили дуже

важливий стратегічний плацдарм, що призвело до швидкого визволення Правобережної

України у 1944 р.

Дуже важливе значення мала Білоруська операція «Багратіон» (23.06. – 29.08.1944

р.) без якої визволення всієї України у 1944 р. було б неможливе.

На території України ще були Корсунь-Шевченківська операція (лютий-березень

1944 р.), в результаті звільнено Правобережжя, Ясько-Кишинівська (серпень 1944 р.) та

Карпато-Ужгородська, внаслідок якої в жовтні 1944 р. вся територія України була

визволена від окупантів

Отже, український народ зробив вагомий внесок в розгром німецько-фашистських

окупантів. В лавах Червоної армії воювало 6 млн. українців. Понад 2 тисячі українців

стали Героями Радянського Союзу. З 15-ти фронтів, що діяли в період війни – більше

половини очолювали маршали і генерали – українці за походженням. У тилу німецьких

військ на території України діяло понад 60 партизанських об‘єднань, понад 2 тисячі

загонів і груп.

Тема УШ. РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ЧАСИ ВІДНОВЛЕННЯ НАРОДНОГО

ГОСПОДАРСТВА,РЕФОРМУВАННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ ТА ІІ КРАХУ /І946-

І99І рр./

План

1. Труднощі та уcпіхи відбудови народного господарства УРСР у післявоєнний період.

Суспільно-політичне життя в 1945-1953рр.

2. Проблеми і протиріччя розвитку УРСР під час перебудови

І985-І99І рр. Виникнення нових політичних партій та рухів.

1. Приступаючи до розгляду першого питання, треба мати на увазі, що після

Другої світової війни відбулися територіальні зміни в Україні. За Договором між СРСР

та Чехословаччиною від 29 червня 1945 р. Закарпатська Україна возз'єдналася з

Україною у складі СРСР. Уперше майже всі етнічні українські землі об'єдналися в одній

державі. Поза межами України залишалися Посяння, Лемківщина і Холмщина, які

Сталін у 1944 р. віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін

населенням: із України в Польщу переселився майже 1 млн. чол., переважно поляків, із

Польщі в Україну - 520 тис. українців. У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив

операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців /140 тис. чол./ з українських ет-

нічних земель, що опинилися в межах Польщі. Ставилася мета: асимілювати українців

та ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

19 лютого 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання

України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу

УРСР. Цим і завершився процес формування сучасної території України. Юридичний

акт лише підтвердив фактично існуючу ситуацію. Територіальні зміни в Україні, що

відбулися напередодні і після Другої світової війни, мали такі наслідки:

- остаточно визначились кордони республіки, які одержали юридичне визнання

світовим співтовариством;

- збільшилася територія УРСР та її демографічний потенціал;

- об'єднання українських земель відбулося у складі однієї держави;

- завершилося формування державної території.

На міжнародній арені Україна активізує свою діяльність. Ще у 1944 р. в УРСР було

відновлено Народний комісаріат закордонних справ на чолі з Д.Мануїльським. 25 квітня

1945 р. в Сан-Франциско було прийнято рішення про утворення Організації Об'єднаних

Націй /ООН/, а 24 жовтня 1945 р. ратифіковано її Статут. Серед країн-засновниць ООН

була й Україна. Прийняття України до ООН було результатом визнання її внеску в розгром

фашизму, свідчило про зростання її міжнародного авторитету. Слід назвати і такі фактори,

як наміри з боку Сталіна створити ілюзію її державності, заспокоїти національно-

визвольні сили, забезпечити більшу кількість голосів в ООН. Формально за Україною

визнавалося право на самостійні міжнародні відносини (Україна співробітничала в різних

міжнародних організаціях), але фактично власної зовнішньої політики вона не мала.

Монополія на зовнішню політику належала ЦК ВКП/б/ і, особисто, Сталіну. Але сам факт

вступу України до ООН мав велике історичне значення - вивів її на світову арену, сприяв

включенню у світову політику.

Перемога над нацистською Німеччиною породила великі сподівання на майбутнє

поліпшення життя. На той час найважливішим завданням було вижити і загоїти рани

війни. За роки війни було втрачено понад 7 млн. чол., 2,4 млн. було силоміць вивезено до

Німеччини, де багато з них загинуло. 10 млн. чол. втратили притулок. Прямі збитки,

завдані господарству республіки, становили 285 млрд. крб. Промисловий потенціал УРСР

становив 26% проти рівня 1940 р.

Відбудова господарства починається відразу після визволення українських земель.

У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла четвертий п'ятирічний план /1946-1950

рр./ відбудови народного господарства, що передбачав перевищення довоєнного обсягу

виробництва. В Україні планувалося доведення на кінець п'ятирічки валової промислової

продукції до 113% проти 1940 р. Важливою проблемою відбудови були

капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів СРСР, який не став учасником

плану Маршалла. Поставки за рахунок репарацій із Німеччини, допомога з-за кордону

були незначними. Основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Відбудова

господарства розпочалася з важкої промисловості. При цьому уряд керувався політичними

мотивами: створити воєнно-промисловий комплекс, який би служив гарантом оборони

країни, базою перемоги соціалізму над капіталізмом. В Україні за декілька років були

відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес /пуск відбувся у 1947 р./, металургійні заводи.

Розвиток важкої промисловості відбувався за рахунок легкої, сільського господарства,

науки і культури, які фінансувалися за залишковим принципом. Посилилися диспропорції

в розвитку промисловості на користь галузей воєнно-промислового комплексу.

Підприємства працювали за старими технологіями, досягнення науково-технічного

прогресу впроваджувалися вкрай повільно. Цим й було обумовлено технічне відставання

СРСР від Заходу. Водночас не слід забувати героїзм народу, його ентузіазм у прагненні

найскоріше відбудувати зруйноване. У 1950р. важка промисловість перевершила, а легка -

ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна зайняла традиційне місце паливно-

металургійної бази СРСР.

У сільському господарстві відбудова проходила у надзвичайно складних умовах,

тому що скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки. Важким

залишалося становище селян - мізерна оплата праці, високі податки на підсобні

господарства, селяни не мали паспортів, не отримували пенсій тощо. Ситуацію ускладнила

посуха 1946 р. і голод взимку І946-І947 рр., від якого в Україні померло понад 800 тис.

чол. Але головною причиною голоду стала не посуха, а позиція держави і ВКП/б/:

непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва

великим обсягами вивозились за кордон. На неодноразові звертання першого секретаря ЦК

КП/б/У М.Хрущова допомогти Україні продовольством під час голоду, Й.Сталін

відповідав: "Ти м'якотілий! Тебе обдурюють...Вони хочуть, щоб ми витратили наші

державні запаси". Капіталовкладення у с/г складали лише 7% загального обсягу.

Здійснювалася і політика "ножиць цін" стосовно с/г. Державні заготівельні ціни

залишалися на рівні 1928 р., хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів. На

кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня. Так, врожайність

зернових становила лише 82% від рівня 1940 р. З метою зміцнення фінансів (скорочення

грошової маси, випущеної в роки війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу,

хоча в цілому вона не підвищила добробут населення.

В Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Її

основні напрямки: насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною

партією. Чисельність комуністів тут зростала не за рахунок місцевого населення, якому не

довіряла радянська влада, а за рахунок вихідців з Росії та Східної України. Проти жителів

розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР,

розгорталася боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму. 1950 рік

в західних землях став роком суцільної колективізації. Оскільки тут більшість населення

складали селяни, тому і опір радянській владі набув всенародного характеру. Водночас не

слід забувати і про позитивні моменти перетворень у цих регіонах. Здійснювалася

індустріалізація, модернізація економіки, в галузі освіти забезпечувалася обов'язкова

початкова освіта, відкриття нових вузів, хоча при цьому викладання велося російською

мовою.

Населення в цілому вороже ставилося до комуністичного режиму і чинило опір,

який очолювали греко-католицька церква та ОУН-УПА. У 1946 р. на Львівському

церковному соборі було проголошено скасування Брестської унії і, відповідно, ліквідація

уніатської церкви. Боротьба ж з ОУН-УПА виявилася кровопролитною і тривала до сер.

50-х рр. ОУН-УПА вбачала головні цілі в боротьбі проти сталінського режиму та

створення незалежної української держави, користувалася підтримкою місцевого

населення. Лише за зв'язок з УПА у 1946-1988 рр. до Сибіру було вислано 500 тис.

західних українців. Діяльність УПА почала занепадати після загибелі у 1950 р. її

командувача Р.Шухевича. Але і після цього опір тоталітарному режиму не припинявся,

набув інших форм.

Суспільно-політичне життя в Україні у перші повоєнні роки майже нічим не

відрізнялося від тих процесів, що відбувалися в СРСР. Утвердився режим одноосібної

влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення

самостійної політики, і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України

/першими секретарями ЦК КП/б/У були М.Хрущов /І943-І946рр. та І948-І949рр./,

Л.Каганович /1947р./, А.Мельников /І950-І953рр./, О.Кириченко /І953-І957рр./ (останній

був вперше обраний на цю посаду як українець за національністю); усі вони слухняно

проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися

перестановкою кадрів або репресіями. Відсутність демократії і свобод громадян,

зловживання владою, посилення масових репресії - ці прояви бути типовими на той час. В

Україні пік репресій припав на 1947 р., коли ЦК КП/б/У очолював найближчий соратник

Сталіна - І.Каганович.

З І946-І947рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКК/б/ А.Жданова почалася

ідеологічна кампанія "по наведенню порядку" в галузі науки, культури, літератури і

мистецтва. Метою "ждановщини" в Україні було придушення національно-визвольного

руху, будь-яких проявів української самостійницької ідеї. Українські діячі культури

звинувачувалися "в перекрученні історії та націоналізмі". Відповідно до рішень у Москві,

ЦК КП/б/У ухвалив низку постанов "Про перекручення і помилки у висвітленні історії

української літератури", "Про журнал "Вітчизна" та інші. Здійснювалися кампанії проти

видатних українських митців - Ю.Яновського /головного редактора журналу "Вітчизна",

М.Рильського, А.Малишка, розпочалися гоніння на В.Сосюру за вірш "Любіть Україну"

/1951р./, композитора К.Данькевича за оперу “Богдан Хмельницький". Українцям ще раз

нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної

культури. Таким чином, історичний розвиток України в І945-І953 рр. відбувався в умовах

посилення сталінського тоталітарного режиму.

2. Вивчаючи друге питання, слід виходити з того, що і в період перебудови Україна

залишалася бути складовою частиною Радянського Союзу. Усі процеси, які відбувалися в

ньому, були характерні й щодо нашої республіки.

Після періоду "застою", коли у березні 1985р. новим генеральним секретарем ЦК

КПРС було обрано М.Горбачова, почалася перебудова, яку можна розділити на такі

періоди: І985-І988 рр. - період розробки концепції перебудови і здійснення перших

економічних реформ, визрівання політичного курсу перебудови. І988-І99І рр. - період

активних політичних перетворень під гаслом побудови демократичного, гуманного

соціалізму.

Економічні реформи проходили за наступними етапами. 27 квітня 1985р. програма

прискорення соціально-економічного розвитку передбачала до 2000 року створити

виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади,

вирішити традиційні проблеми - продовольчі, житлові, забезпечити населення товарами

повсякденного вжитку. Але ця програма виявилася утопічною. Без глибокої перебудови

всього господарського механізму не можна було здійснити прискорення.

Реформа 1987 р. передбачала самостійність, самоокупність і самофінансування

підприємств, поширення кооперативного руху. Це надавало можливість переводити

підприємства на госпрозрахунок, сприяння впровадженню науково-технічного прогресу

тощо. Але і ця реформа була непослідовною, зазнала провалу. Різке підвищення цін,

розростання “тіньової” економіки викликали страйки серед шахтарів (1989 р.) Почалося

скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний доход України скоротився на

1,5%. Виникає інфляція.

Рішення XIX партійної конференції /червень 1988р./ були спрямовані на

кардинальне реформування політичної системи. Демократизація та гласність в деякій мірі

сприяли відродженню суспільно-політичної думки, прискорювалися процеси

десталінізації. Керівництво України на чолі з першим секретарем ЦК КПУ В.Щербицьким

(керівник з 1972 р.), погоджуючись з курсом на перебудову, продовжувало нехтувати

інтересами народу, не стало на шлях національного відродження й захисту суверенітету

республіки.

Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25

на 26 квітня 1986р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного

опромінювання тисяч людей. Ця аварія обумовила активізацію суспільного руху проти

існуючого режиму, проти Компартії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС,

замовчувала страшні масштаби та наслідки катастрофи. Основний тягар роботи по

ліквідації наслідків аварії взяла на себе Україна.

Бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних

процесів. Суспільно-політичний рух в Україні в період перебудови мав одночасно

демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 рр. цей рух проявлявся

в основному в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Із

забуття поверталися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В. Винниченка, з’явилися

спроби заповнити "білі плями" історії /голодомор І932-І933 рр./. Відбувається реабілітація

жертв сталінських репресій. В цей час виникають неформальні організації" - Український

культурологічний клуб, Товариство "Меморіал", Українська Гельсінська Спілка

/сформувалася на базі УГГ/, Товариство української мови їм. Т.Шевченка, студентська

організація “Громада” тощо. У вересні 1989 р. була створена масова політична організація

"Народний рух Украйни” на чолі з І.Драчем, головною метою якої оголошено вихід

України з СРСР, відновлення української державності. Рух відігравав надзвичайно