Курсовая работа - Політичний портрет Юстиніана

Подождите немного. Документ загружается.

візантійцям (ромеям) довелося евакуюватися з Равенни, вплив візантійської

культури ще декілька століть позначався на її північному сусіді — Венеції.

В кінці 550-х рр. Імперії довелося в черговий раз зіткнутися з серйозними

небезпеками на Балканах. У 558 р. вперше у візантійських кордонах на Дунаї

з'явилися авари. Видно, сили аварського каганата були досить обмежені,

оскільки замість негайних військових дій вони вважали за краще відправити

посольство до Константинополя. Посли аварського кагана Баяна випросили у

Юстиніана дозволу розселити свій народ в межах візантійських кордонів при

умові захисту Імперії від нашестя інших варварів — таких же кочових орд, як і

самі авари, — які продовжували свій рух по Євразії, рухаючись на захід зі

своєрідного «етнічного вулкана», епіцентр якого знаходився, ймовірно, на

території північного Китаю.

Не встигла Імперія домовитися з аварами, як через рік, в 559 р., у її

кордонів опинилися болгари і слов'яни. Болгарський хан Заберган захопив всю

Фракію і опинився біля стін Константинополя. Захист столиці очолив

Велізарій, і штурм чудово укріпленого міста виявився кочівникам не під силу.

Після безуспішного штурму болгари і слов'яни потрапили у влаштовану їм

візантійською армією пастку, проте Юстиніан вирішив їх великодушно

пощадити, — ймовірно, щоб уникнути капризного повороту військового успіху.

Цього разу небезпека минула. З найсерйознішими проблемами слов'янського

нашестя і розселення їх на Балканах Імперія зіткнулася в VII ст., кризовому для

неї в усіх відношеннях. Але вже тут виявилася вся вразливість візантійської

могутності: Юстиніан вів звитяжні війни в північній Африці і Іспанії, а в цей

час серце Імперії — Константинополь — могло наразитися на смертельну

небезпеку. Це було пов'язано як з його вразливим географічним положенням,

так і з демографічним натиском і міграціями кочових народів. Імперія не була

стабільною, це змушувало її правителів, політичну еліту і народ знаходитися в

стані постійної концентрації сил, що дозволило державі прожити більше

тисячоліття.

У 562 р. Імперія уклала мир з Персією на 50 років, який завершив епоху

тривалих конфліктів, які почалися в 540 р., коли персидський цар Хосров

Ануширван скористався проблемами Юстиніана на Заході і порушив «вічний

мир» 532 р. У 540 р. Персія захопила Сірію і розорила Антіохію, проте завдяки

втручанню того ж Велізарія Імперії вдалося повернути втрачену провінцію.

Конфлікт так чи інакше тягнувся до початку 560-х рр., коли обидві сторони вже

втратили здатність його продовжувати. Завдяки історику Менандру ми знаємо

подробиці переговорів і мирного договору 562 р. Візантія знов брала на себе

зобов'язання платити Персії серйозну щорічну данину. При цьому Юстиніан

добився у Хосрова релігійної терпимості для персидських християн, хоч і із

забороною на подальшу християнську місію в його країні. Що було дуже

важливо для візантійців, так ця згода персів очистити Лазіку — область на

південному сході чорноморського узбережжя. Таким чином Персія

позбавлялася права брати участь в політичних і торгівельних справах Візантії

на Чорному морі.

Підводячи загальні підсумки всій зовнішній політиці Юстиніана, треба

наголосити, що його нескінченні і напружені війни, що в результаті не

відповідали його сподіванням і планам, згубно відобразилися на загальному

стані держави. Перш за все ці гігантські кампанії вимагали величезних

грошових коштів.

З погляду римської ідеології Юстиніана його західні війни зрозумілі і

природні. Але з погляду дійсних інтересів країни вони повинні бути визнані

непотрібними і шкідливими. Відмінність між Сходом і Заходом в VI столітті

була вже настільки велика, що сама ідея приєднання Заходу до східної імперії

була анахронізмом; міцного злиття бути вже не могло. Утримати завойовані

країни можна було лише силою; але на це, як було зазначено вже вище, не було

у імперії ні сил, ні грошей. Захоплений своїми нездійсненними мріями,

Юстиніан не розумів значення східної межі і східних провінцій, де знаходився

справжній життєвий інтерес Візантії. Західні походи, будучи результатом

однієї, особистої волі імператора, не могли мати міцних результатів, і план

відновити єдину Римську імперію помер з Юстиніаном. Завдяки ж його

загальній зовнішній політиці імперія повинна була пережити важку внутрішню

господарську кризу.

Політика Юстиніана в галузі культури, освіти і права

Світову популярність здобув Юстиніан завдяки своїй законодавчій

діяльності, яка вражає широтою розмаху. У 528 р. було покладено початок

грандіозній роботі, що увічнила ім'я Юстиніана, — почалися праці по

кодифікуванню римського права. «Імператор, — вважав він, — повинен бути не

тільки прикрашений зброєю, але і озброєний законами, щоб бути в змозі

управляти як у військовий, так і в мирний час; він повинен бути як твердим

захисником права, так і тріумфатором над переможеними ворогами». У

Римській імперії законодавство складалося як із законів (leges), що видавалися

імператорами, так і з республіканського права, розробленого юристами

класичного періоду. Воно називалося стародавнім правом (jus vetus або jus

antiquum). Закони не підлягали відміні (так це буде і в канонічному праві, тобто

церковному законодавстві), проте нові закони цілком могли позбавляти сили

попередні. Це створювало великі труднощі в застосуванні законів. Ще до

Юстиніана було укладено три кодекси, тобто збірки, римського права — Codex

Gregorianus, Codex Hermogenianus і Codex Theodosianus. У лютому 528 р. в

Константинополі почала діяти комісія з десяти юристів на чолі з Трібоніаном і

Феофілом, які повинні були переглянути вказані кодекси, а також закони, що

вийшли після їх укладання, і створити із всього цього законодавчого масиву

єдину збірку. У квітні 529 р. був випущений в світло кодекс Юстиніана (Codex

Justinianus), що став обов'язковою збіркою законів для всієї Імперії.

У 530 р. тим же Трібоніаном була створена комісія по обробці

«стародавнього права». За короткий час юристи Юстиніана прочитали і

переглянули близько двох тисяч книг і більше трьох мільйонів рядків. В

результаті цієї роботи в 533 р. вони опублікували звід, який одержав назву

дигест (Digesta) або пандект (Pandectae). Крім законодавчого значення ця збірка

мала ще одне — в ньому збереглася величезна кількість висловів і текстів

великих римських юристів, які інакше могли б не дійти до нас. У дигестах

думки багатьох з них набували сили закону. У тому ж 533 р. були видані

інституції (Institutiones) в чотирьох книгах, які служили навчальним посібником

з кодексу і дигест. Формально вони були посібником з цивільного права і

призначалися для студентів, але по суті були коротким керівництвом по всьому

римському праву, що діяло в епоху Юстиніана.

Після всієї цієї грандіозної роботи з'явилася потреба в перегляді кодексу

Юстиніана, виконаного все-таки нашвидкуруч. У 534 р. вийшло друге видання

кодексу, що враховувало законотворчу діяльність передуючих років. Проте і

після цього імператор продовжував видавати безліч законів, що називалися

novellae leges — новими законами, або стисло новелами. Цікаво, що якщо вся

попередня каталогізація римського права була зроблена Юстиніаном латиною,

то новели видавалися грецькою, тобто мовою більшості населення Імперії, яка

поступово витісняла офіційну мову держави навіть в сферах законодавства,

державного управління і військової служби.

Всі чотири частини юстиніанового законодавства: кодекс, дигести,

інституції і новели, були єдиним цілим — зведення римського права, що діяло в

епоху ранньої Візантійської імперії. У XII в. у Західній Європі почалося

відродження інтересу до римського права, так звана рецепція римського права.

І це відбувалося саме на основі грандіозної законотворчості Юстиніана, яка у

європейських юристів одержала назву Зведення цивільного права — Corpus

Juris Civilis. Отже, крім великої ролі у власне візантійському законодавстві,

юристи Юстиніана зберегли для нащадків римське право: велика частина

всього, що про нього відомо, дійшло до нас і збереглося завдяки саме їм.

У своїй діяльності Юстиніан не розділяв закони на світські й церковні, й

тому до Кодексу законів імперії він вмістив, зокрема, закон про обов’язкове та

загальне святкування Різдва Христового, Хрещення Господнього, Воскресіння,

Благовіщення Пресвятої Богородиці, а також статтю про так звану Пентархію

— розподіл всесвітнього християнства на п’ять патріархій — Римську,

Константинопольську, Александрійську та Антиохійську. Варто зауважити, що

саме Юстиніан першим титулував константинопольського патріарха як

«Вселенського патріарха».

Iмператор був щиро переконаний, що він є першим авторитетом

богослов’я у всесвіті й постійно вів боротьбу з язичниками (людьми, які не

прийняли християнства) та з єретиками (зауважимо, що в VI ст. християни все

ще дискутували догматичні питання віри). Імператор оприлюднив указ, згідно з

яким язичники та єретики практично позбавлялися громадянських прав — не

допускалися на державну службу, позбавлялися майна й права сповідувати

свою віру. Одним із найважливіших історичних звершень Юстиніана була

розробка православно-державної (або державно-православної) ідеології. I хоча

справами церкви займалися й попередні імператори (Костянтин Великий,

Феодосій Великий та інші), саме Юстиніан I розробив принцип «симфонії»

(«згода», «співзвуччя», союз) двох влад — державної та церковної. За

прикладом своїх попередників на троні, Юстиніан зізвав 553 року П’ятий

Вселенський собор, який засудив єресi того часу. Юстиніан вважав, що хоча

рішення єпископів Собору самі по собі дійсні, вони стають ще більш дійсними

завдяки присутності й схваленню імператора. В усіх церковних суперечках того

часу остаточне рішення приймав саме імператор, а не зібрання єпископів.

Юстиніан не лише складав едикти такого роду, а й вживав найжорсткіших

заходів до тих, хто їх не визнавав. Власне, він діяв за принципом старого — ще

дохристиянського — римського законодавства, згідно з яким усе те, що

завгодно імператорові, завжди має силу закону. I хоча Юстиніан любив

посилатися на Святе Письмо, на канони, на святих отців, він завжди робив

лише те, що сам вважав за потрібне й корисне, бо був щиро впевнений у повній

відповідальності імператора за церковні справи. У преамбулі до одного зі своїх

законів Юстиніан говорить: «Що ж є більш великого, більш святого, ніж

імператорська величність?!» У іншому місці він пише: «Немає нічого

недоступного для нагляду царю, який прийняв від Бога загальне піклування про

всіх людей. Iмператору личить верховне піклування про церкви й турбота про

спасіння підданих. Iмператор — охоронець канонів і Божественних Законів. Він

через Собор і священиків затверджує Праву віру». Юстиніан, однак, не був аж

таким оригіналом — ще Костянтин Великий (IV ст.) називав себе

«сослужителем єпископів» і головував на Першому Вселенському соборі, який

сам і зізвав.

Слід віддати справедливість Юстиніану — його церковні закони

стосуються всіх сторін церковного життя. У них говориться не лише про

віровчення, а й про богослужіння. Імператор привласнює собі виключне право

тлумачити старовинні церковні правила, створювати нові канонічні норми.

Наприклад, він уперше вводить у Вселенській Церкві правило целібату

(безшлюбності) єпископів. За участі Юстиніана був також сформульований

принцип «Пентархії» — вчення про божественне встановлення п’яти («Пента»)

помісних церков у межах християнської імперії. (Сьогодні таких церков 14 — у

різних державах.)

Відображаючи багатобічну діяльність Юстиніана, яка дивувала навіть

його сучасників, епоха між 518 і 610 роками дала величезний спадок в різних

галузях освіти і літератури. Імператор сам пробував займатися літературною

творчістю у області догматизму і гімнографії. Цей час дав багато істориків,

яких заходи Юстиніана забезпечили багатим матеріалом. Юстиніан мав

спеціального історика свого часу в особі Прокопія Кессарійського, що

намалював в своїх творах дуже повну картину його правління. Будучи юристом

за освітою, Прокопій був призначений секретарем до відомого полководця

Велізарія, з яким брав участь в походах проти вандалів, готів і персів. Прокопій

має значення і як історик, і як письменник. Як історик він був поставлений в

якнайкращі умови з точки зору джерел і обізнаності. Близькість до Велізарія

давала йому доступ до всіх офіційних документів канцелярій і архівів, тоді як

його особиста участь в походах і прекрасне знайомство з країною завжди

давало йому дорогоцінний і живий матеріал особистого спостереження і усних

повідомлень сучасників.

Як це нерідко буває, настання нового етапу в житті міста або країни

наголошується інтенсивним монументальним будівництвом, яке наочно

свідчить про початок нового періоду. Правління Юстиніана не було

виключенням. Під час повстання «Ніка» був зруйнований храм св. Софії,

зведений Костянтином Великим у IV ст. Але не минуло й сорока днів, як за

велінням імператора робітники почали споруджувати новий храм. Десять тисяч

людей під керівництвом найкращих архітекторів працювали на цьому

масштабному будівництві протягом майже шести років. Імператор, одягнувши

полотняну туніку, щодня спостерігав за просуванням робіт і заохочував

старанність будівельників своїми фамільярно-дружніми зверненнями,

дбайливістю й нагородами. Новий храм вражав розмірами, величиною купола

та небаченим за красою й багатством внутрішнім оздобленням. Відомо, що

після освячення собору Юстиніан обійшов його й вигукнув: «Слава Богові, що

визнав мене гідним для здійснення такого дива. Я переміг тебе, о Соломоне!»

(Це було порівняння з храмом Соломона в Єрусалимі). Йдеться про храм, який і

сьогодні можна бачити в Стамбулі — колишньому Константинополі; однак уже

декілька століть там не правлять службу Божу.

Відродження Софії започаткувало масштабну будівельну діяльність

Юстиніана. Лише в Константинополі та його передмісті Юстиніан збудував

двадцять п’ять церков, оздоблених мармуром і золотом, численні палаци на

європейському й азійському берегах протоки, громадські будівлі. Будівництво

велося не лише в Константинополі — майже в кожному місті імперії були

збудовані мости, шпиталі й водогони; відбудовували міста, зруйновані війнами

або землетрусами; на кордонах імперії споруджували фортеці, замки, захисні

рови. У Греції були відновлені укріплення Афін і Коринфа, захищено

Фермопільський прохід. Один з творів Прокопа Кесарійського так і називається

«Про споруди». Він присвячений опису бурхливої будівельної діяльності

Юстиніана. Сьогодні саме споруди Юстиніана позначають межі максимального

розширення Візантійської імперії.

Широке будівництво по всій державі — світське, церковне, цивільне,

військове — вимагали неймовірних фінансових витрат. Брак грошей був

постійним супутником правління візантійських імператорів, і, як вже мовилося,

лише два імператори залишили після себе повну скарбницю.

Висновок

Якщо кинути загальний погляд на довготривале, багатоманітне і складне

правління Юстиніана, то доведеться дійти висновку, що в більшій частині своїх

реформ він не досяг бажаних результатів. Зовні блискучі військові кампанії на

Заході, що безумовно витікали з його уявлення про себе, як спадкоємця

римських цезарів, який зобов'язаний повернути землі, що відняли, виявилися

врешті-решт невдалими. Не відповідаючи нагальним потребам імперії, центр

яких знаходився на Сході, війни Юстиніана розорили країну; нестача засобів,

що призвела за собою зменшення чисельності війська, не дозволила йому як

слід зміцнитися в підкорених областях, результати чого позначилися при його

наступниках. Повною невдачею закінчилася його адміністративна реформа, що

почалася з чистими, хорошими намірами і привела, особливо через непосильні

податки і здирства місцевих властей, до зубожіння і знелюднення села.

Але значення діянь великого імператора виходить далеко за рамки його

часу. Зміцнення позиції Церкви, ідейна і духовна консолідація православ'я

зіграли величезну роль для становлення середньовічного суспільства. Кодекс

імператора Юстиніана став основою європейського права подальших століть.

З епохою Юстиніана багато істориків пов'язували максимальний розквіт

візантійської культури і могутності держави. Після Костянтина Великого, що

легалізував християнство, Юстиніан є, мабуть, найвідомішим східно-римським

(візантійським) імператором.

Епоха Юстиніана стала тим часом, коли християнська культура міцно

зайняла місце язичницької, відгомони якої ще давалися взнаки. У 553 р. в

Константинополі пройшов вже V Вселенський собор, хоча тільки в 529 р. була

закрита язичницька Академія в Афінах. Храм Святої Софії в Константинополі і

мозаїки Равенни є свідками того, якої висоти досягало у той час християнське

мистецтво. У грецькій літературі з'являються нові жанри, раніше невідомі. Так,

наприклад, саме в першій половині VI в. у Сирії, а потім в Константинополі

жив Роман Сладкопевец, що збагатив візантійську літургійну поезію жанром

кондака. Про значення Кодексу Юстиніана в історії права вже було сказано

вище.

Що стосується завоювань Юстиніана і його ідеї відновлення меж

Римської Імперії, то тут все не так однозначно. З одного боку, завоювання

Юстиніана були успішні, і цілий ряд західних областей був на якийсь час

вирваний з рук варварів. Але при цьому відмінність між Заходом і Сходом

колись єдиній Імперії було вже настільки велике, що основною силою

підтримки візантійського панування була армія, і як тільки ця сила йшла на

спад, то влада імперії змінялася владою варварських королівств. Найдовше в

руках Імперії залишалася південна Італія, де все-таки більшість населення

говорили грецькою мовою. У всій решті областей соціальна база візантійської

влади була невелика, а традиційні області Візантійської імперії знаходилися на

Сході. У світлі цього — чи був прав Юстиніан, витрачаючи колосальні людські,

матеріальні і тимчасові ресурси на возз'єднання із Заходом? Багато істориків

відповідають на це питання негативно. Можливо, говорять вони, Юстиніан був

правий, виходячи з традиційних інтересів Римської імперії, але не з нагальних

проблем Візантійської держави. При цьому відносини з східними провінціями в

епоху Юстиніана загострилися, що було викликано його політикою,

спрямованою на придушення монофізитів, вчення яких було поширено якраз в

Єгипті, Сирії і Вірменії. Після смерті Юстиніана західні області поступово

почали відпадати від Імперії, тоді як державна скарбниця була спустошена

багаторічними війнами, а також повсюдним грандіозним будівництвом.

Наступники Юстиніана одержали в спадок велику державу, проте всі

конфлікти, суперечності і проблеми в ній ще більш загострилися. Спадкоємці

великого імператора не завжди могли знайти для них прийнятне і вірне

рішення.

Але як би там не було, два творіння Юстиніана залишили глибокий слід в

історії людської цивілізації і цілком виправдали дане йому в історії прізвисько

"Великого": це - його звід цивільного права і Собор Святої Софії.