Курсовая работа - Політичний портрет Юстиніана

Подождите немного. Документ загружается.

Юстиніан перший виразно протиставляв народній волі "милість Божу", як

джерело верховної влади. З його часу зароджується теорія про імператора, як

"рівного апостолам" і того, який отримує благодать прямо від Бога і який стоїть

над державою і над церквою. Бог допомагає йому перемагати ворогів, видавати

справедливі закони. Війни Юстиніана одержують вже характер хрестових

походів (скрізь, де імператор буде господарем, засяє права віра). Всякий акт

свій він ставить "під заступництво святої Трійці". Юстиніан був як би

провісником або родоначальником довгого ланцюга "помазаників Божих" в

історії. Така побудова влади (римсько-християнська) вдихнула в діяльність

Юстиніана широку ініціативу, зробило його волю привабливим центром і

точкою відліку багатьох інших енергій, дякуючи чому царювання його досягло

дійсно значних результатів. Він сам говорив: "Ніколи до часу нашого правління

Бог не дарував римлянам таких перемог... Подякуйте небу, жителі всього світу:

у ваші дні здійснилася велика справа, якої Бог визнав негідним весь

стародавній світ". Багато зла Юстиніан залишив не вилікуваним, багато нових

бід породила його політика, проте велич його прославила народна легенда, що

виникла в різних областях майже при ньому. Всі країни, що скористалися

згодом його законодавством, звеличили його славу. Досить близькі наступники

офіційно назвали його Великим. Хрестоносці IV походу (1204) розповідали, що

прах імператора був відкритий нетлінним в гробниці. Данте помістив його в

раю серед праведників і добродійників людства; він вклав у вуста свого

Юстиніана слова, які добре резюмують його думку і славу: "Я був Цезарем;

Богу завгодно було надихнути мене в моїх великих діяннях".

Свою імператорську владу Юстиніану довелося затверджувати

насильством. У першій половині VI століття населення Константинополя ще не

мало до своїх василевсів (царів) тієї поваги, яка встановилася пізніше. Столичні

жителі не лише вигукували свої побажання на іподромі під час ристалищ (у ті

часи місце сучасного футболу займали перегони колісниць), а й бралися за

зброю. Попередні імператори вели з плебсом Константинополя перманентну

війну, а подеколи відсиджувалися у своїх палацах, як у фортецях під час облог.

Юстиніан вирішив припинити всі ці неподобства, хоч би чого це йому

коштувало. I мав на те причину: початок його правління ознаменувався

столичним повстанням під назвою «Ніка» («Перемога»): бунтівники увірвалися

до в’язниці й звільнили всіх ув’язнених городян, підпалили місто, загрожували

життю імператорської сім’ї. Урятували нового імператора полководці Велізарій

і Мунд, а також мужність Феодори. Нечувана жорстокість, з якою було

придушене повстання, надовго залякала жителів Константинополя. Тому потім

Юстиніан правив майже спокійно.

Внутрішня політика імператора

Як внутрішня, так і зовнішня політика Юстиніана була спрямована на

всебічне зміцнення візантійської держави. Його ідеалом було відновлення

колишньої величі Римської імперії, але на новій, християнській основі.

Невід'ємною частиною програми відновлення колишньої величі стало

возз'єднання володінь на Заході, але про це буде сказано нижче. а поки

зупинимося на основних напрямах внутрішньої політики імперії.

Складовими внутрiшньої полiтики iмператора Юстинiана I були:

 проведення адмiнiстративних реформ;

 здiйснення економiчних заходiв, спрямованих на

збiльшення товарообiгу та пожвавлення виробництва;

 обмеження земельної власностi;

 впровадження єдностi вiри та вiросповiдання тощо.

Це знайшло вiдображення у лiквiдацiї останнiх республiканських

iнституцiй, посиленнi одноособової влади iмператора у авторитарнiй державi,

що спиралась на величезний, централiзований апарат управлiння. Окремi

законодавчi акти iмператора спрямовуються проти великих землевласникiв,

вплив котрих iнодi переростае у полiтичну владу, що протирiчить

iмператорським уявленням вiдносно призначення державної влади. Разом з тим,

обмеження щодо великих землевласникiв супроводжуються заходами по

заохоченню розвитку дрiбного землеволодіння (наприклад, шляхом

встановлення податкових пiльг).

До цього слiд додати, що досить активно проводилась політика

заохочення до освоєння нових земель, а також до заселення земель, якi ранiше

були освоєнi, але потiм залишені. Ця політика, в свою чергу, тягла соціальну

диференцiацiю та розклад сiльської громади у вiзантiйському селi.

Однією з відмінних рис внутрішньої політики Юстиніана була його

наполеглива, дотепер не повністю пояснена, боротьба з великими

землевласниками. Ця боротьба найшла відображення в новелах, папірусі, а

також в "Таємній історії" Прокопа, який вважаючи Юстиніана вискочкою на

троні, все ж таки дає вельми цікаву картину соціальної боротьби в VI столітті.

Уряд відчував, що його найнебезпечнішими суперниками і ворогами були

великі землевласники, які порядкували своїми великими володіннями,

абсолютно не враховуючи центральну владу.

Юстиніан протягом часу свого правління вів проти крупних

землевласників нещадну війну. Вторгаючись в справи спадкоємства,

конфісковуючи землі на основі підроблених свідоцтв або ініціюючи релігійні

суперечки з метою позбавити церкву земельних володінь, Юстиніан свідомо і

наполегливо прагнув до руйнування великого землеволодіння. Особливо

численні конфіскації були проведені після спроби палацового перевороту 532

роки. Юстиніан, проте, не досяг успіху в руйнуванні великого землеволодіння і

воно залишалося однією з незмінних рис життя імперії в подальші роки.

Юстиніан бачив і розумів недоліки внутрішньої адміністрації держави,

які виражалися в продажності, крадіжці, здирстві і спричиняли за собою

бідність, розорення, а за ними неминучу смуту; він розумів, що подібний стан

речей в країні країни шкідливо позначиться на суспільній безпеці, на міських

фінансах і на стані економіки, що фінансові махінації знаті вносять в країну

безлад. Імператор бажав допомогти в цьому відношенні державі. У його

уявленні роль реформатора була обов'язком імператорського служіння і актом

подяки Богу який обсипав імператора своїми благодіяннями. Але як

переконаний представник ідеї абсолютної імператорської влади, Юстиніан

бачив єдиний засіб для полегшення країни в централізованій адміністрації з

удосконаленим і цілком покірним йому штатом чиновництва.

На першому плані стояло фінансове становище країни, яке вселяло

найсерйозніші побоювання. Військові кампанії вимагали величезних витрат;

тим часом податки поступали в скарбницю все з більшими ускладненнями. Це

турбувало імператора, і він в одній з новел писав, що зважаючи на великі

військові витрати піддані "повинні вносити державні податки зі всією

готовністю сповна ". Але, виступаючи, з одного боку, як тільки що ми бачили,

захисником непорушності прав скарбниці, він, з іншого боку, оголошував себе

заступником платника податків проти здирства чиновників.

Для характеристики перетворюючої діяльності Юстиніана мають велике

значення дві його великих новели 535 роки. У них викладені головні підстави

адміністративної реформи і точно визначені нові обов'язки чиновників. Новела

повеліває правителям "по-батьківськи відноситися до благомислячих, всюди

охороняти підданих від утисків, не брати від них ніяких підношень, бути

справедливими у вироках і в адміністративних рішеннях, переслідуючи за

злочини, охороняючи безневинних і накладаючи законну кару на винних, і

взагалі відноситися до підданих, як батько відносився б до дітей"

. Але в теж

час правителі, "маючи скрізь чисті руки", тобто не беручи хабарів, повинні

невсипущо піклуватися про державні доходи, "збільшуючи державну

скарбницю і прикладаючи усіляку старанність на її користь"

. Зважаючи на

підкорення Африки і вандалів, і інші передбачувані військові кампанії,

мовиться в новелі, "необхідно вносити державні податки сповна, охоче і в певні

терміни. Отже, якщо ви розсудливо зустрінете правителів і вони з легкістю

негайно зберуть нам державні податки, то ми похвалимо правителів і

підлеглих"

. Чиновники повинні були давати урочисту клятву в чесному

виконанні своїх обов'язків і разом з тим ставати відповідальними за повний

внесок податків у довіреній їм області. Єпископи повинні були спостерігати за

поведінкою правителів. Чиновникам, що провинилися, загрожувало суворе

покарання, тим, які чесно ж виконували обов'язки були обіцяні нагороди. Отже,

обов'язок як урядовців, так і платників, по новелах Юстиніана, надзвичайно

простий: перші повинні бути чесними людьми, другі повинні охоче, сповна і

вчасно платити податки. У подальших указах імператор неодноразово

посилається на ці основні принципи його адміністративної реформи.

Успенский Ф.И. История Византийской империи; М.: ООО "Издательство Астрель"; ООО "Издательство

АСТ", 2001, стр. 118

Успенский Ф.И. История Византийской империи; М.: ООО "Издательство Астрель"; ООО "Издательство

АСТ", 2001, стр. 119

Успенский Ф.И. История Византийской империи; М.: ООО "Издательство Астрель"; ООО "Издательство

АСТ", 2001, стр. 121

Не всі провінції імперії управлялися однаково. Були провінції, особливо

прикордонні, з неспокійним тубільним населенням, які вимагали сильнішої

влади. Відомо, що реформи Діоклетіана і Костянтина до непомірності

збільшили провінційні поділи і роздули величезний штат чиновників із певним

відділенням цивільної влади від військової. При Юстиніані можна помітити в

окремих випадках розрив з цією системою і повернення до колишньої, до-

діоклетіанівської системи. Юстиніан об'єднав декілька дрібних провінцій,

переважно східних, в крупніші одиниці; у деяких же провінціях Малої Азії він,

відзначивши сварки і розбрати між представниками військової і цивільної

влади, які шкодили справі, ухвалив з'єднати функції обох влад в руках однієї

особи, губернатора, що називався претором. Особливу увагу Юстиніан звернув

на Єгипет з Олександрією, звідки Константинополь забезпечувався хлібом.

Організація хлібної справи в Єгипті і його доставки в столицю прийшла в

повний розлад. Щоб знову привести в порядок таку важливу галузь державного

життя, Юстиніан передав до рук цивільної особи, августала (vir spectabilis

Augustalis), також і військові функції як в самій Олександрії, в цьому

багатолюдному і неспокійному місті, так і в обох єгипетських провінціях. Але

подібні спроби централізації територій і властей в провінціях при Юстиніані не

носили систематичного характеру.

Проводячи в деяких східних провінціях ідею об'єднання влади, Юстиніан

залишив на Заході, в недавно завойованих префектурах Північної Африки і

Італії, колишнє відділення цивільної влади від військової.

Імператор сподівався, що він своїми поспішними указами виправив всі

внутрішні негаразди країни і дав своїй державі новий розквіт. Дійсність

обдурила його очікування, і численні імператорські укази не могли переробити

людей. На жаль, колишня смута, здирства і розорення продовжувалися.

Постійно доводилося відновлювати укази і без кінця нагадувати про них. У

деяких провінціях була введена посилена охорона, а іноді вдавалися мало не до

облогового стану.

Спостерігаючи за розоренням країни і усвідомлюючи необхідність

економії, Юстиніан став вдаватися до неї в областях, найбільш небезпечних для

імперії. Він зменшив чисельність війська і став затримувати йому платню; а

оскільки війська головним чином складалися з найманців, то останні, не

одержуючи обумовленої платні, піднімали повстання і мстили беззахисному

населенню. Внаслідок цих заколотів кордон недостатньо пильно охоронявся, і

варвари безкарно проникали на візантійську територію, піддаючи її грабункам і

розоренню. Споруджені Юстиніаном фортеці не витримували. Не маючи

можливості протистояти силою варварам, які вторгалися на територію імперії,

Юстиніан повинен був від них відкуповуватися, на що потрібні були нові

кошти. Утворився зачароване коло: через нестачу грошей зменшили військо;

через нестачу солдатів потрібно було тепер знайти ще більше грошей для

сплати викупів нападникам.

Якщо до всього цього додати часті голодні роки, епідемії і землетруси, які

розоряли населення і збільшували прохання про урядову допомогу, то стає

ясним, що до кінця правління Юстиніана становище імперії було по-

справжньому трагічним.

Спроба адміністративної реформи Юстиніана закінчилася повною

невдачею. У фінансовому відношенні імперія стояла на краю загибелі. З цього

боку, звичайно, не можна не бачити тісного зв'язку, який існував між

внутрішньою і зовнішньою політикою імператора. Його обширні військові

кампанії на Заході, які вимагали величезних коштів, розорили Схід і залишили

наступникам важкий, заплутаний спадок. Добрі, щирі наміри Юстиніана

впорядкувати життя імперії і підняти етичний рівень урядових органів, про що

урочисто оголошували його новели більш раннього часу, зіткнулися з його

військовими планами, як спадкоємця римських цезарів, і не могли бути

проведені в життя.

Юстиніан – відновлювач Римської імперії

Юстиніан безперервно воював з усіма своїми сусідами, намагаючись

здійснити амбітну мрію — повернути державі кордони великої Римської

імперії, зокрема приєднати до Візантії всю Італію, узбережжя Африки та

Близький Схід. Він писав: «Ми сподіваємося, що Бог поверне нам країни,

якими володіли стародавні римляни аж до двох океанів». Тому недивно, що

його царювання пройшло в запеклих війнах зі Сходом і Заходом. Що стосується

воєн, то вони за цей час велися мінімум на три фронти: з німецькими

племенами на заході, з Персією на східному кордоні і із слов'янами на

Балканах. Що стосується Персії, то з нею був укладений в 532 р. мир, який

здавався вельми принизливим для Візантії: вона повинна була щорічно

виплачувати велику данину. Тим самим вона відкупилася від свого давнього

сусіда і супротивника, з яким відбувалися постійні прикордонні конфлікти, що

не приводили ні до яких крупних змін на карті. Схоже, що Юстиніан вважав за

краще залишити цей безперспективний на той момент напрям, та зате

розв'язати собі руки на Заході.

Саме там, на Заході, знаходився основний інтерес зовнішньої політики

Юстиніана. Підставою всієї його багатогранної діяльності було прагнення

відновити минулу могутність Римської імперії, але з християнським

наповненням. З цієї причини на відвоювання територій колишньої західної

частини імперії були спрямовані сили всієї держави. Основних напрямків були

два — Північна Африка і Італія. Імператор вирішив почати з Африки.

Кампанія виявилася досить ризикованою, оскільки було необхідно

переправити через Середземне море на кораблях велику армію, при тому що

самі вандали, які тоді володіли римською Африкою, мали серйозний флот. Але,

можливо, розрахунок був зроблений на те, що вандали опинилися відрізаними

від інших німецьких племен, і через це вони навряд чи могли розраховувати на

необхідну підтримку. У 533 р. полководець Велізарій висадився з своєю армією

на території колишньої римської Африки — і почалася війна з вандалами. Саме

Велізарію Юстиніан був зобов'язаний недавнім придушенням повстання Ніка.

Більшість перемог на Заході також були пов'язані з його ім’ям. Головним

літературним джерелом по війнах того часу є твори Прокопа Кесарійського,

який був секретарем і другом Велізарія і супроводжував його під час

військових кампаній. Початок війни був дуже успішним, проте вона розтяглася

на 15 років, закінчившись тільки в 548 р. Візантійцям знадобилося менше року,

щоб підкорити державу вандалів і узяти в полон їх короля Гелімера. Такому

швидкому успіху сприяли конфлікти вандалів з місцевим населенням, як

римським, так і берберським. Та і самі вони були вже не тим супротивником,

який руйнував Західну Римську імперію в V столітті.

Вандальськая війна за офіційною версією була звитяжно завершена, а

Велізарій відкликаний з військом в столицю. Відразу після цього з'ясувалося,

що у візантійської влади в Африці не було значної соціальної бази. Імперський

гарнізон був розгромлений, а Соломон — його командир і племінник Велізарія

— загинув. Сутички і навіть солдатські заколоти продовжувалися до 548 р.,

коли візантійська влада надійно зміцнилася після дипломатичних і військових

перемог полководця Іоанна Трогліти.

Коли війна з вандалами завершилася, влітку 536 р. почалася італійська

кампанія Юстиніана, або війна з остготами. Одна армія на чолі з Мундом

відвоювала у остготів Далмацію, а військо Велізарія, звикле до морських

переміщень, без перешкод висадилося на Сицилії, після взяття якої

перемістилося на південь власне Італії. Велізарій зміг захопити Неаполь, а в

грудні 536 р. — Рим. у 540 р. йому відкрила свої ворота столиця остготів —

Равенна, яка відтепер перетворилася на центр візантійського впливу в Італії.

Полонений король остготів був відвезений до Константинополя.

Не дивлячись на успішне взяття Равенни, 540 р. виявився важким для

Імперії. Цього року на Візантію напали гуни, а Персія з свого боку порушила

мирний договір і захопила значну частину провінції Сирія (разом з містом

Антіохія). Імперія повинна була вести війну по всіх фронтах. З 541 по 545 р.

готи, знайшовши нового лідера в особі Тотіли — останнього захисника

остготської незалежності, — відвоювали у візантійців значну частину Італії.

Становище армії ускладнювалося тим, що в ці роки Велізарій не був в Італії: у

540 р. його відкликали до Константинополя (можливо, Юстиніан злякався того,

що переможені готи запропонують Велізарію корону), а потім і на персидський

фронт. у 545 р. з Персією був укладений мир, а Велізарій дістав можливість

повернутися до Італії. З 546 по 550 м. Рим кілька разів переходив з рук

візантійців в руки Тотіли і навпаки. До 550 р. під владою імперії залишилися

тільки Равенна, Анкона, Кротон і Отранто.

Успіхи в італійській кампанії початку 50-х рр. були пов'язані з ім'ям

візантійського полководця Нарсеса. У 552 р. він розгромив Тотілу і залишки

його армії, а в 554 р. отримав перемогу над франками і алеманами. У 554 р.

Імперії була повернена вся Італія, а також південний схід Іспанії. Вважається,

що до 554 р. війни Юстиніана на Заході закінчилися, у тому ж році була видана

Юстиніаном так звана Прагматична санкція, що повертала великим римським

землевласникам в Італії їх землі, колись відібрані остготами. Якщо в

«материковій» Візантії Юстиніан боровся з великими землевласниками, то в

тільки що відвойованій Італії візантійська влада бачила в них опору свого

впливу. Документ також повинен був сприяти економічному відновленню

Італії, чиє господарство прийшло в запустіння за 20 років остготської кампанії.

Що стосується Риму, то він давно втратив статус великого міста і його

значення було швидше символічним. Проте багаторазові штурми і захоплення

під час остготської війни ще більше сприяли його запустінню. Тепер він

остаточно перетворився на місто монастирів і резиденцію римського єпископа,

а центром візантійської Італії надовго стала Равенна. Втім, в цьому не було

нічого нового. Місто на північному сході півострова, розташоване серед боліт і

захищене ними від очманілих варварських набігів, було реальною столицею

пізньої Західної Римської імперії. У Равенні розташовувався центр остготської

держави, і там же влаштувалися візантійці. За час візантійського панування

вона отримала нове життя і крім виконання політичних і військових функцій

стала осереддям візантійської культури в Італії. Коли у середині VIII ст.