Курсова робота - Державний устрій Візантії та її падіння

Подождите немного. Документ загружается.

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра історії держави, права

та політико-правових вчень

КУРСОВА РОБОТА

З історії держави і права зарубіжних країн

НА ТЕМУ: Державний устрій Візантії та її падіння

Виконав:

студент 1 курсу

заочного відділення

юридичного факультету

Комар Сергій

Львів 2009

План:

Вступ.

Розділ І. Державний устрій імперії до VIII ст.

1.1. Імператор;

1.2. Апарат управління. Центральні органи державної влади;

1.3. Адміністративний поділ Візантії;

1.4. Партії у Візантії;

1.5. Збройні сили;

1.6. Фінанси;

1.7. Судова система.

Розділ І І. Реформи Юстиніана.

Розділ І І І. Еволюція державного устрою VIII - XV ст.

Розділ І V. Кінець Візантійської імперії.

Висновок.

Використана література.

ВСТУП

Візантійська імперія V - VІІ ст. була централізованою воєнно-

бюрократичною монархією. Вона успадкувала основні риси державного устрою

пізньої Римської імперії, де античні традиції поєднувались з елементами східної

деспотії. Нагадаємо, що Римська імперія, зокрема, в багатьох відношеннях

продовжувала залишатися федерацією полісів, об'єднаних «спільною владою»

римських імператорів. На відміну від країн Близького Сходу, зі

всеохоплюючою владою бюрократії та «царськими» містами, у Римській імперії

міська община, полісна організація не була простим придатком, виконавчим

органом адміністративно-бюрократичного апарату. Поліс-муніципій до кінця

античності залишався основою соціального, адміністративного, політичного і

культурного життя суспільства. Тому бюрократична організація

пізньоантичного суспільства, в свою чергу, встановлювалась у процесі

поступового розпаду основної її соціально-політичної ланки - поліса.

Значний вплив римських античних традицій, державно-політичних

інститутів, законодавства зумовлював специфіку розвитку візантійської

держави. Хоч до Візантії входили області, де домінувала грецька мова,

державною мовою імперії до VII ст. залишалась латинська.

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ ІМПЕРІЇ ДО VIII СТОЛІТТЯ

Імператор

На чолі держави стояв імператор з титулом імператора ромєїв (так

називались візантійці), а з VII ст. - базилевса (царя). Він зосереджував всю

повноту законодавчої, виконавчої та судової влади, був владикою, паном

(dominus) усіх своїх підданих.

Імператор також керував церквою, скликав церковні собори, призначав

вищих церковних ієрархів, був єдиним джерелом влади і закону, верховним

воєначальником, "обранцем божим". Теорія божественного походження

імператорської влади, що зображала імператора "помазаником божим", живим

символом врученого богом царства, оточувала його ореолом святості,

відділяючи непрохідною гранню від інших "смертних". Кожен вид державної

діяльності розглядався як служба імператору, а всі урядовці вважались його

слугами. Спеціально розроблений пишний придворний церемоніал повинен був

підкреслювати велич і недосяжність імператорської влади, як і його обшитий

дорогоцінним камінням і золотом одяг, взуття, корона, скіпетр тощо.

Імператорська влада була владою візантійського народу, довіреною народом

даній особі.

Проте імператор не вважався, як на Сході, власником держави, держава

була не "його" вотчиною. Тобто священною вважалася не особа, а місце, яке

особа займала. Візантійські імператори завжди пам'ятали: "я" - це держава, а не

навпаки. Вони не вважались богами чи родичами богів.

У Візантії не існувало певного порядку престолоспадкування. Вважалось,

шо імператора обирає народ і армія (в особі сенату). Це часто використовували

різні політичні угрупування й армія з метою посадити на престол свого

ставленика. З цією ж метою імператорів часто умертвляли, позбавляли трону:

близько 2/3 усіх імператорів загинули насильницькою смертю. Щоб

застрахувати себе від цього, імператори стали призначати собі спадкоємців, або

"співправителів", зазвичай свого сина чи родича, який повинен був після смерті

імператора займати престол. Однак вибори у сенаті не завжди це засвідчували.

Могутність і сила імператорів залежала й від величини їх земельних

володінь, або домену. На цих землях велось імператорське господарство, яким

управляли відповідні урядовці, частина земель здавались в оренду. Причому

чітко відрізнялись власні землі імператора від державних. Прибутки від

державних надходили на державні потреби. Імператор не міг користуватись

ними для власних потреб. Роздавати будь-кому державні маєтності правитель

не міг, вони вважались власністю держави.

Хоч імператору належала необмежена влада, однак візантійське

суспільство, як і римське, було політизованим, громадянським суспільством. За

всіма вільними зберігалося право висловлювати (на своєму рівні) думку, певні

форми суспільної, політичної активності. До цих думок, пропозицій влада на

відповідних рівнях повинна була прислухатися, оскільки держава, вважалось,

має на межі турботу про благополуччя громадян. Візантійське суспільство, за

прикладом римського, вважалось правовим, де законом були не бажання і

забаганки правителя, а право, створене в інтересах суспільства та держави, до

яких змушені були дослуховуватись навіть імператори.

Апарат управління. Центральні органи.

Дорадчим органом при імператорі був Сенат або Синкліт. Наприкінці

IV ст. сенаторів налічувалося 2 Тис. осіб. Вони поділялись на розряди, кожен з

розрядів мав різні права. У Vст. найвищий розряд сенаторів - illustres - мав

близько 600 державних діячів найвищого рангу, котрі користувались привілеями

і були зобов'язані постійно жити у столиці[5].

Сенат обговорював питання, запропоновані імператором, готував

законодавчі пропозиції, яким згода і підпис імператора надавали чинності. За

дорученням імператора Сенат виконував функції вищої судової та апеляційної

інстанції, імператор радився з ним з принципових питань внутрішньої та

зовнішньої політики. Такий порядок, з одного боку, не зв'язував свободи дій і

швидкості прийняття рішення імператором, а з іншою - гарантував правлячій

верхівці імперії достатній ступінь участі у розв'язанні державних справ.

Важливим фактором, який забезпечував вплив Сенат на правителів і

політику держави, була виборність імператора. Саме вибори Сенатом

перетворювали їх у "законних" правителів. Проголошення нового імператора

"Сенатом, армією і народом", а з V ст. ще й коронація його патріархом

вважались необхідною "конституційною" процедурою утвердження законності

його влади. У випадку конфронтації з імператором, незадоволенням його

політикою, Сенат, армія і "народ" могли скинути його. Це зобов'язувало

імператора братії до уваги інтереси правлячої верхівки.

Державна рада.

Очолювала центральне державне управління Державна рада

(Consistorium sacrum) - консисторій. Вона складалася з вузького кола осіб -

вищих цивільних і військових урядовців, яких призначав імператор. Цей орган

щодо імператора мав дорадчий характер і скликався останнім при необхідності,

зате був оперативнішим порівняно зі Сенатом. 'Члени консисторія

супроводжували імператора під час його частих, іноді довготривалих поїздок

по країні. Діяльність консисторія забезпечувала оперативність у розв'язанні

основних поточних справ. Іноді цей орган засідав у ширшому складі:

запрошувалися представники Сенату.

До органів центрального управління відносились і вищі службові особи

держави. До них належали: магістр офіцій, префекти Преторія (два), префект

столиці, квестор, коміти фінансів (два), магістри армії (два). Магістр офіцій

був начальником палацу і всіх його служб, у тому числі придворної гвардії,

відав військовими арсеналами, наглядав за придворною і державною

адміністрацією, таємною поліцією і державною поштою. Один префект

Преторія (Сходу) управляв Малою Азією, Єгиптом і Фракією, тобто більшою

частиною Візантійської імперії; другий - Заходом (Італія, Дакія, Іллірія). Це

були вищі цивільні правителі, котрі мали широку адміністративну, фінансову і

судову владу. Окремо призначався ще префект столиці (Константинополя).

Квестор був головою Державної ради, головним юристом імперії, мак

судову владу, відповідав за складення і розсилання імператорських указів[1].

Один з двох комітів управляв державною казною, в яку поступали всі

грошові прибутки від податків, мит, торгівлі тощо. Другий завідував

імператорськими маєтками, палацами та коштами на утримання імператорської

родини і двору.

Магістри армії керували військовими справами.

Велика роль у житті імператорського двору (отже, і держави) належала

відомству імператорських покоїв, яке забезпечувало безпеку і всі особисті

потреби імператора та його родини. Очолював його препозит двору. Він був

найбільш близькою, довіреною особою імператора й імператриці, тому

користувався великим впливом у державі.

Адміністративний поділ.

У територіальному відношенні Візантія поділялась на дві крупні

адміністративні одиниці - префектури: Схід та Іллірік, а кожна з префектур, у

свою чергу, - на діоцези, а ті - на провінції. Префектура Сходу мала чотири

діоцези: 1) Схід (14 провінцій); 2) Азія (10 провінцій); 3) Понт (10 провінцій); 4)

Фракія (6 провінцій). У префектуру Ілліріка входили два діоцези: 1) Македонія

(7 провінцій) і 2) Дакія (5 провінцій). Окрему адміністративну одиницю (діоцез)

утворив Єгипет з центром в Алсксандрії (6 провінцій)[4]. Центром профектури

Сходу (та всієї держави) був Константинополь, а центром Ілліріка -

Фессалоніка. Всього в імперії налічувалось сім діоцезів і 58 провінцій. Для

управління ними був створений розгалужений, але централізований

адміністративний апарат. У префектурах Сходу й Ілліріка служило не менше

ніж по 10 тис. цивільних урядовців. Ще більше - в імператорському палаці, де

тільки кур'єрів налічувалися понад 10 тис.осіб, цирульників - близько 1 тис.

Візантійська адміністрація не була подібна до давньосхідної, безликої та

безініціативної, де всі чиновники вважались особистими слугами царів, сліпо

виконували їх волю. У Візантії відчувалися римські традиції виборності й

тимчасовості магістратур. Державна служба вважалась трансформованою

формою римських магістратур, своєрідним громадським обов'язком. До того ж

у Візантії не було спадкового займання посад, тому не сформувалося окремої

категорії "служилої аристократії", на відміну від аристократії земельної.

Водночас урядовій службі характерна супова ієрархічність, складне

співвідношення посад і компетенції, а згодом -бюрократизм, хабарництво тощо.

У Візантійській імперії існувало три види державної служби - цивільна

(militia). придворна (militia palantia) і військова (militia armata)[6]. Основною

була цивільна (армія, як вважалось, мала "своє місце"). Доля країни

вирішувалась цивільними властями, цивільною знаттю, а не армією. Навіть

ранньовізантікські імператори, хоч і вважались головнокомандувачами, на

практиці ке були полководцями, не ходили у походи. їх діяльність переважно

поширювалась на сфери цивільного управління.

Очолювали цивільну систему управління два префекти Преторія (Сходу

й Ілліріка), яких призначав імператор. У їх підпорядкуванні перебувала вся

цивільна адміністрація відповідних префектур, управління містами, організація

розкладки, збору і збереження натуральних податей, постачання і забезпечення

армії, казна префектури. Вони ж були суддями вищої інстанції для всього

населення, мали право видавати преторські едикти у межах своєї компетенції,

призначали нижчестоячих урядовців. Центральні відомства префектів Преторія

поділялись на різні відділи, підвідділи тощо.

Діоцези очолювались вікаріями, яких за рекомендаціями префектів

Преторія теж призначав імператор[3]. Вікарії перебували у безпосередньому

підпорядкуванні префектів і здійснювали здебільшого судово-апеляційні та

контрольні функції стосовно правителів провінції. Очолювали провінції

призначувані імператором президії або ректори. Це була основна ланка в

системі цивільного управління. Президи теж були наділені обшипними

адміністративними, фіскальними, судовими і поліцейськими повноваженнями.

Двічі на рік вони посилали префекту Преторія детальні звіти про стан провінцій

і про свою діяльність. Вони відповідали за збір податків, були суддями першої

інстанції у всіх цивільних і кримінальних справах. Кожен презид мав

управління з великим штатом чиновників (як і правителі діоцезів), що

поділялося на різні відділи - канцелярії.

Провіншальній владі були адміністративно підпорядковані міста з їх

позаміськими територіями і сільські общини. Міським та сільським общинам

була надана значна самостійність у розв'язанні їх внутрішніх справ. Ними

управляли місцеві сенати і виборні службові особи під контролем державних

чиновників.

Константинополь і навколишня округа (до 100 миль) був виведений з

відання префекта Преторія в самостійну територіальну одиницю. Управителем

столиці призначали префекта - епарха, підпорядкованого імператору. Він

керував цивільним управлінням столиці, контролював діяльністю торговельно-

ремісничих корпорацій, відав міським благоустроєм, постачанням міста, стежив

за дотриманням порядку через підпорядковану йому міську поліцію, був

наділений судовою владою. Відповідав також за безпеку імператорського

палацу і державної та імператорської скарбниці, був головою Сенату і

офіційним "захисником" прав сенату і сенаторів.

Партії у Візантії.

Важлива роль у державно-політичному житті країни належала своєрідним

спортивно-політичним партіям. Наприкінці IV - початку V ст. для підготовки і

проведення різних спортивних змагань, які мали велику популярність у Візантії,

виникли спортивні організації - факції, а навколо них оформились спортивні

"партії цирку" - діми, що вболівали за ту чи іншу команду, мали свої місця у

цирку чи на іподромі, колір одягу та ін. Існувало чотири основних партії: левки

(білі), русії (червоні), прасини (зелені), венети (сині)[5]. Однак на відміну від

Риму, де такі ж об'єднання увесь час були суто спортивними, у Візантії вони

швидко стали політичними структурами міського населення. Початок цьому

поклав указ Костянтина (IV ст.), який дав право міському населенню під час

видовищ висловлювати схвалення чи несхвалення тим чи іншим заходам, актам

властей. Діми залучались і до оборони столиці: у дімах сформувались загони

міської міліції, тому за ними було закріплено право мати зброю. Очолювали

діми виборні дімархи, яких визнавала влада. Вони складали списки членів своїх

організацій, (каталоги), представляли ці організації перед державними

органами. Представники дім мали право брати участь у виборах імператорів,

офіційних церемоніях і святах. Діми могли пред'являти імператору й іншим

властям претензії та вимоги, пропозиції щодо законодавства. Нерідко під їх

тиском розв'язувались дуже важливі питання політичного життя країни.

Найвпливовіші партії - венетів і прасинів мали підтримку в усій імперії,

зокрема, венети - земельної аристократії, прасини - торговельно-лихварської

верхівки країни. Партії постійно боролись за політичні впливи, зайняття тих чи

інших державних посад, проведення тих чи інших';рсформ; у тому числі в

податковій сфері тощо. Навіть на зовнішню політику вони впливали: венети

виступали за прозахідну політику і торгівлю; прасини - просхідну.

Розмежувались партії і щодо релігії: венети підтримували офіційне "ніксйське"