Курсова робота - Державний устрій Візантії та її падіння

Подождите немного. Документ загружается.

християнство, прасини виступали поборниками нового, шо виникло V ст. у

східних провінціях християнської о вчення, - монофіситсва. Боротьба між

партіями іноді набувала гострих, навіть збройних форм.

Збройні сили.

Як уже зазначалось, армія була професійною, комплектувалася за

рахунок громадян-добровольців, які за службу в армії отримували земельні

наділи і податкові пільги. їхні діти (сини) теж були зобов'язані з 18-річного віку

впродовж 20-25 років служити у війську. Друге джерело поповнення армії

становили рекрутські набори, у тому числі серед колонів. Від служби можна

було відкупитися, сплативши певну грошову суму. За ці кошти створювалися

наймані війська - дружини сусідніх варварських народів, зокрема варварів-

поселенців, федератів (foiderati), які згідно з договором розмішувалися

(проживали) у прикордонних візантійських територіях. Варваризація армії

набувала у міру інтенсифікації війн все ширших масштабів. Однак такої

"варваризації" армії, як в останні десятиліття існування Римської імперії, у

Візантії не було. Основну масу війська становили увесь час власні громадяни,

тому армія була патріотичною, боєздатною, дисциплінованою.

Важка піхота, основа римського війська, поступово втратила значення.

Ударною сплою стала важкоозброєна кіннота - катафракти. В піхоті домінували

легкоозброєні, рухливі війська - лучники, пращники, списометальники.

Кількість воїнів у легіонах скоротилась до 1-2 тис, а у кінноті - до 300-500

вершників. Командували легіонами префекти або трибуни. Війська поділялись

на прикордонні, закріплені за конкретними регіонами, і мобільні, рухливі.

Загальна чисельність війська на початку V ст. досягала 550 тис. осіб. Вишс

командування армії зосереджувалось у п'яти військових магістратів – magistri

militum. Два з них були головнокомандувачами діючої армії: один - піхоти

(peditum). другий - кінноти (equitum). Вони перебували у Константинополі. Три

інших командували військами, розташованими в трьох військових округах -

Сходу, Ілліріка і Фракії.

Крім того, існували ще два військові коміти, один з яких очолював

війська в Єгипті, другий - в Ісаврії.

Значна кількість вищих командирів мала на меті, очевидно, послабити

заірозу узурпацій, хоча не завжди сприятливо це відбивалося на ході військових

дій. Окрему гвардію мав імператор, який був головнокомандувачем військами.

Утримували приватні загони солдатів і поліції великі землевласники, знать.

Великого військового флоту спочатку Візантія не мала, оскільки

Середземне море вважалося "внутрішнім римським морем", де не було

серйозних ворогів. Тільки з VI ст., коли утворилися варварські держави та

почастішали морські набіги слов'ян, арабів - стали створювати великий

військовий флот.

Солдати й офіцери візантійської армії отримувати державне

забезпечення і платню. Але оскільки цю останню виплачували нерегулярно, то

іноді мали місце хвилювання і навіть бунти в армії.

З VI ст., коли посилились зовнішні загрози для імперії, власті в деяких

прикордонних областях об'єднали воєдино військову і цивільну владу. Так,

наприкінці VI ст. були утворені два великі екзархати: Равенський в Італії та

Карфагенський у Африці. Імператорські намісники у них - екзархи, поєднували

вищу військову і цивільну владу. Потім це явище стало дуже поширеним./

Фінанси.

Утримання великого чиновницько - бюрократичного апарату і

чисельної армії, імператорського палацу вимагало значних коштів і

здійснювалось за детально розробленою фінансовою системою. Основним

податком був поземельний - аннона, який щорічно стягувався з усього

сільського населення імперії. Враховувалось якість і кількість землі, кількість

робітників, культура, яку вирощували. Через кожні п'ять років у країні

проводився перепис населення і майна, а через 15 років переглядались розміри

податків. Тяжким додатком до поземельного податку на державних землях був

обов'язок селян чи землевласників платити за сусідні, покинуті або пустуючі

ділянки.

Основним податком для вільного несільського населення був хрисагір.

Сплачували його ті, хто займався будь-якими промислами. Крім того, існували

ще різні торговельні мита і податки. Нерідко встановлювалися одноразові

надзвичайні податки.

Крім названих податків, візантійці були обтяжені різними майновими й

особистими повинностями. Все це іішло на потреби держави. Імператор та його

рідня мали забезпечення з численних особистих імператорських маєтків.

Платила податки і знать, чиновники, церква. При цьому вони

користувались різними пільгами й імунітетами, а для простого населення

податки зростали. В'язниці були постійно переповнені боржниками казни.

Нерідко витягували з населення податки за допомогою поліції чи війська. Тягар

податків поглиблювався зловживаннями чиновників, збирачів податків та

іншими, які, отримуючи мізерну платню, компенсували це здирством з

населення. Хабарництво, крадіжки і корупція чиновницького апарату і навіть

придворних стало характерною рисою і пороком візантійської держави з

початку її існування.

Судова система.

Як і фінансове управління, візантійське судочинство було розпорошене

між багатьма різними установами. Міський епарх розглядав усі судові справи

щодо злочинів, вчинених у столиці та її окрузі; також справи про опіку;

проституцію. Він судив ремісників і торговців і карав за порущення

корпоративних статутів; судив винних за порушення громадського спокою.

Ще один вищий судовий чиновник - квестор. Він приймав і розглядав

скарги від селян, справи про земельні спори, стежив, щоб у столиці не було

жебраків, нероб, розглядав справи прибулих у столицю купців. Квестору

належали також вищі нотаріальні функції: він завіряв заповіти столичних

жителів, у його присутності оголошувались заповіти тощо.

Двірцеві службовці підлягали судові етеріарха і протовесгіарія. Моряків

судили друнгарій флоту і протоспафарій. Мав судові функції логофет генікона.

На місцях всі справи розглядала місцева адміністрація, зокрема, у

общинах судові функції мав староста общини, у містах - управитель міста.

Існували й духовні суди - митрополитів, єпископів, настоятелів

монастирів.

З одержанням відповідних імунітетних привілеїв судові функції над

залежним населенням отримували й великі землевласники.

Візантійські суди були платні: той, хто порушував справу, мусив платити

судді так звані ектагі (судове мито, розміри якого визначав сам суддя).

РЕФОРМИ ЮСТИНІАНА

З іменем Юстиніана пов'язано проведення низки важливих реформ

майже в усіх галузях життя.

Вживалися заходи, спрямовані на зростання щодо припинення росту

патронату, великим землевласникам заборонено мати власні в'язниці, чинити

суд над залежним населенням, заводити у маєтках загони дружинників.

Юстиніан тісно прив'язав церкву до держави, зробив її політичним

союзником. Він надав церкві низку важливих привілеїв, звільнив її землі

від деяких податків.

Багатства церкви безперервно зростали за рахунок конфіскованих

володінь язичницьких храмів, імператорських пожалувань, різних приватних

дарувань. У VI ст. церковно-монастирське землеволодіння становило близько

1/10 всіх земельних володінь у Візантії. Юстиніан сприяв створенню нових

монастирів, давав їм різні привілеї. За все це імператор вимагав ідеологічної

підтримки своєї політики, пом'якшення гостроти соціальних протиріч,

церковної санкції широкої завойовницької політики на Заході з метою

відвоювання захоплених варварами територій Римської імперії.

Важливе значення мали й адміністративні реформи Юстиніана, щоб

зміцнити централізацію, а також звільнити населення від непомірного гніту

бюрократії, обмежити сваволю та хабарництво чиновників.

У той час існувала практика продажі посад. За отримання посади слід

було платити так званий звичай (оплата держаги за диплом на посаду) і

суфрагій (узаконений хабар особі, від якої залежало призначення). Чиновник,

що купив за великі гроші посаду у провінціальній адміністрації, приїхавши на

місце, починав грабувати місцеве населення, щоб не тільки відшкодувати

збитки, а й збагатитися. Все це вкрай обтяжливо відбивалося на становищі

простого населення. Тому 535 р. був виданий закон проти корупції. Він

поклав початок широким адміністративним реформам, заборонив стягування

суфрагія, встановив точну таксу на звичай. Продаж посад різко обмежено

(крім незначних). Від чиновників вимагали чесності, хабарництво каралось.

Їм підвищено платню. Правителям провінцій наказано оберігати підданих від

несправедливостей, але дбати про своєчасне надходження податків. їм

заборонялось втручатися у внутрішні справи міст, призначати там своїх

представників. Зате єпископи у містах отримали контрольно-наглядові функції

над адміністративною владою у містах, але не підміняли, не обмежували цю

владу, захищали інтереси міських общин.

Було проведено реформу адміністративного устрою імперії, об'єднано

деякі провінції, створено адміністративні округи. Правителі нових

адміністративних округів отримали більшу владу, різні титули - преторів,

ректорів, президіє, проконсулів - залежно від розміру і значущості провінції.

Дуже важливо, шо в прикордонних округах ці правителі зосереджували

цивільну і військову владу. Мета реформ, як зазначав Юстиніан, - зміцнення

влади намісників провінцій для боротьби з бунтами і туземними племенами, а

крім того, ліквідація сепаратистських тенденцій провінціальної знаті та

припинення постійних чвар між цивільними і військовими властями.

Юстиніан спочатку спробував навіть зменшити з населення податки, але

велика потреба у коштах змусила його забути про цю ідею. Війни, широке

будівництво, дипломатія, підкуп варварів, розкіш палацу спустошили державну

й особисту імператорську скарбницю, призвівши Візантію на межу фінансової

катастрофи. В пошуках виходу з кризи Юстиніан і його міністр фінансів Іоанн

Каппадокіець об'єднали управління державними й імператорськими маєтками.

Підвищено (та встановлено нові) непрямі податки. Торговельним корпораціям

почали продавати монопольне право встановлювати ціни на ті чи інші товари

(так званий monopolium). Оскільки monopolium було дорогим, то торгівельні

корпорації надолужували витрати підняттям цін на продукти і ремісничі

вироби. Ціни на них в правління Юстиніана зросли втричі. Держава встановила

монополію на виробництво і продаж низки товарів (наприклад, шовкових

іканин), продаж хліба, збільшила мита у морських портах і проливах.

Почастішали екстраординарні (одноразові) податки, скоротились хлібні та

грошові роздачі населенню Константинополя й інших міст, почали карбувати

неповноцінну монету.

Юстиніан втягнув Візантію у ряд воєн, що поставило її у скрутне

фінансове положення. Ні він ні його наступник не змогли із цим впоратися.

Нашестя арабів, слов'ян (болгар) і внутрішні труднощі зумовили появу

нової системи управління в країні, започаткованої ще Юстиніаном. Уже не

тільки на західні, а й на усі прикордонні території (провінції) поширилась

система одноособового керівництва стратига, який мав військову і цивільну

владу. Ці території були названі фенами. Спочатку їх налічувалось сім (кінець

VII ст.). Оскільки це, з одного боку, були обширні, багаті території, зайняті

значними військовими силами, то. з іншого - центральні власті побоювались,

що фемні командири - стратиги можуть там узурпувати владу. Тому феми у IX

ст. були розукрупнені. Їх стало 25, а в середині X ст. - 31. Фемний устрій

проіснував до кінця Візантійської держави. Не всі феми мали однакове

значення: азійські займали домінуюче місце в адміністративній ієрархії, їх

правителі краще оплачувались і користувались особливою повагою. Адже саме

в Азії .були розташовані найбагатші візантійські провінції, звідтам черпалися

кращі контингенти вояків і моряків. Європейські феми, крім Фракійської і

Македонської, вважались нижчими за рангом.

Як уже згадувалось, фемами керували стратиш, яких призначав

імператор. Вони мали на місцях всю повноту військової, адміністративної,

фінансової та судової влади, відповідний апарат управління та право

безпосередньо спілкуватися з імператором.

Кожна фема поділялась ка дрібніші військово-адміністративні одиниці -

турми, очолені тумархами. Турми ділились на ще дрібніші підрозділи, якими

управляли коміти або трибуни. Окремі військово-адміністративні одиниці

становили великі фортеці - клісури. На чолі клісурів стояли клісурархи.

Важливе місце у фемній адміністрації займали протонотарії. Їх також

призначав імператор і вони мали право до нього безпосередньо звергатися. Це

була не військова, а цивільна посада. Цей урядовець управляв у фемі судом,

фінансами, чиновниками, котрі збирали податки, відав усіма витратами феми.

визначав платню урядовцям і солдатам, виділяв кошти монастирям,

благочинним організаціям, відповідав за відправку грошових і натуральних

надходжень у столицю. Отже, у фемі йому належала роль своєрідної противаги

всесильному стратегу і центральні власті мали в його особі представника

інтересів цивільного управління.

Вище і середнє чиновництво, незважаючи на систему продажу посад,

дуже старанно підбиралося. Воно мусило мати відповідну підготовку, зокрема

закінчену юридичну школу. Таких шкіл у Візантії було декілька, з

кваліфікованим викладацьким штатом. До фем часто приїжджали різні

ревізори, яким доручалось вести боротьбу зі зловживаннями місцевої влади.

Мали за обов'язок інформувати імператора про стан справ у фемах і єпископи.

Могли скаржитися до центральних властей, у тому числі до імператора, всі

громадяни країни.

ЕВОЛЮЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ VIII - XV СТ.

Замість складної та громіздкої системи цивільного управління була

створена система логофетій - свого роду вузьких відомств на зразок

"міністерств". Логофсти, які їх очолювали, відали однією галуззю чи сферою

діяльності та підпорядковувались безпосередньо імператорові. Тобто старе

римське управління замінила ранньосередньовічна система прямого

централізованого управління.

Втратили значення у політичній системі країни партії цирку. Переживала

глибоку кризу і стара наймана армія, яку уряд не мав коштів утримувати. її

значно скоротили, платню воякам виплачували з великим запізненням, не

вистачало озброєння.

В зв'язку зі скороченням чиновницького апарату розширилися функції

вищих урядовців. Так, до обов'язків епарха столиці, другої особи в державі, яка

заступала імператора у випадку його відсутності, особи цивільної,

адміністратора, судді, голови Сенату, віднесено ще керівництво обороною

столиці, її ополченням, військовим флотом.

Зі зменшенням ролі суто цивільної адміністрації і зміцненням фемного

устрою зросла роль патріархів, які, за рішенням імператора, крім духовних

виконували адміністративно - правові функції, брали участь в організації

оборони столиці. Зв'язка "імператор - патріарх" зміцнилася.

Імператорам довелося знову в VIII - IX ст. стати полководцями, вони все

більше мали надію на армію, а не на Сенат чи апарат цивільного управління. З

встановленням фемного устрою втратили попереднє значення наймані війська,

міські ополчення циркових партій. Фемний устрій, військова організація

опиралась на село. Вільні селяни - стратіоти стали основною військовою

силою країни. Вони були записані у спеціальні стратіотські списки - каталоги.

За несення військової служби стратіоти користувались пільгами щодо податків

та звільнялись від інших повинностей. За ними закріплено земельні ділянки, які

не можна було віддати за борги, продати і які передавались у спадок тільки за

умови несення спадкоємцями військової служби. Стратіоти стали надійним

військом, зацікавленим у захисті своєї землі, батьківщини, достатньо

професійним внаслідок постійних військових навчань. Стратіоти навіть

отримували невелику оплату на час ведення військових дій. Така форма

організації армії зняла з держави необхідність витрачати великі суми на її

утримання.

Становлення фемного устрою означало не тільки перебудову військової

організації в імперії. Цей устрій був новою формою організації всього

візантійського суспільства, виявом його нової соціально-політичної структури.

Поштовх до її виникнення дали військові поразки у VII ст. і гостра внутрішня

соціальна криза в країні.

У VIII ст. внаслідок відвернення арабської загрози, успішних війн проти

слов'ян на Балканах Візантія знову стала міцніти. Почався процес внутрішньої

стабілізації, консолідації общини, піднесення селянського госіїодарсіва,

відбудови іа відродження міст, ремесел, торгівлі. Держава, яка врятувалась

завдяки общинній згуртованості, підтримці селянського населення, не

збільшувала розміру податків, не встановлювала нових поборів, мит. До того ж

значна частина стратегів (намісників у фемах) походила з низів, часто

солдатських, просуваючись по військовій службі завдяки своїм талантам,

хоробрості тощо. Володіння земельними маєтками, родовитість - попередні

ознаки аристократизму - не мали тепер особливо важливого значення.

Просування по службі приносило реальну владу і повагу.

Візантійський феодалізм розвивався специфічно. Коли у Західній Європі

VIII -ІХ ст. утверджувалось панування феодальних відносин, створювалось

феодальне помістя з особистою залежністю селян, то візантійський селянин