Курсова робота - Державний устрій Візантії та її падіння

Подождите немного. Документ загружается.

добре знав і піну власності на землю, і ціну особистої свободи. У Візантії цього

часу було можливе не його особисте і приватноправове закабалення, а хіба що

посилення державної експлуатації. Вона справді зростала.

Загалом друга половина ІХ-ХІ ст. стали періодом найвищого розквіту і

піднесення ранньосередньовічної Візантії, її міжнародної ролі й історичного

значення. На початку XI ст. кордони країни розширились приблизно до меж

ранньої Візантії (1 млн км

). Населення налічувало 20-24 млн осіб, з них 2 - 2,5

мли - селянських сімей. Імперія була найбільш "міською" країною Європи.

Вона мала близько 400 міст, населення яких становило понад 1,5 млн осіб.

Візантія вважалася однією з найбагатших і наймогутніших держав раннього

Середньовіччя. Держава отримувала прибутків 15-20 млн. номізм на рік.

Управляли країною імператори Македонської династії (867-1056). Власне тоді

оформились основи соціальної організації та класичні форми централізації

ранньосередньовічної державності.

Фемні начальники з їх обширною цивільною і військовою владою,

крупною земельною власністю і великим авторитетом у ІХ-Х ст. стали

впливовою силою. Вони могли використати в своїх цілях незадоволення

податковою політикою центральних властей місцевого населення, стратіотів та

ін. У візантійській офіційній ієрархії - табелі про ранги, за офіційним

положенням стратиги фем займали перші місця, а найвищий представник

цивільної адміністрації - лише десяте місце.

У першій половині X ст. складається у своїх класичних формах структура

візантійської ранньофеодальної державності. Характерна її риса -

багаточисленність ланок і чиновників державного апарату, чітка ієрархія посад,

підкріплена ієрархією титулів. Створено п'ять розрядів посад, розбитих на 18

класів. Кожному розрядові відповідав певний почесний титул. Титули могли

надаватися і незалежно від посад, тобто не були обов'язково пов'язані з

державною службою. Титули вважалися не тільки почесними званнями: особи з

титулами отримували від імені імператора різні пожалування, у тому числі

грошові. Титули присвоювались не тільки за певні заслуги,- їх також купували.

Титули та посади не були спадковими, а пожиттєвими. Просування по службі

здійснювалось на підставі імператорського указу, з урахуванням заслуг і

вислуги років. Існував перелік найвищих титулів, які надавались тільки членам

імператорської родини і представникам вищої знаті. Кількість членів (посад) у

вищих класах суворо обмежувалась. До першого класу належали, наприклад,

магістри, анфіпати, патрикії, протоспафарії. Магістрів налічувалось 12. Кожен з

них отримував по 24 кг золота на рік (понад 1500 золотих номізм), два дорогі

одяги і подарунки на свята.

Чиновники різних розрядів служили у більш ніж 60-ти відомствах

цивільного управління в Константинополі. Найважливіші з них - генікон

(розклад і збір податків); відомство державної пошти; відомство зовнішніх

зносин; ідик (управління імператорським майном); військове відомство

(виплата жалування, озброєння та постачання армії і флоту).

Оскільки багатство, отримання титулів, просування по службі урядовців

повністю залежали від імператора, то відповідно сильна імператорська влада у

той час була потрібна пануючому класові країни. Час правління Македонської

династії був часом найвищого розквіту візантійського самодержавства. Всі

найважливіші функції управління державою знаходились у руках імператорів.

Синкліт, який складався з вищої титулованої знаті і службових осіб, мав

сугубо дорадчі функції. Церква після примирення іконоборців та

іконопоклоиників продовжувала повністю залежати від імператорської влади, а

патріархи найчастіше були їх ставлениками.

Зміцнились засади спадковості, легітимності, "порфіропоходження"

імператорів. В X ст. був розроблений пишний церемоніал, обрядність, які

возносили імператорів над їх підданими. Навколо імператорів, розуміючи

загрозу втрати державності, бути завойованими арабами, сконсолідувалися усі

прошарки пануючого класу, знать, народ. На основі цієї консолідації

сформувалось почуття стійкого патріотизму, який підкріплювався реальною

могутністю Візантії в тогочасному ранньосередньовічному світі, її економічно-

культурною перевагою над багатьма європейськими народами, відновились

виразні тенденції до експансіонізму, що опирались на достатню військову

могутність. У законодавчому збірнику імператорів Македонської династії

зазначались їх головні завдання: "Утримувати і зберігати наявне; повертати -

втрачене; набувати - недостаюче".

Саме в цей час створюється концепція візантійської домінанти у

середземноморському світі, історичного і юридичного права Візантії на усі

території, що будь-коли входили до її складу, завдання їх повернення - як

найважливіша мета війська, політики і дипломатії. Виникла також концепція

необмеженості влади візантійського імператора як верховного глави і "батька"

єдиної сім'ї народів і держав, що утворились на колишніх візантійських

територіях, сім'ї християнських народів, які признавали верховенство

візантійської церкви.

Але у Візантії продовжувала зберігатися виборність імператорів, отримав

закріплення інститут співправителів, які не обов'язково мусили походити з

родини імператора. Набув поширення інститут впливових імператорських

фаворитів, котрі часто мали велику реальну владу.

Отже, зміцнення влади імператорів, армії, флоту, мобілізація всіх

внутрішніх сил і резервів держави, народу дали Візантії змогу не тільки вийти з

гострої економічної, політичної, військової кризи, а й у Х-ХІ ст. стати однією з

наймогутніших держав Середземномор'я.

Значно зміцнілії у світі позиції візантійської церкви. Вона тісно

співпрацювала з державною владою. Великий досвід набула церква і в процесі

християнізації слов'янських народів, у консолідації різноплемінного населення

імперії. Вона сміливо вступила у полеміку з папством щодо розподілу сфер

християнізації, чітко сформулювала свої догматичні з ним розходження,

теоретично обґрунтувала розходження в обрядовості, у вимогах щодо

духовенства. Візантійська церква толерантніше, гнучкіше ставилася до

своєрідності культур іншоплемінного населення, не настоювала на проведенні

богослужінь грецькою мовою.

Наприкінці X - початку XI ст. Візантія досягла вершин могутності.

КІНЕЦЬ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

У XI ст. з'явилися негативні процеси: стали слабшати внутрішня єдність

імперії, основи фемного ладу, поглиблювалась соціальна диференціація, бідніла

основна маса стратіотів, обкладених податками. Загострилися конфлікти між

столичною, здебільшого цивільною знаттю і провікціональнею, переважно

"військовою. Домагаючись більшої влади, стала бунтувати провінціональна

військова знать, зростала могутність динатів. Поступова, але неухильна

феодалізація суспільно-економічних відносин вела до розмивання, скорочення

приватної власності вільного селянства і його самого. Зростало крупне

землеволодіння і кількість приватно-власницьких париків. Державні землі

роздаровувались знаті, церкві, монастирям. Вільні раніше селяни, які сиділи на

державних землях, перетворилися на державних париків. Тобто, мало місце

масове поширення феодальної залежності селян. Активізувався національно-

визвольний рух у завойованих народів - болгар, албанців, сербів.

Розвиток феодалізму став з середини XI ст. загальноєвропейським

явищем. В Італії зміцнилися міста-республіки, головно Венеція і Генуя, які

склали Візантії конкуренцію у морській торгівлі. Зміцнило міжнародні позиції

папство, захопили Сицилію і південь Італії нормани, створивши там свою

державу (під гаслом боротьби з арабами) і витіснивши візантійців.

У середині XI ст. Візантія мала ще одного ворога - турків-сельджуків, які

незабаром зайняли майже всю Малу Азію, Сирію, Палестину з Єрусалимом,

Антиохію. Посилились напади печенігів, на Балканах висадились нормани.

Кордони імперії неухильно скорочувались, вона слабшала, з чого немало

тішився і Захід, бажаючи поставити горду Візантію на коліна, прибрати до рук

її багатство. Висувалось питання про її унію (точніше, підпорядкування)

західним державам - натомість вони повинні надавати їй військову допомогу.

Власне з цісю метою був організований Перший хрестовий похід (1096-1099

рр.) під гаслом звільнення Господнього гробу (Єрусалима) від невірних.

Однак і на цей раз Візантія зуміла врятуватись сама, шо в історії

називають візантійським феноменом. На імператорському троні тоді

перебувала династія Комнінів (1081-1118). До початку 90-х років XI ст.

візантійцям вдалось відбити натиск норманів, сельджуків і печенігів,

придушити народні рухи, перебороти крупні феодальні міжусобиці. Візантійці

спільно з хрестоносцями звільнили майже всю Малу Азію. Імператори Олексій

і Мануїл досягли значних успіхів на Балканах.

Проте в XII ст. ситуація, внутрішня і зовнішня, ускладнилась. Домоглись

незалежності Сербія і Болгарія, почались народні заворушення. Захід

виношував плани захоплення Константинополя

Під час Четвертого хрестового походу, 1204 р., хрестоносці взяли

штурмом і жорстоко пограбували Константинополь. Столиця імперії стала

столицею нової держави - Константинопольської, або Латинської імперії, по

СУТІ, хрестоносної. Православний патріарх був замінений католицьким.

Імператором обрали герцога Балдуїна Фландрського[3].

На противагу хрестоносцям - латинянам у Греції візантійці створили

Нікейську імперію. Вона стала центром консолідації грецьких сил і боротьби за

ліквідацію Латинської імперії. Грецьким імператором обрали Костянтина

Ласкаря. якого патріарх коронував "імператором ромеїв" (1208). Позиції

імператора зміцнювались, внутрішні роздори припинились, найнято значні

військові сили, які передано під командування великого конетабля.

Безпосереднім помічником імператора став великий стратопедарх, інститут

"співправителів" був скасований. Сприяло грекам нашестя монголів. Налякані

ними турки-сельджуки та західні держави відвернули свою увагу від Нікейської

імперії. В середині XIII ст. імператор Ватац відвоював від латинян і турків

значні території на Балканах і у Малій Азії, а 1261 р. - Константинополь.

Візантійська імперія була відновлена. Щоправда, вона мало нагадувала

попередню: невелика за територією, зі зруйнованою столицею, невеликою

армією (15-20 тис.) і флотом (50-75 кораблів).

Влада у державі належала великій земельній аристократії. Більшість

державних земель була роздана світським і духовним феодалам. Вільне

селянське землеволодіння скоротилось до мінімуму. Феодалам роздавалися

імунітетні привілеї (податні, судові, адміністративні), розширювалися їх права

на землю й особу селян-париків. Право захищало вже не общину, а феодала,

воно стало знаряддям її закабалення. Збільшувалися натуральні та грошові

побори - на користь феодалів і держави. Встановлено відробіткову ренту,

спочатку невелику- від 12 днів нарік до дня на тиждень.

У міжнародній політиці вся увага влади була звернена на Захід з метою

послабити там антивізантшські коаліції. Великі торговельні права, по суті,

монополію у зовнішній торгівлі як посереднику, надано Венеції. Візантія була

змушена прийняти латинський символ віри, визнати верховенство Папи і

погодитись на по-літичний союз з західними державами. Від імперії відпала

низка володінь, навіть у Греції. Утворились незалежні Епірськс, Афінське,

Фассалійське царства.

Активізували антивізантійську діяльність Болгарія і Сербія. Сербський

цар Стефан Душан навіть планував створити єдину Сербсько-Візантійську

державу і проголосив себе "царем і самодержавцем Сербії і Романії".

Балканський півострів у середині XIV ст. став ареною безперервної

конфронтації трьох найбільших балканських держав; Болгарії, Сербії, Візантії.

Не тільки зовнішня, а й внутрішня ситуація у Візантії ускладнювалась.

Казна збідніла у зв'язку з роздачею імунітетів феодалам і зменшенням

прибутків держави від торгівельних мит та ін. Спроба обмежити привілеї

феодалів при Адроніку II (1282-1328) не принесла успіху, викликавши їх гостре

невдоволення. Збунтувався народ, з якого стягували нові податки і побори,

збільшували розміри старих. З приводу підпорядкування Папі серед

духовенства почався розкол. Нестача коштів змусила імператорів скорочувати і

без того невеликі армію та флот. Почалася боротьба за владу між різними

феодальними угрупуваннями.

В середині XIV ст. у Візантії розпочалась справжня громадянська війна -

між землевласницькою і міською знаттю та міщанами, яких підтримувало

селянство. Візантія вийшла з війни розореною і ще більше послабленою. Від

імперії відпали значні західні території. Посилилася феодальна роздробленість

країни, на місцях почала правити місцева знать, часто з імператорської рідні,

точилися міжусобні війни.

В XIV ст. активізувалися турки. Вони знову захопили всю Малу Азію,

почали завоювання на Балканах. У взятий турками Адріанополь 1365 р. була

перенесена столиця Османської держави. Наприкінці XIV ст. турки остаточно

завоювали Сербію і Болгарію. Султан Мурад II 1430 р. оволодів Фессалонікою.

Кільце оточення навколо Константинополя звужувалось; 1444 р. велику

хрестоносну армію, послану проти турків, вони розбили під Варною.

На престол 1449 р. вступив останній візантійський імператор Костянтин

XI Палеолог. У 1453 р. Константинополь з суші та моря оточили турки. В осаді

брали участь 150-200-тисячна армія і флот з 400 кораблів. Незважаючи на

героїчний опір захисників - 7-тисячного гарнізону і жителів міста - 29 травня

1453 р. Константинополь був взятий штурмом. Візантійська імперія перестала

існувати.

ВИСНОВОК

Візантійська імперія залишила після себе глибокий слід в історії

Південно-Східної Європи, історії європейської державності, правової

системи, культури, письменства та ін. Понад тисячу років проіснувала

Візантійська держава, пройшовши шлях від античності до розвиненого, хоч

і специфічного, з тривалим селянським землеволодінням, феодалізму. В ній

склалася нова церква, відмінна від латинської, зі своєрідними стосунками з

державою, названа православною, з іншою, ніж у Римі церковною організацією,

релігійними догматами, обрядністю. Візантія створила високорозвинене

право, що ґрунтувалось на римському, закріплене у декількох відомих на всю

Європу кодифікаціях. передусім у кодифікації Юстиніана. Вагому роль

виконала Візантійська держава у міжнародному житті середньовічного

суспільства. Вона століттями слугувала немовби бар'єром для Західної

Європи, об який розбивались численні тюркські, монгольські та турецькі

орди, що насувались зі Сходу. Значне місце відводиться Візантії і в історії

розвитку слов'янських держав, їх письменності, культури у поширенні

християнства, у тому числі в Київській Русі.

Структура вищих органів влади і управління Візантії (IV—VII століття)*

* - Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн; К. -

концерн ,,Видавничий дім ,,Ін Юре'', 2003.

ІМПЕРАТОР

Коміт

Державна

скарбниця

Квестор

Консисторія

Таємна

поліція

Особиста

охорона

Особиста

канцелярія

Пошта

Зовнішні

відносини

Військо

Синкліт

Відомство

двору

Коміт

Імператорська

скарбниця

Префект

столиці

Префект

Східного

Преторія

Префект

Ілірійського

Преторія