Курас І.Ф. (гол. редкол.). Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя від дня народження)

Подождите немного. Документ загружается.

231

благу и миру всего человечества, дало бы ей силу переносить “про-

текторат” терпеливо и с достоинством.

Вот это тот внешний способ организации защиты СССР и

Украины, который Вы не приняли во внимание. Но он же тесно

связан и с внутренним, с организацией внутренних сил обороны

во всех ее видах. В своем предыдущем открытом письме к Вам я

писал о необходимости организации духовного фактора самоборо-

ны. В особенности на Украине, из-за которой должно произойти

столкновение. Одним из средств усиления этого фактора я считал

и считаю использование громадной, стихийной и сознательной,

силы национального чувства народа, бывшего в национальном

порабощении и защищающего свою национальную свободу. Для

приведения в действие этой могучей силы на Украине необходимо

было бы изменить национальную политику, господствующую те-

перь, дать почувствовать массам это изменение, вызвать к жизни

тот энтузиазм, который никакими бюрократическими декретами,

циркулярами и резолюциями не может быть сделан и который бы-

вает сильнее пушек, танков и газов.

Но, к сожалению, как свидетельствуют сведения, доходящие

сюда из Украины, национальная политика там не только не из-

менилась, но господство русского национализма еще усилилось.

Ошибка совершенно невероятная, объясняемая разве только сле-

потой ярости русского национализма, напуганного настроениями

сепаратизма, развивающимися среди народов СССР, подвергнутых

его господству и командованию. Вместо того, чтобы делать себе из

национально-сознательных элементов Украины союзников и това-

рищей в организации защиты Украины и всего Союза, вы делаете

из них явных или скрытых врагов своих, явных или скрытых по-

мощников и агентов немецкого национал-социализма.

Кроме того: Вам, должно быть, известно, как в последние годы

среди украинского населения вне пределов советской Украины

(Волынь, Галиция, Буковина, Американские колонии и т.д.) те сим-

патии, которые начали было расти в связи с наступившей было не-

которое время более правильной национальной политикой, теперь

почти совершенно исчезли, заменившись резкой враждебностью к

правительству СССР. Да, как известно, Вы ассигновали громадные

суммы на газетную и прочую агитацию и пропаганду в этих стра-

232

нах. Но агитация и пропаганда в конце концов все ж таки только

слова. Дела же и факты остаются те же.

А правительство Гитлера очень умело и энергично использует

эту политику советского правительства и всяческими способами

старается привлечь на свою сторону утерянные им симпатии укра-

инцев. Одним из средств для этого ему служит тактика широких

обещаний. Абсолютная государственная независимость Украины

и полная свобода развития национальной культуры - вот те глав-

ные ценности, которыми оно старается укрепить свой духовный

фактор предстоящего похода на Украину.

А надо признать, что он уже и теперь этой тактикой организует

довольно значительную силу. Не нужно забывать, что за предела-

ми Советской Украины находится более десяти миллионов укра-

инцев. Из них можно создать прекрасные организации всяческого

назначения, начиная от агитаторов и разведки и кончая чисто воен-

ными образованиями. И не может быть никакого сомнения в том,

что такие организации будут играть на территории Украины среди

украинского населения колоссальную роль.

Кроме того, настоящее время, как Вам должно быть известно,

среди этих десяти миллионов заграничных украинцев произво-

дится организация “Национального Конгресса” из представите-

лей этих миллионов. Воля этого Конгресса, до известной степени,

будет выражать волю зарубежного украинства и служить как бы

законом в их действиях в будущем. Но как сложится эта воля, этот

закон?

Теперь уже намечаются две главные ориентации: прогитлеров-

ская и просоветская. Какая из них победит на конгрессе? Конечно,

та, которая представит ему самые убедительные доказательства

того, что ее позиции наиболее полезны для жизни и развития укра-

инского народа. Но надо сказать откровенно, положение просо-

ветской ориентации чрезвычайно тяжело: у нее почти нет доказа-

тельств, у нее почти нечем защищаться от нападений прогитлеров-

ской ориентации, которая категорически, на основании якобы

самых непреложных фактов, утверждает:

“Национальная политика Москвы явно направлена к уничтоже-

нию украинской нации. Все акты этой политики за последние годы,

все мероприятия ее свидетельствуют об этом недвусмысленно.

233

Под видом братских, общеславянских и общесоветских объятий

происходит планомерное удушение украинской национальности.

Так называемая “унификация” двух славянских культур, усиленно

проводимая теперь русским национализмом, есть старая, извест-

ная из времен царизма, только более интенсивная и бесцеремонная

русификация украинского народа. А это значит, что опять, как и во

времена царизма (на этот раз русским коммунизмом), будет отнято

у украинских масс естественное средство их духовного развития,

снова они будут осуждены на духовное калечение, на культурное

убожество, отсталость, дегенерацию.

Да, нам бы пришлось экономически дорого заплатить Германии

за ее владычество. Но зато мы имели бы полную возможность на-

ционально-культурного развития, мы имели бы глубоко опытных

учителей в науке, технике, искусстве. А что мы имеем от Москвы?

Мы так же дорого экономически платим ей за владычество, а вза-

мен что имеем? Угнетение, уничтожение нашей культуры, пре-

следование членов нашего коллектива за любовь к своей родине,

ссылки, каторги, расстрелы, самоубийства лучших наших людей?

Строительство социализма? Но почему же мы, украинцы, должны

так чудовищно дорого платить за его строительство? И какой же

это социализм, если он требует духовного унижения, убожества,

калечения целых миллионов трудящихся? Не строительство это

социализма, а восстановление, строительство старой, реакцион-

ной тюрьмы народов, единой неделимой России. И надо быть либо

крайним идиотом, либо подкупленным бессовестным эгоистом,

подлецом, чтобы защищать и поддерживать своего жесточайшего

врага”.

Так говорят противники советской Москвы. И при этом приво-

дят всякого рода факты и документы, обосновывающие и поддер-

живающие их утверждения.

Что на это могут возразить искренние, честные сторонники

просоветской ориентации и верные сыны своей нации? Они ста-

раются отрицать эти факты и документы. Но – увы! – их старания

не дышат силой, верой в свою правоту и глубоким убеждением.

И, конечно, трудно допустить, чтобы в этих условиях они могли

победить на Национальном Конгрессе и привлечь стоящие за ним

массы к защите СССР.

234

Официально советские защитники современного курса наци-

ональной политики на Украине могут, конечно, на все это сказать

(как они это, впрочем, и делают), что все утверждения противников

– ложь, клевета, обман, фальсификация фактов и документов, что

национальная политика на Украине самая правильная, что возмож-

ность национальной культуры абсолютно ничем не ограничена и

никаких тенденций к русификации украинского народа нет.

Конечно, сторонники просоветской ориентации могут повто-

рять эти заявления, факты? Где взять эти факты, подтверждающие

и укрепляющие эти заявления?

Понятно, если они существуют, то их можно взять только на

самой Украине. Но как это сделать? Как показать их противникам,

тем, которые искренно и честно убеждены, что такие факты не су-

ществуют?

Способ для этого есть самый простой: показать им на Украине

эти факты. Показать всем: и верящим, и не верящим, и сомневаю-

щимся.

Поэтому, Иосиф Виссарионович, я хотел бы сделать Вам такое

предложение:

Независимо от главной идеи, изложенной мной выше, которая

потребует определенного времени для своего осуществления, те-

перь же, немедленно, надо организовать показ фактов представи-

телям десяти миллионов украинцев, живущих за пределами совет-

ской Украины. Если Вы глубоко и твердо уверены в правильности

своей политики и неправильности утверждений противников, Вы

должны допустить на Украину” представителей всяких полити-

ческих течений, существующих среди этих десяти миллионов,

и предоставить им полную, ничем не ограниченную возможность

смотреть, слушать, собирать все факты национальной жизни. И, ко-

нечно, беспрепятственное возвращение всех делегатов к себе назад.

Если утверждения противников ложны, неправильны, эти со-

бранные факты жизни легко их опровергнут. И так как они будут

собраны сторонниками и противниками на глазах друг друга, то

отрицать их не будет никакой возможности. И если эти факты

будут очевидны и убедительны, то нет сомнения, что честные и

искренние элементы из среды самих противников убедятся и изме-

нят свою точку зрения.

235

Конечно, при нежелании допустить такую делегацию можно

привести много аргументов против, – и достоинство советской

власти, и вред такой делегации, и подрыв перед населением СССР

престижа правительства, заискивающего, дескать, перед какими-

то контрреволюционерами и позволяющими “проверять” свою по-

литику. Многое можно сказать. Но если иметь в виду, во-первых:

интересы истины, во-вторых: значение десяти миллионов людей,

могущих сыграть роль в эвентуальном столкновении, в-третьих:

если нет сомнений в правильности своей политики и неправиль-

ности утверждений противников, то все эти соображения самолю-

бия, престижа власти и т.п. не могут иметь никакого значения.

В заключение я еще раз скажу: да, быть может, на первый

взгляд, мой план покажется Вам диким и невозможным. Но если

Вы глубоко вдумаетесь в него, если объективно, трезво взвесите

все обстоятельства, если найдете в себе мужество смотреть в глаза

фактам прямо, то вы согласитесь, что иного выхода из создавше-

гося положения и способа избежать кровавого кошмара, угрожаю-

щего СССР и всему миру, – нет. Либо этот выход, либо погибель

всего СССР и даже страшная мировая катастрофа. Выбор зависит

главным образом от Вас, Иосиф Виссарионович.

В. ВИННИЧЕНКО

236

Ірина Cахно

ВІДОБРАЖЕННЯ ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОЇ

ДІЯЛЬНОСТІ В. ВИННИЧЕНКА

В ЙОГО ЛИСТУВАННІ

З Ю. ТИЩЕНКОМ (СІРИМ)

Для всебічного і ґрунтовного дослідження громадсько-

політичної діяльності В. Винниченка необхідно залучити увесь

комплекс джерел, у тому числі й епістолярних, зокрема, його

листування з Ю. Тищенком.

Ю. Тищенко (псевдонім Сірий) був видавцем української лі-

тератури, письменником, публіцистом, громадсько-політичним

діячем. З В. Винниченком їх зв’язували не лише суспільні справи,

а й дружні стосунки. Ю. Тищенко написав біографічний нарис

В. Винниченка, спогади про нього

. Він розповідає про їх першу

зустріч у липні 1907 р., коли Ю. Тищенко втік з-під арешту, і

В. Винниченко допоміг йому в цій скрутній ситуації. Наступного

разу вони зустрілися 1911 р., тоді ж вони та Л. Юркевич заснували

видавництво “Дзвін”. Спілкування друзів тривало впродовж багатьох

років, в еміграції вони продовжували боротьбу за українську

державність. Їх листування, безумовно, є цінним джерелом для

вивчення громадсько-політичної діяльності В. Винниченка. Воно

зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади

та управління України в м. Києві (ЦДАВО України) в особовому

фонді Ю.П. Тищенка (ф. 3803) у кількості 265 аркушів за 1919 –

1934 рр. Це переважно листи В. Винниченка до Ю. Тищенка, з 1928

року з’являються також листи Ю. Тищенка до В. Винниченка.

В особовому фонді В. Винниченка (ф. 1823) містяться листи до

нього Ю. Тищенка за 1909 – 1914 рр. у кількості 94 аркушів.

До листування цих діячів дослідники зверталися мало.

Н. Кичигіна та Н. Миронець підготували до друку низку листів за

1933 р.. У них В. Винниченко і Ю. Тищенко дискутують з приводу

ситуації в СРСР, обговорюють працю В. Винниченка “Щастя”,

можливість, а, точніше, неможливість видання її

. Деякі дослідники,

наприклад, В. Панченко

, використовували біографічні сюжети

листування, зокрема, переїзд В. Винниченка на південь Франції до

237

Мужена, де він провів останні 20 років життя. У них ідеться про

здоровий спосіб життя, який вело там подружжя Винниченків, про

творчі плани письменника та ін.. Але звертання до цього комлексу

джерел епізодичні, а між тим, у ньому міститься значна кількість

матеріалу з громадсько-політичної діяльності В. Винниченка, який

не введений до наукового обігу. Метою цієї наукової розвідки і є

ознайомити читачів з малодослідженими сторонами громадсько-

політичної діяльності В. Винниченка, які знайшли відображення в

його листуванні з Ю. Тищенком.

Звичайно, основною темою листування В. Винниченка з

Ю. Тищенком був такий вид громадсько-політичної діяльності

Володимира Кириловича, як видавничий, зокрема діяльність ви-

давництва “Дзвін”, оскільки вони були його організаторами.

Початковий період діяльності видавництва знайшов відображення

в листах Ю. Тищенка до В. Винниченка за 1909 – 1914 рр., листів

Винниченка до Сірого цього періоду, на жаль, виявити не вдалося.

Ю. Тищенко пише про ідею створення видавництва, висловлює

свої роздуми щодо назви (“Дзвін” чи “Кресало”)

. Крім публікації

праць В. Винниченка, видавалися твори провідних українських

письменників: Л. Українки, М. Вороного

, С. Черкасенка, О. Олеся,

книжки політичного змісту

. У листуванні обговорюються плани

щодо місячника “Дзвін”, літературний матеріал для нього

. Справи

видавництва цього часу, очевидно, йшли добре: “Як я прикинув

оком, то бачу, що з Дзвоном поки що не зле. За се півріччя продано

таку суму, що майже одкидаюсь з боргами по виданню”

, – писав

Ю. Тищенко.

“Дзвін” продовжував функціонувати і під час революційних

подій в Україні, друкував підручники, художню літературу та ін.

Про діяльність видавництва у роки революції, а потім в екзилі

дізнаємося з масиву листування 1919 – 1934 рр.

В. Винниченко не раз звертав увагу, як важливо для нього було

те, щоб український читач побачив його книжки, більше того, він

піклувався і про те, щоб ціни на них не були завищеними. Багато

зусиль докладав Володимир Кирилович, щоб і російські читачі

ознайомилися з життям українського народу через його твори, але

на них обов’язково мало зазначено, що це переклад з української.

Як видно з листування, дуже часто громадські інтереси витісняли

238

особисті: доводилося відмовлятися від матеріально вигідних

пропозицій заради тих, що могли послугувати справі

. І це при

тому, що фінансові проблеми переслідували родину Винниченків

повсякчасно.

Та й взагалі, клопоту від видавництва було багато, а грошей

мало, пересилка книг до українського читача ставала дедалі

проблемнішою. Проблем, пов’язаних з існуванням “Дзвону” щораз

більшало, фінансово підприємство було збитковим, сенс його

існування полягав лише в допомозі українській справі. У лютому

1922 р. Винниченко пише, що другий рік книги не видаються і

не продаються, функція адміністрації полягає лише в добуванні

грошей і, взагалі, треба дивитися правді в очі і, якщо треба, закрити

“Дзвін”.

Варіант злиття з іншим видавництвом йому не дуже подобається,

хоча матеріально це вигідно, бо це буде “не той “Дзвін”, трохи

подумавши, він додає, що злиття можливе за умови, якщо “ідейний

напрям в наших руках”, і наголошує на тому, щоб жодна книжка не

видавалася без його згоди

. Слід сказати, що це була дуже болісна

ситуація для Виниченка та, мабуть, і для інших видавців, багато

років праці було пов’язано з видавництвом, на нього покладалися

великі надії у справі національного відродження. Ще кілька років

“Дзвін” проіснував, але вже в листах 1927 р. знову ідеться про

борги “Дзвону”, ліквідацію його, розпродаж книжок

До 1920 р. для доставки книг в Україну видавці переважно мали

справу з Дніпросоюзом – центральним союзом кооперативних

споживчих союзів, який поряд з господарчо-торговою діяльністю

займався освітньо-культурною: видання книжок, підручників,

організація бібліотек, читалень.

Заснований він був у 1917 р., в 1920 р. замінений більшовиками

на Вукоспілку в Харкові. Видавництво у Відні продовжувало

діяльність в 1919 – 1921 рр. Відносини з Дніпросоюзом не були

безхмарними. З одного боку, Винниченко згадує прихильне

ставлення до нього членів Дніпросоюзу в Україні, які пропонували

йому високі посади, непогану платню

, з іншого – починаючи з

1919 року, тривав конфлікт із закордонними дніпросоюзівцями.

За словами Винниченка, вони не повернули йому гроші, які були

винні.

239

У наступні роки тривали стосунки з Вукоспілкою, наступницею

Дніпросоюза, що мала схожі функції. Припинилися вони на початку

30-х років через розгортання масових репресій.

Підчас тривалих стосунків з Держвидавом на території України

було видано багато Винниченкових творів. Він не раз зазначав,

що, поширюючи свої твори в Україні, мав на меті, у першу чергу,

інтереси української справи. Довгою і сповненою перешкод була

історія видання роману В. Винниченка “Сонячна машина”. Він

написаний у 1922 – 1924 рр. і вважається першим в українській

літературі фантастичним романом-утопією, в якому соціалістичні

гасла переплітаються з ідеєю наукового винаходу, що врятує

світ. Твір мав великий успіх, викликав масу дискусій, але шлях

його до читача був тернистим. Звичайно, Винниченко хотів, щоб

видання готував рідний “Дзвін”, але не вдалося – не вистачило

коштів. З’являлися ідеї чеських видавництв, російського в Парижі,

переговори велися навіть з американцями, але автор обов’язково

хотів, щоб насамперед український читач ознайомився з книгою.

У березні 1925 р. торгове представництво Держвидаву в Чехії

і Винниченко нібито дійшли згоди, збереглася розписка про

прийняття рукопису до друку

. Але вже в квітні Винниченко

відмовляється від друку, причиною стала неприємна рецензія

представника видавництва – Дехтярьова, який, до речі, сам же і вів

переговори з автором

. Винниченко із властивою йому емоційністю

відніс цю рецензію на рахунок усього колективу Держвидаву, а

не одного Дехтярьова, вважав, що це “свідомий, організований

і потрібний їм глум”, і рецензія була написана для того, щоб

поширити у пресі, “що Винниченко знав зарані про неї, але прохав

видати його річ, бо, мовляв, чує де сила”

. Продовжувати справу

з видавництвом він став лише після того, коли отримав листа від

А. Приходька, представника посольства СРСР в Чехословаччині,

організатора видавничої справи, з яким у Винниченка зав’язалося

листування, із запевненнями, що видавництво не має відношення

до рецензії. Не без перешкод технічного характеру роман вийшов у

світ у видавництвах “Рух” і Держвидав, російською і українською

мовами.

До речі, політичні опоненти іноді закидали письменнику

літературну співпрацю з радянською владою, не всі емігранти

240

схвально сприйняли видання “Сонячної машини” в Радянській

Україні.

З листування дізнаємося і про інші громадські справи

Винниченка. В листі від 25 травня 1921 р. він розповідає про

плани створити українську і російську театральні студії, при чому

питання поширення саме української культури було принциповим,

лише в російську, хоча б і “високохудожню” студію, він вкладати

гроші не хотів. Ця ідея відразу показалася нереальною з багатьох

боків, тому швидко відпала. Задум зняти український фільм

був більш привабливим

. Але, як завжди, не вистачало грошей,

Винниченко намагався позичити гроші під заставу своєї частини

“Дзвону”, розуміючи всю ризикованість заходу. “Той факт, що по

всіх частинах землі пройде фільма з написом “Українфільм”

, мав

би велике значення для української справи, цю ідею Володимир

Кирилович не полишав дуже довго, не зважаючи на ризик, на

численні клопоти і відмови, що виникали під час пошуку позики.

На жаль, цей задум не був втілений у життя

Хоча на еміграції Винниченко дещо відійшов від політики і

займався переважно літературою, зовсім політичних справ він не

полишав. Тривалий час В. Винниченко разом з М. Шаповалом,

М. Галаганом і Н. Григорієвим виношували плани об’єднання со-

ціалістично-демократичних сил створенням їх коаліції – Робітничо-

Демократичного Союзу(РДС). Друкованим органом цієї організації

мав стати журнал “Нова Україна”, що видавався в Празі в 1922

– 1928 рр., засновником і головним редактором був М. Шаповал.

В 1923 – 1924 рр. співредактором працював В. Винниченко, про

поточні справи журналу він часто згадує в листуванні, зокрема,

скаржиться на брак літературного матеріалу

Винниченко займається організацією РДС, їздить в Прагу і

зустрічається з різними особами в Українському Громадському

Комітеті

. Навіть американські соціалісти висловили згоду

вступити до Союзу. Але справа не клеїлася, мабуть, не останню роль

відігравали сутички між Винниченком та іншими організаторами,

зокрема Шаповалом. Розпочалися вони через дрібні конфлікти

під час праці над “Новою Україною”, далі ситуація загострилася і

призвела до остаточного розриву, основною причиною, певно, став

особистий конфлікт між ними, амбітними лідерами за природою.