Курас І.Ф. (гол. редкол.). Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя від дня народження)

Подождите немного. Документ загружается.

101

ріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є

українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщи-

ну, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніж-

чини”

Через два дні, 3 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат

оповістив у своїй відозві всіх громадян, всі урядові, політичні, гро-

мадські установи в Україні, що його компетенція поширюється на

всі губернії, де українське населення становить більшість. “Через

те Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Кри-

му) включаються в територію єдиної України”

. Всім установам

усіх губерній, а також громадянам єдиної України всіх національ-

ностей належало в усіх справах звертатися до відповідних секре-

тарств Генерального Секретаріату.

Видатною історичною віхою на шляху відродження національ-

ної державності українського народу, в тому числі й досягнення

соборності України, став ІІІ-й Універсал Центральної Ради, при-

йнятий 7 (20) листопада 1917 року. “Віднині, – проголошувалося

в ньому, – Україна стає Українською Народною Республікою”

Володимир Кирилович був одним із авторів даного Універсалу.

Вперше у документі такого високого рівня визначалися, на-

решті, територіальні межі автономної України. “До території На-

родної Української Республіки, – підкреслювалося в Універсалі,

– належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина,

Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Кате-

ринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визна-

чення кордонів Української Народної Республіки, щодо прилучення

частин Курщини, Холмщини, Воронежчини і суміжних губерній і

областей, де більшість населення українське, має бути встановлене

по згоді організованої волі народів”

В центрі багатогранної діяльності Володимира Кириловича на

чолі Генерального Секретаріату (аж до його відставки з цієї по-

сади 9 січня 1918 р.) була турбота про територіальну консолідацію

і єдність УНР.

На наступних етапах Української революції 1917 – 1920 рр.

В. Винниченко продовжував боротьбу за втілення у життя ідеалу

соборності. Очолюваний ним Український Національний Союз

(УНС) ще в середині жовтня 1918 р. виступив з широкою про-

102

грамою збирання соборної України, розрахованою на міжнародну

громадську думку. “Ґрунтуючись же на праві кожної нації на ви-

значення свого національно-державного життя, так виразно про-

голошеному в мировій програмі Вільсона, а також спираючись

на історичне та природне право кожного народу гуртувати в одно

ціле відірвані від його часті, Український Національний Союз,

– говорилося в його заяві про внутрішнє і міжнародне становище

України, підписаній головою Союзу В. Винниченком і секретарем

П. Дідушком, – вважає цілком природним і необхідним злучення в

один державний український організм всіх заселених українцями

земель, які до цього часу через історичні та міжнародні обставини

не ввійшли в склад Української держави, цеб-то: Східної Галичи-

ни, Буковини, Угорської України, Холмщини, Підляшшя, частини

Бессарабії з українським населенням, частини етнографічно-укра-

їнської Донщини, Чорноморії і Кубані”

. Ця заява по-суті мала

значення програми-максимуму, як виголошення заповітного ідеалу

соборності, до якого повинні були прагнути всі частки розкидано-

го від Карпат до Кавказьких гір українського народу.

Позиція керівництва УНС щодо даного питання зафіксована

також у його відповіді представникам Антанти на умови допомоги

останньої Україні, даній на початку листопада 1918 р. В ній під-

креслювалось, що обов’язковим є признання самостійності Украї-

ни і прилучення до нас Галичини, Буковини, Криму, Кубані і забез-

печення прав українських колоній в Сибірі, Туркестані

Першим кроком на шляху здійснення цієї грандіозної собор-

ницької програми мало бути проведення всеукраїнського Наці-

онального конгресу, відкриття якого намічалося на 17 листопада

1918 р. в Києві.

На порядок денний його роботи висувалися наступні питання:

1) Сучасне міжнародне становище та перспективи на майбутнє;

2) форми державного будування в Україні; 3) Економічна політика

в Україні; 4) Аграрна реформа в Україні; 5) Організація військових

сил; 6) Народне самоврядування в Україні. Характерно, що ухва-

люючи норми представництва на даний конгрес, УНС прагнув

врахувати інтереси всіх етнографічно-українських земель, в тому

числі Донщини, Холмщини, Бессарабії, Чорноморщини, Кубані та

Криму, які мали надіслати своїх представників через свої Націо-

103

нальні Ради. Стосовно Галицької України, то її громадянство, як

підкреслювалося в рішенні УНС, – “висилає своє представництво

із заступленням всіх напрямків національного життя

. На жаль,

гетьманський уряд заборонив проведення Національного конгресу,

чим лише загострив свою конфронтацію з українським національ-

но-демократичним табором і прискорив підготовку антигетьман-

ського повстання під проводом Директорії.

Безперечно, що найвагоміший внесок В.Винниченка в справу

консолідації й зміцнення єдності українських земель припадає на

період діяльності на чолі Директорії. Це був його зоряний час як

видатного політика і державного діяча. Саме під керівництвом Во-

лодимира Кириловича Директорія започаткувала і завершила про-

цес об’єднання двох суверенних українських держав – УНР і ЗУНР

в єдину соборну Українську державу.

Незважаючи на величезні труднощі, в тому числі затягування

збройної боротьби з гетьманським режимом П.Скоропадського,

вже наприкінці листопада 1918 р. у м. Фастові розпочалися пере-

говори представників УНР і ЗУНР. З боку УНР їх проводили чле-

ни Директорії В. Винниченко, П. Андрієвський, А. Макаренко,

Ф. Швець, а згодом і С. Петлюра. З боку ЗУНР – Л. Цегельський і

Дм. Левицький. В центрі переговорів було два питання – надання

допомоги західним українцям у війні з переважаючими польськи-

ми силами та створення соборної Української держави.

Йшли вони не просто, нерідко навіть досить напружено. Дуже

значні відмінності склалися за більш ніж півтисячолітню відірва-

ність двох гілок колись єдиного народу. Надто складним і важко-

прогнозованим залишалося міжнародне становище українських

республік. До того ж вожді Директорії, засліплені псевдореволю-

ційною демагогією, нерідко оцінювали внутрішні події в ЗУНР

як суто “буржуазні”. В свою чергу, лідери ЗУНР, небезпідставно

побоюючись надмірного лівацького радикалізму Директорії, а та-

кож безладдя й анархії, які все більше охоплювали велику Україну,

прагнули хоч в деякій мірі убезпечити її становище. Невипадково

вони висунули вимогу про входження до єдиної держави на правах

автономії, що на перших порах категорично не сприймалася Ди-

ректорією, оскільки вона мислила майбутню соборну Україну як

централізовану й унітарну державу.

104

До честі керівників обох делегацій всі труднощі були подолані,

а з принципових розбіжностей – досягнуті компроміси. В резуль-

таті переговорів 1 грудня 1918 р., коли в Києві ще була влада геть-

мана П. Скоропадського, у Фастові був підписаний Передвступний

договір про майбутнє об’єднання (злуку) ЗУНР з УНР в одну дер-

жаву.

Надаючи першорядне значення справі об’єднання українських

республік, керівництво ЗУНР прагнуло якнайшвидше ратифікува-

ти Передвступний договір. Перешкоджав цьому, насамперед, не-

сприятливий хід воєнних подій на українсько-польському фронті.

Західноукраїнський уряд вимушений був ще в листопаді, залишив-

ши полякам Львів, переїхати в Тернопіль, а згодом у Станіславів.

Крім того, не до кінця з’ясованими залишились деякі питання

практичної реалізації досягнутих у Фастові домовленостей. Пере-

говори й консультації між представниками ЗУНР і УНР стосовно

цього продовжувались. Цікавий і досить красномовний факт з іс-

торії цих переговорів згадує у своїх спогадах Л. Цегельський. 18

грудня 1918 р. голова Директорії В. Винниченко скаржився йому

на труднощі, спричинені проросійською організацією православ-

ної церкви в Україні, а потім запропонував зробити митрополита

греко-католицької церкви в Галичині А. Шептицького головою все-

української церкви. Коли ж Цегельський зауважив, що такий крок

означав би розрив з православ’ям, то Винниченко зразу ж відповів;

“Православ’я скасуємо! Це ж воно завело нас під царя східного, то

воно проводило обмосковлення України. Православ’я завжди буде

гравітувати. Ваша (галицька) унія добра для відрізнення від Поль-

щі, і від Москви. Уніят із “природи” стає (національно-свідомим

українцем). Скличемо синод із єпископів, архімандритів та пред-

ставників мирян з України, і порадимо їм прийняти унію (церков),

а Шептицького поставимо на чоло. Ще й порозуміємось з Римом,

щоб його (тобто Шептицького) зробив патріархом України... Ви

думаєте я жартую?

Очевидно, голова Директорії не жартував, а був дійсно так

налаштований щодо цього питання. Інша справа, наскільки такі

його погляди відповідали дуже складним тогочасним реаліям в

церковній сфері. Однак безперечно й те, що прихильників поді-

бних поглядів серед свідомих українців, навіть не соціалістів, було

105

тоді немало. Хлібороб-демократ В.Андрієвський з цього приводу

зазначав, що ще в липні 1918 р. частина делегатів всеукраїнського

з’їзду комісарів освіти у відповідь на промосковську політику пра-

вославної церкви підготувала проект резолюції про відділення від

неї і орієнтацію на греко-католицьку церкву під проводом А. Шеп-

тицького.

Виражаючи волю широких народних мас, УНРада 3 січня

1919 р., на першому ж своєму засіданні в м. Станіславові, одного-

лосно прийняла ухвалу про Злуку ЗУНР з УНР, ратифікувавши тим

самим Передвступний договір. “Українська Національна Рада, – за-

значалося в ній, – виконуючи право само означення Українського

Народу, проголошує торжественно зєдиненє з нинішнім днем За-

хідно-Української Народної Республіки з Українською Народною

Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну республіку.

Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки, Українська

Національна рада затверджує Передвступний договір про злуку,

заключений між Західно-Українською Народною Республікою і

Українською Народною Республікою дня 1 грудня 1918 р. у Хвас-

тові, та поручає Державному Секретаріатові негайно розпочати пе-

реговори з київським правительством для сфіналізовання договору

до злуки”.

Справжньою вершиною соборницьких звершень українського

народу тієї доби став історичний Акт Злуки УНР і ЗУНР, обнаро-

дуваний в урочистій обстановці Директорією 22 січня 1919 р. на

Софіївському майдані Києва. В цьому документі, зокрема, наголо-

шувалося: “Од нині воєдино зливаються століттями одірвані одна

від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна

Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська

Велика Україна. Здійснилися мрії, якими жили і за які умирали

кращі сини України. Од нині є єдина незалежна Українська Народ-

на Республіка”.

Роль голови Директорії в появі цього історичного

документу, як і у здійсненні всього соборницького процесу, – не-

заперечна. Він не лише був активним прихильником об’єднавчого

руху, а й одним з найавторитетніших його лідерів.

Однак, як відомо, через непереборні об’єктивні обставини

об’єднання УНР і ЗУНР не вдалося тоді завершити до кінця, а тим

більше надовго закріпити. Фактичний крах формально досягнутої

106

соборності був спричинений багатьма факторами. Найголовніші з

них – агресія проти УНР більшовицької та білогвардійської Росії,

Польщі, Румунії, деяких інших держав, небажання провідних дер-

жав світу (Антанти) справедливо вирішити українське питання, а

також відсутність загальнонаціональної єдності серед самих укра-

їнців, що привела до розбиття державницького потенціалу нації

між різними політичними платформами, розгортання братовбивчої

громадянської війни. Незважаючи на це, день 22 січня 1919 р. на-

завжди залишиться в пам’яті нашого народу як один з найвеличні-

ших і найпрекрасніших моментів його історії, як свято соборності

України.

В цьому зв’язку викликає значний інтерес оцінка, дана цій по-

дії безпосередньо одним з її найавторитетніших творців – В.Ви-

нниченком. Виступаючи 22 січня 1919 р. з балкону будинку Гу-

бернського земства перед учасниками святкової маніфестації в

честь проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР, він, зокрема, сказав:

“Громадяне, сьогодні день великого національного свята, свята

об’єднання частин, роз’єднаних нашими ворогами. Дивіться ж,

бережіть свою республіку від ворогів. Слава їй!”

В той же день, 22 січня, у своїй змістовній промові в Україн-

ському національному клубі з нагоди вшанування західноукра-

їнської делегації, яка брала учать в урочистостях з нагоди Акту

Злуки, голова Директорії нагадав про те, що Галичина була місцем

української еміграції і сам він у 1901 р. ховався там від переслі-

дувань з боку російського уряду. “Ми дамо вам, брати-галичане,

– підкреслив В.Винниченко, – степовий, широкий розмах нашої

душі і візьмемо в вас дисципліну, європеїзм, точний аналіз і тоді

з нас вийде добра нація. Нехай в даний мент ми й не вдержимося,

але те, що ми зробили, не загине. Я проголошую свій тост за нашу

вільну й добру націю”.

Наступного дня, 23 січня, відкриваючи Трудовий Конгрес

України, голова Директорії у своїй промові особливо підкреслив

важливість об’єднання двох українських республік. Як відомо, де-

легати конгресу в той же день фактично одноголосно затвердили

Акт Злуки УНР і ЗУНР, надавши йому силу закону.

Щоправда, згодом, демісувавши зі складу Директорії, В. Вин-

ниченко, не в останню чергу, мабуть, з політичних міркувань, дещо

107

змінив свою оцінку щодо названої події. Зокрема, у своїй загально-

відомій праці “Відродження нації” він обмежився спочатку лише

короткою констатацією про те, що вона мала місце. “В цей же сум-

ний час (22 січня 1919 р.), – писав автор, урочисто одбулося свято

поєднання двох століттями одірваних одна від одної галузів єдино-

го українського народу, – наддністрянців і наддніпрянців, Західної

Української Республіки (Галичини) й Східної Української Народної

Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софіївській площі,

з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом).

А для негайного, фактичного переведення в життя цього акту

представників Галичини було включено в склад Трудового Конгре-

су, як активних учасників його, причому в склад президії вибрано

було галицького с-д. С. Вітика.

Галичина якийсь час мала зоставатися при тому внутрішньо-

му політичному устрою, який мала (Національна Рада й Уряд її,

Державний Секретаріат), а потім, коли би настав спокійніший час,

було би вироблено норми, які мали би сприяти як найтіснішому

об’єднанню двох республік”

Дещо згодом В. Винниченко все-таки дав оцінку об’єднанню

республік і назвав деякі труднощі на шляху його реалізації. “На-

ціональна Рада, – писав він, – характеризуючи провід галицьких

українців, – мусила піти на уступки й згодитися на з’єднання. Але

це було тільки формальне поєднання. Ні історичні умови попе-

реднього життя двох країн, ні різниця в самій природі керуючих

елементів не сприяли тіснішому злиттю двох галузів єдиного на-

роду”

Ставлення колишнього голови Директорії до даного питання

проявилося, мабуть, вже в тому, що в його трьохтомнику не зна-

йшлося місця ні для Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р., ні Уні-

версалу Директорії від 22 січня, ні рішень Трудового конгресу з

цього приводу. Лише текст Передвступного договору, підписаного

1 грудня 1918 р. в Фастові, був вміщений в ньому, та й то, в дещо

скороченому варіанті (без преамбули).

Однак головними причинами його песимізму в оцінці цієї події

очевидно було скрутне, майже безвихідне становище УНР на мо-

мент оголошення Акту Злуки, а також особиста драма Винничен-

ка, змушеного всього через три тижні після цього залишити посаду

108

голови Директорії, а згодом відверто стати на прорадянські позиції.

Ще 21 січня 1919 р., якраз напередодні проголошення Директорі-

єю Акту Злуки, він записав у своєму “Щоденнику” наступні гіркі,

але як згодом виявилося, багато в чому пророчі слова: “Завтра має

бути урочисте проголошення з’єднання Західної і Східньої Україн-

ських Республік в єдину Українську Народню Республіку. Завтра ж

роковини з дня проголошення самостійності України.

А тим часом більшовики взяли Харків, Чернігів і вчора зайня-

ли Полтаву. Днів через сім-десять вони можуть бути в Києві. Бідні

українці не можуть без жаху думати про цей час і зарані розбі-

гаються, куди хто може. Особливо охоче біжать за кордон. Нехай

біжать, може хоч там лишиться трошки на завод.

Завтра ж і Трудовий Конгрес. Боялися, що буде більшовиць-

кий, а він, здається, буде правіший за Директорію. Але що з того,

коли і Директорію і його знесе дика люта хвиля варварів з півночі.

Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша

в боротьбі як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національ-

ну свідомість, і бажання порядку в народі, і бідних екстатиків на-

ших – січовиків. Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії,

озброєний, вимуштруваний – сила непереборима.

І знову для всієї нації вигнання, пониження, глум, нищення.

А скільки розстріляє лютий кацап у самому Києві! Нещасний

українець-обиватель! Він же тільки-тільки народився на світ і тут

його вбивається”

. Очевидно, що в таких умовах і при накресленій

перспективі дійсно важко було залишатися оптимістом. Справед-

ливості ради, зазначимо, що в цих своїх передбаченнях В. Винни-

ченко не помилився.

На завершення, варто ще раз підкреслити, що все своє творче

життя Володимир Кирилович залишався палким поборником ідеї

єдності і соборності України. Щоб переконатися в цьому, достат-

ньо хоча б погортати сторінки написаного ним незадовго до смерті

“Заповіту борцям за визволення” (1949 р.). Його внесок в розробку

і втілення у життя української соборницької концепції досить зна-

чний, та, на жаль, ще малодосліджений.

Центральний державний архів вищих органів влади і управління

України (ЦДАВО України). – Ф. 1115, оп. 1, спр. 1, арк. 1.

109

Винниченко В. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920. – Ч. І. – С. 167-168.

Національні відносини в Україні у ХХ ст. Збірник документів і ма-

теріалів. – К., 1994. – С. 42.

Русское Слово. – 1917. – 2 августа.

Винниченко В. Назв. праця. – С. 319-320.

Юрченко О. Українсько-російські стосунки після 1917 р. в правному

аспекті. – Мюнхен, 1971. – С. 83.

Конституційні акти України. Невідомі конституції України. – К.,

1992. – С. 65.

Винниченко В. Відродження нації. – Київ – Відень, 1920. – Ч. ІІ. – С. 48-49.

Нова Рада. – 1917. – 3 листопада.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах.

– Т. 1. – К., 1996. – С. 379.

Там само. – С. 391.

Там само. – С. 398.

Там само. – С. 400.

Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції.

– Т. 3. – Прага, 1922. – С. 112.

ЦДАВО України. – Ф. 3563, оп. 1, спр. 55, арк. 32.

Нова Рада. – 1918. – 9 листопада.

Цегельський Л. Від легенд до правди: Спомини про події в Україні,

зв’язані з Першим листопадом 1918 р. – Нью-Йорк, Філадельфія, 1960.

– С. 193.

Див. Андріївський В. З минулого. Т. 2. Від Гетьмана до Директорії. І.

Гетьман. – Берлін, 1923. – С. 100-103.

Вісник державних органів і розпорядків Західної Области Української

Народної Республіки. І випуск. – Станіславів. – 1919. – 31 січня. – С. 1.

Конституційні акти України 1917 – 1920 рр. Невідомі конституції

України. – С. 107.

Свято оголошення злуки українських земель // Україна. – 1919. – 24

(11) січня.

Шанування галичан в Українському клюбові // Україна. – 1919. – 24

(11) січня.

Винниченко В. Відродження нації. – Частина ІІІ. – Київ – Відень,

1920. – С. 242-243.

Там само. – С. 398.

Винниченко В. Щоденник. Том перший. 1911 – 1920. – Едмонтон

– Нью-Йорк, 1980. – С. 313.

110

Володимир Головченко

ВОЛОДИМИР ВИННИЧЕНКО І СТАНОВЛЕННЯ

НОВІТНЬОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДИПЛОМАТІЇ

26 липня минає 125 років від народження Володимира Винни-

ченка. Один із організаторів та керівників Революційної Україн-

ської й Української соціал-демократичної робітничої партій, пер-

ший глава першого у ХХ ст. українського національного уряду

– Генерального Секретаріату і перший голова Директорії віднов-

леної Української Народної Республіки, головний автор чотирьох

Універсалів Центральної Ради і талановитий письменник-новатор

та художник, полум’яний публіцист і глибокий філософ, творець

етичної системи “конкордизму”, В. Винниченко, безумовно, посі-

дає виняткове місце в новітній українській історії, важко постави-

ти поряд з ним навіть когось із його найвідоміших сучасників...

Як особистість непересічна, яскрава й суперечлива, В. Вин-

ниченко й за життя, і після завершення земної Голгофи незмінно

перебував у полі уваги науковців, ЗМІ, політичних опонентів і ша-

нувальників, його багата епістолярна й літературно-публіцистич-

на спадщина ґрунтовно проаналізовані й оцінені фахівцями. Але

у політичному портреті Винниченка-державника й досі бракує

довершеності суттєвої деталі – його характеристики як одного з

творців і активних діячів модерної вітчизняної дипломатії.

Зазначена тема ніколи не втрачала актуальності з огляду хоча

б на те, що кінцевий успіх Української революції 1917 – 1920 рр.,

як у Наддніпрянщині, так і в Наддністрянщині, на думку автора,

залежав від надання національній справі широкого міжнародного

розголосу та одержання суттєвої зовнішньої підтримки, як це ста-

лося, наприклад, у Польщі, Фінляндії чи країнах Балтії.

Дипломатична служба є одним із найголовніших атрибутів

будь-якої суверенної держави, своєрідним індикатором реальних

прагнень країни, її ставлення до навколишнього світу та полі-

тичного змісту її ладу. Саме в організаційній структурованості та

спрямованості дипломатичної інституції знаходять втілення пріо-

ритети міжнародної діяльності держави, її національні інтереси в

цілому.