Курас І.Ф. (гол. редкол.). Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка (до 125-річчя від дня народження)

Подождите немного. Документ загружается.

глибоко вдячне й людське відношення до такого ж безталанного

емігранта у 1920-х рр., як і він сам, хоча між ними залишилися

і навіть поглибилися ідейно-політичні розбіжності. Наприклад,

В. Винниченко не сприйняв монархічну теорію Є. Чикаленка, ви-

словлену ним у листі до редакції віденського тижневика “Воля” у

1921 р. – “Де вихід?”

. На його думку, вона заперечувала всю ба-

гаторічну діяльність та ідейність Є. Чикаленка як народника-демо-

крата й кидала на неї темну й загадкову тінь. До того ж він вважав

її нереалістичною для України із висловлених вище міркувань.

Незважаючи на політичні й ідейні розбіжності, В. Винниченко

бажав, щоб на їхні людські стосунки політика жодним чином не

впливала, бо зізнавався, що “навіть політика не може знищити того

почуття й відношення, що зросло й закорінилося протягом довгих

і різноманітних років життя”. Він писав: “Хочу вірити, що як би

далеко ми не стояли один від одного політично, це не дасть нам

права бути несправедливими або нерозсудливими в особистих від-

носинах”

Отже, В. Винниченко бачив державне майбутнє України на по-

чатку 1920 рр. не у формі буржуазної державності або хлібороб-

ської монархії, які вважав утопією, бо в Україні була відсутня наці-

ональна буржуазія. На його думку, відроджувати соціальні привілеї

заможних прошарків українського суспільства після революційних

перипетій 1917 − 1920 рр. означало б зробити крок назад, поверну-

тися до панування російської культури й національності, бо пере-

важна частина української буржуазії була зрусифікованою. Єдиним

виходом для України, вважав він, було перехоплення українськими

революціонерами влади з рук більшовиків і організація ними тако-

го устрою, який би обрав пріоритетом громадську ініціативу, від-

дав перевагу розвиткові національної кооперації у промисловому

й торгівельному секторах, витіснивши таким чином приватний і

великий капітал. На його погляд, лише кооперація могла справити-

ся із цим завданням, бо в ній поєднувався особистий, громадський

і національний інтереси.

Отже, у листах В. Винниченка вказаного періоду частково від-

билася його громадсько-політична діяльність: ідейні переконання,

зближення і розбіжності з російськими соціал-демократами на по-

чатку еміграції 1905 – 1916 рр., заходи українських соціал-демо-

кратів щодо створення власного друкованого органу і причетність

до них В. Винниченка, його громадська діяльність у Парижі: участь

в організаційних заходах щодо створення Української громади,

спроби популяризації українства за кордоном через співробітни-

цтво з іноземними виданнями. У листах 1917 р. відобразилися

окремі цінні епізоди складної політичної діяльності В. Винничен-

ка, його участь в історичних подіях, загальна оцінка політичної си-

туації в Україні. У листах 1920-х рр. відклалися політичні погляди

діяча на майбутнє України, форми її державного устрою, конкретні

проекти, які були запропоновані українськими емігрантами різних

напрямів. Вони допомагають глибше зрозуміти ідейну концепцію

соціаліста В. Винниченка, його непохитну позицію та впевненість

у її правильності та життєвості.

Миронець Н. Листування Євгена Чикаленка з Володимиром Ви-

нниченком // Українське слово. − К., 1995, 12 жовтня. − Ч. 41; 1995, 25

жовтня. − Ч. 43; 1995, 9 листопада. − Ч. 45; 1995, 23 листопада. − Ч. 47;

1995, 7 грудня. − Ч. 49; 1995, 12 грудня. − Ч. 51; 1996, 4 січня. − Ч. 1; 1996,

18 січня. − Ч. 3; 1996, 1 лютого. − Ч. 5; 1996, 15 лютого. − Ч. 7; 1996, 29

лютого. − Ч. 9.

Миронець Н., Панченко В. “Вірю, що доведеться вибирати вулицю

чи пам’ятник Вам...” (про листування Володимира Винниченка з Єв-

геном Чикаленком: 1902 − 1916) // Вежа. − Кіровоград, 1997. − № 8−9.

– С. 187−220.

Миронець Н. “Історія наша се... боротьба за національне існуван-

ня...” (листування Є. Х. Чикаленка з В. К. Винниченком, травень − гру-

день 1908 р.) // Пам’ять століть. − К., 2001. − № 6. − С. 3−33; 2002. − №1.

− С. 6 −33; № 5. – С. 2−34; № 6. – С. 115−145.

Миронець Н. З епістолярної спадщини громадсько-політичних ді-

ячів України (1917 р.). Листування Є.Х. Чикаленка з В.К. Винниченком

та П.Я. Стебницьким // Український історичний журнал (далі – УІЖ).

– К., 1997. − № 5. – С. 119−135; № 6. – С.103−122.

Панченко В. “Яка страшна річ політика...”. Несподіванки еміграцій-

ного епістолярію В. Винниченка // Вітчизна. – К., 2003. – № 3−4. – С.

100−117

Миронець Н. Листування Євгена Чикаленка з Володимиром Винни-

ченком як джерело інформації про суспільно-політичне життя в Україні

початку ХХ століття // Третя Академія пам’яті професора Володими-

ра Антоновича 11−12 грудня 1995 р. Доповіді та матеріали. – К.,1996.

– С. 282−289; Тесленко В. Оцінка діяльності Центральної Ради в листу-

ванні та спогадах Євгена Чикаленка // Центральна Рада і український

державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради). Ма-

теріали наукової конференції 20 березня 1997 р. У 2 ч. – К.,1997. – Ч.ІІ. −

С. 364−371.

Лист Винниченка В. Чикаленку 21 січня 1908 р. // Інститут рукопису

Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (далі – ІР НБУВ),

ф. 293, № 80.

Бочковський І. Останні тижні життя і смерть Є.Х. Чикаленка // Три-

зуб. – Париж, 1929. − 14 липня. − № 29−30. − С. 32−39.

20. Лист Чикаленка Є. Липинському В. 10 квітня 1923 р. // Україн-

ська Вільна Академія Наук у США / Ред. Марко Антонович. – Нью-Йорк,

1999. Наук. зб. ІV (1945 − 1950 − 1995). – С. 280.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 4 березня 1908 р. // Українське

слово (далі − УС). – К., 1996, 4 січня. – С. 13

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 14 квітня 1908 р. // УС. – К.,

1996, 1 лютого.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 8 листопада 1905 р. // УС. – К.,

1995, 26 жовтня. – С. 13

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 7 липня 1908 р. // Пам’ять сто-

літь. – К., 2001. − № 6. – С. 12.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 23 березня 1913 р. // ІР НБУВ,

ф. 293, № 146

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 3 серпня 1908 р. // Пам’ять сто-

літь. – К., 2001. − № 6. – С. 12.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 23 липня 1912 р. // Пам’ять сто-

літь. – К., 2002. − № 6. – С. 133.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 27 серпня 1908 р. // Пам’ять

століть. – К., 2001. − № 6. – С. 20.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 12 жовтня 1915 року. // ІР НБУВ,

ф. 293, № 170.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 10 березня 1914 р. // ІР НБУВ,

ф. 293, № 157.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 21 серпня 1917 року // УІЖ. – К.,

1997. − № 6. − С. 115.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 21 серпня 1917 р. // Там само.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 7 липня 1917 року // Там само.

– С. 105.

Лист Чикаленка Є. Ніковському А. 16 липня 1917 р. // Пам’ять сто-

літь. – К., 1997. − № 5. – С. 36.

Лист Чикаленка Є. Винниченку В. 19 квітня 1917 р. // УІЖ. − К.,

1997. − № 5. − С. 127.

Лист Чикаленка Є. Винниченку В. 19 квітня 1917 р. // Там само.

– С. 128.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 7 липня 1917 року // УІЖ. − К.,

1997. − № 6. − С. 105.

Там само. – С. 106

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 13 лютого 1919 р. // Вітчизна.−

К., 2003. − № 3−4. – С. 103

Чикаленко Є. Де вихід? // Воля. – Відень, 1921. − Т. 2. − Ч. 3/4. − 23

квітня. – С. 99−105.

Лист Винниченка В. Чикаленку Є. 7 липня 1917 року // УІЖ. − К.,

1997. − № 6. − С. 104−105

Іван Гошуляк

ДО ПИТАННЯ ПРО ВНЕСОК В. ВИННИЧЕНКА

В КОНСОЛІДАЦІЮ ТА ОБ’ЄДНАННЯ

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В 1917 – 1919 РР.

Все своє свідоме життя Володимир Винниченко незмінно де-

монстрував безмежну відданість українській ідеї, однією і най-

важливіших складових якої була ідея соборності пошматованої на

частини й розділеної кордонами чужих держав України. Але, без-

перечно, що найбільш повно й яскраво це проявилося у вікопомний

період Української революції 1917 – 1920 рр., коли він був заступ-

ником голови Центральної Ради, згодом головою її Генерального

Секретаріату, а пізніше очолював Український Національний Союз

і Директорію УНР. Адже саме тоді величний ідеал соборної Укра-

їнської держави вперше за кілька століть із заповітних мрій окре-

мих його речників, з програмних вимог українських політичних

партій став, нарешті, втілюватися в практику суспільного життя,

реалізувавшись спочатку у відродженій державності українського

народу, а згодом і в історичному акті злуки УНР і ЗУНР від 22 січ-

ня 1919 р.

Очоливши з березня 1917 р. боротьбу за державність україн-

ського народу, Центральна Рада започаткувала водночас процес

збирання й консолідації його території. Її лідери, в першу чергу

голова Центральної Ради Михайло Грушевський, не зазіхаючи

на заселені неукраїнською людністю території сусідніх народів,

окреслили ті етнічні українські землі, що повинні були скласти ав-

тономну Україну, яка мала бути складовою частиною майбутньої

Російської федеративної демократичної республіки.

Як один з найавторитетніших лідерів Української революції

В. Винниченко брав активну участь у розробці та реалізації її по-

літики. Саме він очолив делегацію Центральної Ради, яка в серед-

ині травня 1917 р. подала Тимчасовому уряду, а також Виконкому

Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів доповід-

ну записку з питань автономії України, що містила основні дома-

гання українського національно-визвольного руху. Переговори з

російською стороною виявилися дуже складними й неефективни-

ми. Російські власті передали цю справу на розгляд спеціальної

Юридичної наради з вчених-професорів на чолі з Ф. Кокошкіним,

які методом тривалих безплідних розмов намагалися по суті зірва-

ти вирішення даного питання.

Найгостріші суперечки точилися насамперед навколо ви-

значення території майбутньої автономної України. Посланці

Центральної Ради, керуючись підготовленою М. Грушевським

декларацією в справі утворення крайового комісаріату, вважали,

що вона повинна охоплювати всі терени, де українське населен-

ня становило більшість. Тобто губернії Київську, Подільську, Во-

линську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську,

Херсонську і Таврійську, з виділенням з них неукраїнських частин

і, навпаки, включенням в склад українських областей українських

частин Холмської, Гродненської, Мінської, Курської, Воронежської

губерній, Кубанської області та інших

. Але, наділені високими

професорськими званнями, члени урядової комісії категорично ви-

ступили проти такого підходу, оскільки великодержавна політика

Тимчасового уряду в цьому питанні полягала в тому, щоб макси-

мально скоротити територію і населення України.

Згадуючи ці переговори й позицію зайняту на них комісією

Тимчасового уряду, В. Винниченко з властивим йому літературним

талантом, не без сарказму, писав: “Виміряючи територію майбут-

ньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, До-

нецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини.

І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський

вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одні-

меться в них, вони до того захвилювались, що забули про свою

професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори,

почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть сво-

го руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі

вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину,

Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернігівщину, це вони

могли ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з

портом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Європи? Але Хар-

ківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони

українські? – Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і насе-

лення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні

професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як не тактовне

цуценя, одшпурнили від себе ногою, коли вона підбігла до них з

своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка

там, в лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дарданели,

вугіль, залізо, сіль?”

Тож зовсім не дивно, що Тимчасовий уряд одноголосно від-

хилив вимоги української делегації, мотивуючи це тим, що всі

питання, пов’язані з проблемою автономності, правосильні вирі-

шувати лише Всеросійські Установчі збори. Схожу антиукраїнську

позицію продемонструвала також Петроградська Рада робітничих

і солдатських депутатів.

З відповіді російського уряду на заяву Української Центральної

Ради, викладеної 13 червня Юридичною нарадою, випливало, що

саме територіальне питання послужило однією з головних причин

відмовити українцям в праві на автономію. “Не маючи можливості

перерішувати питання про створення в межах Російської держави

особливої автономної області, – зазначалося в ній,– Тимчасовий

уряд не має також права визначати так або інакше кордони цієї пе-

редбачуваної області. Тому він не міг погодитися і на позицію Ради

призначити міністра з українських справ і надіслати на Україну

особливого комісара, створивши там особливу обласну раду.

Призначення таких посадових осіб, як маюче саме по собі

характер підготовчого кроку встановлення автономії України, не-

минуче потягнуло б за собою те чи інше вирішення питання про

територіальний склад підвідомчого вказаним особам краю”.

Величезне значення для консолідації й розвитку українського

національно-визвольного руху мав написаний В. Винниченком і

ним же вперше обнародуваний 10 червня 1917 р. на ІІ Всеукраїн-

ському військовому з’їзді Перший Універсал Центральної Ради.

Наступним важливим кроком на шляху впровадження автономно-

го статусу України стало створення 15 червня і розгортання діяль-

ності Генерального Секретаріату на чолі з В. Винниченко. Однак

на заваді цьому процесу знову став Тимчасовий уряд.

З метою затвердження персонального складу Генерального

Секретаріату і щойно схваленого Малою Радою “Статуту вищого

управління Україною” до Петрограду 16 липня 1917 р. виїхала де-

легація у складі В. Винниченка /голова/, Х. Барановського і М. Ра-

феса. Її приїзд співпав з гострою урядовою кризою, викликаною

складними внутрішніми проблемами країни та гіркими поразками

на фронті.

Після багатоденного очікування урядової аудієнції українська

делегація була прийнята заступником голови уряду М. Некрасо-

вим і міністром внутрішніх справ М. Авксентьєвим у присутності

юристів-консультантів уряду – барона Б. Нольде та О. Гальпе-

ріна. Двоє останніх, як незабаром виявилося, і стали основними

дійовими особами переговорного процесу. З самого початку вони

проявили своє негативне ставлення до угоди за 3 липня і протягом

тривалих затяжних переговорів з усіх сил прагнули перекраяти її

на свій лад. Тому зовсім не дивно, що представлений делегацією

“Статут” був категорично відкинутий російською стороною.

В процесі переговорів чи не на перший план знову висунуло-

ся територіальне питання, яке в київських домовленостях початку

липня не одержало чіткого визначення. Урядова сторона спочат-

ку запропонувала визначити територію України шляхом волеви-

явлення населення.Українці, погодившись з цим, наполягали на

тому, щоб одночасно провести опитування населення також щодо

повноважень Генерального Секретаріату та ставлення до Тимча-

сового уряду. Після цього питання про волевиявлення було зняте

російською стороною, оскільки самі його ініціатори, мабуть, не

сумнівалися в його результатах.

Аналізуючи хід цих переговорів, голова української делегації

В.Винниченко в розмові з кореспондентом московської газети за-

явив, що необхідно безумовно включити в склад України Київську,

Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Волинську,

Подільську і Чернігівську губернії. Що стосується Бессарабської і

Таврійської, то оскільки переважна більшість неукраїнського насе-

лення цих губерній висловлюється проти приєднання до України,

ми охоче готові виключити їх із складу української землі, а разом з

ними і чотири північних повіти Чернігівщини. Однак Тимчасовий

уряд пропонує нам плебісцит, який для нас неприйнятний, тому що

затягне організацію влади в Україні. Більше ми чекати не можемо,

тому що на 5 серпня призначене відкриття Центральної Ради”

Після юридичної комісії українське питання кілька разів обго-

ворювалося в уряді без участі українців, але остаточне рішення все

відкладалося. Так і не дочекавшись його, В. Винниченко і М. Рафес

повернулися до Києва, залишивши представництво української

делегації Х. Барановському. Зволікаючи з остаточним рішенням,

російська сторона тим часом в односторонньому порядку продо-

вжувала обкраювати національну територію українського народу.

Відхиливши представлений делегацією Генерального Секрета-

ріату проект “Статуту”, новостворений уряд О. Керенського після

тривалих закритих дискусій (без участі і згоди української сторо-

ни) затвердив 4 серпня 1917 р. замість нього підготовлену юридич-

ною комісією “Тимчасову інструкцію Генеральному Секретаріато-

ві Тимчасового уряду на Україні”. Ця “Інструкція”, за пізнішою

характеристикою В. Винниченка, – “була ніщо інше, як цинічне,

безсоромне й провокаційне зламання угоди 16 липня й одверте ба-

жання видерти з рук українства всі його революційні здобутки”

В ній уповноваження Генерального Секретаріату поширюва-

лись лише на територію п’яти українських губерній – Київської,

Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської /до того ж за

виключенням Мглинського, Суражського, Стародубського і Ново-

зибківського повітів/. Тобто, як справедливо зазначав дослідник

О. Юрченко, в основному це були межі “Війська Запорізького” / з

певними відхиленнями в той чи інший бік/ під час його договору з

Москвою 1654 року

Щоправда, “Інструкція” залишила можливість поширення

української адміністративної території й на інші губернії, чи час-

тини їх, в тому разі якщо “утворені в цих губерніях на основі по-

станови Тимчасового уряду земські інституції висловляться за

бажаність такого поширення”

Дане рішення Тимчасового уряду викликало величезне обурен-

ня української людності. Як тільки широким масам громадянства

воно ставало відоме, то звідусіль на адресу Центральної Ради та Ге-

нерального Секретаріату почали надходити рішучі протести проти

розподілу України. В них селяни, робітники, військовослужбовці,

представники інтелігенції, державні службовці, а також політич-

ні партії, профспілкові, просвітні та інші громадські організації

гостро засуджували антиукраїнську політику російських властей,

вимагали її зміни й водночас висловлювали довір’я та підтримку

українській владі.

100

Яскраво розкрив роль накладених інструкцією Тимчасового

уряду обмежень в пробудженні національної свідомості та зміц-

ненні соборності українців сам В. Винниченко. “Крім того, вони

об’єднували, ці обмежування, гуртували соборну Україну. До Ін-

струкції, – писав він, – “окраїни” (Таврія, Херсонщина, почасти

Катеринославщина), будучи віддаленими від центру національно-

го руху, виявляли відносно малу національну активність. Інструк-

ція ж, відрізавши їх від усього національного тіла, зразу вдмухнула

гаряче почуття спільності інтересів, чуття образи, гніву, обурення.

“Окраїни” заворушились, захвилювались, стали тягнутись до “ав-

тономної” України.

Розбурхане національне чуття стало кристалізуватись і фор-

муватись у виразні домагання. З усіх кінців України посипались

протести проти поділу єдиного народу, проти шматування націо-

нального тіла. Клич єдиної, неподільної України залунав на всій

українській землі, єднав усіх, збирав до одного цілого навіть ті

елементи, які до того часу були байдужими до національного від-

родження. Інструкція прислужилася до зміцнення й об’єднання на-

ціональної самосвідомості краще, ніж сотні агітаторів”

Крах Тимчасового уряду і прихід до влади в Росії наприкін-

ці жовтня більшовиків на чолі з В. Леніним кардинально змінили

політичну ситуацію в країні. Центральна Рада та її Генеральний

Секретаріат отримали, нарешті, нагоду перебрати в свої руки всю

владу в Україні.

Завдання об’єднання українських земель було в ті дні одним із

центральних. Виступаючи 29 жовтня 1917 р. із звітною доповіддю

про діяльність Генерального Секретаріату, В.Винниченко заявив

на сесії Центральної Ради, що Генеральний Секретаріат, зважаю-

чи на звертання і заяви різних повітових, губернських та інших

організацій, “думає стати на шлях об’єднання всієї України, і тому

він не буде відмовляти тим губерніям, повітам й іншим одиницям

“анексованої” української території, котрі захотять йому підля-

гати”

31 жовтня Центральна Рада, спеціально розглянувши питання

про становище тих українських земель, які за “інструкцією” Тим-

часового уряду залишилися поза межами автономної України,

ухвалила: “Поширити в повній мірі владу Генерального Секрета-