Кульчицький С.В. (кер.авт.кол.) Історія державної служби в Україні

Подождите немного. Документ загружается.

Розділ 1

30 Аналогічною є присяга громадян міста Телмес з Лікії (Південна Анатолія) та присяга 14

ефебів з міста Дрера. Див. Wörle M. Epіgraphіsche Fоrschungen sur Geschіchte Lykіens:

Ptоlemaіоs ІІ und Telmessоs // Zeіtschrіft für Papіrоlоgіe und Epіgraphіk. – 1978. – №8. –

S.201; Жебелев С.А. Северное Причерноморье. – С.221; Соломоник Э.И. Граффити с хоры

Херсонеса. – К.: Наук. думка, 1984. – С.4, 14.

31 Докладно про нагороди в полісах Північного Причорномор’я та у Боспорському цар-

стві див.: Скржинська М.В. Найдавніші державні нагороди на землях України // Укр. іст.

журн. – 2006. – №4. – С.130-138.

32 ІОSPE І

. – №32.

33 Там само. – №402.

34 Демосфен. Проти Лептина, ХХ: 31.

35 Див. Корпус боспорских надписей (Cоrpus іnscrıptіоnum Regnі Bоspоranі) / Под ред.

В.В.Струве. – М.; Л.: Наука, 1965. – №982, 983 (далі CІRB).

36 В одному написі з Танаїса (на території сучасного м. Азов) 193 р. н. е. згадано «стратега

громадян» та «архонта Танаїса». Див. CІRB. – №1237.

37 Гайдукевич В.Ф. Боспорское царство. – С.340.

38 CІRB. – №1243.

39 Там само. – №1237, 1242, 1245-1248 та ін.

40 Архонт танаїтів згадується у CІRB. – №1242, 1245, 1251а.

41 CІRB. – №70-73. Доручення відпущеників опіці храму було поширене й у грецькій громаді

(док. №74985, 1021, 1123)

42 «ερί της…» – відомі для Фанагорії (CІRB. – №36, 64, 1130) і Горгіппії (CІRB. – №1115, 1119,

1129, 1132, 1134, 1214) римської доби.

43 CІRB. – №1237.

44 Декрет народних зборів Афін про вшанування боспорського царя Спартока ІІІ (304–

284 рр. до н. е.). Див. Граков Б.Н. Материалы по истории Скифии в греческих надписях

Балканского полуострова и Малой Азии // Вестн. древ. истории. – 1939. – №3. – С.241-

243.

45 CІRB. – №301.

46 Там само. – №1243.

47 Там само. – №1053.

48 «Саса гопліта дружина Таміра в пам’ять свого чоловіка поставила оцю стелу. Прощавай».

Див. CІRB. – №316.

49 CІRB. – №136.

Розділ 2. Системи

управління

в Київській Русі

Розділ 2

1. Виникнення й еволюція

державності

же давно для істориків стали звичними сло-

ва: «Корені слов’янства губляться в безодні

століть». І це загалом правильно. Досі не існує

можливості бодай приблизно визначити відправний пункт їхньо-

го безмежно тривалого шляху розвитку. Невідомо навіть, коли

слов’яни виділилися в осібний етнос із величезного етнокуль-

турного масиву, що становили їхні пращури спільно з балтами

й іншими древніми пранародами, і коли слов’яни з’явилися на

європейському просторі.

Так само неможливо відповісти на інше запитання: коли на-

родилися перші протодержавні об’єднання в східнослов’янському

середовищі? Найдавніший серед збережених часом літопис, «По-

вість временних літ», застає слов’ян у процесі розселення з те-

риторії їхньої спільної прабатьківщини

і, природно, найбільшу

увагу приділяє слов’янам східним: «Слов’яни прийшли і сіли по

Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли

в лісах, а інші сіли поміж Прип’яттю і Двіною і назвалися дрего-

вичами, інші сіли на Двіні й назвалися полочанами, за річкою, що

впадає до Двіни і званої Полота… Ті ж слов’яни, котрі сіли біля

озера Ільмень, назвалися своїм ім’ям – слов’янами, і збудували

місто, і назвали його Новгородом. А інші сіли по Десні, і по Сейму,

і по Сулі й назвалися сіверянами. І так розбрівся слов’янський

народ…»

Сучасні історики й археологи загалом згідні в думці, що ці

поляни, древляни та інші спільності людей, яких Нестор називає

«родами», становили собою союзи і племінні княжіння східних

слов’ян. У перебігу свого розвитку вони заклали фундамент дав-

ньоруської державності. Але якою ж була ця державність, осо-

бливо на початковій стадії її буття?

* Що знаходилася, згідно з багатолітніми дослідженнями вчених різних

країн, поміж Дніпром і Віслою.

Розділ 2

Обставини і самий час народження Давньоруської держави, яку історики на-

звали Київською, або Давньою, Руссю, а літописці іменували Руською землею, або

просто Руссю, досі залишаються не вповні ясними. Це при тому, що вже більше двох-

сот років проблематика історії Київської Русі перебуває в фокусі дослідницької уваги

вчених багатьох країн і народів. Створено чимало узагальнюючих праць – досить

пригадати відповідні томи багатотомних історій М.М.Карамзіна, М.С.Грушевського,

С.В.Соловйова, В.Й.Ключевського, книги Б.Д.Грекова, В.В.Мавродіна, М.М.Тихомирова,

Б.О.Рибакова, П.П.Толочка і багатьох інших. Однак всі вони присвячені власне істо-

рії Київської Русі, політичній, соціальній, економічній і культурній. Становлення ж і

розвиток давньоруської державності та влади залишились у працях істориків зде-

більшого на другому плані.

Далі розглядатимуться соціальна сутність і природа держави, державної влади і

служби, їхнє місце в становленні та динамічному розвитку країни, порядки передання

верховної влади (зокрема звичаї, закони і практика престолонаслідування), складання

адміністративного і судового, попервах примітивних, апаратів. Чимало уваги приді-

лено характерові верховної влади, одноосібним і сумісним (дуумвірати і тріумвірати)

формам правління на Русі.

Головним, а в більшості випадків єдиним джерелом дослідження процесів утво-

рення східнослов’янської держави і державної влади на Русі досі залишається літопис.

Тривале вивчення знаменитого етногеографічного вступу до «Повісті временних літ»

привело вчених до висновку, що літописець послідовно відтворив картину розселен-

ня слов’ян на обширі Східної Європи, згуртування племен у союзи, далі переростання

найбільших серед них (полян, сіверян, волинян, дулібів та ін.) в об’єднання стадіально

вищого типу – племінні княжіння. Ці процеси та явища охоплюють кінець V – першу

половину ІХ ст. Виникнення і розвиток приватної власності (з часом – на землю) і

пов’язане з ним майнове і соціальне розшарування суспільства стали одним із голо-

вних чинників переходу від союзів племен до племінних княжінь.

Але уявляється помилковою думка, яку неодноразово висловлювали історики,

ніби в таких княжіннях існувала соціально відособлена від маси потомствена племін-

на знать на чолі з князем і його військовою дружиною

. Для часів, що передували

утворенню державності, це важко уявити. Адже різке й остаточне відчуження влади

від народної маси належить до головних ознак державної організації. Тому племінні

княжіння ще не були початковою формою східнослов’янської державності, то були

ще додержавні об’єднання. Разом із тим вони склали основу для утворення держав-

ності й стали безпосередніми попередниками першого слов’янського державного

об’єднання, що виникло в Середній Наддніпрянщині в середині ІХ ст. Ідеться про

князівство, на чолі якого стояв Аскольд (У «Повісті временних літ» поряд із ним на-

званий і Дір, котрий насправді княжив після Аскольда).

Існують літописні свідчення, які дозволяють думати, що процеси одержавлення

Середньої Наддніпрянщини відбувалися вже за часів Аскольда. Князь підкорював

собі навколишні союзи племен

, провадив активну зовнішню політику: поряд із по-

* У Никонівському літописі під дуже умовним 864 р. сказано: «Того року воювали Аскольд і

Дір полочан і багато зла їм принесли» (ПСРЛ. – Т.9. Летописный сборник, именуемый Па-

Розділ 2

ходом на Константинополь 860 р. він воював із волзькими болгарами і завдав пораз-

ки печенігам

. Київське державне об’єднання Аскольда стало тією етнокультурною,

соціальною та політичною серцевиною, навколо якої згодом, з кінця ІХ ст., почалося

становлення Давньоруської держави. Це князівство було першою східнослов’янською

державою, розташованою на невеликій території Середньої Наддніпрянщини.

Перше тверде свідоцтво «Повісті» щодо існування загальноруської державності

відноситься до часу після утвердження князя Олега в Києві (бл. 882 р.): «Той Олег по-

чав ставити гради і встановив данини словенам, і кривичам, і мері»

. Був визначений

приблизний поки що порядок збирання данини на підвладних князеві землях, які

в такий спосіб окняжувалися (вводилися до складу держави); також створювались

опорні пункти центральної влади на землях племінних союзів і княжінь. Цей творчий

процес енергійно продовжив князь Олег у наступні роки.

Уважаючи часом народження першої східнослов’янської – але ще не загально-

руської! – держави середину ІХ ст., важко заперечувати те, що систематичні й достовір-

ні відомості про виникнення і початковий розвиток державності на Русі починаються

в літописі тільки з кінця ІХ ст. Утвердження Олега в Києві стало вирішальним кроком

на шляху державного будівництва в східнослов’янському середовищі. Руська Північ

була приєднана до Руського Півдня, а Київ проголошено столицею вже не Київського

князівства, а Давньоруської держави. До уст князя Олега Нестор вкладає знаменні

слова: «І мовив Олег: “Хай буде [Київ] матір’ю градам руським!”»

, тобто столицею.

Після свідчень щодо будівництва князем Олегом градів і визначення ним данин

«Повість временних літ» малює картину послідовного поширення центральної влади

на землі племінних княжінь і союзів. Землі приєднуваних до Києва східнослов’янських

племінних об’єднань одразу ж одержавлювалися методом поширення на них систем

збирання данини, судочинства й адміністрації:

«Почав Олег воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав із них данину по

чорній куниці [з двору]» (883 р.); «пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на

них легку данину» (884 р.); «пішов Олег до радимичів, питаючи: “Кому даєте данину?”.

Вони ж відповіли: “Хозарам”. І сказав їм Олег: “Не давайте хозарам, а платіть мені”…»

(885 р.). «І володарював Олег над полянами, і сіверянами, і радимичами, а з уличами

і тиверцями воював»

. Літописець у динаміці зберіг часи початків становлення Київ-

ської (Давньоруської) держави: одні союзи племен уже підкорені князем, з іншими

він ще воює, прагнучи приєднати їх до Києва.

Головні етапи формування держави. З часів князювання Олега в Києві розпо-

чинається історія давньоруської державності й державної влади. На мою думку, ста-

новлення Київської (Руської) держави пройшло три основних етапи.

Перший, початковий, етап визначається часом князювань Олега і його наступ-

ника Ігоря (912–944 рр.). У той час держава була неміцною, зв’язки між її частинами

слабкими, а влада княжого центру на місцях була мало відчутною, часто номінальною.

Племінні вожді, особливо віддалені від Києва, почувалися незалежними від князя і

триаршею или Никоновскою летописью. – СПб., 1862. – С.9), а новгородський літописець

знає, що ці князі «були ратними з древлянами і уличами» (Новгородская первая летопись

старшего и младшего изводов. – М.; Л., 1950. – С.106). І в тому, й в іншому випадку йшлося

про насильницьке «окняжіння» земель названих союзів племен.

Розділ 2

відповідно поводилися. Зміна князя в Києві зазвичай призводила до відпадіння від Ки-

єва сильних племінних княжінь. Під 913 р. «Повість временних літ» відзначила: «Після

Олега почав княжити Ігор… І зачинилися від Ігоря древляни по смерті Олега»

, тобто

перестали платити данину й відмовилися підкорятися його людям, зачинивши перед

ними брами своїх градів. До цього слід додати нерегламентованість повинностей і

стягання данини в найбільш примітивній і насильницькій формі полюддя.

Про характер і методи стягання полюддя і пов’язану з цим смерть Ігоря крас-

номовно повідала «Повість временних літ». Восени 944 р. «Ігор пішов до древлян

за даниною і додав до колишньої данини нову, і чинили насильства над ними мужі

його». Становище в Древлянській землі створилося вкрай напружене, але князь не

бажав бачити цього. Оглянувши награбоване добро, він звелів дружині: «Ідіть з да-

ниною додому, а я повернусь і походжу [позбираю данину] ще»

. Переконавшись у

ненаситності князя і порушенні ним умов угоди з їхньою знаттю, древляни вбили

його. Цей жорстокий урок урахувала вдова й наступниця Ігоря на київському столі

(престолі) в 944–964 рр.

Є підстави вважати, що другий етап у розвитку державності Русі розпочався

саме з князювання Ольги. Жорстоко придушивши 945 р. повстання древлян і пом-

стившись їхнім князям за смерть мужа, «пішла Ольга Древлянською землею, вста-

новлюючи данини і податки, і збереглись місця її стоянок і місця для полювання».

Цим її діяльність у галузі державного будівництва не обмежилася. Наступного року

«попрямувала Ольга до Новгорода і встановила по Мсті погости й данини, і по Лузі

[назви річок] – оброки, і данини, і ловища її, і збереглися місця її стоянок і місця для

полювання»

У фольклорно-легендарній формі Нестор описав рішучі заходи княгині з упо-

рядкування системи і норм збирання данини, створення опорних пунктів центрально-

го уряду на місцях, поширення адміністративної та судової організацій на всі підвлад-

ні Києву землі. Розумні, далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги були вирішальним

кроком на шляху одержавлення племінних княжінь і союзів, початком перетворення

їхніх земель на загальну державну територію Київської Русі.

Цей другий етап творення давньоруської державності завершується на початку

князювання Володимира Святославича (978–1015), коли племінні союзи і княжіння

остаточно ввійшли до складу країни. Незабаром по тому вона почала перетворюва-

тися на ранньофеодальну державу.

Як сповіщають літописці, в останній чверті Х ст. княжа влада, залишаючись спад-

ковою, робиться одноосібною. «Повість временних літ», розповідаючи про сходжен-

ня Володимира на престол, лаконічно констатує: «І став Володимир княжити в Києві

один»

, тобто одноосібно. Ще більше зміцнило його владу запровадження на Русі

християнства як державної релігії (988–990 рр.). Собор руських єпископів урочисто

заявив князеві: «Ти поставлений Богом для покарання злих, а добрим на милість»

тобто проголошувався божественний характер його влади. На часи Володимира і

його сина та спадкоємця Ярослава (1019–1054 рр.) припадає третій і заключний етап

державного будівництва в східнослов’янському суспільстві.

Отже, давньоруська державність склалась і розвивалась більше століття в сус-

пільстві східних слов’ян, що залишалося ще родоплемінним. Варто назвати першу

Розділ 2

руську державу середини ІХ – більшої частини Х ст. надплемінною, оскільки влада тоді

не лише відділилася від маси народу, а й піднялася над самою племінною верхівкою,

набула індивідуального і спадкового характеру. Ця держава була організована вже

за територіальним принципом, чим відрізнялася від передуючих їй протодержавних

об’єднань. Такою була соціальна сутність Давньоруської держави часів її станов-

лення.

Що ж стосується форми східнослов’янської держави ІХ–Х ст., то варто сприйняти

вдале визначення, запропоноване відомою сучасною медієвісткою О.О.Мельниковою:

дружинна держава

. Адже панівний клас такої держави становила верхівка дружини,

з її членів складався протягом усього часу її існування елементарний апарат управ-

ління. Дружина здійснювала збирання данини й судові функції. Такою була юна пора

Руської держави.

Сучасні історики загалом сходяться на думці, що Руська земля часів Володи-

мира і Ярослава була відносно об’єднаною монархією. Л.В.Черепнін твердив: «Від

часів князювання Володимира існують усі підстави говорити про ранньофеодальну

монархію на Русі… Форма держави за Володимира і Ярослава має інший вигляд, ніж

за Олега, Ігоря і Святослава»

. Консолідація держави доволодимирової доби все ж

таки була недостатньою. Для дійового управління занадто великою була її терито-

рія. Навіть у перші роки правління Володимира Давня Русь залишалася, за виразом

Б.О.Рибакова, «досить аморфною державою». Завдяки проведенню Володимиром

Святославичем адміністративної, судової, військової, ідеологічної та інших реформ

країна стала більш консолідованою.

Прихід до влади Ярослава Володимировича в 1019 р. після чотирьохрічної

кривавої боротьби з братами за Київ поставив цього наступника Володимира перед

важкими завданнями. Необхідно було відновити єдиновладну монархію, що йому по-

щастило здійснити лише по смерті брата Мстислава в 1036 р. Потребували зміцнення

державна структура, система управління на місцях, створення нового, першого в іс-

торії Русі писаного зведення законів, що відповідало б змінам у суспільно-політичному

житті. Так народилась Правда Руська. У князювання Ярослава Русь досягла вершини

своєї могутності, економічного піднесення, розквіту культури й здобула високий між-

народний авторитет. Нестор назвав його «самовластцем Руської землі»

Кончина Ярослава Мудрого (1054 р.) знаменувала втрату (хоча й на час) єди-

новладної форми правління на Русі. До влади прийшов тріумвірат його старших синів

Ізяслава, Святослава і Всеволода. Причиною цьому послужили правова нечіткість за-

повіту («ряда») самого Ярослава

і відсутність якостей самодержця в його старшого

сина Ізяслава, котрий, згідно «ряда», сів таки в Києві. Тріумвіри спільно правили на Русі

майже двадцять років. При тому, що брати опікувалися насамперед нарощуванням

власних володінь, їхнє співправління певною мірою сприяло внутрішній стабілізації

в країні.

* Князь не назвав імені свого наступника на київському столі, а лише мовив: «Доручаю стіл

мій у Києві старшому синові моєму і брату вашому Ізяславу; слухайтесь його так само, як

слухалися мене, хай буде він вам замість мене» (Повесть временных лет. – С.70). Ця багато-

слівна і розпливчаста формула була витлумачена братами Ізяслава лише як визнання його

старшим у роді.

Розділ 2

Та зусиллями честолюбного Святослава Ярославича на початку 1073 р. тріум-

вірат було зруйновано. «Влаштував диявол зваду серед братії цієї – в Ярославичах. І

був у тій зваді Святослав із Всеволодом проти Ізяслава»

, – емоційно вигукує Нестор.

Ізяславу довелося тікати до Польщі, далі до Германії, й повернувся він на Русь лише

після смерті Святослава (що сів тоді в Києві) наприкінці 1076 р. Однак Ізяслав не став

правити єдиновладно на Русі, а утворив дуумвірат із молодшим братом Всеволодом,

у той час чернігівським князем. Цей дуумвірат тривав трохи більше року (від серед-

ини 1077 р. до початку жовтня 1078 р.) і був перерваний загибеллю Ізяслава в битві з

небожами Борисом В’ячеславичем і Олегом Святославичем, котрі намагалися забрати

володіння у своїх дядьків

У Києві єдиновладно, здавалося, вокняжився єдиний Ярославич, що залишився

серед живих, – Всеволод. Та й він віддав данину порядкові співправління з сином

Володимиром Мономахом. Їхній вузькородинний дуумвірат тривав аж до кончини

Всеволода в 1093 р., після чого Володимир добровільно поступився київським вели-

кокнязівським столом старшому в роді Ярославичів, синові Ізяслава Святополку

Святополк Ізяславич сів на «золотий» київський престол у важкий для Русі час.

Посилився тиск половецьких ханів на південні землі Київської держави. Тому за по-

радою свого оточення він уклав союз із братом у перших Володимиром Мономахом,

котрий на той час зарекомендував себе видатним полководцем у справі протидії

навалі хижого Половецького степу. Той дуумвірат діяв, попри суперечності між його

членами, аж до кончини Святополка (1113 р.). Його тривкості сприяли постійна по-

ловецька загроза й необхідність тримати у вузді буйних чернігівських Святослави-

чів на чолі з сумнозвісним спільником половецьких ханів Олегом «Гориславичем»

прозваним так у «Слові о полку Ігоревім» за наведення половців на Руську землю і

розпалювання усобиць.

Співправління Святополка з Мономахом на Русі зовсім не означало руйнації

монархічного способу правління. Давньоруська держава продовжувала залишатися

монархією, та не з одним, а з двома государями на чолі. Для тієї пори співправління

принесло не лише певне послаблення центральної влади, а й стабілізацію внутріш-

нього становища і сприяло успішній боротьбі з кочівницьким степом, що особливо

яскраво виявилося за часів дії дуумвірату Святополк Ізяславич – Володимир Мономах,

коли внаслідок низки переможних походів у Степ 1103–1111 рр. половецькі хани були

далеко відкинуті від рубежів Давньоруської держави

Гучні перемоги над половцями сприяли не лише захистові руських людей і

країни від степових хижаків, консолідації держави, а й підвищенню її міжнародного

авторитету і слави. Описуючи найвидатнішу, здається, перемогу руського війська над

грабіжницьким Половецьким степом, здобуту під проводом Володимира Всеволодича

1111 р., Нестор із гордістю і захопленням пише: «Повернулися руські князі додому зі

славою великою, що рознеслася по всіх людях, так і по всіх далеких країнах, тобто до

Греків [Візантії], угрів, поляків і чехів, навіть до Рима вона дійшла, хвалити Господа!»

Кончина Святополка черговий раз круто змінила течію політичного життя Русі.

В Києві спалахнуло повстання проти поплічників померлого князя, що чинили на-

сильства і знущалися над городянами. Київські верхи, зібравши віче, покликали в

князі немолодого авторитетного Володимира Мономаха. Вони сказали йому: «Піди,