36
Розділ 1
робництва дуже часто збігалося з етнічними рамками – звідки й походить поширена
досі ідея про етнічний розподіл праці. Звичайно, якщо іноземці селилися в містах
поодинці, вони розчинялись у місцевому населенні. Проте масова міграція дозволяла
їм селитися громадами, всередині яких природно зберігалися професійні, культурні
та суспільні традиції. Місцева влада, якщо вона була зацікавлена у збереженні таких
етнічно-професійних анклавів, дозволяла їм внутрішнє самоврядування, не турбу-
ючись про включення їх до суспільства. Боспорські написи кінця І–ІІ ст. н.е, себто
невдовзі після початку вигнання євреїв з Єрусалима, засвідчили появу єврейської
громади з власним храмом – саме останньому і доручалася опіка над звільненими
рабами
41
. Будучи знавцями торгівлі та ремесел, вони могли і знаходили собі притулок
у містах Боспору. Ані центральна (царська), ані полісна влада не переймалися вну-
трішніми справами іноземних громад, обмежуючи свої стосунки такими практичними
питаннями, як суспільний порядок, сплата податків, економіка.
Отже, Боспорське царство складалося з двох частин. Першу утворювали ко-
лишні колонії, що перетворилися на міста з прилягаючою до них сільською хорою.
Вони були населені грекам, тут зберігалися традиційні полісні інститути, для яких, за
традицією, вищим посадовцем міг бути хіба що архонт. Це була своєрідна імперська
метрополія, але з демократичним самоврядуванням. Другу частину становили під-
корені навколишні племена Кримського півострова, Надазов’я та Північного Кавказу.
Цим для управління потрібен був монарх, і архонти Боспора прийняли для цієї мети
титул царя – басилевса. Отже, незважаючи на порівняно скромні розміри, Боспор-
ське царство являло собою справжню імперію, частини якої мали різний політичний
статус і систему правління.
Утім, на Боспорі вочевидь бракує пам’яток, які б зазначали заслуги полісних
посадовців, – ідеться про почесні декрети та епітафії. Це вказує на те, що полісні
адміністративні посади не мали тут того суспільного престижу, а отже, і політичного
авторитету, який був властивий їм у самостійних полісах. Згадок про полісні громади,
ради, міських архонтів залишилося одиниці, і лише досить пізній час їхнього похо-
дження змушує припускати, що вони ніколи не зникали у містах Боспора. А якщо ні,
то неможливо пояснити, навіщо монархії потрібно було б відроджувати демокра-
тичні інститути. На користь тривання демократичної традиції схиляють і згадки про
міських архонтів у ролі епонімів року. Та все ж схоже, що на Боспорі самоврядна
полісна адміністрація була лише органом місцевого самоуправління. Вища ж влада
в цих містах належала царським намісникам, які називалися то «завідувачами»
42
, то
«послами» (πρεςβευτής). Це співвідношення сил між представниками царя та полісної
громади контрастно простежується у посвячувальному написі з Танаїса, де замовник
презентує себе як «посланого царем в емпорій», тоді як місцеві архонт та еллінарх
фігурують тут хіба що як епоніми: «я, Зенон, син Зенона, сина Дада, посланий царем
в емпорій, присвятив Зевсу, Арес та Афродиті за Бораспа, сина Баба, архонта Танаїса,
та еллінарха Родона, сина Харитона»
43
. Отже, навіть у грецьких містах, що зберігали
демократичні інститути влади, верховна влада належала цареві. В усякому разі афі-
няни, видаючи у подяку за надісланий хліб почесні декрети, ще у ІV ст. до н. е. без
зайвих вагань називали боспорських царів саме царями-басилевсами, а не архонта-
ми
44
. Формально ж титул царів Боспора прийняла тільки династія Тиберіїв-Юліїв, яка