Кубіцький С. Історія соціальної роботи в зарубіжних країнах

Подождите немного. Документ загружается.

боротьба з корупцією, злочинністю, тобто забезпечення такого

життя народу, коли кожен громадянин буде знати, що чекає його

завтра і через декілька років, коли можна жити без потрясінь і

страху. У країні, населення якої нараховує більше мільярда

чоловік, збереження суспільного порядку і згоди – найважливіша

умова проведення економічних перетворень.

Китай - країна, що стрімко розвивається. Система

соціального забезпечення тут має свої особливості. Фактично

весь повоєнний період КНР орієнтувалась на індустріальний

розвиток, розвиток державного промислового сектора в містах,

тому для людей, що працюють у цій сфері, були створені

особливі умови. Система соціального забезпечення існувала

донедавна в основному для жителів міст - адміністративних

працівників і робітників держсектора. У селах діяла і діє

переважно традиційна система сімейної взаємодопомоги.

Державні підприємства протягом десятиліть витрачали

більш 5 відсотків прибутку на соціальні потреби своїх робітників.

Пенсіонер одержував пенсію на власному підприємстві, вона

складала 60-70 відсотків середньомісячної заробітної плати

округу, у якому було розташоване підприємство. Робітник до

самого кінця зв'язаний із своїм підприємством, а після його

смерті близькі родичі продовжують одержувати частину його

пенсії по старості. Пенсійний вік для чоловіків складає 60 років,

для жінок - 55 років. З початком реформи 1978 р. проводилися

деякі зміни в пенсійній системі - у зв'язку з ростом кількості

безробітних серед молоді було дозволено виходити на пенсію

раніше, на термін до 10 років, розмір пенсій збільшувався з

ростом інфляції, була розроблена схема виходу на пенсію для

високих партійних і адміністративних працівників, для

висококваліфікованого персоналу, крім того, прискоренню

виходу на пенсію і прийняттю на роботу молоді сприяла система

передачі робочого місця іншому члену сім'ї. На початку 80-х

років почалися експерименти з проведення реформи в місті, на

держпідприємствах по збільшенню господарської самостійності

підприємств та розвитку ринкової системи. В умовах

децентралізації промисловості і ринкового регулювання

підприємства виявилися змушеними повністю сплачувати

витрати на соціальні потреби своїм робітникам.

За останні 30 років у КНР було 3 хвилі безробіття. Перша

була у 1979 р., коли більшість безробітних складала молодь, що

повернулася після "трудової закалки" із села (загальна кількість

безробітних складала більше 17 млн., рівень безробіття - 5,8

відсотка). Друга хвиля припала на 1989 р. Третя хвиля

безробіття почалася в 1995 р., і складала 7,4 відсотка.

Обстеження більше 500 державних підприємств, проведене

Держкомісією з науки і технології, виявило, що ефективно

використовується тільки 40-60 відсотків робочого часу. Кількість

осіб, які зайняті неповний робочий день на держпідприємствах і

шукають роботу, протягом 1996-2000 років склало 30 млн.

чоловік.

Попри майже тридцятирічне бурхливе економічне

зростання, справжній бум, ця країна залишається зразком

третього світу. На сьогодні у Китаї загальний рівень культури,

зокрема побутової, там низький, а життя підпорядковане

жорстоким антиправовим постановам, розпорядженням і указам.

На думку багатьох економістів, хоча розвиток доволі швидко й

вивів цю державу зі злиднів у бідність, та темпи зростання

народного господарства, що спостерігаються нині, не дозволять

КНР за таким показником, як ВВП на душу населення, у

найближчому майбутньому наздогнати навіть Росію, не кажучи

вже про країни "золотого мільярда". Та найголовніше - розвиток

Китаю вкрай нездоровий. У суспільно-економічній еволюції КНР

спостерігається відразу кілька процесів, що лякають.

Передусім, зазначимо складності з демографією, викликані

відомою "політикою однієї дитини". Зростання населення в Китаї

драконівськими заходами вже штучно зупинене. У поки ще дуже

бідній КНР прискореними темпами збільшується частка старих

серед населення, й, паралельно з цим, не за горами загальне

зниження чисельності населення. Дії влади призвели до так

званої проблеми 4:2:1 (негативний приріст незабаром почне

протікати в геометричній прогресії). Помилково думати, що

"країна велика, людей багато", тому заради більш ніж сумнівного

"загального блага" люди з розумінням ставляться до

бузувірських законів. По-перше, кожному конкретному осередку

суспільства, який прагне створити нормальне сімейне вогнище,

всі спекулятивні міркування про перенаселеність, як кажуть, до

лампочки. По-друге, з Китаєм межує величезна багатодітна

Індія, де власті не лізуть в особисте життя громадян і не

примушують жінок калічити себе стерилізаціями й абортами.

Водночас спостерігається перекручування природної

статевовікової піраміди населення ще за однією шкалою. Двох

дітей простому люду ростити заборонено. Причому для

переважної більшості населення Китаю пенсії не передбачені.

Отже, єдиною надією забезпечити стерпну старість є син (дочка

іде в іншу родину й годувати сивих батьків не зможе). Тому

китайці масово винищують новонароджених дівчаток, щоб потім,

убивши єдину доню, мати змогу народити й виростити хлопчика,

не побоюючись репресій із боку начальства. Якщо нинішні

"іродові" тенденції збережуться до 2020 року, в КНР буде 15

мільйонів "вимушених холостяків", що неминуче призведе до

зростання проституції й злочинності.

Кримінал у КНР і так демонструє сталий розвиток. З двох

причин. По-перше, в Китаї вже чверть століття відбувається

процес соціального розшарування (перманентне повільне

зростання як децильного коефіцієнта, так і коефіцієнта Джінні).

Це викликає в бідних почуття несправедливості того, що

відбувається, штовхає людей на правопорушення. По-друге, в

епоху постмаоїзму в умовах закритого суспільства державний

апарат чим далі, тим більше занурюється в безодню корупції,

яка є невід’ємною умовою розквіту організованої злочинності

(мафії).

Китайській "братві" роботи не бракує. Крім іншого, за

деякими оцінками, нині КНР являє собою найбільший у світі

ринок збуту опіатів (зокрема героїну й макової соломки). Через

бідні, не дуже розвинені середньоазіатські країни й Тибет

сировина й кінцевий продукт широким потоком ідуть у Китай з

Афганістану.

Сплеск наркоманії, якої ще тридцять років тому в КНР не

було взагалі, також пов’язаний зі згаданою тенденцією

виникнення у певних верств настроїв на кшталт "життя не

склалося" й "втрачати нічого". Розрив між багатими й бідними

збільшується відразу в кількох напрямах. По-перше, китайське

місто дуже швидко багатіє, а вельми злиденне село, де

проживає 60% населення КНР, знемагає від безробіття, браку

сучасної техніки й низького рівня аграрної культури. По-друге,

більш-менш заможними є насамперед східні, приморські райони

Китаю. У них переважно й осідають гроші, отримані від продажу

китайської продукції, виготовленої в усій країні.

Небезпеку соціального розшарування зазначав Світовий

банк, який рекомендував уряду червоної імперії знизити темпи

зростання економіки. Це мало стати наслідком збільшення

зарплати малозабезпеченим, зростання податків і соціальних

виплат. Про це ж говорять на верху владної піраміди в КНР.

Якщо передостанній глава Піднебесної Цзян Цземінь віщав про

те, що країна стала багатою, то основною пропагандистською

лінією нинішнього генсека ЦК КПК Ху Цзінтао стала турбота про

побудову гармонійного суспільства. Проте жодна гармонія

Китаю навіть не світить. І за нового "імператора" високе

економічне зростання разом із курсом на створення соціального

апартеїду залишилися без змін. Прірва між злиденними й

надбагатими дедалі розширюється. І це зрозуміло: без

організованого тиску з боку низів і контролю вільної преси

товстосуми - номенклатурники, чиновники, підприємці - не

ділитимуться доходами з тими, з кого вони вичавлюють сім

потів, а потім ще й деруть три шкури, забираючи собі левову

частку додаткової вартості. Причому у виснажливу

неостахановську гонитву масово втягуються діти, душевнохворі,

інваліди, а також жителі сучасного ГУЛАГу.

"Із свиней роблять сало, з людей - гроші". Це прислів’я

можна застосувати до нинішньої КНР як, можливо, до жодної

іншої країни. Йдеться не тільки про напівофіційну торгівлю

органами страчених в’язнів, зокрема в’язнів совісті. Кілька років

тому міжнародний скандал викликало хвилеподібне поширення

СНІДу в Китаї. Масова закупівля в населення донорської крові

та її подальший перепродаж держструктурами й спритними

підприємцями велися з порушенням не тільки лікарських, а й

елементарних гігієнічних норм. Оскільки загальний рівень

медичної профілактики в Піднебесній украй низький, то

зрозуміло, що подальший марш країною цього смертоносного

вірусу відбувається досить швидкими темпами, які важко

піддаються точній оцінці через облудність офіційної

комуністичної статистики.

Поряд з усіма іншими "чудасіями", вже приблизно десять

років у континентальному Китаї наявна перманентна екологічна

криза. Виражається вона у постійному збільшенні кількості

викидів у навколишнє середовище. Економічне зростання не

супроводжується таким же бурхливим розвитком чистих

технологій і природоохоронного законодавства. 2008 року КНР

вийшла на перше місце у світі за кількістю шкідливих викидів,

обігнавши США. Коли зважити, що ВВП Америки в чотири рази

більший за ВВП Китаю, то очевидна гучна неефективність,

"бруд" китайської економіки. У результаті в КНР цілі райони

відчувають гостру нестачу питної води, тому що безліч водойм

забруднені й взагалі закриті. Захищаючись від піщаних бур і

пилу, в деяких східних провінціях люди цілодобово змушені

носити ватно-марлеві пов’язки. Через діяльність сусідів багато

степів у Монголії за останні десять років перетворилися на

пустелю.

Шкодять деякі особливості економічного розвитку КНР і

природі інших країн. Китайські підприємці разом із чиновниками,

безсоромно корумпуючи адміністрацію, прикордонників,

митників і бізнесменів Росії, Індонезії, країн Індокитаю, Африки й

Латинської Америки, проводять там хижацьке вирубування лісів,

безоглядно знищуючи зелені легені планети.

Поступово дедалі більше китайців усвідомлюють, що бодай

часткове розв’язання всіх названих структурних, глибинних

проблем неможливе без демократизації суспільства, створення

прозорої економіки і принаймні напівпрозорої системи влади.

Із плюсами демократії чи, в найгіршому разі, освіченого

авторитаризму постійно зіштовхуються мільйони пересічних

китайських робітників, змушених поневірятися світом, зокрема й

у Росії, сотні тисяч підприємців і торгових представників, які

невтомно роз’їжджають всіма п’ятьма континентами. Не менше

двадцяти тисяч дітей китайських номенклатурників (а це чимало

й для КНР) навчаються в США, Канаді, країнах ЄС, Японії, Кореї.

А про свободу й власні права, оговтавшись від шоку бойні

на площі Тяньаньмень, починає замислюватися й простий люд.

2005 року в КНР було зафіксовано понад сто тисяч колективних

протестів. Насамперед, обурення людей викликає свавілля й

самодурство чинуш і сатрапчиків на місцях, порушення

трудового законодавства, зокрема необґрунтовані звільнення,

невиплата зарплат, випадки невідшкодування за втрату

працездатності внаслідок виробничих травм. До демонстрацій

призводять і несправедливі компенсації за відібране житло під

час розселення старих кварталів. Поки що про висування

загальнополітичних вимог не йдеться. Але кількість громадських

протестів свідчить про сталу тенденцію до їх зростання. Колись

протестувальники мають почати об’єднуватися.

А поки ще номенклатура гасить поліцейськими заходами

спалахи опору, напівадміністративними методами справляється

з іще не дуже розвиненою економікою й спритно, через власні

пропагандистські установи й підкуп окремих культурних діячів

західного світу, зокрема й журналістів, розповідає людству про

"особливий шлях" і його успішність.

Народне господарство КНР уже тепер починає давати збої

через нестачу нафти, газу, вугілля, сталі тощо. І це попри те, що

в усьому світі китайці гарячково скуповують будь-яку сировину,

аж до гнилих тополь у Європі.

До того ж не все в людському суспільстві детерміновано

економікою. Після краху соціалістичного блоку світ ясніше, ніж

раніше, усвідомлює: тоталітаризм - це не альтернатива

розвиткові цивілізації, а глухий кут. І що раніше цей лад

зміниться в тій чи іншій країні, то більше в неї шансів на хоч

якесь пристойне життя після летаргічного сну, викликаного

наявністю аж ніяк не всевидющої, а влади всепридушуючої.

Вже нині у КНР діють, хоча й з обмеженнями, міжнародні

природоохоронні й правозахисні організації, а також численні

західні фонди гуманітарної спрямованості. Всі вони працюють на

звільнення країни поступово, але наполегливо, помалу,

безкровним шляхом.

Великою проблемою в КНР є безробіття, як наслідок

економічного розвитку, реформ і демографічної ситуації. Мета

проведеної політики на ринку праці - не скоротити безробіття до

мінімуму, а обмежити його в рамках, що допускає суспільство.

Система виплати допомоги по безробіттю почала діяти з 1986 р.

Наприкінці 1995 р. до неї були включені 500 000 підприємств і

біля 50 млн. працівників. Як правило, це підприємства

держсектора. Існуюча система діє для обмеженого кола осіб,

пропонує мінімальну допомогу і не призначена для того, щоб

витримати тиск безробіття у великих масштабах.

Основна увага приділяється регулюванню політики

зайнятості і реорганізації системи працевлаштування в країні.

Для цього передбачається посилено розвивати третю сферу

економіки - сферу послуг, як найбільш трудомістку, стимулювати

експорт у трудомістських галузях, здійснювати політику

урбанізації по-китайськи, тобто за рахунок розвитку й

індустріалізації малих і середніх міст, створення нових малих

міст з тим, щоб направити в них основний потік надлишкової

сільської робочої сили, стимулювати створення нових робочих

місць у приватному і колективному секторах за рахунок

створення рівних можливостей для капіталізації, розвитку

середнього і дрібного сімейного бізнесу.

Для зменшення пропозицій по працевлаштуванню урядом

КНР прийняте рішення про скорочення 6-денного робочого тижня

до 5,5-денного. Вчені Китаю пропонують також збільшити час

навчання працівників та службовців без відриву від

виробництва, поступово знижувати зайнятість жінок, ввести на

підприємствах систему оплачуваних відпусток.

Звільнення на пенсію рекомендується як один із найменш

хворобливих засобів позбутися надлишкових працівників і

омолодження трудових колективів. У 1991 р. кількість

пенсіонерів складала 18,33 млн. чоловік, у 1994 р. - 23 млн., у

2000 р. - 40 млн., у 2008 р. – майже 60 млн. чоловік.

Сімейна взаємодопомога традиційна в сучасному Китаї.

При очевидній недостатності соціальної захищеності сімей,

відсутність системи засобів надійного соціального захисту

спонукає владу заохочувати сімейну взаємодопомогу. Тим

часом, відношення в сім'ях далекі від ідеалу, що диктуються

нормами конфуціанства. У китайській пресі зростає кількість

повідомлень про позови по утриманню старих. Змінюється

структура сім'ї: вона стає меншою, старі втрачають ту повагу і

турботу, що мали раніш. Бурхливий розвиток міського життя

підвищило цінність власності, що утримується главою сім'ї, але в

той же час знизила матеріальну основу його влади. Молодь,

володіючи самостійним заробітком, може вести більш

різноманітне життя. Розвиток матеріальних чинників у міському

житті призводить до поступової заміни традиційної поваги до

старих відношеннями, заснованими на співвідношенні сил.

Основний тягар турботи про старих лягає на середнє покоління,

зокрема, жінок. Але, розриваючись між роботою і сім'єю,

перевагу вони віддають вихованню дітей, а не турботі про

старих. Поширення сімей з однією дитиною призвело до нового

розподілу прав у сім'ї на користь молодого покоління. Молоді

члени сім'ї ставляться до старших із меншою повагою, що ще

більше загострює кризу традицій. Положення ускладнюється

швидким старінням населення КНР. У сучасного старшого

покоління ще є декілька дітей, на яких можна покластися. Проте,

років через 20, сьогоднішні єдині діти не будуть підтримувати

100

два попередніх покоління. Сім'я, як традиційна форма

соціальної підтримки розвалюється. Стрімке зростання частки

людей похилого віку (по оцінках, кількість людей у віці 60 років і

більше до 2020 р. перевищить 400 млн. чоловік), що

відбувається внаслідок політики планування сім'ї і підвищення

рівня життя, висуває нові вимоги до системи соціального

страхування Китаю.

Є три основних напрямки, за якими починає розвиватися

система соціального страхування в Китаї. Перший - створення

страхових пенсійних фондів у містах за рахунок внесків держави

(для адміністративних працівників), підприємств і самих

робітників та службовців. При цьому, поряд із пенсійними

фондами, утворюються особисті рахунки робітників. Другий -

створення єдиних фондів страхування по безробіттю. І третій -

розширення соціальної бази страхування в містах, включення в

систему страхування сільських підприємств плюс ефективний

розподіл пенсійних фондів і внесків.

Істотним для фінансування пенсійних фондів стало

положення про те, що всі робітники держсектора (із довічною

зайнятістю і працею за контрактом) і міського колективного

сектора, що входять у систему страхування по старості,

стали сплачувати страховий внесок нарівні із підприємствами.

Практично у всіх нових регіональних схемах пенсійного

забезпечення використовується накопичувальний принцип.

Ілюстрацією може служити пенсійна система в Шанхаї. Вона

централізована. Очолює її виконавчий орган - муніципальна

комісія із соціального страхування, їй підпорядковуються

районні центри соціального страхування. Джерелом

фінансування пенсійних витрат, як вказувалося вище, є

підприємства, службовці і робітник. Система включає

працівників - громадян КНР - державних, колективних,

приватних і спільних підприємств. Внески підприємств і

працюючих надходять на депозитні рахунки районних центрів

соціального страхування. Всі нові підприємства повинні бути

зареєстровані в центрах і зробити свій внесок наприкінці

першого місяця діяльності. Підприємства щомісяця

відраховують у загальний фонд 9,5 відсотка фонду заробітної

плати. Особисті пенсійні фонди працівників накопичуються до

моменту їхнього виходу на пенсію. Вони складаються з таких

джерел: робітники вносять 3 відсотки середньомісячної

101

заробітної плати за попередній рік, підприємство вносить 8

відсотків місячної заробітної плати робітника і 5 відсотків

середньомісячної зарплати по Шанхаю, пенсійний фонд

перераховує відсотки на зроблені їм капіталовкладення.

На центральному рівні за соціальне забезпечення

відповідають численні міністерства і відомства. Наприклад,

Міністерство праці відповідає за соціальне страхування в містах

і районах, Міністерство кадрів відповідає за страхування

працівників шкіл, університетів, дослідницьких інститутів,

страхування по старості кадрових робітників проводить Народна

страхова компанія Китаю. Крім того, всі галузі створюють свої

фонди соціального страхування. При наявності централізованої

регіональної системи соціального страхування під юрисдикцією

регіонального уряду міністерства втрачають свій вплив. Інтереси

центрального і регіонального урядів можуть не співпадати, що

призводить до конфліктів.

У ході реформи соціальне страхування виводиться із

сфери діяльності підприємств і стає самостійною програмою в

роботі місцевих урядів. Для упорядкування

загальнонаціональної системи соціального страхування

закономірним було б створення відповідного центрального

органа, що координує цю програму.

Значним кроком вперед, на шляху до створення

централізованої і стандартизованої системи стало включення в

схему соціального страхування не тільки працівників

держсектора, але і китайського персоналу іноземних і спільних

підприємств, робітників колективного сектора в містах і в

сільській місцевості.

Агентства соціального страхування (Шехуй Баочжанцзюй)

на провінційному і муніципальному рівнях, центри соціального

страхування (Шехуй Баочжанчжань) у сільській місцевості мають

законні засоби тиску на підприємства, що не сплачують внески

(публікація в місцевих газетах списків неплатників, звертання до

суду). Проте, на практиці розмір внесків соціального

страхування, так само як і податків, - результат переговорів із

місцевою бюрократією. Наприклад, у провінціях Цзянсу і Цзянси

під час проведення експериментів по створенню системи

соціального страхування в 1995 році із збиткових державних

підприємств відраховували мінімальний внесок для того, щоб

зменшити їхні фінансові труднощі. Фактично фінансування

102

фондів соціального страхування залежить від прибуткових

підприємств - підприємств за участю іноземного капіталу і

колективного сектору сільської місцевості.

Існування регіональних пенсійних схем сприяє посиленню

соціальної нерівності між провінціями. Фінансування соціальних

програм не проблематично в таких регіонах, як Чжецзян або

Цзянсу, де частка держсектора невисока. У тих же регіонах, де

переважає держсектор, робітники знаходяться в нерівному

положенні стосовно інших регіонів не тільки по оплаті праці, але

і по розміру пенсій і соціальному захисту.

Сформована в КНР система привілеїв і матеріальних

переваг призвела до компартменталізації соціального статусу,

появі кастової свідомості у людей, що належать до різних

соціальних категорій: городяни, селяни, ганьбу, робітники (серед

них - постійні, контрактні, тимчасові, робітники колективних

підприємств, робітники-селяни і т. ін.).

У ході економічної модернізації країни повинний відбутися

поступовий перехід від жорсткого регулювання соціальної і

територіальної міграції до формування загальнонаціонального

ринку праці. Для того, щоб у разі потреби забезпечити перелив

робочої сили з держпідприємств в колективні і приватні,

направити кваліфіковані кадри з півдня на північ і захід, в умовах

реформи необхідно поєднати адміністративні заходи з певними

соціальними гарантіями.

Значна частина населення Китаю, як і інших країн Східної і

Південно-Східної Азії, не включена в систему соціального

забезпечення. Сьогодні дійсно мобільною робочою силою стали

робітники-мігранти. Колишні селяни, що відправлялися на

заробітки в міста, живуть там нелегально або напівлегально.

Приїхавши у місто, не повертаються назад. Вони не охоплені

системою соціальних гарантій. І саме ця категорія робітників

нещадно експлуатується. На підприємствах за участю

іноземного капіталу стало звичайною практикою часто наймати

нових робітників, що дає змогу не сплачувати за них внески у

фонди соціального страхування. Колишніми селянами

управляють із безжалісною ефективністю. Ці люди не включені в

систему соціального контролю і соціальної взаємодопомоги,

складають серйозну загрозу соціальній стабільності, особливо у

великих містах. Система соціального забезпечення створюється

державою. Саме небезпечне для такої системи – не високі або