Контрольная работа по истории Украины (на укр. яз)
Подождите немного. Документ загружается.
США ще намагалися не допустити ратифікації договору, обіцяючи зброю та
гроші, якщо Росія буде воювати. В ноті від 5 березня радянський уряд запи-
тував уряд США, чи може Росія у випадку відновлення воєнних дій
конкретно «розраховувати на підтримку США, Великобританії й Франції в
боротьбі проти Німеччини». Західні держави навіть не відповіли на цю ноту.
"Посол Френсіс категорично заявив: «Ми не визнаємо Брест-Литовського
миру».
Турецькі війська захопили Баку, а Грузія вийшла з федерації й уклала
договір з Німеччиною про введення німецьких військ на її територію.
Німеччина й Австро-Угорщина окупували Україну та Румунію, постійно роз-
ширяли зони окупанії в Курській і Воронезькій губерніях, на Дону і в Криму.
Практично вся Східна Європа й Кавказ були окуповані військами Четверного
союзу. На території Росії в березні 1918 р. перебували понад 1 млн німецьких
солдатів і офіцерів (улітку — вдвоє менше — до 53 дивізій) та майже 300-
тисячна австро-угорська армія. Після вбивства 6 липня 1918 р. в Москві
лівими есерами німецького посла фон Мірбаха 27 серпня радянський уряд
змушений був підписати додаткові угоди до Брестського договору. 13
листопада 1918 р. радянський уряд анулював Брестський і всі додаткові
договори з Німеччиною та її союзниками.
7. Культурно-ідеологічні процеси в Україні у 40-50-тї рр
Процес консервації тоталітарного режиму в СРСР у повоєнний період
вимагав остаточного утвердження сталінської ідеологічної доктрини, саме
тому в цей час, з одного боку, активізується пропагандистська обробка
населення, з іншого — посилюється тиск на інтелігенцію. Все, що виходило
за межі офіційної доктрини, чи брало під сумнів її постулати, категорично
відкидалося системою. Такий підхід обґрунтовував боротьбу не тільки проти
«націоналізму», а й проти «космополітизму» та «низькопоклонства» перед
Заходом. У суспільстві в цілому і особливо в середовищі інтелігенції досить
швидко йде процес формування й усвідомлення нових підходів до оцінки
41
ситуації в країні, до розуміння власного місця в суспільстві, розгортається
інтенсивний пошук нових сфер і форм самореалізації в культурі й науці.
У 1946 р. побачили світ сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали
«Звезда» і «Ленінград», спрямовані проти творчості А. Ахматової і М.
Зощенка, «Про кінофільм «Большая жизнь» та ін., що стали не лише
своєрідним сигналом, а й, як зазначалося в редакційній статті журналу
«Більшовик України», «бойовою програмою» нової ідеологічної атаки. Вже
за шаблоном, виготовленим у Москві, цього ж 1946 р. ЦК КП(б)У ухвалив
кілька постанов «Про перекручення і помилки у висвітленні української
літератури в «Нарисі історії української літератури», «Про журнал сатири і
гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна» та ін. Усі ці документи, як
правило, містили три тези: критику націоналізму; вказівку на недостатнє
висвітлення в художній творчості проблем сучасності; заклик до розгортання
більшовицької критики і самокритики. Почалася чергова кампанія морально-
політичного тиску на суспільство, інспірована тодішнім головним ідеологом
А. Ждановим і тому названа «ждановщиною».
її перший етап в Україні проходив під гаслом боротьби проти
«націоналізму». Особливо чітко це виявилося після вересневого 1947 р.
пленуму правління Спілки письменників України, коли посилилося відверте
публічне цькування і пряме звинувачення в «націоналізмі» М. Рильського (за
твори «Мандрівка в молодість», «Київські октави»), Ю.^ Яновського (роман
«Жива вода»), І. Сенченка (повість «Його покоління»), О. Довженка
(кіносценарій «Україна в огні») та ін. Нагнітанню атмосфери ідеологічної
нетерпимості під виглядом принциповості сприяло те, що саме 1947 р.
КП(б)У знову очолив Л. Каганович. Саме він зробив «вагомий внесок» у
підготовку згаданого пленуму. Ще в серпні, виступаючи на нараді молодих
письменників у ЦК КП(б)У, Л. Каганович розставив акценти майбутньої
кампанії шельмування, провокаційно заявивши: «Ми не зуміємо виховати
когорти молодих письменників без критики старих».
42
У серпні 1947 р. розширюється фронт ідеологічної атаки сталінізму на
українську інтелігенцію: вогонь несправедливої критики переноситься на
велику групу науковців республіки. Так, саме в серпні ЦК КП(б)У ухвалив
постанову «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії
України Академії наук УРСР». Різкій критиці були піддані праці С.
Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Л. Славіна, Ф.
Ястребова та ін. їх звинувачували у відході від більшовицького принципу
партійності, в антинауковості, відродженні основних ідей історичних
концепцій Антоновича, Грушевського, висвітленні історії України ізольовано
від історії інших народів СРСР, відмові від акценту на боротьбу класів тощо.
Другий етап кампанії морально-політичного тиску на суспільство
відкриває розгорнута наприкінці 1948 р. боротьба проти «низькопоклонства»
перед Заходом, а згодом — і проти «космополітизму». Відіграючи роль
ідеологічного забезпечення консервації пануючого режиму, кампанія проти
«космополітизму» мала на меті посилити культурно-ідеологічну ізоляцію
країни; не тільки розколоти інтелігенцію, а певною мірою протиставити її
іншим соціальним групам суспільства; розпалити шовіністичні та
антисемітські настрої, посилити процес русифікації; відновити важливий
чинник функціонування тоталітарного режиму — образ внутрішнього ворога,
що в роки війни дещо відійшов у тінь. Сигналом до рішучої атаки проти
космополітів стала редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу
театральних критиків», опублікована в січні 1949 р. у газеті «Правда».
Відгомоном цієї статті в Україні стало навішування ярликів «безрідних
космополітів» на літературних і театральних критиків О. Борщагівського та
ін. Кампанія боротьби з космополітизмом призвела до негативних наслідків:
у літературі та театрі, по суті, зникло поняття мистецької школи;
поглибилася ізоляція від надбань західної культури; остаточно зникла
атмосфера творчої змагальності; театральна та літературна критика
перетворилася із засобу стимулювання творчого розвитку на засіб втримання
43
митців у рамках офіційного «соціального замовлення»; катастрофічне для
мистецтва була обмежена свобода творчості.
Монополія влади на визначення пріоритетних напрямів у науці, на
тотальний ідеологічний контроль чітко простежується в процесі
широкомасштабних дискусій з питань філософії, мовознавства, політичної
економії, які було розгорнуто в 40—50-х роках. Прикладом диктату в науці
стала сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук (серпень 1948
p.), яка піддала нищівній критиці генетику. В Україні жертвами
«лисенківщини» стали академік М. Гришко, професори С. Гершензон, Л.
Демоне, І. Поляков та ін. Поштовхом до нової хвилі критики творчої
інтелігенції стала редакційна стаття газети «Правда» від 2 липня 1951 р.
«Проти ідеологічних перекручень у літературі». У цій статті популярний
вірш В. Сосюри «Любіть Україну», написаний ще 1944 p., називається «в
основі своїй ідейно порочним твором», під яким могли підписатися Петлюра,
Бандера; М. Рильському нагадували про «серйозні ідеологічні помилки»;
гострій критиці піддавалася опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький».
За короткий строк (1946—1951) було прийнято 12 партійних постанов з
ідеологічних питань. І хоча в більшості випадків об'єктом нападок була та чи
інша частина інтелігенції, справжньою мішенню для тоталітарного режиму
було все суспільство. Отже, ідеологічний наступ тоталітарного режиму
наприкінці 40-х — на початку 50-х років зумовлений низкою внутрішніх і
зовнішніх чинників. Погромні ідеологічні кампанії були реакцією на
розгортання і поглиблення «холодної війни»; способом посилення
культурно-ідеологічної ізоляції країни; формою зміцнення тотального
ідеологічного контролю за суспільними процесами; засобом реанімації
образу внутрішнього ворога — важливого фактора функціонування
тоталітарного режиму; методом нейтралізації активної патріотично
настроєної національної еліти.
44
Список використоної літератури:
1). Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Сiч як український
феномен. - К.: Заповiт, 1995. - 173 с.
2). Дорошенко Д.i. Нарис iсторiї України: У 2 т. - К.: Глобус, 1992. - Т. 1.
- 238 с.
3). Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. –
К.,1993. – 228 с.
4). Полонська–Василенко Н. Історія України Т. 2. Від середини Х V ІІ
століття до 1923 року / Н.Полонська–Василенко. – К.: Либідь, 1992. – 606 с.
5). Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків / Пер. з рос.
І.І.Старника; Упоряд. О.М.Апанович. – Л.: Світ, 1990. – Т. 1. – 319 с.
6). Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Видавничий центр
«Академія», 2002. – 656 с.
7). М.Грушевський Історія України-Руси в 11т.,12кн.,том1 Київ 1991,
648ст.
8). Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ століття. - К.: Генеза. 1996. - 360 с.
9). Сарбей В. Г. Національне відроження України. - К.: Альтернативи,
1999. - 335 с.
10). Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Україна і Росія в
історичній ретроспективі: Українські проекти в Російській імперії. - К., 2004.
– 442 c.
11). Алексеев Ю. М., Вертечем А. Г., Даниленко В. М. Історія України. —
К., 2003.
12). Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. —
К., 1991.
45