Контрольная работа по истории Украины (на укр. яз)

Подождите немного. Документ загружается.

він слугував основним транзитним вузлом на величезній території, прилеглій

до Дніпра з притоками.

Водночас він був чудовою висхідною для подорожей униз по Дніпру

через Чорне море аж до багатих міст Леванту. о того ж розташування на межі

двох географічних і культурних зон - вкритих лісом рівнин Півночі та

відкритих південних степів - зумовлювало чимале стратегічне значення міста

Тому воно й стало точкою зіткнення і взаємодії двох історичних тенденцій.

Відбувалось поступове об'єднання численних розрізнених східносло-

в'янських общин у великі племена. Кожне з них мало свою територію,

власних вождів і захищені міцним частоколом поселення. В авангарді цього

руху були поляни, на землях яких згодом постане Київ.

Установити географічні межі Київської Русі можна лише приблизно.

Вони охоплювали майже всі населені східними слов'янами землі (пізніше

були втрачені території на нижній Волзі, Північному Кавказі та в Болгарії,

завойовані Святославом). Примітивна політична організація, надто великі

відстані, значна відокремленість стояли на перешкоді встановленню якогось

об'єднаного політичного цілого.

Володимир Великий (980-1015). Зійшовши на київський престол у 980 р. і

зосередивши в своїх руках неподільну владу, Володимир (поскандінавському

Вальдемар) започаткував нову добу в історії Київської Русі. Невгамовні

варязькі князі вже не дивилися на Русь лише як на арену подальших

завоювань чи край, який можна лише визискувати.

Володимир упровадив далеко конструктивніший підхід до управління

державою. На відміну від попередників у центрі його уваги був насамперед

добробут володінь, а не загарбання земель і збір данини. Власне за його

князювання Русь почала підноситися як цілісне суспільство й держава. На

початку правління Володимир, здавалося, мало чим відрізнявся від

попередників. Він обдаровував свою численну дружину, підтримував

традиційні язичницькі культи, ходив на непокірних вятичів і поширив свою

владу на радимичів. Як і його батько, Володимир посадив власних синів (мав

він 12 законних синів) по великих містах і землях своїх володінь. Так він

усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно у руках своєї

династії. Коли його варязька дружина стала вимагати більших винагород,

Володимир улаштував так, щоб вона перейшла на службу до візантійців.

Замість далеких походів Володимир зосередився на захисті власних

кордонів. Щоб протистояти загрозі печенігів, він збудував розгалужену

мережу укріплень, а також нові міста на південь від Києва. Знову порушуючи

традицію попередників, він звернув погляд на захід і додав до своїх володінь

землі сучасної Західної України, тим самим поклавши початок тривалому

суперництву з поляками за цей регіон. Він також змусив литовських ятвягів

визнати його верховенство. Володимир установив загалом дружні стосунки з

поляками, мадярами і чехами. В основі цієї нової західної орієнтації лежало

його прагнення підпорядкувати собі головні торгові шляхи на захід, а також

прокласти інші шляхи на Константинополь. Внаслідок цих надбань володін-

ня Володимира стали найбільшими в Європі, охоплюючи близько 800 тис. кв.

Найголовнішим досягненням Володимира було, без сумніву,

впровадження на його неозорих землях християнства. Розуміючи, що

Київська Русь уже пережила свою традиційну анімістичну язичницьку

релігію, він став замислюватися над тим, щоб знайти більш витончені

способи вираження духовних, соціальних та політичних прагнень

суспільства. Для Володимира цими двома високорозвиненими системами

віри, які потрапили до поля його зору, були християнство та іслам, тобто

релігії тих країн, з якими Русь мала й намагалася утримати якнайтісніші

торговельні та політичні стосунки. Як свідчить хрещення Ольги,

християнство вже пустило коріння в Києві. Сусідство Русі з поспіль

християнізованими болгарами і новонаверненими поляками та уграми лише

прискорило цей процес. Проте прийняття християнства й саме його

візантійського різновиду насамперед пояснювалося політичними причинами.

У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу у придушенні

повстання Володимир став вимагати видати за нього їхню сестру Анну.

Побоюючись, що згода на шлюб із "варваром" похитне престиж

імператорської династії, візантійці всіляко намагалися поправити становище,

домагаючись від Володимира прийняти християнство. Але навіть після

хрещення Володимира у 988 р. вони робили спроби відтягнути шлюб. І все ж

після того як русичі завоювали у Криму візантійське місто Херсонес

(Корсунь), шлюб нарешті відбувся. Тоді найкращою і найкультурнішою

державою у світі була Візантія зі столицею Царгородом (нині

Константинополь або Стамбул). Тож щоби перейняти від своїх сусідів греків

з Візантії ту культуру й освіту, що була вкрай необхідна для розвитку народу,

князь Володимир прийняв і християнську віру. Із Візантією єднав

Володимира вже раніше тісний союз, бо він був одружений з сестрою

візантійського імператора, Анною, яка була християнкою.

Влітку, він запросив, грецького митрополита і священиків, і вони почали

хрестити народ, найперше в Києві, а потім у цілій державі. У 988 р., прагнучи

якнайшвидше охрестити свій народ, Володимир наказав позаганяти юрби

киян у притоку Дніпра р. Почайну й там усіх разом вихрестити. Незважаючи

на опір людей, ламалися язичницькі ідоли, а натомість будувалися

християнські церкви. Від того часу, як держава стала християнською, почала

ширитися в нас наука й освіта. Від того часу почали учені монахи писати

українську історію.

Церква, організаційні структури й служителі якої були цілком запозичені

й привезені з Константинополя, не лише отримала широкі привілеї та

автономію, на її потреби надходила, крім того, десята частина княжих

прибутків. Унаслідок цих нововведень значно зріс престиж Володимирової

династії, пов'язаної тепер зі славетним домом візантійських імператорів.

Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до

християнської "сім'ї правителів", з іншими монархами. Прийняття

християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни.

Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу,

київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До

того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила

київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві

Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала

незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний

вплив на культурне і господарське життя.

Володимир жив у згоді з сусідніми народами й державами, як от з

поляками, греками, болгарами, чехами й мадьярами. Клопіт мав тільки з

печенігами, які раз у раз нападали від сходу і нищили села й міста. З ними

зводив Володимир численні бої. Щоб здобувати собі вірність і любов народу,

Володимир не владарював сам один, але прикликав на пораду старих мудрих

людей, вибраних з волі народу. Він часто запрошував багато народу до себе в

гостину: спомагав бідних, старців і калік, помагав сиротам і вдовам. То не

диво, що всі називали його ласкавим батечком і "Сонечком Ясним". Та

найважливіше, що він зробив для України, було те, що сам прийняв

християнську віру й охрестив увесь народ.

Володимир понастановлював по різних городах (містах) своїх синів, а сам

сидів у Києві і правив цілою державою. Він заснував інші нові міста, серед

них - Володимир на Волині. Побудував князь також багато церков як у Києві,

так і в інших містах. Найкращою була Десятинна церква у Києві, звана так

тому, що князь давав на неї десяту частину зі своїх прибутків. Володимир

наказав карбувати перші срібні гроші. На одній стороні монети було

зображення Володимира на престолі, а на другій державний герб-тризуб.

Володимира названо Великим тому, що зробив він великою і міцною, свою

державу. Він помер у 1015 р., отже, князював 35 літ. Його поховали в

Десятинній церкві. Українська церква іменує його святим тому, що він

освятив Україну.

По смерті Володимира почалася війна між його синами за княжий

престол у Києві. Володимир залишив синів Бориса, Гліба, Святополка,

Святослава, Ярослава і Мстислава. Найбільше любив Володимир сина

Бориса і хотів, щоб він прийняв по нім княжу владу в Києві. Та смерть

захопила Володимира, коли Бориса не було в Києві. Він далеко в степу

воював з печенігами. Тим скористався Святополк, який присутній був при

смерті батька і проголосив себе київським князем. Та щоб убезпечити себе

від несподіванок, він вислав своїх вояків напроти Бориса, звелівши його

вбити. Так само підступно убив Святополк Гліба й Святослава . Почув про ті

злочини брата Ярослав, який князював у Новгороді. Він зібрав велике військо

і рушив на Київ покарати Святополка. Але той закликав на поміч польського

короля Болеслава, подарувавши за це Червенські міста. Болеслав був з

польським військом і разом зі Святополком таки побив Ярослава. Але потім,

як Болеслав вернувся до Польщі, Ярослав знову пішов на Святополка і над

річкою Альтою розбив його військо. Святополк змушений був утікати і десь

потім згинув без вісті. За те, що Святополк вбивав рідних братів, прозвав

його народ Окаянним.

Ярослав Мудрий (1034-1054). Смерть Володимира спричинилася до нової

братовбивчої війни між Рюриковичами. На Ярослава пішов війною його брат

Мстислав Хоробрий, і, щоб уникнути кровопролиття, вони погодилися

розділити володіння між собою. Лишаючись у Новгороді, Ярослав отримував

усі землі на захід від Дніпра, водночас землі на схід відходили до Мстислава,

що перебрався з Тмуторокані до Чернігова.

Київ - це надзвичайно важливе для обох князів місто - лишався нічиїм.

Тільки після смерті Мстислава у 1036 р. на київський престол сів Ярослав,

що став єдиним правителем Русі. Тривале князювання Ярослава прийнято

вважати апогеєм могутності Київської Русі. Він розвинув і вдосконалив

багато з того, що започаткував Володимир. Як і його батько, Ярослав

продовжував розширювати кордони своїх і без того величезних володінь: він

відвоював на заході землі, захоплені поляками в період внутрішньої смути,

підкорив нові прибалтійські племена й нарешті розгромив печенігів. У ре-

зультаті цих завоювань володіння Ярослава простягнулися від Балтійського

до Чорного моря та від р. Оки до Карпатських гір. Однак його воєнні

досягнення затьмарив невдалий похід на Константинополь, який, до речі, був

останнью війною русичів проти Візантії.

Київ підтримував з Константинополем загалом дружні взаємини.

У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності династії була

готовність інших провідних династій вступити з нею у шлюбні зв'язки. За

цією міркою престиж Ярослава і справді мав бути великим. Дружина його

була шведською принцесою, одну з його сестер узяв за себе польський

король, іншу - візантійський царевич; троє його синів одружилися з

європейськими принцесами, а три доньки вийшли заміж за французького,

норвезького та угорського королів. Не дивно, що історики часто називають

Ярослава "тестем Європи".

Завдяки його підтримці швидко зростала церква. Засновувалися

монастирі, які перетворювалися на осередки культури, населення ставало

дедалі урбанізованішим і освіченішим. Особливо уславився князь

будівництвом церков. За часів його правління "золотоверхий" Київ ряснів

понад 400 церквами. Найбільшим діамантом у цій короні був собор Святої

Софії, зведений на зразок храму Софії у Константинополі. Свідченням

княжої турботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив

митрополитом київським Русина Іларіона. Деякі історики розглядають це як

заперечення Києвом церковної зверхності Константинополя. Проте,

визнаючи факт вражаючого розвитку руської церкви, більшість учених

стверджують, що патріарх константинопольський усе ж зберігав

верховенство над київським митрополитом.

Але досягненням, з яким чи не найтісніше пов'язується ім'я Ярослава і за

яке його прозвали Мудрим, стало зведення загальноприйнятих у ті часи

законів у єдину "Руську правду", яка стала правовим кодексом усієї країни. В

ній існуючі закони не лише систематизувалися, але й подекуди змінювалися,

що свідчило про всезростаючу турботу правителя про життя його підданих.

Незадовго до смерті Ярослав спробував розв'язати проблему, яка терзала

його і його батька Володимира, а саме: як запобігти міжусобній боротьбі за

київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його

синами. У розподілі земель і політичної влади він застосував принцип

старшинства в межах родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав

закріплював Київ і Новгород із навколишніми територіями; другому,

Святославу, віддавав Чернігів, третьому, Всеволоду,- Переяслав; четвертому,

Вячеславу,- Смоленськ, а молодшому, Ігорю,- Володимир-Волинський.

Щойно в якомусь із цих князівств звільнявся престол, кожний брат, за

задумом Ярослава, сходив на щабель вище, доки кожний по черзі не досягав

вершини всієї системи - київського престолу. Надаючи у такий спосіб

кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути

запеклих сімейних чвар, у які він колись був утягнутий. Князь Святослав

залишив трьох синів: Ярополка, Олега й Володимира.

3. Огляд історичної літератури про початки української козаччини

Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його

зв'язком з державою. Татарська навала у ХШ-XIV ст. призвела до занепаду

української держави і її війська. Землі України потрапляли під литовські,

польські, угорські, молдавські прапори. XV-XVIII ст. в історії України - це

період козаччини.

Основною причиною зародження козацтва була небезпека з боку орд

кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час

визріває національна свідомість народу, міцніє його бажання здобути

свободу і незалежність. Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з

версій, це слово - турецького походження, означає «вільна, відважна,

войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в

степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої

військової організації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік,

обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була

простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці. Такі козацькі

ватаги діяли в степах незалежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для

спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою - здобич.

Лише у першій половині ХУІ ст. козаки освоїли простори нижче Дніпро-

вих порогів - так званий Низ, або Запоріжжя, і почали будувати козацькі

укріплення - січі (від слова «сікти»).

У 1553 р. волинський князь Д. Вишневецький зібрав першу ватагу

козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На

островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали, ловили рибу.

Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.

У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520-1572) найняв козаків

на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників.

Утворилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали

однаковий одяг, зброю, вправлялись у військовій майстерності. За

реєстровими козаками залишалися права на волю. На зразок організації

реєстрових козаків почала перетворюватися решта козацького війська.

Козаки поділялися на «зимівників», які зимували і постійно про живали в

Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а

для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим

людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори військової старшини

(командирів), звільнення від податків, власний незалежний суд, безкоштовне

утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й

організаційні питання (вибори старшини, гетьманів, згода на військові

походи, судові справи, поділ угідь, укладання угод з іншими державами)

вирішувалися на раді. Командування військом здійснювала військова

старшина різних ступенів.

На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав

повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності,

судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував

думку генеральної та старшинської рад. До генеральної старшини входили:

обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний

займався військовим обозом, організовував оборону табору в походах,

заправляв військовою артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні.

Генеральні судді розглядали справи у генеральному суді. Генеральний

підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював

генеральну військову канцелярію козацької держави, вів найважливіші

внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окремими

частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий

(хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним»

гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку

гетьмана), допомагав гетьманові у походах. Аналогічну структуру

управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала

полковникові. Кожний полк (500-1000 чоловік) поділявся на сотні (роти) і

курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул,

хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десятник

(міський, сільський). Усім військом керував кошовий отаман із суддями,

осавулами, писарем; паланками - полковник з осавулом і писарем. Козаки

офіційно титулували один одного товаришем, а гурт козаків - «товариством».

У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня

кращих європейських армій. Особливо відзначалася військовою майстер-

ністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася

найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом,

використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша

стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків

уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі на

вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах. Козацькі човни мали довжину 20

м, ширину - 3- 4 м, глибину - 2,5 м. На основу з липового і вербового пня

набивали дошки, робили вітрила. На одному човні було 20-30 веслярів, 50-70

воїнів, 4-5 легких гармат. Швидкість чайки - 15 км/год. Козацькі чайки

охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш

чисельною, ніж піхота, й відзначалася високою військовою майстерністю. На

високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба.

Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога. Чисельність козацького

війська значно змінювалася протягом століть.

Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10-12 тисяч чоловік. У

1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького

(1595-1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були

озброєні шаблями, рідше - короткими списами, стрілами, а також

вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. У

козаків були також бойові молотки (келепи), якірці, рогульки, що

застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю

запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак

повиненн був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для

будівництва укріплень і перешкод.

Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився

надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж

важкі панцир і кольчуга. У козацькому війську була тверда військова

дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів. Суворо каралися

такі злочини, як убивство, бійки між козаками, крадіжка приватнного та гро-

мадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались аморальні вчинки:

неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час

походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася

найтяжчим злочином. Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. Козаки

відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на

ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою,

витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті.

Особлива роль у формуванні таких людей належала Січі. Саме Січ дала

Україні видатних полководців, мудрих державних діячів, організаторів

народного війська: Северина Наливайка, Петра Сагайдачного, Богдана