трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичних даних,
проте, безумовно, цей процес наростає.
В еміграції українців на захід виділяються два напрямки – до Західної
Європи та за океан. Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як
соціально-економічними так і політичними причинами.
Українські поселення з’явилися в країнах Європи у давні часи. В
Швеції, Німеччині та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П.Орлик
зі своїми прихильниками. А в 70-і рр. XIX століття починається хвиля
політичної еміграції українців до країн Західної. Ще один потік складався з
українців, головним чином з Галичини, Буковини та Закарпаття з тих, хто в
кінці ХІХ ст. виїжджав тимчасово до західноєвропейських країн на заробітки.
Цей процес мав обмежений характер. Нерідко окремі групи українців, які
мали намір емігрувати на заробітки до США або Канади, змушені були через
брак коштів залишатися тимчасово в Західній Європі. Ще до 1-ї світової
війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії,
Бельгії. На цей же період припадає початок сезонної міграції селян із
західноукраїнських земель до Німеччини (до 75 тис. на рік) і в менших
розмірах – до Данії.
Чергова, значно чисельніша порівняно з попередніми періодами, хвиля
політичної еміграції з України припадає на 1919-1920 рр. Європейські країни
стали притулком для тих жителів України, котрі не прийняли радянської
влади (Наддніпрянщина), польського окупаційного режиму (Західна
Україна). Кістяк української еміграції склали міністри, працівники
адміністрації та військові урядів УНР та ЗУНР, 1920-1921 рр. В Польщі
перебувало близько 30 000 українських емігрантів, головним чином в
таборах інтернованих вояків; в м.Тирново тимчасово знаходився екзильний
уряд УНР. У Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції,
Норвегії, Фінляндії залишилися члени дипломатичних місій УНР. Частина
вояків УГА були розміщені в таборах інтернованих в Чехо-Словаччині.
Емігрувала також частина діячів науки і культури, студентської молоді. Крім