Кононенко П.П. Українознавство
Подождите немного. Документ загружается.
351
Ми недостатньо культурні? Так мусимо виправити цю несправедливість
щодо мас, а «сю останню задачу мусить узяти на себе національна інтелігенція.
Се її право і її обов’язок».
Наша інтелігенція грала й ганебну роль. Та годі посипати голову попелом!
Пора діяти! І Т. Шевченка розуміло не все покоління, та прокинулося ж
з
летаргійного сну. «Третя Українська інтелігенція (від Полтави, Берестечка й
Шевченка) стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної»,
виходимо на історину арену, і або поборемо, або вмремо…»
Це було виразом і вершиною прогресивної не лише всенародно-
української, а й всеєвропейської суспільної думки. І народ піднявся та пішов
у
революцію 1905 року.
Кривава розправа над повсталими не оначала краху. В Україні – лише
передишку. Настав час доучуватись і переучуватись, у тому числі й у власному
всенародному організмі, бо він був і складним, і диференційованим інтересами.
Отож, лукаво гримасничають і деякі сучасні ідеологи, виходить, народ не
був політичною нацією, та й
в революцію 1905 р. йшов не з національними, а
соціально-економічними гаслами.
Та й це вже було. Засліпленим ідеологією лише якоїсь партії чи групи
важко побачити весь народ та пригадати досвід історії: і національно-визвольна
українська революція ХVІІ ст. та Гайдамаччина, і французька демократична
революція та Жакерія, та й у більшості
випадків світові революції проходили
під релігійно-економічними гаслами, бо вони дохідливіші масам, а
проникливіші дослідники завжди вміли розрізняти привід та причину і в Європі,
і в Азії та Америці, до того ж коли йшлося як про визвольну боротьбу у США,
так і про І світову війну. Французька революція починалася з
повстання…
жінок, які змусили чоловіків піти на штурм Бастилії… Соціальною революцією
починався новий Китай.
Не тільки громадівці, тарасівці (Українки й І. Стешенка) народники,
революціонери Слобожанщини, а й Молода Україна у «Відкритому листі…» до
Міністра внутрішніх справ Сіп’ягіна рішуче заявляла: «Українська нація мусить
скинути панування чужинців, бо вони огиджують саму душу
нації» – але
визволення національне та політичне вони не мислять поза визволенням
соціальним. То – двоєдиний процес.
На певному етапі все сильніше натискають на свідомість народу ті, що
проголошують національну проблему неактуальною й замінюють її ідеєю
«Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Мотив – «економія сил» в ім’я немовбито
всезагального блага. Переважно соціальну програму
відстоюють есери як партія
селян. Не лише монархісти, а й кадети рішуче засуджують революцію 1905 р.
загалом. Розповзається інфекція ренегатства, потрясаюче викрита В.
Винниченком в романі «Записки кирпатого Мефістофеля» та в оповіданнях М.
Коцюбинського.
352
Та хід історії нікому не вдавалося зупинити. Та історія, наголошує І.
Франко в «Одвертому листі до галицької української молодіжі», «захоплює нас
самих, ставить нашу націю майже в центрі подій». Чи ми добре осмислили той
рух? Те, що «всесвітня історія – не історія героїв, а історія масових рухів і
перемін», а ми
ж є органічною частиною народних мас, а ті події мають
значення для долі кожного з нас.
Ми завжди адекватно реагуємо на події, бо в Росії панує теоретичне
доктринерство великоімперського ґатунку, фундаменталізм месійного типу,
одначе «найменше опору знаходив собі автократичний доктринеризм на
Україні, бо й ми виховувалися в тому російському дусі, забуваючи
про своє
найдієвіше завдання – «витворити з величезної етнічної маси українського
народу – українську націю, суцільний культурний організм», спроможний до
відпорності й засвоєння загально-людських культурних здобутків
∗
.
На жаль, ту відпорність довелося виявляти в поборюванні не лише старих, а
й новоімперських сил в особі ленінського лицемірного більшовизму. І не всі
були до цього готовили та спроможними.
«…Ми не признаємо ні можливим, ні бажаним, – говорилося в Програмі
Української трудової громади в другій Державній Думі, – порушення цілості і
єдності
Російської держави, а навпаки бачимо в тій цілості і єдності конечну
умову сили для збагачення будучини всіх народів Росії». Інша справа – певні
економічні поступки робітництву та певна лібералізація парламентського життя.
Опортунізм виявляв себе у всі віки. Одначе українство не сповідувало
опортунізму також віками.
Рішучий протест 1907 р. заявляють українські (галицько-буковинські)
посли у Віденському парламенті: знову бачимо, говорять вони, шахраювання
українськими інтересами. «Отсі події наказують нам, заступникам галицьких і
буковинських русинів, як частини руської нації, що ніколи не зрікалася своєї
самостійності, – прилюдно заявити, що ми, змагаючи до національно-
територіальної автономії в австрійській державі, застерігаємося проти
неприродного, на ніяких історичних правах неосновуючого ся лучення, зглядно
розпучування нашого народа дорогою кураєвої автономії, та протестуємо проти
виїмкових законів для Галичини», – автономія має бути національно-
територіальною (К. Левицький, Петрушевич та ін.).
Не менш напруженою виявилася реакція Лева Юркевича на
взаємовідносини української соціал-демократії з російською.
«До нас, українських марксистів, – пише Л. Юркевич, – російські товариші
ставилися з
презирством, а то і з ворожістю вже через одне те, що ми надавали
великого значення національному питанню і провадили нашу діяльність в
∗
Див.: Літературно-науковий вісник, рік VІІІ, т.ХХХ, кн. ІC, 1905.
353
національних формах
∗∗
. Останніми часами мало що змінилося, хоча більшовики
й меншовики мають деякі розходження і між собою.
«Ми твердо стоїмо на тім, що безперечно: право України на (самостійну)
державу». Але держава не є фетишем без нації та без розуміння:
«самостійницькі завдання можуть конкретно постати перед певною нацією
лише тоді, як вона
означилася культурно і політично».
Українці визначилися. Однак знову потрапляють в шулерську гру: коли
раніше їх самочинно зараховували в «єдину східно-слов’янську народність», то
нині по-єзуітському занурюють в каламутну парадигму: право на самостійність
аж до відокремлення ви, мовляв, маєте. Але це шкодить загальнопролетарським
інтересам… Виходить, що той же Ільїн (Ульянов
), проголошуючи ідею
самостійництва, ніби дає дуже широкий вихід змаганням поневолених націй до
волі», однак печально те, «що вихід сей є чистісінькою ілюзією, а ще сумніше,
що сам Ільїн, ми переконані, се дуже добре розуміє».
Насправді розумів. Тому лідер більшовиків і обрушився на Л. Юркевича з
брутальною критикою. І можна було
б на це не зважати чи «подивитися як на
забавку легковажних людей, коли би справа не ускладнювалася тим, що Ільїн і
його товариші з-під самотійницького прапора з «глибоким обуренням»
показують нагая автономічним робітничим рухом поневолених націй. Бо нагай
той свідчить, що самостійницький прапор вони піднесли тільки для того, щоб
ілюзорним
кличем відвернути робітництво поневолених націй від боротьби за ті
національні права, які давно здобули собі західноєвропейські народи». Їхній
словесний інтернаціоналізм є лише тактикою в інтересах фракційно-
шовіністичних.
Хід подій 1917–1920 рр. повністю підтвердив ці висновки. Зі згоди чи й за
ініціативою Ільїна-Леніна Україну почали членувати територіально (роблячи
особливий наголос на
відокремлення Донецько-Криворізької «республіки» та
інших східних і південних областей України), насичувати УНР
«пролетарськими» елементами, а далі й організовувати військові походи.
Великою драмою з часу Першої світової війни стало «роздертя нашого
національного організму між Росією та Австро-Угорщиною» (С. Петлюра). За
цих умов українці тим більше повинні проявити єдність та
усвідомлювати:
серед багатьох інших, «національна проблема, зокрема українська, вимагає
свого невідкладного розв’язання» (1914).
І знову різнорідні концепції розв’язання проблеми. Одна із них
пропонувалася «Маніфестом Головної Української Ради» (у Львові):
«Надходить важка історична хвиля, важить ся доля держав і народів.
Нічого не вдіяли всі зусилля дипломатії, щоб удержати в Європі
мир…»
Не вдіяли й різного роду інтернаціонали: вони хай і з лукавими обмовками,
однак однозначно підтримали патріотично-шовіністичний чад і розійшлися по
∗∗
Юркевич Л. Про національну політику більшовиків. – Дзвін, 1914, ч.5.
354
позиціях своїх держав. Було обдурено і робітництво: мільйони клали голови за
світове панування… своєї буржуазії та аристократії. По ганьблення націй
обернулося втратою морально-етичних та гуманістичних принципів. Однак у
трагедії світу почали звинувачувати природу людини – «порочну за своєю
сутністю», не що інше, як «хижу тварюку» (Гейдеггер).
Націоналізм ставив на одну
площину права і обов’язки, відповідальність
націй; інтернаціоналісти ігнорували категорії совісті, честі, культури й все
підпорядковували одному – завоюванню влади. Будь-якою ціною!
«Буря війни суне на Європу і ніщо її не спинить. Суне отся буря передовсім
на держави, в склад яких входить український нарід. Український нарід
належить до тих народів,
на які війна і її наслідки належать найбільше.
В таку хвилю нарід, що хоче жити, мусить мати одну думку і одну волю і
ту свою волю перемінити в діло, яке заважило би історії держав і народів», –
наголошувалося в «Політичних засадах Головної Української Ради»
∗
.
Мати одну думку і волю та здатність втілити їх в діло могла тільки нація. А
серед заходів (діла) передбачалося і розгортання діяльності Союзу Визволення
України й участь в оборонній роботі Українських Січових Стрільців: у день
нашого воскресіння український народ «кличе синів своїх до бою за волю
України», і немає жертви,
яка була б за здійснення мети завеликою.
«Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між західною Європою і
Московщиною, – доповнювалося в заяві СВУ, – постала самостійна українська
держава. Потрібне се для осягнення утривалення європейської рівноваги…, а
для українського народу було б се здійснення вікових його мрій і зусиль».
Так проблема української нації постала як проблема і внутрішньонародна, і
загальноєвропейська; та як проблема і високої теорії, і загальнонаціональної
практики.
Природно, що й позиція підавстрійських земель України суттєво вплинула
на загальноукраїнський державотворчий процес: на історичну арену виходить
УНР з її лідерами – Михайлом Грушевським, Володимиром Винниченком,
Симоном Петлюрою та ін.
У науковій літературі наближено до істинного
висвітлено становище й
основні напрямки діяльності УРН
∗∗
. Тому зазначимо лише найголовніші
контури історичного процесу.
Найперше і найголовніше: найвищою метою роздумів та організаційно-
політичних діянь для УНР було двоєдине завдання: в ім’я народу (нації) –
створення української держави; а в ім’я держави – відродження, консолідація
й одержавлення української нації.
∗
Вісник Союза визволення України. – 1914, №1, ч.2
∗∗
Див.: праці М. Грушевського, В. Винниченка, С. Петлюри, С. Єфремова, П. Скоропадського, – а також:
Солдатенка В.М., В. Винниченко. – К., 2005.
355
Особливу роль у цьому відіграло те, що керманичами УНР стали люди, для
яких досі головною справою життя була політична й суспільно-економічна
історія та перспектива народу, його мова й культура, освіта, наука,
міжнаціональні відносини, мистецтво (особливо література), в загальному –
«українознавства». І ще в XIX ст.. Михайло Грушевський – Голова УНР та
перший
Президент України, автор 10-ти томної «Історії України-Руси» – став
загальновизнаним інтегратором не лише української, а й, за визнанням вчених
Амстердама і Бєлграда, Парижа і Лондона, Кембриджа і Оксфорда, Нью-Йорка
й Пекіна, Берліна й Торонто, Москви і Рима
∗
, – світової історичної думки. А
його концепція української історії базувалася на ідеї визначальної ролі народів
(націй), оскільки держави могли підноситися й занепадати та гинути, а народи
(як рушії історії) залишались завжди.
Саме М.Грушевський прослідкував багатотисячну ґенезу людини й народу
на теренах української землі, до рівня наукової теорії розвинув гіпотезу
М.
Максимовича про період княжої Київської Русі як період української історії та
ввів у науковий обіг поняття «неповної» нації і необхідності відродження
держави.
Досі М. Грушевському закидають помилковість ідей автономного та
федеративного статусу України. І такі поняття він уводив у політичні
документи, вони фігурували і в реаліях взаємовідносин з Росією (Тимчасовим
урядом, Державною Думою, урядом більшовиків).
Однак зразу ж нагадаємо: як і в усіх видатних політиків (Б. Хмельницького,
І. Мазепи), у М. Грушевського обов’язково мали спрацьовувати конгредієнти як
стратегії, так і тактики (бо, як говорив М. Горький, – кто всегда ясен – тот
просто глуп. Особливо у сфері політики, свідчення тому – ситуація: коли
Наполеона запитали, як писати закон, він відповів: «якомога більше і неясно»).
Намагаючись максимально використати всеросійську і міжнародну
кон’юнктуру, лідер України змушений був присипляти агресію сусідів, а тому
наголошувати на вигідних і Росії автономістських або федеративних намірах
своєї держави.
І – вражаючий дипломатичний підсумок: «І тепер, народе Український, нас
приневолено, щоб
ми самі творили нашу долю»
Шлях? Як говорилося в заяві Генерального Секретаріату, – це
націоналізація, українізація освіти і війська, всіх форм народного життя. А
головне – здійснення волі народної революції.
Наляканий переможним ходом всенаціональної української революції,
Тимчасовий Уряд Росії вдається до тактичних маскувальних заходів: обіцяє
позитивно поставитися до українських вимог Учредитэльном Собрании.
Довірливі з безвиході українські державці і закликають «громадян землі
∗
Див.: Ювілейний збірник на пошану М.С. Грушевського. – К., 1928.
356
української» до розробки й виконання «законів про автономний устрій
України».
При цьому привертає увагу розв’язання проблеми «нація і нац (етно)
меншини»: до Центральної Ради пропонується добрати «на справедливих
основах представників інших народів», що має сприяти забезпеченню прав
кожної людини (квітень, 1917). А також наголос Генерального Секретаріату ЦР
на тому, що
в плані політичних реформ має стати «зміцнення нового
республіканського ладу в Україні». Старому режиму «має настати кінець».
Сотні літ “народ український поневірявся у національному безправстві, в
утисках, у знущаннях. Тепер, відроджений, оновлений, хазяїном ввіходить він
у рідний край до вільного життя». Увіходить, як наголошує В. Винниченко, з
сердечною ніжністю до своєї
революції (вересень 1917). І саме тому – з
рішучим наміром покінчити з національним гнітом, з анархією, із зовнішньою
загрозою, вирішуючи питання Установчих зборів, селянського пролетаріату,
земельного питання, економічної стабілізації, фінансів, робітничої політики,
народної освіти, адміністративного апарату, судової системи, військових справ,
демократії і національного питання. Уряд, наголошувалося Генеральним
Секретаріатом ЦР, «оборонятиме, забезпечуватиме нац.
меншини від
юридичних і фактичних обмежень в громадських і політичних відносинах,
сприятиме задоволенню потреб їх національного життя» (12.Х.1917).
Це була абсолютно нова концепція національно-державного розвитку в
усьому Європейському світі і, зрозуміло, неприйнятним викликом для
автократичної російської імперії. На грань непримиренного двобою стали два
світи – як дві цивілізації і культури.
Як
засвідчує «Промова Михайла Грушевського на з’їзді народів у Києві»
(8–14 вересня 1917), той двобій визначався характером ставлення до мети,
ідеалів, перспектив соціальної й національної революції народів. Характерним
був наголос М. Грушевського: «Я промовляю від української демократії, але
поняття української демократії і українського народу є тотожні. Тотожні, бо до
соціально-національної української революції панівні верстви поставились,
м’яко кажучи, «стримано». З огляду на історичні обставини, (які) вам відомі,
структура національного життя українського народу склалася так, що хоча на
українській землі розвинулась велика землевласність і різні форми
капіталістичних підприємств, вони все одно є чужі українському народові –
вони не зв'язані з ним». Вони
орієнтуються на інші держави.
Зате до Києва потекли каламутні хвилі російських монархічних сил: тут
вони відновили проповідь етнонаціональної та державної єдності з українцями в
минулому, особливої місії слов’янства (ототожнюваного з Росією) в історії;
навіть – священної місії Києва у відродженні «общерусской» культури, мови,
військової могутності, неперехідної ролі «воссоединения» в Переяславі 1654
року
.
357
А найперше денікінці чи лідери різних фракцій «Союза русского народа»,
як зазначав навіть А. Денікін, зосередили увагу на вже відомій цинічній агітації:
щастя України можливе тільки в абсолютній єдності з Росією (а шлях до того, за
твердженням Г. Федотова, – це вміщення тіла України в тіло Росії, як і
української культури
в культуру російську); ніякої української нації не існує, є
лише «общерусский» народ; не існує й української мови (культури), то –
вигадка поляків та австрійців; існує лише «самозванна» (нелегітимна) партія та
Центральна Рада, що становить купку інтелігентів-змовників проти Російської
імперії.
Монархісти вели шалену пропаганду за протиставлення інтересів
української нації та етно (національних
) меншин. І, як те не здавалося для
довірливих дивним, знайшли чи не повну взаємопідтримку з «принциповими»
інтернаціоналістами-більшовиками та бундівцями. Ті й ті об’єднувалися, але не
з українцями, а з їхніми ворогами.
За тих умов і набула поширення чудернацько-гнила, але з часом
утверджувана більшовицько-ленінська «висока теорія» про
дві нації, а відтак і
дві культури та мови в кожній нації та національній культурі, про боротьбу між
ними як про головний важіль та рушій поступу.
На диво, це не стосувалося російських інгредієнтів, як і культурна
спадщина Росії («Мы же не Иваны, не помнящие своего родства»), – вони
підносилися як священні корови
в Індії – головна запорука єдності та
всеможності, аж до повного заперечення міжнародних законів та етико-
моральних норм. Правильне все те, проголосили поборники національного
нігілізму й остракізму, що в інтересах комуністичної партії. А партія
перефарбовувала та розширювала імперію.
На Україні версія двох націй у кожній нації особливо гостро та масштабно
позначилася
на проблемі «села» і «міста». Бо, завдяки демографічній політиці
сусідів і колонізаторів українського (традиціями, мовою, культурою) села і
зденаціоналізованого, відірваного від кореневої народної основи міста,
перенаселеного росіянами, євреями, румунами, мадярами, поляками, – а тому по
орієнтованого на інші держави, міста. Поділяй і владарюй – це була тотальна
політика новоявлених «інтернаціоналістів», котра немалою мірою
сприяла
розкладові української сім’ї, роду (бо рід, як нав’язувалося всіма формами
ідеології, літератури, мистецтва, освіти, розпадається, а клас стоїть) і нації,
диференціювала суспільство на конкуруючі й антагонізуючі групи, у яких, у
свою чергу, згідно з теорією класовості і партійності, людина іншій людині
мала бути вовком (homo homini lupus est) і всі воювати
проти всіх, а тим самим
готувати появу концтаборів та Гулагів як невідворотної необхідності; тотально
репресивної системи як блага. І тим ще раз підтверджуючи: денаціоналізація –
це лиховісний генератор дегуманізації, а далі й деморалізації суспільства,
приреченого на деградацію.
358
Українська нація в особі її еліти, особливо політичної, такої перспективи
прийняти (і стати тим самим самогубцем) не могла.
Щоб вибити козирі в ідеологів «единой и неделимой», знейтралізувати
версії, згідно з якими, говорив М. Грушевський, «національний рух нібито таїть
в собі загрозу для досягнень революції», ми пішли на те, щоб “Українське
Центральне Представництво, без різниці своїх партій та угруповань, стало на
спільну платформу широкої політичної автономії України і Федеративної
Російської Республіки»
∗
. Оскільки монархічно-автократичний монстр і далі міг
бути страшенною загрозою України – остання готова ще раз виконати свою
історичну місію –сприяти розвиткові Росії як демократичної держави. Ми –
вороги жорстокого централізму, тому й відстоюємо століттями сповідуваний
українцями принцип федералізму. Федералізму з усіма, а не тільки з Росією, для
якої рівноправний федералізм може
стати «рятунком для Росії».
Останнє – принципово і дуже важливе. Українська ідея федералізму
передбачала не ущемлення прав України, а створення умов реформації Росії (як
і всякої іншої країни) в демократичну державу.
Отже: федералізм не як протиставлення ідеї суверенізації й всебічної
співпраці, а навпаки: реалізація принципу «повної державної незалежності»,
завдяки якому і
для демократичної Росії федералізм стає «єднаючим
принципом».
Пізніше Росія і офіційно визнає цей принцип (нарікши себе федеративною
республікою), але й там – лише на рівні назви, бо інші республіки РСФСР
практично не діставали статусу суб’єктів історичного розвитку.
На час же переговорів між Україною та Петербургом і Тимчасовий Уряд, і
більшовицька компартія
стояли на одному – повній підлеглості ідеї
неділимства. Це, наголошував М. Грушевський, є неприйнятним. Колись уже
було, що «ми об’єдналися з Росією», та «наші права було беззаконно
потоптані». Тому ми відстоюємо принцип державного суверенітету, а «Ставши
на принципі повного і необмеженого самовизначення народів», не можемо
згоджуватися на федерацію лише як на перелицьовану форму залежності, а
тільки як федерацію повноправних суб’єктів типу федерації Європи, а «в
майбутньому – федерації всього світу».
Далекоглядна позиція, – з якої випливало категоричне: «Ми будемо
протестувати проти всякого пригноблення національного життя…
імперіалізмові, де б він не розвивався, – поза межами Росії чи в межах
федеративної Російської Республіки, ми будемо
протиставляти ідею свобідного
союзу» народів.
Не важко помітити, що це говорила Європа з Азією як демократизм із
тоталітаризмом; це була мова Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка з
фальшивими проповідниками ідеї об’єднання «пролетарів усіх країн». Як і в
∗
Свободный союзъ. – 1917, жовтень, ч. 1.
359
XVII ст. ідеями національно-демократичної революції, Конституцією П.
Орлика, творчістю Т. Шевченка Україна відкривала Європі, Росії великі
перспективи. Філософією, гідною втілення в життя, були й слова Голови УНР
про те, що «між народами немає народів більш чи менш здібних, а є народи,
поставлені в більш сприятливі умови життя», і є – в
менш сприятливі. Досі
бачимо, що окремі народи «зберігають систему придушування стремлінь
народів». А завдання полягає в тому, щоб сприяти розквіту цивілізації і
культури через сприяння розквіту націй.
Аналогічні ідеї, зокрема про необхідність піднесення ролі органів місцевого
самоуправління, про забезпечення системи мирного розвитку народів, про
скасування смертної кари, про підтримку національно-
персональної автономії
розвивалися і в Третьому Універсалі УНР.
Відкривались принципово нові перспективи у внутрі та міжнаціональних
відносинах, та ленінський режим дбав не про те. Його слова про підтримку
національно-визвольних демократичних рухів були лише ширмою, за якою
розбудовувалися підвалини новочасної «тюрми народів». Саме тому було
цинічно спровоковано збройний конфлікт з народним
урядом, і на Україну
рушили полки озброєних псевдоінтернаціоналістів-ординців.
І світ потрясли слова IV Універсалу: «Народе України!.. Ми, Українська
Центральна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох
сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам назустріч, і
веде далі криваву боротьбу з нашим Народом і Республікою», більше того,
воно
«кличе на нову війну, називаючи її до того ще й священною».
Ми рішучі противники війни і принципові прихильники всесвітньої
федерації народів, однак за нав’язаних нам умов ми повинні боронитися і
відстояти волю всіх верств українського народу, а тому
«Ми, Українська Центральна Рада, сповіщаємо всіх громадян України:
однині Українська
Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не
залежною Вільною Суверенною Державою Українського народу.
… Земля, ліси, води і всі багатства підземні, як добро українського
трудящого народу, переходять в порядкування Української Народної
Республіки.
…всякого, хто кликатиме до повстання проти Самостійної Народної
Республіки, до повороту старого ладу, того карати, як за
державну
зраду.
Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом,
Українська Народна Республіка підтверджує, і зокрема проголошує: у
Самостійній Народній Республіці всі нації користуються правом
національно-персональної автономії»
9 січня 1918 р. Київ.
Природно, що це було не тактичним ходом, а підсумком багатовікової
боротьби та розвитку суспільно-політичної думки, голосом Часу в Європі ХХ
360
ст. Тож цілком закономірно, що і в «Конституції Української Народної
Республіки» (прийнятої 29.04.1918 р.) було закарбовано:
«69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на
національно-персональну автономію… Це є невіднімаєме право націй, і ні
одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена на ньому»
∗
.
З боку суверенних українських урядів принципи Української Конституції та
ІV Універсалу щодо нацменшин ніколи не були зігноровані ні теоретично, ні
практично.
Інша доля чекала українську націю. Після поразки революції та знищення
української суверенної держави українська нація опиняється під пресом
тотального переслідування.
«…Сам на волю рвись. Бо воля – лиш те, що
сам здобув ти у борні, а не
дістав, як ласку…
…Казка і дійсність завжди в ворожнечі», – (П.Тичина, «Прометей»).
Воістину: дійсність стала ворогом мрії. І тоді в усій силі своєї пророчої
філософічності знову постало: – «Борітеся!» Поборете... Але не покладайтесь
лише на Бога. Не ждіть чиєїсь ласки. «Бо воля – лиш
те, що сам здобув ти у
борні»!
І тут знову доторкаємось до коріння й генези: сім’я і рід – джерело
філософії родинності; етноідея й держава формують якісно новий тип ідеї –
загальнонародної; одержавлений народ стає політичною єдністю, і на цій основі
формуються національна ідея, нація, національна держава. Синтез усіх начал
зумовлює контамінацію
еволюційних і революційних засад, утверджує
історичну буттєвість національної ідеї та нації, а на цьому ґрунті – націоналізм
як наукову концепцію ідеї – нації – держави як феноменів і людино- та
суспільно- творчих, і трансцендентних.
Початок ХХ ст. показав, яку важливу роль у розвитку національної ідеї та
нації відіграє держава. 20-ті роки ХХ ст.
повернули до першооснов: коли впала
національна й була нав’язана чужинська (фактично – імперсько-окупаційна)
держава – знову на всю значущість постала роль національної ідеї та
сформованої нею нації. Як ланцюг: пам’ять – буття і ідея – пам’ять. Іскра
(енергія) – родинне коло – вогнище. В Часі і Просторі, між сусідами і
цивілізаціями, в
минулому, сучасному і майбутньому; не лише як думка і дія,
причина і наслідок, а й як Критерій характеру та якості буття і розвитку.
– «Камо грядеші?!» – від імені зрадженого покоління на весь голос питає
М. Хвильовий. І за цим стоїть: Україна чи Малоросія? Схід чи Захід
(«каганцювання на селі» чи «дух
Фауста»?), суверенітет чи рабська підлеглість?
Опора на свої сили чи залежність від чужих?..
∗
Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. – Т.ІІ, Відень, 1921.