Кононенко П.П. Українознавство

Подождите немного. Документ загружается.

341

Огієнко (митрополит Іларіон), подібно до Іларіона часу княжої доби та Петра

Могили, пройшов мало не всі щаблі опанування освітньо-наукового та

громадсько-політичного досвіду: вчився у Київській військово-фельдшерській

школі, на медичному факультеті університету св. Володимира, потім вчителює

та закінчує Вищі педагогічні курси. З 1915 р. І. Огієнко – приват-доцент

Київського

університету, професор кафедри української мови і літератури, член

Ради Міністерства освіти. Згодом І.Огієнко – міністр освіти, міністр ісповідань

в уряді Директорії, ректор Кам’янець-Подільського університету; живе у Львові

та працює у Варшавському університеті. 1928 р. стає одним з ініціаторів

Всеукраїнського Церковного Собору, на якому було інституйовано УАПЦ. З

1940 р. – чернець

і архієпископ Холмський та Підляський, а з 1943 р. –

митрополит УАПЦ. З Європи переїжджає до Вінніпега, де в 1951 р. його

обирають першоієреєм Української Православної Церкви в Канаді. Уже це –

трудівничий подвиг, – та є ще цифри і факти: І. Огієнком написано понад 1000

творів (900 опубліковано), серед яких «Вчімося рідної мови», «Рідне писання»,

«Українська

культура», «Українська граматика», «Руські переклади в Херсонесі

в 860 році», український правопис, затверджений ВАН як нормативний

(очолював комісію), «Кирило і Мефодій», «Постання азбуки й літературної

мови в слов’ян»; планував 30-томову «Бібліотеку українознавства…».

Не можна не захоплюватися широтою обріїв життєдіяльності Огієнка-

Іларіона, а разом з тим – і крицевою одноцільністю його світогляду

та творів,

філософською основою яких завжди була національно-державницька ідея.

«Кожен народ має свою Церкву, маємо її й ми, як український народ, як

українська нація.

Наша Церква – Православна, яка на наших землях існує ще від

найдавніших часів. Церква наша зробила для свого українського народу

незмірно багато, тому ми й любимо

свою Українську Православну Церкву як

свою душу, як своє серце!»

Її благословлять ще Андрій Первозванний (а це – І ст. н. е.), як і Київ –

місто знаково-сакральне, як Єрусалим чи Сіон. Наша Апостольська церква –

«Це наша невмируща Слава!». Як і кожна Апостольська, українська церква «має

право бути Патріархією», а тим

часом вона «стоїть ніби понижена», чому?!

«Кожна Апостольська Церква є Церква невідмінно автокефальна, цебто

незалежна від інших Церков. А Українська Церква і тут переслідувана й

понижена.

Року 1621, за славного Митрополита Київського Іова Борецького,

відбувся в Києві Всеукраїнський Церковний Собор, і цей Собор одноголосно

прийняв таку історичну постанову: – «Святий Апостол Андрій –

це перший

Архієпископ Костянтинопольський, Патріарх Вселенський і Апостол

Український.

На Київських Горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста

благословляли. І насіння Віри Христової він у нас посіяв.

342

Інша справа – що католицький світ руками Польщі й московський царизм

та більшовизм силою змінили статус Української Церкви та упослідили волю

мільйонів.

А цим підтвердилося: Тіло Христове – Але Церква не може бути

залежною від будь-кого, у всьому світі вона захищає і просвіщає народ, а

держава має захищати як народ, так

і свою церкву. Так і постають у комплексі

людина – віра

– церква; Природа і Бог; святість віри і пастирів Церкви;

історична пам’ять і національні традиції; держава і Церква; Церква і Мова.

Тож маємо пам’ятати: «задовго до Великого Князя Володимира в Україні

було багато православних християн, особливо серед вищих клас, серед князів,

бояр, дипломатів, військових, купців і т. ін.».

Були славнозвісні

церковні святині (Києво-Печерський монастир,

Київська і Чернігівська Софії, храми у Львові, Луцьку та ін. містах), були свої

святі і герої-мученики, яких шанував увесь світ; були церковники, котрі

фундували й розвивали освіту, науку, культуру – і всі особливу увагу приділяли

державі і мові як генераторам єдності суспільства).

Причини зрозумілі: «Мова –

це наша національна ознака, в мові – наша

культура, ступінь нашої свідомості» («Українська культура», ХLІХ). Ще Ісус

Христос наголосив на праві, навіть обов’язкові кожного народу мати свою мову,

бо ж, як поучав апостол Павло, «хто балакає незнайомою мовою, той навчає

тільки себе. Коли я почну балакати вам чужою мовою, то

яка буде з того

користь, бо ж ви не зрозумієте мене… Коли я не розумію значення слів, то я

буду чужинцем тому, хто говорить, і він мені стане теж чужинцем… І коли я

молюся чужою мені мовою, то хоч дух мій і молиться, проте ж розум мій

залишається без плода…

В церкві краще сказати п’ять слів розумних, корисних

й для інших, аніж силу слів чужою мовою» (Перше послання до Коринфян).

Через «чужі слова» розвалилася Вавілонська вежа. За допомогою чужих

мов колонізатори України віддаляли не тільки церкву від суспільства, а й еліту

від трудящих, село від міста, освіту й культуру від

автохтонів, а державу від

народу.

Віки пішли на боротьбу за народну мову, бо то була боротьба й за

національну віру та церкву, і ось тепер – у час піднесення всенародного

визвольного руху – ми чіткіше усвідомлюємо: проблема мови – серцевина

національної ідеї та нації, бо «Мова – це форма нашого життя, життя

культурного й

національного, це форма національного організування. Мова –

душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб… Звичайно, не

сама по собі мова, а мова як певний орган культури, традиції. У мові – наша

стара й нова культура, ознака нашого національного визнання» («Українська

культура», ХLІХ), нашої самоідентифікації, державницького і психологічного

Я.

Мова – найпотужніший обсерватор

і виразник часо-просторового

мислення кожного індивіда, міра широти й глибини його, за проникливим

343

судженням географа-академіка, всесвітньо відомого вченого Степана

Рудницького, – міра геополітичного й геостратегічного мислення народу, його

еліти.

Національна ідея визначає і позиції Андрія Шептицького – визначного і

церковного, і політичного діяча України, митрополита, що ревно відстоював

пріоритети національної церкви і 1941 р. рішуче підтримав ухвалу

Національних Зборів у Львові про відновлення української державності.

Як і для І. Огієнка, для представника українського католицтва ХХ ст. А.

Шептицького проблема церкви ототожнювалась із проблемою національно-

державної, культурної, духовної свободи народу, його історичного права на

власний життєвий вибір, а національна ідея спонукала до активного захисту

історичного вибору українців, до його молитви: «Всемогучий Боже… Ти

любиш весь людський рід

і Твоїм Божим Провидінням опікуєся кожним

народом зосібна! Поглянь милосердно й на наш український нарід… Ми, діти

українського народу…, любимо всі народи…, а передусім любимо щирою

християнською любов’ю наш український народ», – тому Тебе, Боже, благаємо

простити цьому народові усі гріхи його, а ми будемо плекати й славити героїв,

котрі

борються за народне щастя. У цьому процесі важитимуть віра й молитви,

та заради досягнення всеосяжної мети ми будемо також підтримувати акції з

військової організації, спроможній захистити повсталий народ, з організації

правової системи, спроможної ефективно служити демократії і народоправству;

зі здійснення церковної реорганізації, спрямованої на забезпечення автокефалії

українській церкві. І, звичайно ж

, з організації державного будівництва нації,

для чого необхідно вирішити питання національних кадрів української церкви –

освічених, чесних і патріотичних («Розбудова України»).

§4.1.15. Національна ідея – нація – націоналізм – фундамент

творення суверенної України

Національна ідея періоду національно-визвольної революції (перша

чверть ХХ століття). Аналіз матеріалів розвитку всіх сфер буття і свідомості

народу

та світового українства на початок ХХ ст. з достатньою

аргументованістю переконує: національна ідея – нація – націоналізм стали

визначальними феноменами загальнолюдської еволюції.

Стосовно України – то їхнє коріння в минулих віках, вони є синтезом

найрізнорідніших якостей і тенденцій державно-політичного, суспільно-

економічного, мовно-культурного, церковно-релігійного, правового, оборонно-

військового та міжнародного прямування українців як

питомої спільноти в

системі міжнаціональних зв’язків та взаємозалежності.

Цілком природно, що й виявлялися та осмислювалися національна ідея –

нація – націоналізм в категоріях як практики, так й історії та теорії. А в цьому

344

процесі поєдналися всі форми як еволюційно-революційної діяльності

провідних сил суспільства, так і досвідно-інтелектуального осмислення та

прогнозування характеру й наслідків дії певних життєтворчих чинників: сім’ї,

роду, виробників матеріальних благ і еліти, держави і церкви, політичних

освітньо-наукових та культурологічних центрів, міжнародних контактів на рівні

і реальної практики, й

пам’яті історії, Простору й Часу як категорій якісних

модифікацій, змін та структуротворчих суспільно-політичних процесів.

Закономірно, що на історичну арену вийшли головні сили всіх верств

суспільства і всіх українських Земель – від Чернігівщини до Київщини,

Слобожанщини, Полтавщини, Черкащини, Поділля, Волині, Галичини,

Буковини, Закарпаття, Одещини, Причорномор’я: і тих українців, що лишалися

в складі материзни, і тих, що ниділи в рамках російської, австро-угорської

імперій чи інших держав.

Як і в ХVІІ ст., Україна стала на порозі нової епохи – націє-

державотворчої.

Можливі заперечення: Україна, мовляв, і не втримала державності на

початку ХХ ст., і не завершила формування націєтворчої теорії та практики;

дискусії (достатньо загадати В. Липинського, Д. Донцова, В. Винниченка, С.

Петлюру та ін.) щодо шляху розвитку та рушійних сил продовжувалися…

Та відповідь інакомислячим очевидна: 1) ніщо і ніколи в світі не досягає

завершеної форми; і цивілізаційно-культурні структури постійно зазнають

змістовних модифікацій, бо світ безмежний і розвивається під дією різних своїх

частин

, а тому фрагментарно, за законами саморозвитку й саморегулювання; 2)

природа тим і мудріша за окрему людину, що одразу не відкриває їй всіх своїх

секретів і таємниць; нові грані буття з невідворотністю відкривають і нові грані

інтелектуального пізнання. І так – довічно.

Інакше людина (і людство), відкривши абсолюти, вичерпали б свою місію

(отже

, й доцільність свого існування). Мали б прийти інші форми

світовираження.

що виявиться ефективнішим для розбудови суверенної України – нація чи

держава, а відтак і національні чи державницькі ідеї, структури, пріоритети.

Пригадаймо, ще 1918 р. Іван Огієнко наголошував: любімо нашу

українську церкву, бо й «вона перетворила нас у свідому українську націю»

(«Українська культура

», р. VII).

А Ольгерд Бочковський у «Вступі до націології» показав етапи того

перетворення. Автор праць «Поневолені народи царської імперії, їх національне

відродження та автономне прямування» ( 1916), «Націологія і націографія»

(1927), «Боротьба народів за національне визволення» (1932), О. Бочковський

сповідував наукові постулати: 1) Націологія є наукою про націю (ї); 2)

«дослідчим об’єктом націології є модерна

нація в процесі її утворювання в

новітній добі»; 3) слід чітко розрізняти «націю» і «нарід», який є об’єктом

етнології та етнографії. «Нарід – це етногенний розчин; нація – це

345

викристалізований суспільний агрегат»; 4) націологія є явищем світової

суспільної думки.

Стосовно України, то О. Бочковський звертав увагу на такі реалії:

націологія закономірно розпочиналася з вивчення й показу еволюції та ролі

української людини, роду, племені, природи, мови, культури, держави,

міжнародних відносин, правової і військової культури.

У цьому зв’язку цілком слушно висвітлювались

проблеми «взаємин між

територією та нацією, отже, й передовсім – геополітичне значення території, яке

іноді міняється в процесі історії. З цього боку географічне положення України

відіграло дуже вилику роль та мало безсумнівний вплив на історію українського

народу. Україна була тією межовою країною інтерконтинентального типу,

образно кажучи, вона була запіллям Європи на порозі

Азії. Це мало і має для неї

першорядне історичне значення. З цим бо є зв’язана її культурна дилема: Схід

чи Захід? Євразія чи Європа?» А також, як наголошує і сучасний дослідник В.

Сніжко: Орієнт чи Окцидент? І Україна – межова країна чи країна без меж? –

отже, країна особливої долі та

ролі, що зумовлюється і її географією та

природою.

Це осмислювалося та практично розв’язувалося Києм і києвичами та

Аскольдом і Святославом; потім великими князями та королями Володимиром

Великим, Ярославо Мудрим, Володимиром Мономахом та Романом і Данилом

Галицькими.

Якісно новою гранню стала епоха Козаччини та Гетьманщини. Тоді важило

те, що Україна географічно

з усіх боків була відкритою, «а оскільки сусідами її

на Сході були азійські кочовики, то зовсім зрозуміло, що природно-географічно

беззахисна саме з цього боку Україна стала улюбленим майданом для їх

безнастанних наїздів, які впродовж майже тисячі років раз – тут – раз заливали

її монголо-тюркською стихією, гальмуючи нормальний перебіг української

етногенези та руйнуючи спроби українсько-державного будівництва. В зв’язку з

цим стоїть міграція, як характерне явище української історії, виснажуючи її від

XI до XVIII ст. та спричиняючи перевагу в неї динаміки над статикою, що, у

свою чергу, дуже несприятливо відбилось на процесі кристалізації українського

народу, затримавши… українську націогенезу» («Вступ до націології»)

∗

Визначальними чинниками української долі й стали Степ, Чорнозем та

Козацтво. А разом з проблемою «географії» проблеми об’єднуючої народ

ідеології та своєї держави, пізнання й самопізнання. Останнє особливо важливо

ще й тому, що природа і територія «сприяли витворенню кращих об’єктивних,

ніж суб’єктивних передумов для українського самостійництва – Україна має

всі

природні та господарські дані для свого великодержавного розвитку».

І оскільки в «кожному національно- політичному питанні головною дієвою

особою має бути нація– особливої ваги і набуває проблема її самосвідомості, а



∗

Бочковський О.І. Вступ до націології. – Мюнхен, 1991–1992.

346

це на гребінь суспільного самопізнання і виносить також проблеми «нація й

мова» ( рідна й чужа мова), нація і культура, нація і держава, – кладучи в основу

постулати: “мова – це весь нарід», «кожна чужа мова – це начебто вбрання, до

якого людина не звикла», і цілком слушно Міжнародний конгрес у Люксембурзі

(1928) «рішуче відкинув

двомовність, висловившись за рідну мову навчання в

школах».

Відомо, що мистецький шедевр може бути створений лише рідною

(народною) мовою, а «поети є великими будівничими нації» – і все ж гарантом

реалізації нацією своїх можливостей, прав та обов’язків є держава.

Тож цілком логічно на початку ХХ століття в Україні і набула

проблема

нації та держави як глобально-синтезуюча проблема.

Різні інтереси – різні ідеології та плани розв’язки проблеми.

Як зазначав у полеміці з Лесею Українкою І. Франко, ще в другій половині

XIX ст. окреслилася одна з ліній суспільного думання – комуно-соціалістича. Її

представниками були і українці, котрі, як радикали, «признавали себе в

першій

лінії соціалістами, а тільки в другій українцями»

∗

Відповідно до цього вони служили: одні – Австро-угорській, інші –

російській імперіям, і сумління їх не мучило від того, що вони обіймають

інтересами не весь народ (націю), а лише одну (часом зовсім мізерну)

часточку». Кожна доба переходова… Бували часи мертвіші й глухіші, та

нинішній час тим власне сумний і скандальний, що

в ньому переважну рухову

силу виявляє стекле назадництво, погорда до власного народа і його думок та

ідеалів, льокайське прислужництво, що без сорома пишається в масці

політичного bon sens-a, політичної практичності, або бліда безхарактерність, що

мов соняшник до сонця тягнеться до посад і авансів. Само собою все те було би

не таке страшне

, якби з усіх боків не роблено рівночасних заходів, щоб у народі

здушити решту почуття морального, затруїти сумління підростаючих поколінь,

зломати все, що б могло б бути на перешкоді темним силам, уґрунтувати –

бачиться на віки вічні – панування облуди і кривди людської».

Досі подібне чинили лише зовнішні сили. Тепер радикалістська реакція

охопила і маси українства. Комуно-соціалістична пошесть сіє «зневір’я у власні

сили і в силу рідного народа», що «захитало найкращі характери породило

фантастичні бажання – дійти до чогось при помочі власне тих, котрих власне

витичена і нераз із цинізмом висказувана мета, щоб ми не дійшли ні до чого

путнього і були й

надалі тим гноєм, на котрім міг би виростати й пишатися

перед світом їх пишноцвіт. А з другого боку життя народне дійшло до того

ступеня, де вже не вистарчають ані красномовні проповіді, ані голословне

береження народних святощів, ані платонічна любов, – а треба важкої

конкретної праці на різних полях, починаючи від економічної

самопомочі і



∗

Див. : Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Т. 1, Сучасність, 1983.

347

правової оборони, а кінчаючи найвищими вимогами наукової й літературної

праці» (І. Франко).

Великий мислитель і поет, І. Франко в епохальній праці «Що таке поступ»

(2003) показав і те, що необхідно з мас зробити політичну силу (бо темні малі не

прийдуть до мети: сліпі; «ані політична наука не оживить народа, ані

безнаукова

революція не підніме його); і те, що пропонований безрідними

радикал-соціалістами безнаціональний лад призведе лише до ще більшого

насильства, терору й свавілля (як те й сталося в імперському СРСР), бо будуть

втрачені важелі як соціально-економічного, так і морального, ідейно-

патріотичного ставлення до життя. Отож необхідні просвіта і праця, титанічна

праця політичної еліти, бо «всяке вагання, всяке опізнення української

інтелігенції в такому зближенню ( з народом. – П.К.) – велика небезпека для

національного розвою, для всеї будущини України».

Враховуючи конкурентну боротьбу з дійсно народними партіями та

вдаючись до тактики лавірування, частина соціал-демократії вдається до

загравання з національними силами; у свої програми

включає вимоги

забезпечення прав націй та етноменшин. В. Ульянов-Ленін навіть критикує

російських держиморд за національний нігілізм і занадто запопадливих

націоналів, котрі бували іще брутальнішими денаціоналізацорами. Більше того,

зазначає, що в соціалістичному суспільстві нації матимуть усі права аж до

права на відокремлення (повний суверенітет). Однак усе те виявилось лукавою

облудою. Коли

комісії України, Росії, Білорусі, вивчаючи питання кордонів,

прийшли до висновку, що в основу розмежування має лягти етнічний принцип

(і тоді до України повернуться землі від Холмщини до Берестейщини, багатьох

районів Куртини і Вороніжчини, Кубані, де українське населення становило 84–

95%), – Політбюро РКП (б) відкинуло той міжнародний принцип і провело

маскарад створення

СРСР – країни, у якій «всі рівні» і «все наше». Після того в

Конституції УРСР не було зазначено навіть положення про те, що українські

землі є власністю українського народу! Дивуватися не доводиться: керівною

силою в УРСР була не КП(б)У, а Компартія Росії, бо за статутом ленінська

партія компартія України прирівнювалася

до обласної організації РКП(б). Та й

самою назвою Комуністична партія України засвідчувала, що, на відміну від

РКП (б) – російської компартії, – вона є мовби наднаціональною. Вражав і

кількісний склад: в ЦККП(б) У до середини 20-х років українців було в межах…

3%.

Відоміша й благородніша частина націонал-комуністів (як М. Скрипник

, В.

Шумський, М. Хвильовий, М. Куліш) пробувала якщо не змінити кардинально,

то хоча б покращити ситуацію, однак усе закінчилося їхнім поганьбленням та,

як і сотень тисяч інших патріотів, фізичним знищенням (у тому числі й

довірливих членів КПЗУ).

Фінал відомий: в період розвитку «зрілого соціалізму» на рівні офіційної

доктрини (закону) була

впроваджена ідеологема: у СРСР сформувалася нова

348

історична спільність людей – радянський народ. Лицедії зважили за можливе

навіть не маскуватися. Нації, а з ними й держави, мови, культури, були

оголошені анахронізмами, а тому самоз’їденими… в ім’я світового прогресу.

Продажна преса, наука, освіта, ідеологія вірнопіддано проголосила: так

сталося, бо ні націй, ні національного питання не існує (й

не існувало), бо

воно… успішно вирішене КПРС. Як наука для всього людства. Та наука, що

устами М. Хрущова на сходах Білоруського університету проголосила: замість

білоруської мови має бути російська, бо «чим більше російської мови, тим

більше соціалізму». Певне, і Лукашенкові навіть тепер більше імпонує

російська мова та держава (як аналог

соціалізму), ніж Білорусь і її нація, мова,

культура.

Здавалося, апокаліпсиса не уникнути. Та все те було фальсифікацією.

Маркс, Енгельс, Ленін, а потім і більшовицька партія відстоювали ідеали

або космополітичні, або легко замасковані імперські. А це не сприймали навіть

інші компартії, бо комуністи Китаю, Франції, Італії, Польщі, Угорщини, Чехії,

Японії ніколи не

зрікалися своєї національності, а відтак і своїх обов’язків щодо

рідного народу. Не зрікалися і російські, вони тільки ототожнювали російське із

загальнолюдським, керуючись ще царистськими правилами: «Росія – третій і

останній Рим»; «де я, там і Росія»…

Українські горе-комуністи і на своїй землі почувалися чужими

опричниками, прикажчиками чужих панів (щось

на зразок монголо-татарських

ординців або турецьких яничар). Тож не дивно, що саме вони були в надрах

українського народу найбільш руйнівною силою, носіями отруйного

національно-державного, а від того й гуманістичного, патріотичного, мовного,

культурного, морально-етичного нігілізму.

То були шершні, що їли поїдом медоносних бджіл. То були антитіла з

породи антиприроди

, тому саме з ними точилася найнепримиренніша боротьба і

в теорії, і в практиці історичного поступу.

Національно-державницькі нігілісти більше руйнували, аніж творили, бо

йшли не від життя, а від умоглядних догматів, згідно з якими й конструювали

свій ілюзорний, безплотний світ. Закономірно, що ще в

трагедії-феєрії «Прометей» (1917–1923) П. Тичини на

питання, чи щасливі люди

в тому бездуховно сконструйованому «місті сонця», будівник тієї химери

Прометеєві, якого відкидали як ворога, відповідав:

…щасливі ми,

це так, але те щастя в нас казенне,

і мова рабства. Скільки, скільки мук.

Коли б ти знав! В нас мерзость і покора,

Панує сила в нас і деспотизм

, –

бо практично ми вже й не люди, лиш числа!

∗



∗

Тичина П. Зібр. тв. у 12 томах. –Т. 1.– К., 1983. – С. 478.

349

І це було помічено, нагадаємо, у творі 1917–1923 років, абсолютно у

відповідності з прогнозом І. Франка.

П. Тичина, ціле його покоління були готові до національно-патріотичного й

гуманістичного типу мислення, бо пошук істини не переривався.

Однією з тих істин і стало усвідомлення схоластичної порожнечі теорій

національних нігілістів. Не лише в Росії,

а й у Галичині, писав І. Франко Лесі

Українці, «бачимо поперед усього розвій думок у теоретичнім, абстрактнім

напрямі. Інтереси до абстрактних питань переважають над інтересами до

конкретних справ. Чи то питання загальнолюдські, чи спеціально-українські

підкопуються поперед усього з абстрактно-теоретичного боку: соціалізм з боку

матеріалістичного світогляду, зовсім ненерозривно з ним

зв’язаного; політична

реформа з боку федералізму, що в усякім разі може бути тільки дахом великого

будинка, в котрому основою є особиста воля і громадська самоуправа; питаннє

української національності з боку висшості українського типу над московським

або з боку спеціальної інтервенції, що всякому народові надає окремий

характер, та тільки на

лихо покищо лишається в сфері гіпотез. Правда, в сій

сфері легко й свобідно буяти, там безпечно, і аргументація pro і contra ні до чого

практичного не зобов’язує. Та тільки ж до дійсного життя ті гіпотези й теорії

нічим не доторкаються, з насущними його потребами не зв’язані, бо ані

теоретичним федералізмом ніхто

ситий не буде, ані теоретично аргументоване

українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє». Це – глибока криза

розриву інтелігенції з народом, теорії і практики, еволюційної і революційної

дії, а на порі – «прикладання поступових думок до роботи серед народа як

організування того народа до боротьби за політичні ідеали свободи

справедливості».

Проблема національна – проблема єдності теорії й практики, реальної

боротьби за ідеали; проблема не лише України, а й усієї Європи!

І щастя що революції 1905–1907 років українці йшли не тільки з ілюзорним

теоретизуванням, а й з фундаментальними набутками і в теорії, і в практиці, бо

розуміли: «Одно з найповажніших питань – як

зробити Україну вже тепер

політичною силою» (Леся Українка).

Отже: і що потрібно робити, і – як?!

Символічно, що якраз на зламы XIX і XX століть – 1900 року – Микола

Міхновський відповів: «Самостійна Україна»! Як? – шляхом справедливого

розв’язання національного питання! Від просвітницького народництва до

політичної боротьби.

Надзвичайно важливо і те, що праця «Самостійна Україна» стала

політичним credo Революційної Української Партії, оформленої в Харкові

«Радою чотирьох» – Д. Антоновича, Камінського, Левка Мацієвича, Михайла

Русова. І те, що РУП розпочала діяльність саме в Харкові, продовживши

традиції слобожанської інтелігенції, – у тому Харкові, який пізніше буде

використаний вождями «пролетаріату» якраз проти української самостійності.

350

Але то – потім. Тепер же вогненно горіли рядки: стає «очевидним, що

всесвітове національне питання вже зовсім достигло, хоч і далеко стоїть від

необхідного, дійсного та справедливого розв’язання».

Справедливо – це як?

«Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зарабованої нації.

Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду

на межинародні

відносини хоче вилитись у форму незалежної, самостійної держави; коли

справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може

дати своїм членам нічим не обмежену змогу всестороннього розвитку духового

і осягнення найліпшого гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт

індивідуальності можливий тільки в державі, для якої плеканнє

індивідуальності є метою і

тоді стане зовсім зрозумілим, що державна

самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність її

національним ідеалом у сфері межи національних відносин» (Львів, 1900).

Маємо визнати, заявляв автор, що ми перебуваємо в становищі нації

поневоленої, бо коли патріотів оголошують зрадниками (як героїв 1709 року), а

в школах «наших дітей готують заклятими ворогами

і ненависниками нашого

народу», «навіть у церкві панує мова наших гнобителів; коли українські гроші

використовуються головним чином на користь російської нації (підтримуючи не

нашу, а їхню культуру, мистецтво, промисловість); і коли закони для нас видає

уряд іншої нації, – то ми є не народом, а рабами.

Це почалося ще 1654 року, коли

московський уряд грубо порушив як

двосторонні домовленості, так і принципи міжнародного права: тоді вільний

народ було обдурено й поневолено головним чином позбавленням державності.

Ганебно, що український народ уярмлено та ще й на його глум

пропагується, мовби він сам того хотів. Але ми тоді прагнули державності і

свободи і тепер маємо «обов

’язок розбити пута рабства, щоб – спадкоємці

Богдана Хмельницького – ми по праву могли користуватися нашою

спадщиною».

Постає ще одна непростима кривда. «Наші суперечники кажуть, що логіка

подій, напрям і течія життя з непереможною силою пруть до повного

вимирання, до повного винародовлення нашої нації.

Над нами висить чорний стовп, а на ньому написано: «Смерть політична,

смерть національна, смерть культурна для української нації».

Та подібне уже було! А головне

, що смерть української нації означала б, що

мають умерти і всі «поодинокі члени колишньої республіки», як і всі соціальні

верстви, еліта України, бо позбудуться усіх елементарних політичних прав

людини». Але це був би смертельний удар, удар і по всій загальнолюдській

цивілізації!

Цього допустити не можемо, тому й висуваємо план-принцип: «

Одна,

єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по

Кавказькі».