Кирилюк Ф.М. Новітня політологія

Подождите немного. Документ загружается.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

291

взаємодії безлічі людських істот, форм, що приймають їхні взаємини в разі особис-

тих умов, і детермінант цих форм і відносин». Розходження між біхевіористським

розумінням поводженням і парсонським розумінням дії полягає, на думку амери-

канського вченого, в тому, що в першому випадку поводження є лише простою ре-

акцією на стимул зовнішнього середовища, а дія є мотивована свідомістю індивіда

реакції на такі стимули. Для Парсонса головною рисою позитивістської концепції є

зображення суспільства як визначеної системи, в принципі можна роз’яснити за

допомогою природничо-наукового аналізу, що установлює формальні причини

явищ. Типовим вираженням цього погляду Парсонс вважає біхевіоризм. Хоча і при

такому підході розглядаються «дії», однак Парсонс вважає, що ці концепції не мо-

жна вважати концепціями «дії», оскільки вони тут позбавлені свідомої оцінки, во-

льового моменту визначення яких-небудь цілей чи цінностей. «Дія при цьому втра-

чає якості «дії». Для Парсонса це не має принципового значення.

Парсонс розрізняє два види орієнтацій: мотиваційну та ціннісну. «Мотиваційна

зараховується до тих аспектів орієнтації діяча на його ситуацію, що відносяться до

дійсного чи можливого задоволення чи незадоволення потреб — установок діяча.

Ми будемо говорити про три форми мотиваційної орієнтації:

1) пізнавальна форма включає різні процеси, за допомогою яких діяч сприймає

об’єкт у зв’язку, його системою потреб — установок;

2) вольова форма включає різні процеси, за допомогою яких діяч наділяє

об’єкти афектним значенням;

3) оцінна форма включає різні процеси, за допомогою яких діяч розподіляє

свою енергію серед особистих дій, спрямованих на різні бажані об’єкти, прагнучи

до оптимізації задоволення.

Уведення цінностей орієнтації, заснованої на засвоєнні визначених стандартів

культури і покликаної регулювати мотивацію діяча, представляється Парсонсом як

принципова відмінність «дії» від «поводження». На підставі класифікації мотива-

ційної і ціннісної орієнтації соціолог у такий спосіб класифікує види соціальних дій

і відповідних їм інтересів. Основними типами соціальних дій є: 1) інтелектуальна

діяльність, де переважають пізнавальні інтереси і первинними є пізнавальні цінніс-

ні стандарти (тобто дослідження чи прагнення до знання); 2) експресивна дія, де

первинні вольові інтереси й оцінні стандарти (тобто прагнення до безпосереднього

задоволення); 3) відповідальна чи моральна, дія, де первинні оцінні інтереси і мо-

ральні стандарти. У цій класифікації інтересів і дій, вважає А. Г. Здравомислов, не

лишається місця для матеріальних інтересів і для виробничої діяльності людей во-

чевидь, Парсонс вважає, що остання також диктується лише бажаннями людей, їх-

нім прагненням до пізнання, моральними розуміннями і почуттями. Цінності, згід-

но з Парсонсом, є основні елементи культури, що складаються з «способів

орієнтування і діяння», причому ці способи «утілені» в значимих символах». Цін-

ності, як і вся культура, мають символічний характер.

Політика в рамках системного аналізу. Парсонс доводить, що політична під-

система, завдяки своїй опорі на владу, пов’язана із здатністю забезпечити організа-

цію людей для ефективної колективної дії з тим, щоб досягнути загальних цілей.

Згідно з його твердженнями, політика включає в себе, з одного боку, соціальний

механізм, який складається з вибору колективних цілей, прийняття рішень і залу-

чення необхідних для досягнення цілей ресурсів, а з іншого — інституціональну

структуру з трьома об’єднуючими компонентами, яка забезпечує цей механізм: ін-

Ф. М. Кирилюк292

ститути лідерства, органи влади, правила і норми, які визначають порядок відпові-

дної активності.

Політичне життя — це досить складна сукупність впливу лідерів на людей через

органи влади в рамках юридичних норм політичної гри, яке складається із визна-

чення цілей, прийняття рішень і їх втілення шляхом залучення, якщо необхідно,

всіх ресурсів країни. Політична підсистема суспільства виконує цілепокладання і

ціледосягнення.

Мислитель дотримується загальновизначеного положення про те, що поняття

влади пов’язане з примусом, силою, наказом, зовнішнім вольовим зусиллям по від-

ношенню до підлеглих. Але при цьому він дещо по іншому пояснює насильство си-

лою, силовими методами. Він пише, що «Сила — це «спосіб», але не завжди «за-

сіб» за допомогою якого один елемент системи соціальної взаємодії (чи то індивід

або колектив) може впливати на інший. У цьому ракурсі сила є використанням кон-

тролю над ситуацією, в якій alter (лат. — «інший», «другий») елемент, який висту-

пає в ролі об’єкта для ego (лат. — «я») піддається тиску фізичними засобами з тим,

щоб відвернути alter від здійснення чогось небажаного для ego або покарати його

за те, що не слід було б робити з точки зору ego (а покарання призначене заставити

alter відмовитися від подібної дії в майбутньому), або «символічно» продемонстру-

вати спроможність ego контролювати ситуацію навіть незалежно від його очікувань

того, що у alter можуть бути небажані, за допомогою ego, устремління».

У праці «Соціологічна теорія і сучасне суспільство» Парсонс підкреслює, що ви-

рішення цієї проблеми дозволяє розглядати владу як пов’язуючої дії зобов’язання пе-

ред людьми, посередника, який може представляти її в різному вигляді. Але це буде

примус за будь-яких обставин. Стійкість і постійність, які так необхідні і політиці, і

економіці, досягаються тоді, коли примус і обмін перетворюються в узагальнений

символ. Такими символами в політиці стають ресурси насильства і визнане в даному

суспільстві право їх використовувати (ще Вебер довів, що легітимним фізичним на-

сильством володіє тільки держава), а в економіці — деякий універсальний товар, на-

приклад, золото.

Влада, за Парсонсом, розуміється як аналогічний грошам символічний посеред-

ник, який циркулює всередині політичної системи, але здатний переміщатися в усі

три сусідні функціональні субсистеми суспільства — економіку («конвертуючись»

в ті самі гроші), інтегративну (сукупність соціальних спільностей з посередником у

вигляді впливу) і устрієпідтримуючу (культурну з посередником у вигляді ціннос-

тей). Тим самим влада осмислюється як здатність забезпечувати виконання

пов’язаних обставин елементами політичної системи, якщо ці обставини визнані

відповідними колективними цілями, а на випадок непокори примус не був передба-

чений. Відповідно до визначення Парсонса, зробити можливим виконання деякого

бажання навіть загрозою великої сили не є підставою для застосування влади.

Спроможність досягти послуху, щоб її назвати владою, повинна бути узагальне-

ною, а не лише функцією якоїсь одиничної дії.

На наданні примусовому насильству символічного смислу ускладнення інтер-

претації влади, за Парсонсом, не завершується. Потрібно тому, як просте накопи-

чення і витрата золота не створить ефективного грошового обігу, звичайне акуму-

лювання, накопичення ресурсів, прав на насильство і їх використання, все таки

мають безпосередній характер і здійснюються в порівняно обмежених масштабах.

У традиційному суспільстві в досить примітивному для нього умовах постає потре-

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

293

ба накопичення золота і ресурсів права тоді і на тому місці де повинні бути реалізо-

вані владні або торгові відносини. З розвитком людських спільностей проходить

подальше ускладнення їх економічної і політичної організації, зокрема утворюють-

ся стійкі відносини кредитор — боржник і пан — підвладний. Тоді вже не потрібно

возити повсюди золото, достатньо мати розписку, вексель і т. п. Не потрібно й ото-

чувати себе озброєними дружинниками — адже достатньо законодавчо закріплених

прав управителів і обов’язків підлеглих. На цій основі і в економіці, і в політиці по-

трібно побудувати достатньо довгі пануючі взаємодії і широку мережу відносин

між людьми. Через всезагальне визнання закону його вимоги здійснюються добро-

вільно. Санкції (тобто сила) застосовуються тільки до тих, хто на цей рівень склад-

ності політичної системи не піднявся або хотів поставити себе «поза законом».

У названій праці Парсонс будує чотирискладову схему ймовірних впливів суб’єкта

влади на об’єкт у їх відносинах: примус — ситуативні негативні дії (санкції); спонукання

(мотив); ситуативні позитивні дії (санкції); активізація зобов’язань — інтенціональні,

тобто намірені, негативні дії; переконання — інтенціональні позитивні дії.

Він доводить право використати владу, якісь негативні санкції за принципом ба-

ртера або навіть примусу. Щоб закріпити верховенство одного рішення над іншим,

перше класифікується як авторитет. Ще більша складність економічної і політичної

систем — використання їх функціональних можливостей: операції з кредитно-

грошовими та іншими подібними відносинами в економіці, з законами та адмініст-

ративними настановами в політиці. Тут і виникає той найвищий на сьогодні кому-

нікативний рівень взаємодії (з обов’язковим обговоренням альтернатив), коли на-

сильство як таке вже не потрібне. Добровільність стає не вимушеною, а дійсною

підставою владарювання, яке віднині спирається на знання публічно узгоджених

цілей і способів їх досягнення, а також на стійкі принципи і процедури дій по реалі-

зації відповідних зобов’язань політичних акторів.

Парсонс торкається і проблеми легітимності як по відношенню до владарюючо-

го авторитета, так і до влади в цілому. Він підкреслює, що коли говорять, що влада

легітимна, то підкреслюють, що управлінці (або якісь інші зовнішні суб’єкти) ви-

знають її право на керівництво, в т. ч. монополію на примус, або ж усі учасники

політичних відносин виробляють загальні рамки (стандарти) влади як символічного

посередника, який забезпечує взаємне виконання зобов’язань.

Політичний соціолог зазначає, що оскільки влада порівнюється з грішми і є симво-

лічним посередником, то може проходити її девальвація і ревальвація. Все залежатиме

від того, наскільки це передбачуване і будуть точно виконуватися взаємні зобов’язання

влади і підлеглих, рівно як і громадян по відношенню один до одного. Чим надійніше

виконання зобов’язань, тим вища «ціна» влади: чим сумнівніше виконуються зо-

бов’язання, тим нижче падає довіра до влади, а значить, і до людей, які зобов’язані її

підтримувати. «Легітимізація в системах влади, — пише Парсонс, — є, таким чином,

фактором, який аналогічний у взаємному заліку і стабільності платіжної одиниці в

грошових системах... Застосування влади, як і використання грошей, по суті справи

повинно зводитися до пожертвування альтернативними рішеннями, які виключаються

через зобов’язання, взяті владою на себе відповідності до певної політики».

Далі Парсонс пояснює, коли учасники політичних відносин — насамперед, не

впевнені у виконанні керівниками взаємних зобов’язань, то настає криза влади,

причому в різних її втіленнях. Шляхи їх подолання зв’язані передусім з накопичен-

ням владою засобів і можливостей (ресурсів, розвитку організаційних структур,

Ф. М. Кирилюк294

розробки творчих ідей і т. п.) в підвищенні надійності і ефективності виконання за-

ради задоволень взаємних очікувань максимального числа політичних акторів. Го-

ловне тут, підкреслює Парсонс, — зростання довіри до правителів, знову таки оно-

влення їх легітимізації. Підтвердження легітимності авторитету на практиці

означає, що люди добровільно, без примусу або іншої форми насильства підкоря-

ються владним наказам, керуються організаційними вказівками.

Природа і особливості суспільних систем. Спочатку Парсонс визначав соціа-

льну систему як «модель організації елементів дії, яка відповідає послідовності або

упорядкованого набору змін зразків безлічі індивідуальних суб’єктів». Соціальна

система, тим самим, передбачає наявність трьох підсистем: 1) особистісна система

(актори); 2) система культури (цінності і норми); 3) фізичне оточення, на яке пови-

нно орієнтуватися суспільство.

Вивчаючи систему дії, яка є сукупністю особливим чином організованих одинич-

них актів, Парсонс дійшов висновку, що для існування будь-якої системи потрібно,

щоб вона задовольняла чотирьом системним, орієнтаційно необхідним умовам: адап-

тації, цілепокладанню, інтеграції і латентності. Тому в системі утворюються чотири

підсистеми з відповідними функціями: 1) пристосування системи до свого оточення

(адаптація); 2) визначення ієрархії цілей, які призначені для досягнення і мобілізації

ресурсів системи для їх досягнення (цілепокладання); 3) забезпечення єдності всієї сис-

теми шляхом внутрішньої координації її елементів (інтеграція); 4) підтримка рівноваги

і відтворення системних зразків (латентність). Підсистеми утворюються шляхом закрі-

плення і інституціоналізації ролей та спеціалізації окремих елементів системи.

У самій системі дії Парсонс виділяє такі підсистеми, які виявляються системами

по відношенню для більш низької кібернетичної ієрархії систем:

1) біологічна система (організм) як посередник між матеріальним і ідеальним (нор-

ми, цінності, значення) з функцією адаптації;

2) система особи, яка виконує функцію цілепокладання і яка формується в про-

цесі соціалізації індивіда (впровадження цінностей і норм);

3) соціальна система з функцією інтеграції, яка представляється як «керуюча

цінностями» сукупність рольових статусів, що вказують на оптимальні дії;

4) культурна система як сукупність «історичного досвіду» (тобто ідей, ідеалів,

цінностей, орієнтацій, ролей і т. д.) з притаманною їй функцією підтримання систе-

много зразка шляхом створення соціальних норм, виходять із «історичного досві-

ду» та соціалізації індивіда.

Підхід Парсонса можна використовувати для аналізу інших систем (підсис-

тем), наприклад, соціальної, яка являє собою:

1) економічну систему, що виконує функцію адаптації, і яка є посередником і

зв’язуючою ланкою між соціальною організацією і природним оточенням;

2) політична система з функцією цілепокладання, яка включає в себе всі форми

прийняття рішень, стандартизації цілей і мобілізації ресурсів на їх досягнення;

3) проблема соціотальної спільності, яка виконує функції інтеграції, для чого їй

потрібні інститути соціального контролю;

4) система соціалізації, яка виконує функції «підтримання зв’язку» шляхом вклю-

чення індивіда в існуючі культурні системи.

Підсистеми соціальної системи пов’язані між собою «засобами обміну», які яв-

ляють собою гроші (А), владу (G), вплив і зобов’язання (L). При цьому влада розгля-

дається як посередник, який циркулює всередині систем.

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

295

Парсонс надавав великого значення проблемам соціокультурної еволюції суспі-

льства, розуміючи її як процес розвитку суспільства від простих форм до більш

складних через поділ, диференціацію і наступну інтеграцію. Вивчаючи природу су-

часних суспільств, він висунув концепцію трьох співмірних за значенням для їх

становлення революцій — промислової, демократичної і освітньої, які вкладаються

в «парадигму прогресивних змін», включають у себе головні процеси диференціа-

ції, що пов’язані з попереднім станом сучасного суспільства і які виступають як

«головні двигуни підйому цивілізації, сприяючи потужному підвищенню рівня уза-

гальненості і збільшенню рухомості суспільних ресурсів. Це притаманно сучасним

суспільствам.

Ці проблеми розвитку суспільних систем, суспільства в цілому розглядаються в

праці «Системи сучасних суспільств». Парсонс передбачав, що всі три революції ма-

ють спільні засади: розширення економічної диференціації і підвищення економічної

діяльності на індустріальний рівень; мобілізація глибинних факторів політичної ефек-

тивності, які пов’язані з раціональною легітимізацією влади і мобілізацією культурних

ресурсів в соцієтальних.

У пошуку витоків і основних засад цих трьох революцій вчений звернувся до

вивчення можливостей того, що «істинне начало сучасної фази соцієтального роз-

витку відбувається задовго до виникнення трьох революцій і в культурному і соціє-

тальному середовищі, яке можна було б уявити таким, загальні для всіх трьох фун-

даментальні зачатки». Він прийшов до висновку, що для цього потрібно розглянути

процеси, які проходили в ХVII ст. в Англії, Франції і Нідерландах, де відчувався

сильний вплив аскетичного протестантизму і ідей Ренесансу.

Парсонс зазначав, що «якщо мислити в категоріях культурної основи (особливо релі-

гії і науки), правового порядку і політичної організації, то ці три країни в XVII ст. закла-

ли декілька головних складових частин епохи «сучасності», стали первинним центром

всесвітнього процесу модернізації». Парсонс намагався також тлумачити генеральний

вектор розвитку сучасної системи суспільств шляхом порівняння зразків соціальної

структури (добровільні громадянські асоціації та ієрархічні бюрократії) «відносно моно-

літних і більш плюралістичних типів структури» в історичній динаміці. Він зробив ви-

сновок, що фундаментальні структурні зміни в суспільстві в XVIII—XIX ст. проходили

«в сторону плюралізації організації асоціаністського типу» (проявами цього процесу ста-

ли, наприклад, реформи законодавчих систем, зародження і подальший розквіт парламе-

нтаризму, швидкий розвиток науки і ринкової економіки), і тріумф «принципів асоціані-

зму і плюралізму». Парсонс підкреслює, що внаслідок ХХ ст. те суспільство, яке

розвивається в Північній Америці на основі цих принципів, стало відігравати роль, у чо-

мусь аналогічну ролі «колиски сучасності, тобто Європейського північного заходу XVII

ст. У цьому модернізованому суспільстві можна бачити такі риси: централізоване демок-

ратичне управління, федералізм і розподіл влад, відділення церкви від держави, плюра-

лізм віросповідань і здатність асимілювати (хоча далеко не повністю) великі групи релі-

гійних і етнічних емігрантів.

Ці та інші ідеї надали нового виміру аналізу політичних відносин і процесів,

який дав можливість точніше визначити місце політики в житті суспільства і ви-

явити механізми змін у ньому. В цьому ракурсі особливе значення має теорія дії,

яка лежала в основі дослідження внутрішньої сутності політики.

Ф. М. Кирилюк296

ІЗ ПЕРШОДЖЕРЕЛ

ПАРСОНС ТОЛКОТТ

О ПОНЯТИИ «ПОЛИТИЧЕСКАЯ ВЛАСТЬ»

Власть понимается здесь как посредник, тождественный деньгам, циркулирующий внутри

того, что мы называем политической системой, но выходящий далеко за рамки последней и

проникающий в три функциональные подсистемы общества (как я их себе представляю) —

экономическую подсистему, подсистему интеграции и подсистему поддержания культурных

образцов. Прибегнув к очень краткому описанию свойств, присущих деньгам как экономиче-

скому инструменту подобного типа, мы сможем лучше понять и специфику свойств власти.

Деньги, как утверждали классики экономической науки, одновременно представляют со-

бой и средство обмена, и «ценностный эталон». Деньги — это символ в том смысле, что, из-

меряя и, следовательно, «выражая» экономическую ценность или полезность, сами они не об-

ладают полезностью в изначальном потребительском значении слова. Деньги имеют не

«потребительскую стоимость», а только «стоимость меновую», т. е. позволяют приобретать

полезные вещи. Деньги служат, таким образом, для обмена предложениями о продаже или,

наоборот, о покупке полезных вещей. Деньги становятся главным посредником только тогда,

когда обмен не носит обязательного характера, подобно обмену дарами между некоторыми

категориями родственников, или когда он не совершается на основе бартера, т. е. обмена рав-

ноценными вещами и услугами.

Восполняя нехватку прямой от себя пользы, деньги наделяют того, кто их получает, четырьмя

важными степенями свободы в том, что касается участия в системе всеобщих обменов:

1) свободой тратить полученные деньги на приобретение какой-либо вещи или набора

вещей из числа наличествующих на рынке и в пределах имеющихся средств;

2) свободой выбирать между многими вариантами желаемой вещи;

3) свободой выбирать время, наиболее подходящее для покупки;

4) свободой обдумывать условия покупки, которые в силу свободы выбора времени и вари-

анта предложения человек может, смотря по обстоятельствам, принять или отвергнуть. И напро-

тив, в случае с бартером участник торга связан тем, что его партнер имеет или желает иметь в

обмен на то, что он имел, и уступит в данный момент. Вместе с получением четырех степеней

свободы человек, конечно, подвергается риску, связанному с гипотетичностью предположения о

том, что деньги будут приняты другими и что их ценность останется неизменной.

Первые деньги были посредником, стоявшим еще очень близко к товару, — самым известным

примером этого являются драгоценные металлы, и многие до сих пор полагают, что стоимость де-

нег «действительно» основывается на рыночной стоимости их металлической основы. На этой ос-

нове тем не менее в развитых финансовых системах была возведена сложная структура инструмен-

тов кредитования, в которой только ничтожная часть сделок действительно совершалась с

использованием металлических денег — они превращаются в «резерв», приберегаемый на всякий

случай, и используются главным образом для сведения международных балансов. Я подробнее ос-

тановлюсь на природе кредита в другой части статьи. Сейчас же достаточно сказать, что, как бы в

некоторых случаях ни было важно наличие металлических резервов, все современные финансовые

системы функционируют, опираясь преимущественно не на металл как реального посредника, а на

деньги «без стоимости». Более того, принятие этих денег «без стоимости» основывается на опреде-

ленном доверии, институционализированном в финансовой системе. Если бы гарантия денежных

обязательств покоилась только на их конвертируемости в металлическую монету, тогда в подав-

ляющем большинстве случаев они бы обесценились по той простой причине, что общее количество

металла может покрыть лишь малую долю денег.

И наконец, деньги «хороши», т. е. функционируют как посредник, только в недрах доста-

точно определенной сети рыночных отношений, которая действительно достигла сегодня ми-

рового уровня, но поддержание которой требует специальных мер обеспечения взаимоконвер-

тируемости национальных валют. Такая система есть область виртуальных обменов, в

которой деньги могут быть потрачены, но в недрах которой поддерживаются определенные

условия, обеспечивающие системе защиту и управление со стороны как закона, так и ответст-

венных властей, контролируемых законом.

Аналогичным образом понятие институционализированной системы власти прежде всего

выдвигает на первый план систему отношений, в рамках которой некоторые виды обещаний и

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

297

обязательств, навязанных или взятых добровольно — например, в соответствии с договором,

— рассматриваются как подлежащие исполнению, т. е. в нормативно установленных условиях

уполномоченные деятели могут потребовать их выполнения. Кроме того, во всех установлен-

ных случаях отказа или попыток отказа от повиновения, посредством чего деятель пробует

уклониться от своих обязательств, их «заставят уважать», угрожая ему реальным применени-

ем ситуационно-негативных санкций, выполняющих в одном случае функцию устрашения, в

другом — наказания. Именно события в случае с деятелем, о котором идет речь, намеренно

изменяют (или угрожают изменить) ситуацию ему во вред, каково бы ни было конкретное со-

держание этих изменений.

Власть, таким образом, является реализацией обобщенной способности, состоящей в том, что-

бы добиваться от членов коллектива выполнения их обязательств, легитимизированных значимо-

стью последних для целей коллектива, и допускающей возможность принуждения строптивых по-

средством применения к ним негативных санкций, кем бы ни являлись действующие лица этой

операции.

Читатель заметил, что для определения власти я употребил понятия «обобщение» и «ле-

гитимация». Добиться обладания полезным предметом, выменяв его на другой предмет, не

означает совершить денежную сделку. Таким же образом из моего определения следует, что

добиться удовлетворения своего желания, определено оно как обязательство объекта или нет,

посредством простой угрозы со стороны превосходящей силы не составляет акта властвова-

ния. Я хорошо знаю, что большинство представителей политической науки выбрали бы дру-

гое определение и увидели бы здесь пример властвования (соответствующий, например, опре-

делению Даля), но я намерен придерживаться собственного определения и изучать

вытекающие из него следствия. Способность обеспечивать удовлетворение желания должна

быть обобщенной, чтобы можно было называть ее властью в том смысле, который я придаю

этому термину, а не быть только функцией отдельного применения санкции, которую в со-

стоянии наложить одно лицо; и, наконец, использованный посредник должен быть «символи-

ческим». На второе место среди свойств власти я поставил легитимацию. Это с необходимо-

стью вытекает из моего понимания власти как «символической», которая, будучи обмененной

на что-нибудь действительно значимое для эффективности сообщества, а именно на повино-

вение, не оставляет приобретателю выгоды, т. е. лицу, выполнившему обязательство, «ника-

кой ощутимой ценности». Это значит, что ему не остается ничего другого, кроме совокупно-

сти антиципации, а именно: при других условиях и в других случаях он может напомнить об

определенных обязательствах со стороны иных сообществ. В системах власти легитимация

является, таким образом, фактором, аналогичным доверию при взаимном согласии на приня-

тие денежной единицы и ее стабильности в финансовых системах.

Оба критерия объединены тем, что если легитимность обладания и использования власти

подвергается сомнению, то это ведет к использованию все более сильных средств, способст-

вующих достижению повиновения. Эти средства должны быть все более и более эффектив-

ными «внутренне» и, следовательно, лучше приспособленными к особым ситуациям объектов

исходя из их недостаточно общего характера. Кроме того, в той мере, в какой эти средства яв-

ляются внутренне эффективными, легитимность постепенно становится все менее важным

фактором их эффективности; в конце этого развития находится применение — вначале раз-

личных видов принуждения, затем силы как самого по сути своей эффективного из всех

средств принуждения.

[...] Теперь мы в состоянии затронуть последнюю из тех важных проблем, которые было

решено разобрать в рамках настоящей статьи и которая состоит в том, чтобы выяснить, явля-

ется ли власть задачей с нулевой суммой в том смысле, что в системе всякое приращение вла-

сти единицей А является действенной причиной утраты соответствующего количества власти

другими единицами — Б, В, Г... Сравнение с деньгами, на котором мы настаивали с самого

начала, могло бы помочь в поисках ответа, который при некоторых обстоятельствах будет яв-

но утвердительным, но ни в коем случае не будет таковым при любых обстоятельствах.

Случай с деньгами ясен: при разработке бюджета, призванного распределить имеющийся

доход, всякое выделение средств по какой-то одной статье должно осуществляться за счет

других статей. Вопрос в том, чтобы выяснить, действуют ли подобные ограничения в эконо-

мике, понимаемой как глобальная система. В течение долгого времени многим экономистам

так и казалось; и это был самый серьезный недостаток прежней «количественной теории де-

нег». Самой явной политической аналогией здесь является распределение власти в рамках

Ф. М. Кирилюк298

обособленного сообщества. Вполне очевидно, что если А, который ранее занимал положение,

сопряженное с реальной властью, перемещен рангом ниже и на его месте теперь находится Б,

то А утрачивает власть, а Б ее получает, причем общая сумма власти в системе остается неиз-

менной. Многие теоретики, в том числе Г. Ласуэлл и Ч. Райт Миллс, полагали, что это прави-

ло является одинаково справедливым для всей совокупности политических систем.

Самым очевидным и серьезным фактом, разбившим теорию нулевой суммы, было учреж-

дение кредита коммерческими банками. Случай этот настолько важен в качестве демонстра-

ционной модели, что требует краткого разъяснения. Когда вкладчики вкладывают свои деньги

в банк, они не только помещают их в надежное место, но и передают в распоряжение банка,

который может дать их в долг. Поступая так, депозиторы ни в коей мере не теряют права соб-

ственности на свои деньги. Вклады возвращаются в полном размере по заявлению вкладчика,

причем единственные общепринятые ограничения здесь определяются режимом работы бан-

ка. Банк все же использует часть вкладов для предоставления кредита под проценты, в силу

чего он не только передает в распоряжение заемщика энную сумму денег, но и принимает в

большинстве случаев обязательство требовать возврата займа только в полном соответствии с

заключенным договором, который в целом оставляет за заемщиком свободу действий, ничем

не нарушаемую в течение условленного срока, или обязывает его произвести обговоренные

заранее выплаты ввиду амортизации займа. Другими словами, одни и те же деньги начинают

выполнять «двойную функцию»: они рассматриваются как собственность и депозиторами,

хранящими документы на вклады, и банкиром, получившим право одалживать эти деньги, как

«свои собственные». Таким образом, происходит возрастание суммы денег в обороте, изме-

ряемое количеством текущих займов по отношению к объему бессрочных вкладов.

[...] Таким же образом попытаемся теперь провести точный анализ систем власти. Мое

предположение состоит в том, что существует круговое движение между политической сфе-

рой и экономикой; суть его в обмене фактора политической эффективности — в данном слу-

чае участия в контроле над продуктивностью экономики — на экономический результат, со-

стоящий в контроле над ресурсами, способном, например, принять форму инвестиционного

займа. Это круговое движение регулируется посредством власти в том смысле, что фактор,

представленный подлежащими исполнению обязательствами, в частности обязательством

оказания услуг, с лихвой уравновешивает результат, представленный открывшимися для эф-

фективного действия возможностями.

Мое предположение состоит в том, что одно из условий стабильности этой системы цир-

куляции состоит в равновесии факторов и результатов властвования с той и с другой стороны.

Это — иной способ сказать, что данное условие стабильности в том, что касается власти,

формулируется идеальным образом как система с нулевой суммой, хотя то же самое неверно,

по причине инвестиционного процесса, для вовлеченных в оборот денежных средств. Система

кругового обращения, присущая политической сфере, понимается тогда как место привычной

мобилизации ожиданий относительно их исполнения; эта мобилизация может осуществляться

двумя способами: либо мы напоминаем об обстоятельствах, которые вытекают из прежних

договоренностей, являющихся в некоторых случаях, как, например, в вопросе о гражданстве,

правоустанавливающими; либо мы берем на себя в установленных пределах новые обязатель-

ства, заменяющие старые, уже выполненные. Равновесие характеризует, конечно, всю систе-

му, а не отдельные ее части. [...]

Существует ли политический эквивалент банковской системы — средство, которое пробило

бы брешь в круговом обороте власти, позволив внести весомые добавки к тому количеству власти,

которое содержится в системе? Смысл моих рассуждений в доказательстве того, что такое средство

существует и что его источник находится в системе поддержки, т. е. в зоне обменов между властью

и влиянием на нее, между политической системой и системой интеграции.

Прежде всего я предполагаю, и это особенно наглядно в случае с демократическими

избирательными системами, что политическая поддержка должна рассматриваться как

обобщенная уступка власти, ставящая в случае победы на выборах избранных лидеров в

положение, аналогичное положению банкира. «Вклады» власти, сделанные избирателя-

ми, могут быть отозваны — если не тотчас, то хотя бы на следующих выборах и на усло-

вии, аналогичном режиму работы банка. В некоторых случаях выборы связаны с услови-

ям сопоставимыми с бартером, точнее говоря, с ожиданием выполнения некоторых

конкретных требований, отстаиваемых стратегически мыслящими избирателями, и ими

одними. Но особенно важно, что в системе, которая является плюралистической с точки

НОВІТНЯ ПОЛІТОЛОГІЯ

299

зрения не только состава сил, осуществляющих политическую поддержку, но и проблем,

подлежащих разрешению, такие лидеры получают свободу действия для принятия раз-

личных, обязательных для исполнения решений, затрагивая в этом случае и другие груп-

пы общества, а не только те, чей «интерес» был удовлетворен непосредственным обра-

зом. Эту свободу можно представить как ограниченную круговым потоком: другими

словами, можно сказать, что фактор власти, проходящий по каналу политической под-

держки, будет самым точным образом уравновешен его результатом — политическими

решениями в интересах тех групп, которые их специально требовали.

Существует все же другая составляющая свободы избранных лидеров, которая и является

здесь решающей. Это свобода использовать влияние — например, благодаря престижу долж-

ности, не совпадающему с объемом причитающейся ей власти, — чтобы предпринять новые

попытки «уравнять» власть и влияние. Это использование влияния для увеличения общего

предложения власти. Как это можно себе представить?

Важно то, что связь между средствами, используемыми для позитивных и негативных

санкций, есть инверсия случая с созданием банковского кредита. Там речь действительно шла

об использовании власти, конкретизированной в обязательности исполнения кредитных со-

глашении, которая и позволяла «почувствовать разницу». Здесь же речь идет о способности

выборочного осуществления влияния посредством убеждения. Похоже, что этот процесс вы-

полняет свою роль посредством функции управления, которая с помощью отношений, под-

держиваемых с различными аспектами структуры электорального корпуса сообщества, — по-

рождает и структурирует новый «спрос» в смысле специфического спроса на решения.

Тогда можно сказать, что подобный спрос — применительно к тем, кто принимает реше-

ния, — оправдывает растущее производство власти, что стало возможным именно из-за обоб-

щенного характера мандата политической поддержки; поскольку этот мандат выдан не на ос-

нове бартера, т. е. в обмен на конкретные решения, но вследствие того «уравнения» власти и

влияния, которое установилось посредством выборов, он является средством осуществления,

в рамках конституции, того, что на правительственном уровне кажется наиболее соответст-

вующим «всеобщему интересу». В этом случае руководителей можно сравнить с банкирами

или «брокерами», которые могут мобилизовать обязательства своих избирателей таким обра-

зом, что совокупность обязательств, взятых всем сообществом, увеличивается. Это возраста-

ние должно все же быть оправданным мобилизацией влияния: нужно, чтобы оно одновремен-

но воспринималось как соответствующее действующим нормам и применимое к ситуациям,

«требующим» действия на уровне коллективных обязательств.

Критической для оправдания проблемой является в определенном смысле проблема кон-

сенсуса, его воздействия на тот ценностный принцип, каким выступает солидарность. Крите-

рием, соответствующим этому ценностному принципу, становится, следовательно, консенсус.

В этом случае возникает задача нахождения основы, позволяющей нарушить круговую

стабильность системы власти с нулевой суммой. Решающим для этого является то, что подоб-

ное может произойти, когда сообщество и его члены готовы взять на себя новые, подлежащие

исполнению обязательства за рамками и сверх тех, которые были в силе раньше. Тогда возни-

кает насущная потребность оправдать подобное расширение и трансформировать «чувство»

того, что необходимо что-то предпринять, в обязательство предпринять эффективное дейст-

вие, содержащее при необходимости принудительные санкции. В этом процессе сильный дея-

тель представлен избранными руководителями — в той мере, в какой к ним применима анали-

тически независимая характеристика позиции власти, присущей выполняемой ими функции,

определяющая лидера как человека, обремененного поиском необходимого обоснования для

политических программ, которые не были бы приняты в случае кругового оборота власти.

Можно предположить, что сравнение с кредитом, наряду с прочими, оказывается верным

с точки зрения его временного измерения. Потребность в большей эффективности, необходи-

мой для выполнения новых программ, составляющих добавку к общей нагрузке сообщества,

влечет за собой изменения на уровне организации посредством нового сочетания производст-

венных факторов, развития новых организмов, ангажированности персонала, выработки но-

вых норм и даже модификации основ легитимации. Следовательно, избранные лидеры не мо-

гут считаться по закону ответственными за немедленное выполнение, и, наоборот, нужно,

чтобы источники политической поддержки оказали им доверие, т. е. не требовали немедлен-

ной «оплаты» — в момент следующих выборов — той доли власти, которую имели их голоса,

решениями, продиктованными их собственными интересами.

Ф. М. Кирилюк300

Правомерно, может быть, называть ответственность, принимаемую в этом случае, ответ-

ственностью руководства, подчеркнув ее отличие от административной ответственности, со-

средоточенной на повседневных функциях. В любом случае я хотел бы представить процесс

возрастания власти способом, строго аналогичным экономическому инвестированию в том

смысле, что «возмещение» должно повлечь за собой повышение уровня коллективного успеха

в направлении, выявленном выше, а именно: повышение эффективности коллективного дей-

ствия в зонах с обнаружившейся ценностью, о которой никто не подозревал, если бы лидер не

пошел на риск, подобно предпринимателю, решившемуся на инвестиции. [...]

Друкується за: Антология мировой политической мысли. В 5-ти томах. — Т. 2. — М.:

Мысль, 1997, с. 278 — 288.

2. СИСТЕМНИЙ ФУНКЦІОНАЛІЗМ

ЯДРО ПОЛІТИЧНОЇ ТЕОРІЇ Г. АЛМОНДА

Алмонд — видатний американський політолог, праці якого в сфері порівняль-

них досліджень політичних систем і культур, а також з теорії політичного розвитку

є класикою сучасної політичної науки.

ДОВІДКА

Алмонд Габріель народився в 1911 р. в м. Рокайленд (США). Цей американський вче-

ний з 30-х років до наших днів плідно працює на ниві політичної науки. Г. Алмонд за-

кінчив Чиказький університет.

У 1938 р. в Чиказькому університеті захистив докторську дисертацію. Потім

був на викладацькій роботі, зокрема в Бруклінському коколеджі (нині — міський уні-

верситет Нью-Йорка). У роки війни він служив в Управлінні військової інформації та

Управлінні з оцінки ефективності стратегічних бомбардувань при Міністерстві

оборони США.

У повоєнний час Алмонд знову викладає в Йєльському (1947—1951, 1959—1963) і

Прінстонському (1951—1959) університетах. З 1963 р. займає посаду професора

політичної науки в Стенфордському університеті. Він неодноразово запрошувався

до викладання політичної науки в багатьох університетах світу.

Алмонд є членом національної Академії наук, Американського філософського това-

риства, американської академії мистецтв і наук, Американської асоціації політичної нау-

ки (1965—1966 — президент). Він багато разів удостоювався престижних нагород у

галузі політичних досліджень, зокрема лауреат премії ім. Дж. Медісона (1981).

Його перу належать: «Політичні системи регіонів, що розвиваються» (1960, у

співавторстві), «Громадянська культура» (1963, у співавторстві), «Порівняльна по-

літологія: еволюційний підхід» (1966, у співавторстві), «Політичний розвиток»

(1970), «Порівняльна політологія: системи, процес, політичний курс» (1978, у спів-

авторстві), «Громадянська культура: перегляд концепції» (1980, у співавторстві),

«Прогрес і його недоліки» (1982, у співавторстві), «Сучасна європейська політика»

(1999, у співавторстві), «Сучасна порівняльна політологія» (2000, 7-е видання у

співавторстві) та ін.

Розвиток теорії політичних систем. Алмонд один із перших серед політологів

зайнявся проблематикою сучасних політичних систем. Розвиток цієї концепції

пройшов через ряд етапів.

На першому етапі (1956—1960 р.) Алмонд запозичив у Істона методологію став-

лення до політичної системи як до «широкої концепції», в яку входять усі дії одного

порядку, пов’язані з прийняттям політичних рішень. Згідно з його трактуванням під

системою слід розуміти «тотальність», взаємодію між елементами всередині тотально-