Казьмирчук Г., Латиш Ю. (упор.). Українські декабристи чи декабристи на Україні? : Рух декабристів очима істориків 1920-х років

Подождите немного. Документ загружается.

190

Сфера наукових інтересів – історична географія України, колонізація Лівобережної

України, Велике князівство Литовське у ХVІ ст., економічна історія білоруського та

українського селянства ХVІ–ХVІІІ ст., РУП, рух декабристів. Один з авторів концепції

“українського декабризму”.

Архівні матеріали: ДАК, ф. 16, оп. 464, спр. 2304.

Література: С к л я р е н к о Є . М . У сфабрикованій справі СВУ // Репресоване краєзнавство

(20–30-і роки). К., 1991, с. 129–132; В о д о т и к а С . , М а з у р І . Творча спадщина визначного

українознавця. До сторіччя з дня народження Осипа Гермайзе // Київська старовина, 1992, № 6,

с. 104–111; В о д о т и к а С . Г . , К о н д р а т о в В . Ф . О. Ю. Гермайзе // УІЖ, 1992, № 12, с. 80–

90; С а в е н о к Л . А . , К о н д р а ш о в М . Ф . Історик Осип Юрійович Гермайзе // 150 років

розвитку вітчизняної науки в Київському університеті. К., 1993, с. 146–150; Юркова О.

Гермайзе Осип Юрійович // Українські архівісти: Бібліографічний довідник: У 3-х вип. Вип.

Перший (ХІХ ст. – 1930-ті рр.), К., 1999, с. 86–87; К а з ь м и р ч у к Г . Д . Особові фонди

О. Ю. Гермайзе як джерело вивчення наукової біографії професора Київського університету //

Проблеми архівознавства і джерелознавства: Зб. наук. праць ... Вип. ІV. К., 2001, с. 138–155;

Довгопол В. О. Ю. Гермайзе – один з фундаторів теорії “українського декабризму” //

Декабристські читання: Тези Міжнар. ювіл. наук.-теор. конфер ... Вип. VІІІ. К., 2001, с. 64–66;

К а з ь м и р ч у к Г . Д . , Л а т и ш Ю . В . Українське декабристознавство. К.; Черкаси, 2002,

с. 135–147; К а з ь м и р ч у к Г . Д . , Л а т и ш Ю . В . Гермайзе Осип Юрійович // Історичний

факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення.

К., 2004, с. 175; К а з ь м и р ч у к Г . Д . Гермайзе Самуїл-Іосиф // Діячі науки і культури України:

нариси життя та діяльності / О. В. Даниленко, Л. В. Іваницька, В. Ф. Колесник. К.; Чернівці, 2010,

с. 31–33; http://uk.wikipedia.org/wiki/Гермайзе.

ГНАТЮК Володимир Якович (1893 – рік смерті невідомий) – український історик,

архівіст, історик літератури. Професор (?).

Навчався в Санкт-Петербурзьких Історико-філологічному та Комерційному

інститутах. З 1916 р. почав учителювати. Після приходу до влади більшовиків повернувся

до Житомира. Був членом Спілки вчителів-українців, бюро Волинської професійної

учительської спілки. В 1921 р. був арештований ЧК і засуджений до 3 років концтабору.

Невдовзі був звільнений за амністією. Викладав у 1-й і 3-й українських державних

гімназіях, 1-й та 56-й трудових школах Житомира. У 1922 р. завідувач організаційно-

інструкторським відділом Волинської губнаросвіти. Викладав у Волинському інституті

народної освіти, середніх освітніх закладах. З серпня 1928 р. – вчений-архівіст

Волинського окружного архівного управління. У 1931 р. ім’я вченого почало фігурувати у

сфабрикованій справі Волинського осередку УПСР серед керівників цієї організації. В

квітні 1931 р., боячись за своє життя, переїхав до Кривого Рогу, де працював викладачем

Інституту профосвіти. Після цього В. Гнатюк майже щороку змінював місце проживання.

Працював в Одесі, можливо, у Харкові та Дніпропетровську. Наприкінці 1930-х рр.

перебував у Саратові. Подальша доля невідома.

Серед наукових інтересів провідну роль відіграють дослідження з польської

літератури, зокрема т. зв. “української школи”. Нерідко в історіографії його плутають з

відомим істориком, етнографом, літератором, секретарем НТШ Володимиром

Михайловичем Гнатюком, який вивченням декабристського руху не займався.

Архівні матеріали: Державний архів Житомирської обл., ф. 1, оп. 77, спр. 1760; ф. 73, оп. 2,

спр. 45; ф. 560, оп. 2, спр. 4.

Література: Кондратюк Р. Ю., Костриця М. Ю. В. Я. Гнатюк – архівіст,

літературознавець, патріот // Архівна та бібліотечна справа в Україні доби визвольних змагань

(1917–1921 рр.): Зб. наук. праць. К., 1998, с. 242–246.

ГРІНЧЕНКО Настя (Анастасія) Борисівна (?–1908) – українська революціонерка,

донька Б. Грінченка.

Закінчила гімназію в Києві. Навчалась на філософському факультеті Львівського

університету. Тут вона познаймоилась з програмою РУП і обрала революційний шлях,

ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху. Перевозила

заборонену літературу з Галичини. Документи засвідчують її пряму причетність до

збройних виступів в роки російської революції 1905–1907 рр., в яких вона брала участь

191

разом зі своїм нареченим. Була заарештована і у в’язниці захворіла на туберкульоз.

Батьки з розумінням ставились до революційної діяльності доньки і витратили немало

зусиль, щоб звільнити її з в’язниці за станом здоров’я.

ГРУШЕВСЬКИЙ Михайло Сергійович (1866–1934) – український історик,

громадсько-політичний діяч. Академік ВУАН (1923), АН СРСР (1929).

Закінчив історико-філологічний університет Університету Св. Володимира (1890).

Наукову працю розпочав під керівництвом В. Антоновича. У 1890–1894 рр. –

професорський спитендіат Університету Св. Володимира. В травні 1894 р. захистив

магістерську дисертацію “Барське староство. Історичні нариси”. Професор Львівського

університету (1894–1914), голова Наукового товариства імені Шевченка, головний

редактор “Літературно-наукового вістника”. Засновник і голова Українського наукового

товариства. У березні 1917 – квітні 1918 рр. – голова Української Центральної Ради. Після

поразки Української революції – в еміграції. Повернувшись до УСРР, очолював історичні

установи ВУАН (1924–1931). Зазнавав переслідувань з боку радянської влади, був

арештований у справі “Українського Національного Центру”. З 1931 р. змушений

переїхати до Москви. Помер під час операції за нез’ясованих обставин.

М. Грушевський – творець схеми українського історичного процесу, якою, за

незначними винятками, ми послуговуємося й досі. Рух декабристів не досліджував.

Фундатором концепції “українського декабризму” не був. Йому належить лише передмова

до журналу “Україна”, присвяченого 100-річчю повстання декабристів. У ній було

поставлено програмове питання: “українські декабристи чи декабристи на Україні?”

Архівні матеріали: ЦДІА України у м. Києві, ф. 1235.

Література: Сохань П. С., Ульяновський В. І., Кіржаєв С. М.

М. С. Грушевський і Academia: Ідеї, змагання, діяльність. К., 1993; П и р і г Р . Я . Життя Михайла

Грушевського: останнє десятиліття (1924–1934). К., 1993; В и н а р Л . Михайло Грушевський:

історик і будівничий нації. Нью-Йорк, Київ, Торонто, 1995; В и н а р Л . Грушевськознавство:

генеза й історичний розвиток. Київ, Львів, Париж, Нью-Йорк, Торонто, 1998; Ш а п о в а л Ю . І . ,

В е р б а І . В . Михайло Грушевський. К., 2005; В е р б а І . В . Грушевський Михайло

Сергійович // Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса

Шевченка: минуле й сьогодення. К., 2004, с. 185;

http://uk.wikipedia.org/wiki/Грушевський_Михайло_Сергійович.

ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ Леонід Павлович (1867–1929) – український історик,

краєзнавець, педагог. Професор.

Після закінчення історико-філологічного факультету Університету Св. Володимира

викладав у київських середніх навчальних закладах та на Вищих Жіночих курсах. Як

фахівець, сформувався під впливом професорів В. Іконникова, В. Антоновича,

І. Лучицького, Ф. Фортинського. Член Історичного товариства Нестора-літописця,

Товариства охорони пам’ятників давнини та мистецтва. Після революції працював

директором Київського Педагогічного музею. В Київському ІНО викладав методику історії

та суспільствознавства (з 1921). Працював в Історичній секції ВУАН: член Комісії Старого

Києва і Правобережжя, Постійної комісії для складання історико-географічного словника

українських земель.

Автор понад 60 друкованих праць, з них 17 присвячені рухові декабристів. Коло

наукових інтересів – історична географія, топографія, картографія, краєзнавство,

історіографія, бібліографія, історія Київщини доби Київської Русі.

Архівні матеріали: ДАК, ф. 16, оп. 464, спр. 3350.

Література: В . Б . [ Б а з и л е в и ч В . М . ] Пам’яті Л. П. Добровольського // Декабристи на

Україні. К., 1930, т. 2, с. 181–184; С-ський [Синявський А.] Пам’яті

Л. П. Добровольського // Записки Київського ІНО. К., 1930, кн. 4, с. 207–209; С и н я в с ь к и й А .

Л. П. Добровольський у споминах. (Замість некролога) // Україна, 1930, липень–серпень (42–43),

с. 99–118; Казьмирчук Г. Д., Латиш Ю. В. Українське декабристознавство.

К.; Черкаси, 2002, с. 109–119; К а з ь м и р ч у к Г . Д . , Л а т и ш Ю . В . Добровольський Леонід

Павлович // Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка:

192

минуле й сьогодення. К., 2004, с. 196; Л я п і н а О . Л. П. Добровольський: штрихи бо біографії //

Декабристи в Україні: дослідження й матеріали. К, 2007, т. 5, с. 180–187.

ЄФРЕМОВ Сергій Олександрович (1876–1939) – український літературознавець,

історик літератури, публіцист, літературний критик, політичний діяч. Академік УАН.

Закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира. Політичну діяльність

розпочав у студентські роки. Член Української демократичної радикальної партії, котра

за його ініціативою перетворилась на Українську партію соціалістів-федералістів. Голова

ЦК УПСФ. Один з провідників українського масонства. За царських часів арештовувався.

У роки Української революції член, заступник голови Української Центральної Ради, член

Малої Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ, член делегації на переговорах

з Тимчасовим урядом. Після встановлення більшовицької влади відмовився емігрувати.

Працював у ВУАН: член багатьох комісій, голова Комісії для видання пам’яток новітнього

письменства України. Був рішучим противником втручання радянської влади в науку.

Разом з неодмінним секретарем ВУАН А. Кримським вів багатолітню запеклу боротьбу з

М. Грушевським та його школою, яка виснажила обидва угруповання. На пленумі ЦК і

ЦКК КП(б)У у 1927 р. Л. Каганович відніс С. Єфремова до представників відверто ворожої

ідеології. У таємній постанові Політбюро ЦК КП(б)У від 21 вересня 1928 р. йшлося:

“Доручити нашій пресі підняти суспільну думку проти контрреволюційної діяльності

академіка Єфремова і дискредитувати його в очах широких мас радянської інтелігенції”.

Заарештований 21 липня 1929 р. Засуджений у справі “Спілки Визволення України” до

смертної кари, яка була замінена на 10 років. Помер у Ярославській в’язниці за 3 місяці

до закінчення строку.

Більшість наукових праць присвячена історії української літератури, літературній

критиці. Найвідоміша праця “Історія українського письменства”. Один з фундаторів

концепції “українського декабризму”. Напередодні арешту, начебто, сказав: “Часи

декабристів уже минули, тепер потрібно мати витримку й не казати нічого”.

Архівні матеріали: Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України,

ф. 120; Державний архів СБУ, спр. 67098 ФП, т. 11.

Опубліковані документи: Спілка визволення України. Стенографічний звіт судового

процесу. Х., 1931; П р и с т а й к о В . І . , Ш а п о в а л Ю . І . Справа “Спілки Визволення України”:

невідомі документи і факти. К., 1995; Є ф р е м о в С . Щоденники. 1923–1929. К., 1997.

Література: К а с ь я н о в Г . Доля академіка С. О. Єфремова // Під прапором ленінізму,

1989, № 19, с. 75–78; Ш а п о в а л Ю . І . , Л е в е н е ц ь Ю . А . Повернення в історію. Сергій

Єфремов // Українська ідея. Постаті на тлі революції, К., 1994, с. 73–92; Г и р и ч І .

М. Грушевський і С. Єфремов на тлі суспільно-політичного життя кінця ХІХ – 20-х років ХХ

століття // Український історик, 1996, т. 3, с. 142–187; С о л о в е й Е . Сергій Єфремов: доля і

спадщина // Сергій Єфремов. Вибране: Статті. Наукові розвідки. Монографії. К., 2002, с. 5–16;

К а з ь м и р ч у к Г . Д . , Л а т и ш Ю . В . Українське декабристознавство. К.; Черкаси, 2002,

с. 148–151; К р и к у н е н к о О . А . С. Єфремов про масонство в Росії та Україні // Вісник

академії праці та соціальних відносин, 2002, № 3, с. 123–131; М о г и л ь н и й Л . Братство

української державності та Сергій Єфремов // Часопис української історії, 2008, вип. 10, с. 128–

133; ЕУ. Т. 2, 1994, с. 659–660 (авт. І. Кошелівець);

http://uk.wikipedia.org/wiki/Єфремов_Сергій_Олександрович.

ЗБОРУЦЬКИЙ Зиґмунт (1899–1984) – польський історик. Доктор філософії (1929).

Занінчив Університет Яна Казимира у Львові. Захистив дисертацію “Історія

галицького рутенізму в 1772–1826 рр.” Науковий співробітник Львівського університету

(до 1935), професор історії гімназії ім. А. Міцкевича у Самборі. Брав участь у вересневій

обороні Львова 1939 р. Як польський офіцер та учасник організації “Шляхта загродова”,

був арештований НКВС і засланий на 5 років до Івделагу (Свердловська обл.). У 1941 р.

після нападу Німеччини на СРСР звільнений, служив підпоручником в армії В. Андерса.

Нагороджений медалями, Хрестом Монте Кассіно. Після війни викладав у Ліцеї

ім. Я. Каспровича та Педагогічному ліцеї в м. Іновроцлаві. Останні роки життя провів у

м. Єленя Гура.

Література: http://pl.wikipedia.org/wiki/Zborucki_Zygmunt.

193

ОКСМАН Юліан Григорович (1895–1970) – російський літературознавець, історик

літератури, партійний діяч, дисидент. Професор.

Навчався на історико-філологічному факультеті Санкт-Петербурзького університету.

Як фахівець сформувався під впливом професорів С. Венгерова, О. Шахматова,

М. Піксанова, І. Шляпкіна. Суперечливість своїх студентських поглядів учений висловив

такими словами: “У моїй голові була суміш різноманітних ідей. З одного боку, ми вважали

себе революціонерами і переможно, як на приречених, поглядали на стовпів старого

світу; у той же час моєю заповітною мрією було до сторіччя смерті Олександра І написати

таку біографію царя, щоб отримати Аракчеївську премію ...”. Після революції працював

помічником начальника архіву Міністерства (Наркомату) освіти (1917–1918), завідувачем

сектору цензури і друку Центрархіву (1918–1919). Член Петроградської ради. У 1920–

1923 рр. працював в Одесі: ректор Археологічного інституту, член губревкому. В 1923 р.

повернувся до Петрограда. Співробітник Пушкінської комісії АН СРСР. Член Президії

Ленінградської ради (1933–1936). Протягом 1932–1936 рр. – помічник директора

Пушкінського дому (Інституту російської літератури). Був близьким до Л. Каменєва, за що

в 1936 р. був арештований і засуджений до 5 років таборів. Покарання відбував в

Омську, Магадані і на Колимі. В травні 1942 р. “трійка” винесла новий вирок “за наклеп

на радянський суд”. У 1947 р. звільнений, почав викладати у Саратовському університеті,

де створив школу послідовників. У 1960-ті рр. став одним з перших дисидентів. У 1964 р.

був виключений із Спілки письменників, не мав змоги друкуватись.

Серед наукових інтересів Ю. Оксмана – життя і творчість О. Пушкіна,

В. Бєлінського, В. Раєвського, К. Рилєєва, агітаційна література декабристів. Редагував 6-

й том “Восстания декабристов”, присвячений повстанню Чернігівського полку. Був

багатолітнім опонентом М. Нєчкіної та її концепції руху декабристів. Виховав плеяду

учнів, найвідоміші серед яких І. Порох та Н. Ейдельман.

Архівні матеріали: Державний архів Одеської обл., ф. 1724, оп. 1, спр. 2.

Епістолярія: Ю. Г. Оксман в Саратове. (Письма 1947–1957) / Вступ. заметка, публ.,

коммент. К. Богаевской // Вопросы литературы, 1993, № 5, с. 231–270; Марк Азадовский, Юлиан

Оксман. Переписка. 1944–1953 / Изд. подготовил К. Азадовский, М., 1998.

Література: E d g e r t o n W . Yulian Grigorievich Oksman // Russian literature, 1973, № 5,

р. 5–34; П у г а ч е в В . В . , Д и н е с В . А . “А все-таки она вертится!”: Об Ю. Г. Оксмане //

Проблемы исторической культуры, литературы, социально-экономической мысли. Межвуз. сб.

Вып. 5. Саратов, 1989, с. 34–60; Б о г а е в с к а я К . П . Возвращение: О Юлиане Григорьевиче

Оксмане / Вступ. ст. и примеч. И. Д. Прохоровой // Литературное обозрение, 1990, № 4, с. 100–

112; Оксман // Э й д е л ь м а н Н . Первый декабрист. М., 1990, с. 160–177; Е г о р о в Б . Ф .

Ю. Г. Оксман и Тарту // Новое литературное обозрение, 1998, № 34, с. 175–193;

А б р о с и м о в а В . Н . Из саратовской почты Ю. Г. Оксмана // Новое литературное обозрение,

1998, № 34, с. 205–230; Юлиан Григорьевич Оксман в Саратове. Саратов, 1999.

РИБАКОВ Іван Федотович (1889–?) – історик, архівіст.

Закінчив юридичний та історико-філологічний факультети Московського

університету. З 1920 р. виконував обов’язки завідувача Центрального історичного архіву

Полтавщини. Викладав у Полтавського інституті народної освіти, де був ректором (1922–

1924), першим деканом історико-філологічного факультету. Згодом був змушений виїхати

з України. Працював у Ленінграді, де брав участь у Товаристві дослідників української

історії, письменства та мови. Помер і похований у Москві.

Автор низки статей з історії України, головним чином, першої половини ХІХ ст.

Література: Пустовіт Т. Рибаков Іван Федотович // Українські архівісти:

Біобіліографічний довідник. Вип. 1 (ХІХ ст. – 1930-і рр.). К., 1999, с. 283; В е р б а І . ,

Ю р к о в а О . Коментарі // О г л о б л и н О . Українська історіографія. 1917–1956 / пер. з англ.

К., 2003, с. 194; ЕУ. Т. 7, 1998, с. 2501; http://uk.wikipedia.org/wiki/Рибаков_Іван_Федотович.

РОМАНОВСЬКИЙ Віктор Олександрович (1890–1971) – історик, архівіст,

археограф, джерелознавець. Доктор історичних наук (1947), професор (1947).

Після закінчення Університету Св. Володимира (1914) був залишений при

університеті для підготовки до професорського звання; того ж року вийшла друком його

194

перша праця “Господарство монастирських селян Любецької сотні в 1776 році”. З 1918 р.

викладав у Київському університеті. За гетьманату П. Скоропадського очолював

інформаційний відділ у Міністерстві праці. В 1921–1931 рр. – завідувач Центрального

архіву давніх актів. Експерт радянської делегації на переговорах щодо реституції

документів за Ризькою угодою 1922 р. У 1923 р. притягнутий до судового процесу в

справі Київського обласного “Центру Дій”, однак був звільнений. У 1930 р. знову

заарештований. Із 1925 р. – дійсний член Археографічної комісії ВУАН, котру згодом

очолював. У 1929–1930 рр. – секретар, а в 1930–1932 рр. – голова Археографічної комісії

Центрального архівного управління УСРР. 24 квітня 1935 р. заарештований, нібито, за

участь у контрреволюційній проденікінській організації “Азбука” у 1919 р., а 16 червня

висланий на 5 років у табори. В 1940–1947 рр. – викладач, доцент Карагандинського

педінституту. В 1946 р. захистив кандидатську, а 1949 р. докторську дисертацію

(“Нариси з історії державного господарства України ХVІІ ст.”). У 1947–1955 рр. завідувач

кафедри методики історії, а з 1955 р. – кафедри історії СРСР Ставропольського

педінституту.

Коло наукових інтересів – економіка та господарство Гетьманщини. У 1927 р. видав

перший в Україні підручник з архівознавства. Руху декабристів присвятив 2 статті.

Архівні матеріали: ДАК, ф. 16, оп. 465, спр. 4837; Государственный архив Ставропольского

края, ф. 6007, оп. 1, д. 97.

Література: Савенок Л. А. Український історик і археограф Віктор Романовський //

Проблеми едиційної та камеральної археографії: історія, теорія, методика. К., 1997, вип. 30,

с. 334–349; К а з ь м и р ч у к Г . Віктор Олександрович Романовський: сучасний стан та

перспективи наукової біографії історика // Київський університет як осередок національної

духовності, науки, культури: Матеріали наук.-теор. конфер ... Гуманітарні науки. Ч. І, К., 1999,

с. 51–58; Б у т и ч І . Романовський Віктор Олександрович // Українські архівісти:

Бібліографічний довідник: У 3-х вип. Вип. Перший (ХІХ ст. – 1930-ті рр.), К., 1999, с. 286–288;

К а з ь м и р ч у к Г . Д . Віктор Олександрович Романовський: Життя та праця вченого. К., 2000;

М а г а І . М . Віктор Олександрович Романовський – історик та архівіст: Автореф. дис ...

канд. іст. наук: 07.00.06, К., 2003; К а з ь м и р ч у к Г . Д . , Л а т и ш Ю . В . Романовський Віктор

Олександрович // Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса

Шевченка: минуле й сьогодення. К., 2004, с. 280;

http://uk.wikipedia.org/wiki/Романовський_Віктор_Олександрович.

ЯВОРСЬКИЙ Матвій Іванович (1885 або 1884 – 1937) – український історик,

правник, економіст, державний і партійний діяч. Засновник української школи істориків-

марксистів. Академік ВУАН (1929), Білоруської Академії наук (1929).

Закінчив юридичний факультет Львівського університету (1910). Брав участь в

українському національному русі, був знайомий з М. Павликом, І. Франком, В. Гнатюком.

У 1915 р. мобілізований в австро-угорську армію. В діючій армії у чині хорунжого

перебував до 1916 р., коли через поранення був переведений в тил. На фронті захопився

соціалістичними ідеями і відійшов від українського національного руху, відмовившись

вступити до лав січових стрільців. У 1918 р. в чині підпоручника входив до штабу

уповноваженого австро-угорського командування при Українській Центральній Раді,

потім при гетьмані. Того ж року повернувся до Галичини, де служив у польовій

жандармерії УГА. 1919 р. за більшовицьку агітацію був звільнений з війська. Брав участь

у підготовці переходу частин УГА на бік Червоної армії, створення Червоної УГА.

Очолював політшколу в Києві, 20 квітня 1920 р. вступив до лав Комуністичної партії.

Наприкінці серпня 1920 р. переїхав до Харкова, де викладав в ІНО. Уповноважений КП

Східної Галичини при ЦК КП(б)У (1921–1923). Член Президії Наукового комітету

Наркомату освіти УСРР, заступник завідувача Укрнауки (з 1924). Голова Українського

комітету краєзнавства (з 1925). На Першій Всесоюзній конференції істориків-марксистів

був підданий різкій критиці за проповідування немарксистських поглядів на історію

України. На початку вересня 1929 р. був змушений визнати більшість “помилок” в

концепції історії України. На організованій за пропозицією М. Яворського дискусії щодо

схеми історії України, його погляди були засуджені. Восени 1929 р. колишня дружина

М. Яворського з Галичини звернулась до суду з приводу аліментів на утримання двох

доньок. У позові згадувалось минуле історика, зокрема близькість з австрійськими та

195

німецькими офіцерами, знайомство з П. Скоропадським, служба в польовій жандармерії

УГА. Після цього М. Яворського було виключено з партії. 17 лютого 1930 р. за власним

бажанням був звільнений з ВУАН і виїхав до Ленінграда. В Україні розпочалась шалена

боротьба з “яворщиною”. 10 березня 1931 р. в Ленінграді був заарештований у справі

“Українського Національного Центру”. 7 лютого 1932 р. засуджений Колегією ОДПУ СРСР

до 6 років концтаборів. Покарання відбував на Соловецьких островах. 30 червня 1935 р.

написав заяву до Центральної атестаційної комісії ГУЛАГ НКВС, у якій гостро критикував

сталінський режим. 9 жовтня 1937 р. особливою трійкою УНКВС Ленінградської обл. за

“націоналістичну й антирадянську діяльність серед в’язнів” засуджений до розстрілу.

Автор марксистської схеми історії України, яку розглядав, як низку революцій.

Опублікував “Короткий курс історії України”, котрий витримав 6 видань і залишався чи

не єдиним марксистським посібником з історії України в 1920-ті рр.

Архівні матеріали: ЦДАВОВУ України, ф. 166, оп. 4, спр. 186, арк. 144–172; оп. 12,

спр. 8932; ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 2920, 2921, 2923, 3067; Державний архів Львівської

обл., ф. 26, оп. 15, спр. 122–125, 135, 136.

Література: Н а с т е в и ч М . , Я с т р е б о в Ф . Проф. М. І. Яворський: До виборів нових

академіків ВУАН // Пролетарська правда, 1929, 16 травня; С к р и п н и к М . Помилки та

виправлення академіка Яворського // Більшовик України, 1930, № 2, с. 12–26; Г о р и н П . Об

одной поучительной биографии // Известия, – 1930, 3 марта; К а с ь я н о в Г . В . Академік

М. І. Яворський: доля вченого // УІЖ, 1990, № 8, с. 75–86; Р у б л ь о в О . С . Лідер “істориків-

марксистів” (М. І. Яворський) // Репресоване краєзнавство (20–30-і роки). К., 1991, с. 293–304;

А б д у л л і н О . , Л о г в и н Е . Останнє слово // Репресоване “відродження”. К., 1993, с. 181–197;

С а н ц е в и ч А . В . М. І. Яворський: Нарис життя та творчості. К., 1995; Р о є н к о В . І .

М. І. Яворський – історик України: Дис. ... к.і.н.: 07.00.06. Дніпропетровськ, 1998;

М а с л і й ч у к В . Марксистські схеми української історії: Матвій Яворський, Володимир Сухино-

Хоменко, Микола Горбань // Україна модерна, 2009, №. 3 (14), с. 63–71; ЕУ, т. 10, 1984, с. 3958

(авт. А . Ж у к о в с ь к и й ); УРЕ, вид. 2-ге, т. 12, 1985, с. 487 (авт. В . Г . С а р б е й );

http://uk.wikipedia.org/wiki/Яворський_Матвій.

Наукове видання

“Українські декабристи чи декабристи на Україні?”:

Рух декабристів очима істориків 1920-х років

Упорядкування, вступна стаття та примітки

Григорія Казьмирчука, Юрія Латиша

Ум. друк. арк. 19,43