102
ражені більшою або меншою мірою. Кінна статуя кондотьєра Гаттамелати (скульп-
тор Донателло) є прикладом рівноваги між гострою індивідуалізацією образу в усій
його неповторності і високою типізацією. Причому між індивідуалізацією й типіза-
цією немає внутрішньої суперечності. Індивідуалізація має виявити характерні ри-
си даної людини, бо вони неповторні і становлять її сутність, а
типізація є тим
п’єдесталом, на який була поставлена людина Відродження, яка оспівана Піко дел-
ла Мірандолою у трактаті «Про людську гідність»: «Людина — велике диво… Бог
створив людину не небесною, не земною, не смертною, не безсмертною, для того,
щоб людина сама ставала творцем своєї форми і щоб вона могла, згідно зі своєю
волею і своїм вибором, або вироджуватися у нижче й грубе створіння, або відроди-
тися у створінні божественному». Отже, з початку XV ст. антропоцентризм став
одним із головних елементів ренесансного мистецтва з тим, щоб у подальшому ста-
ти типовою рисою Відродження взагалі.
6.3. І
ТАЛІЙСЬКЕ ВІДРОДЖЕННЯ
У XV ст. першість Італії в Європі була незаперечна. Мистецтво виявилося дивно
близьким характеру цієї нації. Уміння малювати і розбиратися в живописі стало необ-
хідною якістю в італійському суспільстві. Змінився і погляд на жінку. Від неї більше
не вимагалося беззаперечного підкорення, її права на освіту та інтелектуальні заняття
не ставилися під сумнів. Переконання
в тому, що жінці слід триматися золотої сере-
дини, зумовило прагнення до гармонії між її зовнішнім виглядом і духовним світом.
В епоху Медичі в Італії з’явилося безліч добре освічених жінок, які мали витончений
смак і розум, що сприйняв благородні теорії Бембо про всеосяжну чисту любов.
Цей погляд на жінку відобразився
й у витворах мистецтва. Ніде благородно ви-
тончені типи мадонн і святих не були втілені з таким смаком і майстерністю, як в
Італії. Тиха лагідність, чисте сяйво краси, деколи не позбавленої кокетування —
ось характерна риса італійської школи, що виявилася, перш за все, у роботах Рафа-
еля Санті (1483—1520).
Все життя Італії того
часу — якась виставка, чудовий парад, одне суцільне, бли-
скуче святкування. Коли герцог об’їжджав країну, за ним їхало декілька тисяч осіб,
одягнених в оксамит і шовк. Він подорожував зі всією мисливською свитою, з сот-
нями собак і соколів.
Герцогиня Лукреція Борджіа в’їжджала до Риму зі свитою в 200 амазонок, за
кожною
з яких слідував кавалер. Культ насолоди, який яскраво проявив себе і в бу-
денному житті, і в мистецтві, викликав опір з боку діячів церкви. На думку Лютера,
італійці є або епікурейцями, або фанатиками. І коли Савонарола говорив, що життя
Риму переважно тваринне, він був недалекий від істини.
Театральні п’єси часто
були достатньо фривольні за змістом, палацові уявлення на
міфологічні сюжети зображали полювання і любовні пригоди богів. Навіть Папа Лев X,
людина доброї освіти і витонченого смаку, віддав дань культу насолоди. Він жартував
над своїми гостями, подаючи їм страви з мавпи або ворони. Взувши чоботи зі шпора-
ми, Лев X носився на коні по горбах
за оленями і вепрами. Блазень Льва X, чернець
Маріанно, щоб потішити гостей, ковтав відразу цілого голуба або 20 курчат і 4 яйця.
Любов до видовищ, властива Стародавньому Риму, не пішла в забуття: змагання
і перегони були, як і раніше, популярними.
Дві основні тенденції розвитку суспільної свідомості епохи Відродження, сила
думки і інтерес до людського тіла
, перш за все знайшли віддзеркалення в літературі
і живописі.