Гриценко Т.Б. Культурологія

Подождите немного. Документ загружается.

змістом художнього оздоблення інтер’єру цього храму є утвердження християнст-

ва, а храмові настінні розписи стали «біблією для неписьменних», яку потрібно бу-

ло читати у певному порядку. На фрескових панно три цикли зображень: євангель-

ські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського

віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і

купол собору.

Це — поясне зображення Христа-Пантократора (Вседержителя) з піднятою десни-

цею, в апсиді центрального вівтаря зображена велична постать Богоматері-заступ-

ниці Марії-Оранти. У народі Богоматір Софії Київської вважали заступницею Киє-

ва і Русі і називали її «Нерушимою стіною», тобто заступницею і покровителькою.

Марія-Оранта у народній свідомості злилася з

язичницьким образом «Великої Бо-

гині», що уособлювала силу землі

Нижче мозаїчного зображення Богоматері-Оранти розташована багатофігурна

композиція «Євхаристія» (причащання апостолів), а ще нижче — «святительський

чин», який є одним із кращих взірців монументального живопису. Мозаїчні панно

Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані із смальти 177 кольорових

відтінків. Важливим елементом художнього оздоблення Софії є орнаменти, пере-

важно рослинного характеру. До наших днів

збереглося 260 квадратиних метрів

мозаїк і близько 3000 квадратних метрів фресок собору Святої Софії у Києві

Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерсь-

кого монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у

Києві. З середини ХІІ ст. у Київському, Чернігівському, Переяслському, Галицькому

та Волинському князівствах створюються самобутні художні школи. Фресковий жи-

вопис повністю замінює настінні мозаїки. Давньоруські фрескові розписи збереглися

до наших днів у сакральних спорудах

Києва і Чернігова, Смоленська і Владимира на

Клязьмі, Пскова, Новгорода, Старої Ладоги та інших давньоруських містах.

Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як іконопис —

вид культового станкового живопису. Ікона як художній елемент займала головне

місце в інтер’єрі культової споруди. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьо-

мому

Вселенському соборі 787 р. у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з

храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над пе-

редвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони

були привезені на Русь з Візантії та Болгарії, а в кінці ХІ ст. з’явилися власні. Мис-

тецтво іконопису мало свої

особливості, що відрізняли його від монументальних

розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні пси-

хологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рі-

шень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало.

Становлення давньоруського іконопису припадає на ІІ пол. ХІ — поч. ХІІ ст.

У Києво-Печерському патерику розповідається про перших руських

іконописців —

Григорія та Аліпія. Так, відомою в цей час була Печерська іконописна майстерня, у

якій писав іконописець Аліпій, що пройшов школу візантійських майстрів.

Ряд дослідників пов’язують з київською художньою школою такі ікони, як

«Ярославська Оранта» (ХІІ ст.), «Устюзьке Благовіщення» (ХІІ ст.), «Дмитрій Со-

лунський» (ХІІ ст.) і композицію Свенської (або

Печерської) Богоматері» (ХІІІ ст.).

Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона «Богородиці —

Елеуса», привезеної в кін. ХІ — поч. ХІІ ст. з Візантії до Вишгорода поблизу м. Ки-

єва. Її назвали «Володимирська Богоматір» (Третьяковська галерея, м. Москва).

Образи, втілені в іконах, вважалися взірцем моральної чистоти й одухотвореності.

Київська Русь. Культура. Традиції. Збірник наукових праць. — К.: Наукова думка, 1982. — С. 85.

Українська культура: історія і сучасність: Навч. посібник. — Львів: Світ, 1994. — С. 179.

У Києві сформувалася іконографія перших руських «святих» — Бориса і Гліба,

уявлення про яку дає ікона «Борис і Гліб». Традиції Києва були поширені в іконопи-

сних школах Новгорода, Володимира, Суздаля, Галича та Володимира-Волинського.

В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистец-

тво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі віру-

вання

, заборонила об’ємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у

вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використо-

вувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних

прикрас збереглася у храмах Києва. Це — різьблені плити, виготовлені в техніці

орнаментального і тематичного рельєфу, що прикрашають парапети хорів собору

Софії Київської, шиферні плити з тематичними

рельєфами Михайлівського Золото-

верхого та Києво-Печерського монастирів.

Цікавою пам’яткою давньоруської пластики є барельєф, на якому зображена Бо-

гоматір-Одигітрія з дитям, що знайдений у руїнах Десятинної церкви. Шиферні

різьблені плити збереглися і в Спаському соборі Чернігова.

Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого (Х—ХІ ст.),

що зберігається

у київському Софійському соборі. Він виготовлений з білого мар-

муру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.

Цінними витворами давньоруського пластичного мистецтва є вироби різьбярів

по каменю у вигляді невеликих кам’яних іконок, на яких найчастіше зображали Бо-

риса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших

святих. Шедевром мініатюрної кам

’яної пластики є ікона «Увірування Фоми», що

зберігається у Київському історичному музеї.

Оригінальним видом мистецтва у княжу добу було мистецтво книжкової міні-

атюри. Рукописна книга була особливо цінною, писалася дуже довго, на дорогому

пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з метале-

вими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та

мініатюрами. Книжкова

мініатюра виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками, зраз-

ками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги. Пам’ятками да-

вньоруських рукописів є «Остромирове євангеліє» (1056—1057 рр.), «Ізборник

Святослава» (1073 р.), «Бучацьке євангеліє», «Юрієве євангеліє», «Добрилове єван-

геліє» (ХІІ ст.), «Мстиславове євангеліє»(ХІІ ст.) та ін.

Видатним явищем у давньоруському мистецтві

, цінним джерелом історії Київсь-

кої Русі є мініатюри Радзивилівського літопису (ХV ст.) Книга містить 618 кольоро-

вих графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні

відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку й

інші важливі історичні події

. Орнаментика більшості давньоруських рукописів була

пов’язана з ювелірною справою та декоративно-ужитковим мистецтвом.

Розвиток ремісничого виробництва стимулював розквіт декоративно-ужитко-

вого мистецтва, у якому проявилися риси давньоруської естетики та багатовікових

художніх традицій східних слов’ян. Поширеними на Русі були такі види приклад-

ного мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота, перегородчаста

емаль та художнє

литво. Скань — це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на

металеву основу. Скань широко використовувалась у жіночих прикрасах та окладах

книг. Чернь — чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне

тло, на якому світилися срібні фігури. Її наносили на браслети, зап’ястя, колти, пер-

сні, хрести, зброю тощо. Зернь

— дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші

прикраси.

Рибаков Б. А. Из истории культуры древней Руси / Исследования и заметки. — М., 1984. — С. 188—240.

Високого рівня досягли давньоруські майстри у техніці емалі. На золотих пластин-

ках витискували контури малюнка, напаювали золоті тонкі перегородки, а проміжки за-

сипали порошком, що плавився у печі і заливав площини різнокольоровими емалями.

Художньо оздоблювалися предмети побуту, прикраси, зброя, металевий і керамічний

посуд, вироби із кістки. Поширеними мотивами було коло — символ

сонця, хвилясті

лінії, що символізували воду, фантастичні звірі і птахи, «дерево життя», рослинний ор-

намент. Кращими виробами прикладного мистецтва є пластинчасті браслети — наручі

із срібла, діадеми, барми, колти, гривни, рясни. Поруч із різними прикрасами, у ювелір-

них майстернях відливалася велика кількість нагрудних хрестиків (енколпіонів), нагру-

дних іконок, змійовиків. Найвідомішими шедеврами ювелірного давньоруського

мисте-

цтва є дві діадеми з князівського парадного вбрання, що датуються ХІІ і ХІІІ ст.

У давньоруській державі також було поширеним кування та карбування золота,

срібла та міді. Чудовим зразком цього мистецтва є також врата Суздальського со-

бору (ХІІІ ст.), де поряд з біблійними сценами зображено язичницьких істот, що

стережуть вхід

Оригінальними видами прикладного мистецтва було художнє литво. Давньору-

ські майстри відливали безліч різних речей — від невеличких прикрас до великих

церковних дзвонів. Цінною пам’яткою художнього литва є великий мідний хорос,

знайдений на Подолі у м. Києві. Він оздоблений жар-птицями — символами світла

та знаками вогню і сонця. Міжнародне визнання здобули вироби

майстрів із різьби

по дереву та кістці, майолікова кераміка, а також виробництво скла. Пам’ятками рі-

зних художніх ремесел є бронзові панікадила, дзвони, смальта, скляне намисто, ку-

бки, чари, браслети, різьблені шкатулки, образки, руків’я ножів та зброї, дзеркала,

ложки, шахові та шашкові фігури та ін.

Важливе місце у господарському житті

Київської Русі посідали ремесла. Прові-

дною їх галуззю була чорна металургія, яка розвивалася за межами міста. Залізо

видобувалось із болотяних руд. Давніми центрами залізоробного ремесла були м.

Городськ на Тетереві (Коростишівський район, Житомирська область), та м. Виш-

город (Київська область). Центрами обробки чорного металу були міста Київ, Нов-

город, Смоленськ

Чернігів, Галич, Вишгород. Давньоруські ковалі знали такі тех-

ніки обробки заліза, як кування, зварка, цементація, обточка, інкрустація кольоро-

вими металами, полірування, вони володіли усіма видами обробки кольорових ме-

талів. Довершеними формами і художнім оздобленням відомі давньоруські мечі.

Розвивалося також гончарство, що процвітало у таких містах, як Білгород і

Вишгород.

Високого рівня

досягла обробка дерева, каменю, виготовлення цегли та вапна.

Деревообробний промисел був особливо поширений у будівельній справі. Кам’яне

будівництво сприяло появі цегельників, каменярів, вапнярів.

Існували і такі ремесла, як кравецьке, обробка шкіри, виготовлення взуття, пря-

діння, ткацтво та інші.

Отже, давньоруське мистецтво є однією з найяскравіших сторінок історії худо-

жньої культури

доби Середньовіччя. Київська Русь відігравала значну роль у світо-

вій історії, а її мистецтво за три століття досягло художніх вершин. Великий вплив

на мистецтво Київської Русі мали культури інших народів, особливо Візантії. Разом

з тим у скарбницю світової культури багато нового і цінного внесли давньоруські

митці. Загалом культурний розвиток Київської Русі ІХ

—ХІІІ ст. знаходився на ви-

сокому європейському рівні. На жаль, монголо-татарська навала перервала цей яс-

кравий період вітчизняної історії. Але культура Київської Русі в усіх своїх формах і

жанрах показала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвит-

ку культури України пізнього Середньовіччя.

У цілому ж доба Середньовіччя стала новим кроком в історичному та культур-

ному розвитку людства, вона наповнила новими досягненнями світову культурну

скарбницю.

АПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Культура яких розвинутих середньовічних країн мала значний вплив на дав-

ньоруську культуру?

2. Перелічіть джерела вивчення історії та культури Київської Русі.

3. Як називалася система давньоруського письма?

4. Хто започаткував шкільну освіту у Київській Русі?

5. Хто із руських князів найбільше опікувався розвитком освіти та культури?

6. Перелічіть відомі давньоруські літописи.

7. Назвіть

найвизначніші пам’ятки перекладної літератури.

8. Назвіть пам’ятки оригінальної літератури.

9. Хто був носієм музично-театрального мистецтва у Київській Русі?

10. Які види музичних інструментів використовувалися у княжу добу?

11. Які види архітектури були поширеними у Київській Русі?

12. Перелічіть пам’ятки оборонної архітектури.

13. Назвіть пам’ятки культової архітектури.

14. Які види

образотворчого мистецтва використовувалися для оздоблення

храмів?

15. Які види прикладного мистецтва були поширені в княжу добу?

16. Яке значення мала християнська релігія для розвитку давньоруської культури?

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДО V РОЗДІЛУ

1. Абрамович С. Д. Культурологія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. —

352 с.

2. Асєєв Ю. С. Джерела. Мистецтво Київської Русі. — К.: Мистецтво, 1980. — 214 с.

3. Бицилли П. М. Элементы средневековой культуры. — Спб., 1995. — 242 с.

4. Грубер Р. И. Всеобщая история музыки. — М.: Музгиз, 1965.

5. Давня історія України. У 3-х т. Толочко П. П

. /гол. ред./. — К.: Інститут археології

НАН України, 2000. — 695 с.

6. Дмитриева И. А. Краткая история искусств. Книга первая. — М.: «Искусство»,

1996. — 534 с.

7. Дюбі Жорж. Доба соборів. Мистецтво та суспільство 980 — 1420 років. — К.: «Юні-

верс», 2003. — 320 с.

8. История искусства зарубежных стран. Средние века, Возрождение. — М.: Изобрази-

тельное искусство, 1982. — 375 с.

9. История мировой

культуры: Культурология. Учебное пособие / Под ред. Р. С. Кнабе и

др. — М.: Академия, 2003. — 605 с.

10. История средних веков / Под ред. З. В. Удальцовой и С. П. Карпова Т. 1. — М.: Выс-

шая школа, 1990. — 495 с.

11. Історія української архітектури / Під ред. Ю. С. Асєєва та ін. — К.: «Техніка», 2003. —

472 с.

12. Історія української культури

: У 5-ти т. — Історія культури давнього населення

України. — Т. 1. — НАН України. Б. Є. Патон /голов. ред./. — К.: Наук. думка, 2001. —

1134 с.

13. Канігін Ю. М. Віхи священної історії. Русь — Україна. — К.: А. С. К., 2004. —

416 с.

14. Караськова О. В. Средние века. — К.: Корона принт, 2003. — 414 с.

15. Карлов Е. А. Монеты Византии: Справочник-определитель. Лисичанск: Реликвия,

2002. — 63 с.

16. Карсавин Л. П. Культура средних веков. — М.: Книжная находка, 2003. —

222 с.

17.

Комплексне дослідження духовної культури слов’ян / Під ред. Русанівського В. М.

та ін. — К., 2004. — 168 с.

18. Кулаковский Ю. А. История Византии. В 3-х томах. — М.: Алетея. Т. 1, 2003. — 493 с.,

Т. 2, 2003. — 394 с., Т. 3, 2004. — 350 с.

19. Культурология. История мировой культуры: Учебник / Под ред. Вознесенской Н. О. —

М.: ЮНИТИ: Единство, 2003. — 759 с.

20. Культурологія: Посібник /

Під ред. О. Г. Песидко та ін. — Луганськ.: РВВЛАВС,

2004. — 118 с.

21. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / За ред. проф.

М. М. Заковича — К.: Знання, 2004. — 567 с.

22. Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посібник / За ред. І. І. Тюрменко,

О. Д. Горбула — К.: Центр навч. літератури, 2004. — 368 с.

23. Лазарев

В. Н. История Византийской живописи. — М.: Искусство, 1986. — 331 с.

24. Ліндч Д. Г. Середньовічна церква. Коротка історія. — К., 1994. — 134 с.

25. Острогорський Г. Історія Візантії — Львів: Літопис, 2002. — 608 с.

26. Подоляк Н. Г. Історія середніх віків. — К.: Генеза, 2004. — 287 с.

27. Попович Мирослав. Нарис історії культури України. — К.: Артек, 1998. — 214 с.

28. Пустовит А. В.

История европейской культуры. Уч. пособие. — К.: МАУП, 2004. —

400 с.

29. Толочко Петро. Київська Русь. — К.: «Абрис», 1996. — 360 с.

30. Семенов В. Ф. Історія середніх віків: Підручник. — К.: Вища школа, 1975.

31. Степовик Д. В. Іконологія й іконографія. — Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. —

312 с.

32. Храми України. Альбом. — К.: Мистецтво, 2000.

33. Храмы. Монастыри. — М.: Аванта

, 2003. — 184 с.

34. Художня культура світу: Європейський культурний регіон. Навч. посібник / Н. Є. Миро-

польська та ін. — К.: Вища школа, 2001. — 191 с.

35. Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посібник. — К.: Знання-Прес, 2004. — 353 с.

36. Шейко В. М. та ін. Історія художньої культури. Середньовіччя. Відродження: Підру-

чник. — Харків, 2001. — 189 с.

37. Шишков А. М.

Средневековая интеллектуальная культура: Учебное пособие. — М.:

Издатель Савин С. А., 2003. — 591 с.

Ðîçä³ë 6

КУЛЬТУРА ЕПОХИ

ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ

6.1. ВИЗНАЧЕННЯ І ХРОНОЛОГІЧНІ МЕЖІ

ЕПОХИ

ВІДРОДЖЕННЯ Й РЕФОРМАЦІЇ

Термінами «Відродження» й «Реформація» характеризують певний період в іс-

торії Західної Європи. Цей період означають як перехідну добу від Середньовіччя

до Нового часу. Відродження — поняття більш широке, його застосовують для по-

значення цієї доби в цілому.

Реформація зазвичай розглядається як другий етап у розвитку західноєвропей-

ського Відродження, вона мала місце у

країнах Центральної та Північної Європи

(так зване Північне Відродження).

Термін «Відродження» (фр. «Ренесанс», італ. «Рінашіменто») було введено в

ужиток у XVI cт. італійським живописцем й істориком мистецтва Джорджо Вазарі.

Попередники і сучасники Вазарі у зміст цього поняття іноді вкладали подвійне зна-

чення: по-перше, воно трактувалося як повернення до ідеалів

і цінностей античнос-

ті; по-друге, ототожнювалося з Христовим Воскресінням — Великоднем (відро-

дженням до нового життя після страждань і смерті). У XVIII ст. видатний

французький філософ Вольтер та інші просвітителі протиставляли цей період Сере-

днім вікам, які вважали відсталими у культурному відношенні, а період XIV—

XVI ст. був, на їхню думку, добою справжнього відродження

науки й мистецтва. З

легкої руки французьких просвітителів XVIII ст. у науці надовго закріпилася

антиісторична схема: антична культура — Середньовіччя (зупинка в культурному

розвитку) — відродження античної культури і культури взагалі (початок нової

історії). Але Відродження — це справді нова епоха. І усвідомлення того, що

народилася нова епоха, у своїх визначальних рисах протилежна попередній добі, —

одна з

типових особливостей культури XV—XVI ст. Доба Відродження повністю

охоплює два століття — XV і XVI. Однак «прелюдія» починається вже з ХІV ст.

Першими «людьми Відродження» вважають італійців філософа й поета Кола ді

Рієнці і поета Франческо Петрарку. Саме від них бере свій початок європейське

Відродження. Прийнято вважати також, що «на порозі» цієї доби стояв видатний

італійський

поет Данте Аліг’єрі, якого називають останнім поетом Середньовіччя і

разом із тим — першим поетом Нового часу.

«Епілог» доби припадає на поч. XVII ст. — останнім представником Відро-

дження вважається італійський письменник-гуманіст Томмазо Кампанелла. В Італії

доба Відродження тривала близько трьох століть, а в інших країнах лише кілька де-

сятиліть, останній період

пізнього або високого Відродження та Ранньої Реформації

можна розглядати тільки виходячи з умов загальноєвропейського розвитку, хоча

специфіку кожної окремої країни необхідно враховувати.

У 20—50-ті рр. XVI ст. у культурному житті не лише Італії, а й інших країн Єв-

ропи починається якісно нова доба, яку називають «добою маньєризму». Відповід-

но формується новий стиль. В італійській літературі стиль «маньєризм» сформува-

вся до початку Контрреформації. Він виник як один із закономірних наслідків

внутрішніх протиріч доби Відродження. До

доби маньєризму або контрренесансу в

літературі Північного Відродження належить ціла низка письменників Франції й

Англії. Це поети Плеяди, Монтень і Шекспір.

6.1.1. С

ВІТОГЛЯДНІ ОСНОВИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ.

ЕНЕСАНСНИЙ ГУМАНІЗМ, ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ Й ХАРАКТЕРНІ ОЗНАКИ

Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю єв-

ропейську культуру XV ст. й частково XVI ст., полягає у тому, що спільними були

внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюдно поширюється нове

гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Світогляд

Відродження був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, у силу й волю лю-

дини-героя, у те, що людина — міра всіх речей.

Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм.

Гуманізм Відродження — це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлен-

ня всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все

багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм — це також нове вчен-

ня про людину,

нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного

знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук.

Термін «гуманізм» походить від латинського «humanus» — людяний, людський.

Уперше він з’являється у творах римського мислителя й політичного діяча Цицеро-

на, котрий називав гуманізмом вищий культурний і моральний розвиток людських

здібностей

. Називаючи себе гуманістами, творці нової культури підкреслювали тим

самим спрямованість своїх інтересів на вивчення всього, що пов’язане з природою

людини і її духовним світом. Від вивчення наук про «божественне» — studia

divinitatis — ренесансні мислителі звернулися до дослідження «людської» сфери.

З’явився новий комплекс гуманітарних наук — studia humanitatis. Крім граматики і

риторики, що традиційно

вивчалися у середньовічній системі освіти, цей комплекс

увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку.

Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтелігенції —

гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церков-

нослужителі. Ренесансний гуманізм заявив про велич і високе призначення людини

у світі, про

право на свободу, щастя, всебічний розвиток і виявлення творчих мож-

ливостей; стверджував, що людська гідність визначається не аскетичним умертвін-

ням плоті, не багатством і вельможністю походження, а гуманістичною «вченістю».

Гуманізм відкинув усі зовнішні авторитети. Він протиставив їм самовизначення

самодостатньої особистості. Ідеологічною основою нового художнього світосприй-

няття стала концепція абсолютної свободи богорівної

особистості, котрій, на думку

італійського гуманіста й філософа Піко делла Мірандола, дана можливість володіти

всім, що вона бажає. Для стилю літератури та образотворчого мистецтва доби Від-

родження таке розуміння людини мало безпрецедентні наслідки.

Гуманізм, як будь-яке явище в історії культури, змінювався у часі, мав певну

еволюцію, свої передумови розвитку, період дозрівання

, свій розвиток, який досяг-

нув апогею, коли його історична роль у повній мірі виявилася, та період занепаду,

коли в історичній перспективі якісь нові, підготовлені й породжені ним явища, по-

ступово відтісняють його на другий план, змушують перероджуватися і поступити-

ся місцем новому.

Поняття гуманізму слід розглядати як історичну антитезу схоластиці, хоча на

ранньому етапі розвитку гуманістичного руху значна частина його елементів була

успадкована саме від схоластики. Новою рисою у гуманізмі була критичність мето-

ду дослідження. Критика гуманістів була спрямована проти схоластики

— спочатку

вона неминуче користувалася схоластичною аргументацією, і лише поступово ви-

робився той науковий метод критики, який згодом гуманізм передав у спадок раці-

оналізму XVII ст. Головним вихідним матеріалом для гуманізму, як і для самої схо-

ластики, була система античних знань. Відмінною рисою гуманізму була тенденція

спиратися на справжню античність, очистивши її від

будь-яких нашарувань.

Для гуманізму було характерне свідоме прагнення до вироблення нових соціально-

етичних ідеалів. Своїм гаслом гуманісти проголосили шляхетність не за походженням,

а за інтелектом. Вони шанували особисті заслуги, а не дворянські титули. Ознакою гу-

манізму було також критичне ставлення до тодішнього стану католицької церкви і, що

особливо важливо, визнання

неправочинності її монополії в інтелектуальній діяльності

суспільства. Гуманізм категорично не заперечував церкву. Він стверджував пріоритет

розуму по відношенню до авторитету віри. І це було загальним принципом гуманістів.

Про гуманістичний рух, що об’єднав певну масу людей спільними цілями та етичними

ідеалами, можна говорити як про виразний процес виникнення нової інтелігенції, неза-

лежної

від інституту церкви. Отже, характерною ознакою гуманізму є прагнення до

людяності, створення хороших умов життя. Гуманізм починається тоді, коди людина

починає роздумувати про свою роль у світі, про смисл і мету свого життя. Гуманістич-

ний рух найбільше поширився у філології. В інших дисциплінах на той час ще була

відсутня науково-матеріальна база

для такого прогресу.

АПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які хронологічні межі епохи Відродження й Реформації?

2. Поясніть, у чому суть понять Відродження, Реформація?

3. Чому термін «Відродження» поширюється на всю європейську культуру

XV — початку XVI ст.?

4. Поясніть значення терміна «гуманізм» з точки зору філософських визначень.

5. Чому люди епохи Відродження вважали епоху Середньовіччя «варварською» і

«дикою»?

6. У чому полягає ренесансний

гуманізм?

7. Розкажіть про еволюцію гуманізму.

8. Яка нова риса гуманізму? У чому вона полягала?

9. Яке співвідношення між гуманізмом і античністю?

10. Підготуйте повідомлення «Гуманізм і Ренесанс».

6.2. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ Й ДУХОВНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ В ЄВРОПІ XIV—XVI СТ.

Зміна історичних формацій в європейських країнах. Відродження — це зага-

льноєвропейське явище, пов’язане з переходом від однієї суспільної формації до

іншої, від феодальної до капіталістичної. У науці закріпилося твердження, що доба

Відродження — це найбільша з революцій, які до тих пір пережила Земля. Від ро-

зуміння сутності цієї революції залежить визначення характеру

Відродження та

людей цього часу і, насамперед, найяскравіших виразників доби — титанів Відро-

дження

Історичне тло доби Відродження. Для країн Європи це була доба великих потря-

сінь, найдинамічніший і найбурхливіший період у їхній історії. 24 травня 1453 р. турець-

кий султан Мухаммед ІІ штурмом узяв Константинополь, столицю Візантійської імперії.

Ця подія знаменувала кінець середньовічного періоду історії. Високовчені греки, що вте-

кли після падіння Візантії від турецьких

загарбників, оселилися у Німеччині і Франції,

але головним чином в Італії. У цей час Західна Європа «тонула у крові» через міжусобні

війни. Англія мало не загинула внаслідок суперечки, що отримала поетичну назву «війна

Червоної та Білої троянд». У Франції король Людовик ХІ рубав голови непокірних васа-

лів — таким чином він прагнув «прибрати

до рук» напівнезалежні володіння численних

французьких герцогів. У Німеччині ворогували між собою багаточисельні князьки, які не

визнавали влади імператора, тому країна переживала жорстокі війни. На Піренейському

півострові також точилася боротьба. Дон Карлос ворогував із власним батьком, аррагоно-

наваррським королем Хуаном ІІ через материнський спадок. Кастильські королі вели не-

посильну боротьбу з грандами

: останні домагалися повної незалежності. Італію розоряли

і свої власні, і чужі загарбники. Вона перебувала у стані роздрібненості і складалася з ба-

гатьох князівств і республік, що виборювали одне в одного клаптики землі.

В Італії процес суспільного розвитку проходив інакше. Тут процвітала торгівля,

що привертала капітали. У відносинах з сусідами силу кулачного права замінила

дипломатія. Уперше після того, як антична цивілізація впала, знову популярним

став розум. Версальський двір, що вважався ідеалом блискучого суспільства, був

тільки відблиском італійської витонченості вдач. В Італії була встановлена академія

філософії, відновлені бенкети Платона в особливому залі, де розмовляли без чинів і

етикету, збирався цвіт ученості і мистецтва.

Життя йшло весело й шумно, будинки і палаци меценатів ставали місцем неви-

мушеного спілкування. Італійці віддавали перевагу блискучому розуму, художньо-

му смаку і не дуже дотримувалися формальностей.

Отже, зовнішні й громадянські війни були історичним тлом доби Відродження.

Революційні зрушення, пов’язані зі зміною формацій, врешті-решт вилилися в Ні-

меччині у Велику селянську війну 1526 р. і народний рух на чолі з Томасом Мюн-

цером, тобто у першу європейську буржуазну революцію. У

цьому ж XVI ст. відбу-

лася й друга буржуазна революція у Нідерландах, яка спричинила утвердження у

цій країні капіталістичного ладу.

Перетворення у духовній сфері. З того часу, коли «бюргерство зламало міць

феодалізму», почалося помітне зрушення у культурі й науці. Революційні перетво-

рення у духовній сфері були частиною цього гострого й різнобічного процесу

загаль-

ноєвропейської революційної ситуації, пов’язаної з відносно тривалим процесом

зміни формацій. У кожній країні цей процес мав свої особливості. В Італії вирішаль-

не значення мала революція у культурі, яку також спричинили соціально-еконо-

мічні зрушення у цій країні. У загальноєвропейському масштабі культура італійсь-

кого Відродження справила революційний вплив на інші

європейські країни —

Францію, Німеччину, Польщу. Німецька Реформація вплинула на Італію та її рефо-

рмаційний рух.

Освічені греки, що оселилися в Європі після падіння Константинополя, посіли поче-

сне місце в університетах Італії, Франції й Німеччини. Вони дали поштовх і новий на-

прямок науковим працям своїх учнів і послідовників. Усі вони викладали грецьку

мову,

науково обробляли грецьку граматику й уперше переклали кращих класиків своєї бать-

Рутенбург В. И. Титаны Возрождения. — Изд. 2. — СПб.: Наука, 1991. — С. 122.

100

ківщини. Завдяки їхнім зусиллям навчальна й наукова діяльність європейських універ-

ситетів дуже пожвавилася. З цих оновлених університетів почали виходити талановиті

винахідники, обдаровані вчені, видатні художники, сміливі реформатори-мислителі.

Всесвітньо-історичне значення італійського Відродження полягало у тому, що

революційний переворот в ідеології збігся у часі з аналогічним за силою її значущі-

стю революційним

переворотом у літературі й образотворчому мистецтві.

Розвиток науки. У добу Відродження виникає сучасне природознавство, котре

йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією. Розвиток ремісництва і про-

мисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч

нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали

людству порох і вогнепальну зброю (гармати, бомбарди), доменний

процес видобу-

вання заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікро-

скоп, оптику, дзеркала зі скла, рятувальний пояс, вітромір.

Географічні відкриття епохи — це й розвиток метеорології, зоології, ботаніки, фізіо-

логії людини. Удару по релігійному світогляду завдали астрономічні відкриття: на місце

геоцентричної системи Птоломея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична сис-

тема. Усі

церковні сили ополчилися на «Коперникову єресь» (серед них і протестанти

на чолі з Лютером). Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини (до цієї епохи нале-

жить відомий лікар і хімік Парацельс), зародження геології — усе це теж Відродження.

Однак у ті самі часи — і процеси над відьмами, й захоплення магією, астрологія,

містика

, ворожба на картах. Усі лідери нової науки (І. Ньютон, П. Лаплас та ін.) за-

ймалися астрологією, алхімією тощо. Але магія й астрологія були своєрідною про-

тивагою теологізуючому баченню світу, його схематично-логічному сприйняттю.

Будучи дуже поширеною і в епоху Середньовіччя, магія вийшла з підпілля культу-

ри і, прибравши новий вигляд,

висунула інше уявлення про світ, що ґрунтується на

визнанні єдності реальності, не тільки гармонійно впорядкованої, а й сповненої ім-

пульсів різноманітних життєвих енергій. Праця людини, здатна перетворити «земне

місто», уявлялася як невичерпна можливість, як уміння підпорядковувати собі всі

природні сили. Людина-мудрець у творах Джордано Бруно, Томазо Кампанелли,

Френсіса Бекона, Готфріда Лейбніца

та інших натурфілософів пізнього Відроджен-

ня постала у ролі всемогутнього мага. У цьому розкривалось відчуття єдності буття

і мислення, властиве ренесансному світорозумінню.

Перехідний характер доби Відродження. Доба Відродження була перехідною

у більшості країн, що через неї пройшли. У цю добу переходу від Середньовіччя до

культури Нового часу у літературах європейських країн виникли

і сформувалися

індивідуальні стилі.

Національну класичну форму Ренесанс отримав, насамперед, в Італії. Індивідуа-

льні стилі Петрарки й Боккаччо стали у середньовічній, феодально-роздрібненій

Італії першими європейськими національними стилями, тобто естетичними форма-

ми, у яких народ пізнавав себе, свою цінність і своє історичне значення. Рене-

санс — це класичний національний стиль літератури Італії. Петрарка

був першим

гуманістом Європи, видатним письменником, поетична мова і стиль якого стали

мірою і зразком для усієї наступної італійської літератури аж до XX ст. Тому доба

Відродження в Італії, на відміну від Англії, Франції, Іспанії, Німеччини, не була

тільки перехідною: вона створила самодостатні, до певної міри абсолютні, загаль-

нолюдські, ідеологічні й естетичні цінності

Детальніше див.: Хлодовский Р. И. О ренессансе, маньеризме и конце эпохи Возрождения в литерату-

рах Западной Европы // Типология и периодизация культуры Возрождения / Под. ред. В. И. Рутенбурга. —

М.: Наука, 1978. — С. 121.