Горбань В.I., Деревянко I.I. Методичні вказівки історія України: запитання і відповіді. Частина 2
Подождите немного. Документ загружается.
утворення правлячої Директорiї УНР Нацiональний Союз втратив свою роль i
не залишив помiтного слiду в полiтичнiй дiяльностi. Мiжпартiйнi та
внутрiпартiйнi розколи, особистi чвари лiдерiв серед українських полiтичних
партiй виявилися сильнiшими, нiж тенденцiї нацiонально-державного
об'єднання.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
Революция на Украине по мемуарам белых.- К., 1990.
Мироненко О., Бенько О. Каральний млин гетьманату.- Днiпродзер-
жинск, 1993.
Млиновський Р. Нариси з iсторiї українських визвольних змагань 1917-
1918 рр.- Львiв, 1994.
IХ. ЯКОЮ БУЛА РАДЯНСЬКА ПОЛIТИКА ЩОДО НАЦIОНАЛЬНИХ
МЕНШИН ПIД ЧАС УКРАЇНIЗАЦIЇ 20-Х РОКIВ?
Складовою частиною радянської полiтики українiзацiї (про
українiзацiю див.: Iсторiя України: запитання i вiдповiдi. Випуск 1.- С.31-33.)
було забезпечення розвитку культури нацiональних меншостей, що
проживали в УРСР. За даними,опублiкованими в бюлетенi НКВС у 1920 роцi,
в Українi проживали: євреї (1 млн.200 тис.), нiмцi (210 тис.), поляки (117
тис.), латишi (10 тис.), литовцi (16 тис.), вiрмени (9 тис.), а також
представники iнших нацiональностей.
За 1919-1925 роки Радянською владою в Українi було прийнято
близько ста рiшень органiзацiйного, правового, економiчного, культурно-
освiтнього характеру щодо нацiонального розвитку рiзних етнiчних груп.
З часу остаточного утвердження Радянської влади в Українi у 1920 роцi
при мiсцевих органiзацiях КП(б)У були створенi вiддiли, пiдвiддiли, сектори,
секцiї для роботи серед нацiональних меншостей.
Наприклад, при Одеському губкомi КП(б)У працювали нацiональнi
вiддiли: єврейський i схiдний для роботи з iноземцями, польське бюро; секцiї:
литовсько-бiлоруська, латиська, молдавська, комунiстiв-емiгрантiв
балканських країн. Керiвники цих пiдроздiлiв призначалися з представникiв
вiдповiдних нацiональностей. Подiбним чином ця справа була органiзована в
Київськiй, Одеськiй, Катеринославськiй, Донецькiй, Волинськiй, Подiльськiй
i Полтавськiй губернiях.
Права нацiональних меншостей були закрiпленi у статях 19,20
Конституцiї УСРР. Так, стаття 19 наголошувала:" ... Для найбiльшого
забезпечення нацiональних меншостей, що становлять у тiй чи iншiй
21
мiсцевостi компактну бiльшiсть людностi, можут утворюватися за постанова-
ми вищих органiв республiки окремi нацiональнi адмiнiстративно-
територiальнi одиницi, з забезпеченням права нацiональностям, що
становлять нацiональнi меншостi в цих мiсцевостях".
Виходячи з положень Конституцiї, у районах компактного розселення
нацiональних меншостей створювалися нацiональнi адмiнiстративнi одиницi.
В жовтнi 1924 року в рамках УСРР було утворено автономну Молдавську
Радянську Республiку. В багатьох округах України створювалися нацiональнi
районнi, селищнi i сiльськi Ради.
В цiлому, робота з адмiнiстративно-територiального подiлу
проводилась (крiм Конституцiї республiки) також на основi постанови РНК
УРСР вiд 29 серпня 1924 р. " Про видiлення нацiональних районiв та
сiльрад", та рiшень IV сесiї ВУЦВК ( лютий 1925 р.).
У 1927 роцi нацiональнi Ради України складали 8% вiд загальної
кiлькостi наявних Рад. У республiцi були створенi Ради: росiйськi - 292,
нiмецькi - 237, польськi - 139, єврейськi - 56, болгарськi - 45, грецькi - 30,
молдавськi - 57, чеськi - 13, бiлоруськi - 2, шведськi - 1.
До 1930 р. у республiцi дiяло 25 нацiональних районiв.
Полiпшенню роботи з нацiональними меншостями сприяла пiдготовка
нацiональних кадрiв для радянських, державних i господарських органiв.Для
цього вже у першiй половинi 20-х рокiв були органiзованi спецiальнi
радпартшколи з викладанням нацiональними мовами: єврейськi - в Одесi,
Києвi i Бердичевi; польськi - в Києвi i Житомирi; нiмецька - в Одесi;
болгарська - в Днiпропетровську, татарська - в Артемiвську. Тiльки протягом
1928-1930 рр. перепiдготовку в них пройшло 1065 працiвникiв нацiональних
сiльрад.
Одним з напрямкiв дiяльностi органiв Радянської влади стало
створення нацiональних шкiл. Так, починаючи з 1924-1925 навчального року
їх кiлькiсть постiйно збiльшувалася i досягла в 1929-1930 навчальному роцi:
нiмецьких - 628, єврейських - 786, польських - 381, молдавських - (поза
Молдавською АРСР ) - 121, болгарських - 73. Викладацькi кадри для цих
шкiл готувалися як у звичайних, так i спецiально створених з цiєю метою в
республiцi навчальних закладах.
Послiдовна робота дозволила розв'язати проблему обов'язкової
початкової освiти нацiональних меншостей i українського населення
республiки. Пожвавленню роботи з освiти нацменшостей сприяла постанова
РНК УСРР вiд 23 грудня 1926 р. "Про задоволення культурних потреб
нацiональностей".
Розвивалася також мережа нацiональних закладiв культури. В 1931
роцi мовами нацiональних меншостей функцiонувало 634 бiблiотеки, 96
клубiв, 366 сiльбудiв, 314 хат-читалень. У республiцi дiяли 8 єврейських,
22
польських i болгарських театрiв, а також 4 театри, що працювали кiлькома
мовами.
Широкий спектр нацiональних iнтересiв задовольнявся багатомовною
пресою. Поряд з газетами i журналами українською мовою, на початку 30-х
рокiв близько 500 видань виходило росiйською, 21- молдавською, 24 -
єврейською, 17 - польською, 23 - нiмецькою, 8 - болгарською, 4 - грецькою, 3
- татарською, 1 - латиською i 1 - вiрменскою мовами.
Таким чином, розв'язання нацiонального питання в ходi полiтики
українiзацiї проходило з урахуванням iнтересiв нацменшостей. Проте слiд
вiдзначити, що найбiльша активнiсть, рiзноманiтнiсть форм роботи з
нацменшинами припадає на 20-тi роки. У 30-тi роки позитивний досвiд,
нагромаджений у сферi мiжнацiональних вiдносин, був огульно засуджений i
не використовувався у практичнiй дiяльностi. Тодi в радянськiй полiтицi
перемогла тенденцiя до жорстокої централiзацiї усiх сфер життя країни.
Творчий пошук був замiнений шаблонним пiдходом, унiфiкацiєю.
Врахування нацiональних особливостей дедалi бiльше набувало формального
характеру. Отже, у другiй половинi 30-х рокiв робота з розвитку культури i
нацiональної самосвiдомостi нацменшостей в Українi почала згортатися.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
Гусева С.О., Цотенко М.М. З досвiду розв'язання нацiонального
питання на пiвднi України.(1920-1930 рр.) // Укр.iстор.журн.- 1991. - № 2.
Лозицький В.С. Полiтика українiзацiї в 20-30-х роках: iсторiя,
проблеми, уроки // Укр. iстор. журн.- 1989 - № 3.
Чирко Б.В. Нацiональнi меншостi на Укрїнi у 20-30 рр. // Укр. iстор.
журн.- 1990 - №1.
23
Х. ЧОМУ ПРОВАЛИЛИСЬ ФАШИСТСЬКI ПЛАНИ ВИКОРИСТАННЯ
РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНI У 1941-1944 РР.?
Ще до нападу на Радянський Союз керiвництво фашистської Нiмеч-
чини розробило докладний план пограбування захоплених територiй.
Складовою частиною цього плану було використання трудових ресурсiв.
Особливу надiю гiтлерiвцi покладали на Україну. Вже в першi днi вiйни з
СРСР, 5 серпня 1941 р., рейхсмiнiстр окупованих областей А.Розенберг видав
розпорядження, за яким все населення України примусово залучалось до
працi в iнтересах гiтлерiвського рейху. Невиконання цього розпорядження
загрожувало мiсцевим жителям великими штрафами, ув'язненням i навiть
стратою.
Та, незважаючи на погрози i репресiї, українське населення ухилялось
вiд роботи на користь Нiмеччини. Так, в Марiуполi гiтлерiвська мiсцева влада
проголосила: "Тi, хто не з'явиться на роботу протягом трьох днiв, будуть
розстрiлянi." Але робiтники пiд рiзними приводами не йшли на роботу.
Металурги тiкали в села, ховалися в пiдвалах; щоб не вмерти з голоду,
робили запальнички i продавали їх на базарах.Займалися побутовим
ремеслом, а працювати на заводи не йшли. Багато робiтникiв переправлялися
по льоду Азовського моря в Єйськ, там вступали в Червону армiю i билися з
ворогом. Гестапiвцi розстрiляли 43-х робiтникiв. Але це не допомогало.
Мартенiвськi цехи в Марiуполi не працювали. Так було i в iнших мiстах
України.
Саботаж економiчних заходiв фашистiв ширився i на селi. Мiсцевi
властi встановили тут довiльну мiру покарання за вiдступ вiд установленого
порядку. Так, в Харкiвськiй областi влiтку 1942 р. пiд час збирання врожаю за
неявку на роботу 1-й раз сiкли канчуками, 2-й раз - палили хату, 3-й раз -
розстрiлювали. В Полтавськiй областi за неявку на роботу карали нагаєм i
штрафом у 1000 крб.
Але це не допомогало. Фашистськi плани заготiвлi сiльськогос-
подарських продуктiв зривались.
Зважаючи на те, що терор i репресiї не давали бажаних наслiдкiв,
гiтлерiвськi властi з кiнця 1942 р. почали провадити iншу тактику,
спрямовану на прихилення людей окупованих територiй на свiй бiк.В
iнструкцiї А.Розенберга говорилось про необхiднiсть продовольчого
забезпечення людей, якi працювали "на нiмецькi вiйськово-господарськi
iнтереси". В iнструкцiї, пiдписанiй мiнiстром пропаганди Г.Гебельсом,
вимагалося завоювати доброзичливе ставлення до окупантiв на Сходi. Ця
24
iнструкцiя забороняла як в пресi, так i в усних виступах вживати щодо
жителiв окупованих районiв такi слова як "тварина", "варвари", не дозволяла
вести мову про колонiзацiю схiдних районiв. Верховне командування
вермахту пiдготувало "Пам'ятку нiмецькому солдату", в якiй вимагалось
"справедливе i порядне ставлення до мiсцевого населення". Командуючi
групами армiй фельдмаршали Клейст i Манштейн у своїх директивах
вiйськам у лютому 1943 р. наголошували: "З населенням окупованих на
Сходi територiй поводитись як з союзниками".
Але змiнюючи тактику, гiтлерiвське керiвництво залишало недотор-
каною стратегiю окупацiйної полiтики. Шеф гестапо Гiмлер у письмовому
роз'ясненнi окупацiйним властям вказував:" Якщо ми обмежуємо нашi суворi
заходи, то робиться це iз таких мiркувань: нашою важливою метою є
мобiлiзацiя робочої сили".
Для здiйснення своєї нової тактики гiтлерiвцi встановили в окремих
районах України вихiднi днi для робiтникiв. Деякi вiйськовополоненi українцi
на прохання їх дружин чи родичiв почали вiдпускатись iз концтаборiв. У
Харковi загарбники органiзували видачу хлiба населенню, дещо збiльшили
зарплату особам iнтелектуальної працi, подекуди видавали продовольчий
пайок. У Сумськiй областi нiмецькi вiйськовi частини роздавали дiтям
продукти харчування, солодощi.
Проте й пом'якшуючi заходи щодо мiсцевого населення нiчого не дали
окупантам. У 1942-1943 рр. на багатьох пiдприємствах України вихiд на
роботу не перевищував 60% зареєстрованих робiтникiв. Фашистське
керiвництво змушене було завозити свою робочу силу на українськi
пiдприємства. Так, у Донбас окупантам довелось надiслати 1730 шахтарiв,
демобiлiзованих зі своїх фронтових частин. Для роботи у вугiльнiй
промисловостi Схiдних областей фашисти видiлили 30000
вiйськовополонених. У Херсонськi корабельнi з Нiмеччини були завезенi
майстри - суднобудiвельники. Iз рейху на Україну надходив сiльськогоспо-
дарський реманент, хоч плани заготiвлi продовольства не виконувались. У
1942 р. було засiяно лише 65% посiвних площ республiки.
Зазнали провалу i плани нацистiв щодо залучення українського
населення до працi в самiй Нiмеччинi. Фашистський уряд не планував
використання робочої сили окупованих районiв на пiдприємствах рейху.
Вважалось, що вiйна на Сходi закiнчиться швидко, з малими втратами i
промисловiсть країни обiйдеться наявними людськими ресурсами, без
додаткових робiтникiв, тим бiльше з Радянського Союзу.
Але вiйна внесла в цi плани свої корективи. Блiцкрiг провалився.
Вермахту потрiбне було незаплановане, надзвичайно велике поповнення в
людях. На початок 1943 р. виникла неохiднiсть у тотальнiй мобiлiзацiї.
Нацистськi керiвники були змушенi направити в армiю квалiфiкованих
25
робiтникiв пiдприємств, якi до цього були звiльненi вiд мобiлiзацiї у вiйська.
Небувалий дефiцит робочої сили було вирiшено компенсувати за рахунок
окупованих народiв.
На початку було взято курс на добровiльний набiр працездатного
населення до Нiмеччини. Гебельсiвська пропаганда всiляко розписувала
"блага", що їх нiбито знайдуть українцi на Заходi. В той же час мирнi
громадяни, якi виїхали до рейху, знаходилися в жахливих умовах. Про це
населенню України стало вiдомо iз листiв i вiд втiкачiв з Нiмеччини. Тому
нiмецькi властi вдалися до примусового вивезення.
Декретом Гiтлера було створене спецiальне "Iмперське бюро по
використанню робочої сили", яке очолив гауляйтер Тюрiнгiї Зоупель. Шеф
"Iмперського бюро" наказував: "Робочу силу слiд максимально витягти зі
схiдних областей, особливо iз рейхскомiсарiату "Україна". Передбачалось з
українських регiонiв вивезти 4/5 контингенту людей, що мали бути
депортованi iз захопленої радянської територiї. В Українi було вiдкрито 110
"бюро працi", якi проводили "вербовку" до Нiмеччини. Влаштовувалось
справжнє полювання на людей. У мiстах i селах проводились масовi облави.
Українську молодь хапали будь-де: на базарах, при виходi з кiнотеатрiв,
магазинiв, церков. Щоб залякати людей i примусити їх "вербуватися",
окупанти спалювали хати родин, члени яких ухилялись вiд поїздки на Захiд.
У тому разi, коли особа, призначена до виїзду, втече, замiсть неї забирали
двох членiв її родини, конфiсковували у сiм'ї майно.
За допомогою терору i репресiй гiтлерiвцям вдалося на кiнець 1942 р.
загнати до Нiмеччини майже 700 тис. українських трудящих. Проте сотнi
тисяч вивiльнених мiсць, що постали на пiдприємствах нацистського рейху у
зв'язку зi все новими мобiлiзацiями до вермахту, i надалi продовжували
заповнюватись за рахунок робiтникiв окупованих територiй.
У той же час опiр трудящих фашистським мобiлiзацiйним заходам
посилювався. Люди вiдмовлялись брати повiстки про мобiлiзацiю, вдавались
до пiдробки документiв, калiчили себе на все життя. Нерiдкими були
випадки, коли при оголошеннi мобiлiзацiї до Нiмеччини мешканцi цiлих сiл
кидали своє житло, майно i втiкали у навколишнi лiси, поповнючи ряди
партизанів. Навiть тодi, коли люди були загнанi у вагони, їм вдавалось
втекти. Керiвник охоронної полiцiї i СД Київськоi округи доповiдав своєму
начальству, що за лютий-березень 1943 року мiж станцiями Київ-Кiвецi iз
вiдправлених поїздами близько 16 тис. робiтникiв втекло понад 4 тис.
Вивезенню радянських громадян в Нiмеччину перешкоджали партиза-
ни i пiдпiльники. Лише на Вiнничинi за перiод окупацiї партизани не дали
можливостi нацистам вивезти майже 50 тис. чол., на Одещинi - 10 тис. чол.
Багатьох молодих людей врятували вiд депортацiї радянськi лiкарi, якi
працювали на бiржах працi i пересильних пунктах. Професор Київського
26
медичного iнституту П.М.Буйко, працюючи в той час лiкарем районної
лiкарнi м. Фастова, врятував вiд фашистської каторги понад одну тисячу
чоловiк.
Все ж гiтлерiвцям вдалося депортувати велику кiлькiсть радянських
людей. Всього було вивезено на примусовi роботи в Нiмеччину близько 5
млн. громадян СРСР, в т.ч. 2,4 млн. з України. Проте встановленi плани були
далекими до виконання. Передбачалось вивезти 7 млн. українських громадян,
а депортовано було в три рази менше.
Опiр населення окупацiйнiй полiтицi зiрвав плани загарбникiв. Цей
опiр продемонстрував могутню духовну силу українського народу i став
важливим внеском трудящих України в перемогу над гiтлерiвською
Нiмеччиною.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
Украинская ССР в годы Великой Отечественной войны. Хроника
событий.- К., 1985.
Загорулько М.М., Юденков А.Ф. Крах плана "Ольденбург".-М., 1974.
Великая Отечественная война 1941-1945: события, люди, документы.
Краткий исторический справочник.- М., 1990.
Преступные цели гитлеровской Германии в войне против Советского
Союза. Документы и материалы.- М., 1987.
Коваль М. Другий фронт Великої Вiтчизняної // Народна армiя.-1995.-
5 травня.
Дерев'янкiн Т. Велика Вiтчизняна вiйна: важкий шлях до перемоги //
Економiка України.- 1995.- №5.
ХI. ЯКИЙ ВНЕСОК НАРОДУ УКРАЇНИ У ЇЇ ВИЗВОЛЕННЯ ВIД
ФАШИСТСЬКОЇ ОКУПАЦIЇ I ПЕРЕМОГУ СРСР НАД НIМЕЧЧИНОЮ?
Проблема, що заключається в запитаннi, прямо стосується характеру
вiйни проти фашистських загарбникiв у 1941-1945 рр. i в стислому виглядi
формулюється так: чи була це вiтчизняна всенародна вiйна, чи, навпаки,
народ України займав у нiй пасивну позицiю? В iсторичнiй лiтературi
зустрiчаються обидвi трактовки, iстина ж встановлюється за допомогою
методiв об'єктивностi та iсторизму.
Вже в першi мiсяцi вiйни з 22 червня 1941 р. до лав Червоної Армiї i
Флоту з України влилося 2,5 млн.чол., а за останнiми пiдрахунками - понад 3
млн. чол. (без захiдноукраїнських областей). Згодом, в ходi визволення
27
України з-пiд фашистської окупацiї червоноармiйцями стали ще близько 3,5-
4 млн. чол., що загалом склало 6-7 млн.чол.
Проте, можливо, за такою масовiстю приховувалась примусова мобi-
лiзацiя українцiв до чужої їм армiї, в якiй вони не хотiли воювати? Не можна
заперечити, що стосовно незначної частини людей це мало мiсце, адже були
в Українi й такi (як вiдзначав Президент України Л.Кучма в доповiдi з
приводу 50-рiччя звiльнення республiки вiд фашистської окупацiї), хто з
полiтичних мiркувань чи то з образи на владу або ж на несправедливiсть
навiть служили гiтлерiвцям i їх окупацiйному режиму, приносячи в жертву
Батькiвщину заради власних iнтересiв. Iсторик О.Субтельний нараховує
таких близько 220 тис.чол. Однак узагальнення всiєї сукупностi фактичного
матерiалу свiдчить протилежне. Лише в 12 областях України протягом 1941
р. до народного ополчення добровiльно вступило 1,3 млн. чол. Масовою була
й явка громадян у вiйськкомати з проханням про їх мобiлiзацiю до Червоної
Армiї, навiть з подоланням обмежень та перешкод за вiком, станом здров'я та
iн.
Як же воювали українцi та уродженцi України в складi Червоної Армiї?
З 9 млн. бойових нагород, що їх отримали представники народiв СРСР, на
українцiв припадає до 2,5 млн орденiв та медалей. За кiлькiстю Героїв
Радянського Союзу - 2 тис.чол. - вони посiдають друге мiсце пiсля росiян. У
числi генералiтету Червоної Армiї в роки вiйни налiчувалось понад 300
українцiв. З 15 фронтiв, що дiяли в Червонiй Армiї за весь час вiйни, бiльше
половини очолювались маршалами та генералами-українцями за
походженням.
Стратегiчне значення у зривi фашистського плану "блискавичної
вiйни" мали обороннi бої Червоної Армiї на Українi в 1941-1942 рр. i,
особливо, оборона Києва (про неї дивись окреме запитання). Сотнi тисяч
мирних жителiв України взяли активну участь у забезпеченнi цих боїв,
будуючи обороннi споруди, мости, склади боєприпасiв i т.д.
Важливим свiдченням великого внеску народу України в перемогу
СРСР над Нiмеччиною є масовий опiр ворогу на окупованiй ним територiї
України. Про найпоширенiшi форми цього опору - економiчний саботаж i
уникнення трудових мобiлiзацiй - йдеться в окремих запитаннях посiбника.
Зупинимося на найбiльш активнiй i дiєвiй формi антифашистської боротьби
(яка була й найбiльш небезпечною для людей), на пiдпiльно-партизанському
руховi.
Пiд час фашистської окупацiї в Українi дiяли двi основнi сили
партизанських i пiдпiльних формувань - комунiстичнi (тобто оранiзованi й
керованi компартiєю, або стихiйно орiєнтованi на неї) та нацiоналiстичнi
(ОУН-УПА). Масова героїчна ефективна боротьба українського народу проти
фашистiв у першiй з названих сил має точнi науковi вимiри, оскiльки вона
28
достатньо чiтко органiзовувалась i винагороджувалась. Близько 600 тис.
месникiв України (501750 чол. у складi партизанських формувань i 103462
чол. у пiдпiльних органiзацiях i групах) знищили понад 0,5 млн. окупантiв та
5 тис. їх ешелонiв, 1568 танкiв i бронемашин, 15 тис. автомашин, 19 гармат,
211 лiтакiв, завдали багато iнших втрат. За цi результати партизани й
пiдпiльники України отримали 63,5 тис державних нагород iз 152 тис.нагород
для всiх партизан i пiдпiльникiв СРСР.
Спроби деяких iсторикiв применшити кiлькiсть українцiв у
комунiстичних партизанських формуваннях, навiть з посиланням на окремi
документи (О.Субтельний, наприклад, називає цифру 50 тис. чол.), не
витримують наукової критики через їх вибiрковiсть щодо фактiв i документiв.
Адже партизанськi загони створювались, несли втрати чи й повнiстю
знищувались фашистами,а натомiсць виникали новi загони протягом 1941-
1944 рр. Тому встановлення кiлькостi партизан потребує комплексного
аналiзу всiєї сукупностi фактiв i документiв, на основi якого вже й у
посткомунiстичнiй Українi 1994 року iсторики вийшли на цифру 600 тис.чол.
Стосовно антифашистської боротьби ОУН-УПА, то попри намагання
одних iсторикiв цiлком заперечити її, а iнших - ствердити, незаперечним є
факт, що в самiй УПА вiдсутнi скiльки-небудь суттєвi узагальненi данi про
органiзацiю, облiк i результативнiсть цiєї боротьби. Це якнайкраще засвiдчує
їхню вiдсутнiсть, а окремi факти антифашистських боїв УПА локального
значення лише пiдкреслюють їх тактичну виключнiсть у стратегiї керiвництва
ОУН-УПА.
Великим є внесок України в створення матерiально-технiчної бази
перемоги СРСР над Нiмеччиною.З республiки було евакуйовано i тим
врятовано вiд ворога понад 550 великих пiдприємств - третину всiх заводiв i
фабрик, евакуйованих з охоплених вiйною районiв Радянського Союзу.
Евакуацiя 3,5 мiльйонiв жителiв України, передусiм квалiфiкованих
робiтникiв та спецiалiстiв, науково-технiчної i творчої iнтелiгенцiї значною
мiрою сприяло формуванню iндустрiальної бази фронту. Зокрема, на Урал
прибуло 10-15% промислових робiтникiв України.
Темпи поновлення i пуску евакуйованих пiдприємств були
надзвичайно високими. На кiнець 1942 року обладнання, евакуйоване з
України, становило майже половину воєнної економiки країни. Воно давало
бiльше воєнної продукцiї, нiж на старих мiсцях. Так, колектив Харкiвського
заводу iм. Комiнтерну в 1942 роцi дав танкiв Т-34 в 3,6 рази, а в 1944 - в 5,3
рази бiльше, нiж у 1941 р. Через 18 днiв пiсля прибуття на нове мiсце почав
випускати боєприпаси Київський завод будiвництва верстатiв iм.Горького, а
ще через мiсяць все обладнання було введене в експлуатацiю. У 1942 р. завод
виробив продукцiї в 2 рази бiльше (в грошовому виразi), нiж у 1940 р., хоч
робiтникiв на заводi стало на одну третину менше.
29
Протягом 1941 р. також з України було евакуйовано понад 6 млн. голiв
худоби, понад 1,6 млн. т. зерна та майже 300 тис. т. зернопродуктiв, 30 тис.
тракторiв та частину комбайнiв автомашин, iн. матерiалiв і сировини, що
стало вагомим фактором продовольчого забезпечення СРСР у вiйнi. Завдяки
самовiдданiй героїчнiй працi селян вже до 15 липня 1941 р. у пiвденних
областях України було зiбрано зернових з 959 тис. гектарiв, тодi як у 1940 р.
на такий час їх було зiбрано тiльки з 415 тис. гектарiв. У рядi районiв Росiї
евакуйованi з України селяни налагодили вирощування таких
сiльськогосподарських культур, яких до того часу там не вирощували.
Зокрема, в Саратовськiй областi у 1942 р. вiсiм українських колгоспiв вперше
виростили цукровi буряки.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
История второй мировой войны 1939-1945гг.- Т.3.- М., 1975.
Кучма Л. Велич подвигу народного // Урядовий кур'єр.- 1994.- 11
жовтня.
Коваль М. Український фактор у II свiтовiй вiйнi // Рiдна школа.-1995.-
№5.
Король В. Цiна перемоги, мiфи та реальнiсть // Трибуна.- 1995.- №1-2.
Муковський I. Про внесок України у перемогу над нiмецько-
фашистськими загарбниками // Народна армiя.- 1995.- 27 квiтня.
Муковський I.Т,Лисенко О.Є. Звитяга i жертовнiсть. Українцi на
фронтах другої свiтової вiйни.- К.,1997.
Зiнченко Ю.,Кучер В. Правду iсторiї не затьмарити // Радянська
Україна.- 1991.- 20-21червня.
С кем воевала УПА // Всеукраинские ведомости.- 1995.-5 мая.
Субтельний Орест. Україна: iсторiя.- К., 1991.
Сторiнки iсторiї Компартiї України: запитання i вiдповiдi.- К., 1990.
ХII. У ЧОМУ СУТЬ ПРОБЛЕМИ "ДВОХ УКРАЇН" В IСТОРИЧНОМУ
ПРОЦЕСI ФОРМУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦIЇ?
Парадокс, що лежить в основі поняття "двi України" i позначений
лапками, вiдображає iсторично незвичайний процес формування української
нацiї. А саме - внутрiшньо властиву їй суперечнiсть двох частин одного
етнiчного цiлого, так званих "Захiдної" i "Схiдної" Україн, умовна
географiчна межа мiж якими пролягла по осi рiчок Збруч-Случ.
Рiзниця мiж двома регiонами i цiлком певне суперництво щодо
iсторичних перспектив України рельєфно прослiдковується: у дiалектних
30