Горбань В.I., Деревянко I.I. Методичні вказівки історія України: запитання і відповіді. Частина 2
Подождите немного. Документ загружается.
Включення Товариства Об'єднаних Слов'ян до Пiвденного Товариства
призвело до виникнення двох тенденцiй у ньому, що яскраво проявилося пiд
час повстання Чернiгiвського полку, коли "слов'яни" вимагали рiшучих дiй i
готували похiд на Київ, а керiвники Пiвденного Товариства дотримувались
тактики очiкування, щоб дати повстанню бiльше розгорiтися. В той же час
результатом агiтацiйної дiяльностi "слов'ян" було селянське повстання, яке
спалахнуло на Київщинi вiдразу пiсля повстання Чернігiвцiв.
Останньою спробою "слов'ян" втiлити в життя свої iдеї було повстання
у Полтавському полку в лютому 1826 року, яким керував прапорщик
С.Трусов. Воно i було, мабуть, останнiм виступом в iсторiї руху дворянських
революцiонерiв.
Хоч Товариство об'єднаних слов'ян i вважало Україну складовою
частиною Росiї, проте його iдейно-полiтична дiяльнiсть разом з усiма
декабристами iнiцiювала зародження й поширення нових європейських
визвольних рухiв в Українi, а Кирило-Мефодiївське товариство успадкувало
значну частину його програми.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
Борисов П. Правила соединенных словян // Избранные социально-
политические и философские произведения декабристов.- Т.III.- М., 1968.-
С.63.
Нечкина М.В. Декабристы.- М., 1983.
Калугiн Ю.I. Декабристи на Українi.- К., 1971.,
Восстание декабристов. Москва-Ленинград, в 6-ти томах.
Полонська-Василенко Н. Iсторiя України.- Т.2.- К., 1995.
VI. ЧОМУ РЕВОЛЮЦIЙНИЙ 1917 РIК НЕ ПРИНIС НАРОДУ УКРАЇНИ
ВИЗВОЛЕННЯ,А ПЕРЕРIС У ГРОМАДЯНСЬКУ ВIЙНУ? - ПОГЛЯД
Н.МАХНА.
У суперечностях вiдтворення подiй революцiйного 1917 р. в Українi
рiзними авторами вiдображається суперництво в боротьбi за владу
альтернативних iдейно-полiтичних сил загальноросiйського та українського
нацiонального спрямування. В сукупностi рiзних iсторичних джерел
особливу цiннiсть становлять спогади Н.Махна. Вiдсутнiсть у автора
прагнень державної влади ( в силу анархiстських переконань) позначилася на
точностi передачi iнтересiв i мiнливих настроїв великої частини народу
України. Виражаючи цi iнтереси, Н.Махно здобув популярнiсть народного
"батька" i, як найбiльш видатний представник багатьох подiбних до нього
11
"батькiв" та "атаманiв", очолив рух ("махновщину") великої суспiльної ваги.
Цей рух хоч i не став визначальним, проте суттєво впливав на розстановку i
спiввiдношення рiзних полiтичних сил, у тому числi на їх перемоги чи
поразки.
У махновськiй уявi справжньою метою трудящих пiсля повалення
росiйського царизму було здiйснення селянськими i робiтничими Радами
переходу всiх земель, фабрик i заводiв у суспiльну власнiсть. На такiй
економiчнiй основi Ради депутатiв трудящих мали стати органами
самоуправлiння без опiки яких-небудь полiтичних партiй чи урядiв. Пiд
усуспiльненням засобiв виробництва розумiлися не державнi
(націоналiзованi), а рiзноманiтнi колективнi та iндивiдуальнi трудовi (не
заснованi на купiвлi-продажі й експлуатацiї найманої робочої сили) форми
власностi.
Головну iдею Всеросiйського Тимчасового уряду про скликання
Установчих зборiв для вирiшення всiх суспiльних проблем Н.Махно
сприймав як ворожу трудящому народу, оскiльки подiбнi збори могли бути
тiльки полем для "гри в карти" мiж полiтичними партiями. Пiдтвердження
таким думкам Н.Махно знаходив у дiяльностi мiсцевого представництва
Тимчасового уряду - Громадського комiтету - i його опорi -
загальноросiйських партiй есерiв, меншовикiв, кадетiв та єврейської общини.
Представляючи iнтереси лише нечисленної меншостi населення з купцiв,
фабрикантiв, господарiв лавок i земельних власникiв, вони, за словами
Н.Махна, лукавили перед трудовою бiльшістю позбавленого власностi
народу i практично нiчого для нього не робили. Оберiгаючи багатих
власникiв, агiтували бідних чекати Установчих зборiв. Бiльшовикiв же
весною - влiтку 1917 р. в українському селi взагалi не було.
Щодо посланцiв Центральної Ради з Києва - українських есерiв - то вiд
них, як передавав Н.Махно, селяни чули лише заклики до вигнання "кацапiв"
як "гнобителiв" рiдної мови. Не знаходячи вiдповiдi на головнi питання, що
їх турбували, селяни проганяли таких проповiдникiв шовiнiзму, вбачаючи в
ньому спотворення великих починань загальноросiйської революцiї.
У березнi 1917 р. всi селяни Гуляй-Поля на Катеринославщинi (нинi -
Днiпропетровщина) записалися в новостворений Селянський Союз, головою
якого був обраний Н.Махно. За його спогадами, до Союзу не ввiйшли тiльки
селяни - власники (вони сподівались на ствердження їх власницьких прав
Установчими зборами). У квiтнi органiзацiї Союзу створилися у волостях, i
його контролери були надiсланi до Громадського комiтету. Гуляй -
Польський Селянський Союз мав зв'язки з подiбними Союзами й радами всiєї
губернiї i обговорював з ними необхiднiсть пiдготовки до захоплення
помiщицьких, монастирських, державних земель з метою їх розподiлу серед
бідняків, якi бажали самi обробляти землю, або ж для органiзацiї в
12
помiщицьких садибах сiльськогосподарських комун у разi вiдповiдного
бажання селян.
У травнi 1917 р. Н.Махна обрали також головою робiтничої
профспiлки Гуляй -Поля, яка пiд загрозою страйку домоглася вiд хазяїв
пiдвищення зарплати для робiтникiв на 100% і 80%.
У червнi Союз i профспiлка взяли пiд свiй контроль дiяльнiсть
Громадського комiтету i позбавили мiлiцiю прав арешту й обшуку громадян,
хоча цiлком лiквiдувати мiлiцiю не вдалося. Тодi ж у всiх мiсцевих помiщикiв
i куркулiв, скликаних до Гуляй-Поля, були вiдiбранi документи про
придбання ними у власнiсть земель. Водночас органiзований при Союзi
комiтет наймитiв установив контроль над помiщицькими й куркульськими
садибами та хуторами.
Пiсля розправи вiйськ Тимчасового уряду над робiтничими виступами
в Петроградi 3-5 липня мiтинг селян i робiтникiв Гуляй-Поля прийняв
резолюцiю, в якiй записав, як згадував Н.Махно, що не забуде цього
урядового злочину, i посилав уряду, а заодно й Центральнiй Радi в Києвi
смерть i прокляття як найзлiшим ворогам народної волi.
5-7 серпня в Катеринославi вiдбувся губернський з'їзд Рад, який
постановив перейменувати всi Селянськi Спiлки i Союзи в Ради. Вiдтодi в
Гуляй-Полi створилась Рада робiтничих, селянських i солдатських депутатiв,
яка пiд час корнiловського заколоту 29-30 серпня позбавила Громадський
комiтет влади i сама стала повновладним органом. Рада органiзувала по
всьому району роззброєння буржуазiї i офiцерiв, що прибули з фронту. З'їзд
Рад району прийняв рiшення про скасування приватної власностi на землю,
заводи i фабрики, а також про вигнання зі своїх садиб всiх помiщикiв i
куркулiв, якi не захочуть зайнятися власною працею. В таких садибах мали
органiзовуватися сiльськогосподарськi комуни з добровольцiв селян та
робiтникiв. Влада Тимчасового уряду i Центральної Ради Гуляй-Польськими
Радами робiтничих, селянських i солдатських депутатiв не визнавалася.
На думку Н.Махна, iдея української визвольної справи, на керiвництво
якого претендувала Центральна Рада, здiйснювалась не на основi трудового i
соцiального самовизначення України, а лише нацiонального. За винятком
кiлькох керiвникiв у Києвi, ця iдея проводилась у життя досить рiзними i
безвiдповiдальними людьми, замикаючись у вкрай шовiнiстичних рамках.
Все це викликало вiдразу в українських трудящих, ображаючи в них почуття
братерської єдностi з росiйськими трудящими.
За таких умов звiстка про перемогу Жовтневого перевороту в
Петроградi, Москвi i по всiй центральнiй Росiї у листопадi-груднi 1917 р.
вiталась Радами Гуляй-Польського, Олександрiвського (нинi Запорiзького),
Мелiтопольського, Бердянського, Марiупольського, Бахмацького i
Павлоградського повiтiв, якi, за спогадами Н.Махна, були iдейно
13
взаємозв'язанi. Селяни Катеринославщини розглядали жовтневi подiї в
центральнiй Росiї як початок того, що самi вони проводили в себе на мiсцях
ще в серпнi i вереснi 1917 р. Тому й сприяли розширенню на мiсцях шляхiв
для Жовтневої справи.
Двi партiї - добре органiзована й керована мудрим Ленiним
бiльшовицька i союзна їй лiвоесерiвська,- писав Н.Махно,- вчасно i вмiло
пiдiйшли до трудящих, чiтко виразили в своїх гаслах вiковi народнi
прагнення до економiчної i полiтичної волi через всевладдя
самоуправлiнських Рад, приховуючи iдеї встановлення свого панування над
революцiєю в новiй централiзованiй державi. Проте цього полiтичного
лукавства трудящi не помiчали i бачили в бiльшовиках та лiвих есерах борцiв
за свої iнтереси.
Вiдповiдальнiсть за початок громадянської вiйни в Українi у груднi
1917 р. Н.Махно покладав на Центральну Раду, яка не примирилась через
владу з бiльшовицько-лiвоесерiвським блоком i, втягнувши в цю суперечку
народ, розпочала криваву бiйку. Так, створена в Катеринославi Центральною
Радою Українська Губернська Революцiйна Рада вирiшила розпустити
скликаний 2 грудня губернський з'їзд Рад робiтничих, солдатських i
селянських депутатiв i дати бiй цим Радам, оскiльки вони не визнавали
полiтики Центральної Ради i створюваних нею сiльських Спiлок. Десятки
агентiв Центральної Ради, як називав їх Н.Махно, роз'їжджали з пропагандою
"вiчної боротьби з кацапами" i проводили полiтику придушення всяких ознак
соцiальної революцiї, а революцiонерiв оголошували зрадниками України та
захисниками "кацапiв". Вiйськовi частини Центральної Ради зайняли м.
Олександрiвськ з метою супроводу ешелонiв козакiв з росiйсько-нiмецького
фронту на Дон, де генерал Каледiн збирав їх для придушення боротьби
трудящих за своє соцiальне визволення.
Подiбна полiтика штовхнула трудящих Гуляй-Польського району до
органiзованих бойових дiй проти гайдамакiв Центральної Ради спiльно з
червоногвардiйцями бiльшовицького-лiвоесерiвського блоку. Вiдповiдне
рiшення було прийняте на з'їздi Рад, який доручив Н.Махну взяти на себе
керiвництво добровiльними вiйськовими силами району, органiзованими для
захисту революцiйних завоювань.
РАДИМО ПРОЧИТАТИ :
Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1. Русская революция на Украине
(от марта 1917 г. по апрель 1918 г.).- Париж, 1929.
14
VII. ЧОМУ ПЕРЕМОГЛИ БIЛЬШОВИКИ? - ЗЕМЕЛЬНА ПРОБЛЕМА В
РЕВОЛЮЦIЇ 1917 Р. I ЇЇ РОЗВ'ЯЗАННЯ НА УКРАЇНI.
Для українського селянства, яке складало переважну бiльшiсть народу i
своїм ставленням до рiзних полiтичних сил - претендентiв на владу в Українi
пiсля повалення росiйського царизму - вирiшувало їх долю, головним
питанням революцiї була земля. Хоча в статистичних даних i наукових
дослiдженнях з цього питання є невеликi розбiжностi, проте в цiлому суть
земельної проблеми в Українi 1917 року з'ясована достатньо точно. Iз бiльш
як 4 млн. сiльськогосподарських володiнь близько 57% складали
господарства бiднякiв, 25-30% - господарства середнякiв, 12-15% -
господарства куркулiв i менше 1% - помiщицькi господарства. Водночас
помiщицьке землеволодiння охоплювало до 40% сiльськогосподарської
площi землi, а бiдняцько-середняцькi господарства - лише 34,6%. Кiлькiсть
селянських господарств розмiром менше 5 десятин землi в усiй масi
сiльськогосподарських володiнь у Подiльскiй губернiї перевищувала 78%, у
Полтавськiй та Київськiй губернiях складала 54-56%, i лише в Таврiйськiй,
Херсонськiй та Катеринославськiй губернiях - менше 50%.
Три роки революцiї i громадянської вiйни - 1917-1919 - не привели до
розв'язання земельної проблеми на користь селянської бiльшостi. Росiйський
Тимчасовий уряд нiчого певного селянам не обiцяв i закликав чекати рiшень
Установчих зборiв, якi все вiдкладались, доки не стало самого уряду.
Українська Центральна Рада не бажала вирiшувати земельної проблеми з
iлюзорних мiркувань "єдностi нацiї" i солiдарностi з Тимчасовим урядом.
Коли ж останнiй був повалений, то селянство не пiдтримало Центральної
Ради в її боротьбi за iснування з новою владою Рад робiтничих, солдатських i
селянських депутатiв, яка обiцяла надiлити селян помiщицькою землею.
Знайшовши опору у боротьбі проти бiльшовицьких Рад у нiмецько-
австрiйськiй окупацiї України, Центральна Рада спробувала прийняттям
земельного закону привернути до себе незаможне селянство. Та було пiзно:
помiщики й багатi селяни знайшли спiльнi iнтереси з нiмецько-австрiйською
владою, за допомогою якої була розпущена Центральна Рада i встановлена
гетьманська влада П.Скоропадського. Каральнi акцiї нової влади проти селян
на захист помiщикiв припинили вирiшення земельного питання. Однак
революцiйний крах нiмецької i Австро-Угорської iмперiй восени 1918 р.
привiв до виводу їх вiйськ з України, а разом з ними втечi П.Скоропадського.
Селянськi повстання проти окупантiв i гетьманства сприяли вiдновленню на
Українi в кiнцi 1918 - на початку 1919 рр. як УНР на чолi зi спадкоємицею
Центральної Ради - Директорiєю, так УРСР на чолi з бiльшовиками. Проте й
15
у 1919 р. жодна влада не вирiшила земельної проблеми, а вiдтак не
заручилася пiдтримкою бiльшостi селянства i надовго не затримувалась.
Директорiя УНР не спромоглася реалiзувати нiякої внутрiшньої
полiтики перш за все через розкол мiж своїм керiвництвом i пошук опори в
зовнiшних силах - Францiї та Польщi, яким було не до iнтересiв українського
селянства.
Бiльшовицький уряд УРСР у першiй половинi 1919 р. спробував
реалiзувати лiворадикальний курс створення сiльськогосподарських
радгоспiв i комун та закрiплення земель за цукровими заводами, чим теж
зiпсував вiдносини з селянами.
Звичайно, селянство не тiльки пасивно чекало землi вiд рiзних влад, але
й намагалося здобути її власною силою. Проте за умов громадянської вiйни
все вирiшувала органiзована збройна сила. Достатньо сказати, що лише пiд
час денiкiнської окупацiї в 1919 р. бiля 8 млн. десятин землi були повернутi
3,5 тис. помiщиків, у яких цю землю ранiше самочинно вiдiбрали селяни. Та
й не всi селяни мали змогу самочинно захоплювати землю, насамперед це
робили багатi й згуртованi в збройнi загони селяни з "варти" гетьмана
Скоропадського, сiчовикiв Директорiї та iн.
Перелом у вирiшеннi земельної проблеми на користь українського
селянства, а вiдтак i в його взаємовiдносинах з рiзними владами, наступив на
рубежi 1919-1920 рр. Авторитет лiдера бiльшовикiв В.Ленiна змусив
радикальнi елементи в цiй партiї поступитися намiрами примусового
насадження комун i радгоспiв, щоб знову не зiпсувати стосункiв iз
селянством України. Бiльшовики прийняли рiшення надiлити бiдних i
середнiх селян помiщицькою землею i бiльшою частиною земель радгоспiв,
створення яких, як i комун, обмежити виключно бажанням самих селян.
Серед iнших полiтичних сил у той час бiльшовики вирiзнялися не
тiльки спроможнiстю до критичної оцiнки власного досвiду й досвiду своїх
суперникiв, але вмiнням органiзувати виконання прийнятих рiшень.
Одночасно iз вiдновленням органiв своєї влади в груднi 1919-лютому 1920
рокiв у їх структурi були створенi земельнi вiддiли для здiйснення земельних
перетворень. 5 лютого 1920 р. був затверджений закон про землю, за яким
передбачалося безкоштовно дати в користування селян до 16 млн. десятин
земель помiщiкiв, царської сiм'ї, куркулiв i монастирiв, а також 4/5 iз 1,5 млн.
десятин радгоспних земель, 9/10 iз 4 млн. десятин земель закрiплених навеснi
1919 р. за цукровими та спиртовими заводами.
Земельнi вiддiли органiв Радянської влади зiбрали і новi данi про стан
земельної проблеми на початку 1920 р. На той час в українських селах
нараховувалося бiля 1 млн. наймитiв, а з 4 млн. селянських господарств 15%
зовсiм не мали землi, 5% - мали до 1 десятини землi, 25% - вiд 1 до 3 десятин
i 20% - вiд 3 до 5 десятин землi. При цьому до 45% селянських господарств
16
не мали робочої худоби (волiв та коней) i бiля 40% - не мали
сiльськогосподарського реманенту.
Органiзацiйнi заходи бiльшовикiв щодо розв'язання земельної
проблеми в Українi вiдзначалися конкретнiстю й оперативнiстю. Зокрема,
навеснi 1920 р. Радянським урядом України було направлено в сiльськi
повiти 1500 землемiрiв для розподiлу земель мiж селянами. Вже до 20
березня 1920 р. було органiзовано виробництво й розподiлено серед селян
16,7 тис. сiльськогосподарських машин та знарядь.Виходячи з обмежених
розрухою та вiйною можливостей негайного забезпечення
сiльськогосподарським реманентом всiх незаможних селян, 4 квiтня 1920 р.
Радянською владою було прийнято закон "Про облiк i розподiл
сiльскогосподарських машин i знарядь". Ним передбачалось органiзувати
рацiональне колективне використання знарядь працi на прокатних пунктах,
створення ремонтних майстерень та iн. Всього до 1921 р. по Українi було
органiзовано 5 тис. прокатних пунктiв, 5 тис. кузень i 1 тис. майстерень з
ремонту сiльськогосподарського реманенту. Крiм того, до кiнця листопада
1920 р. серед селян земельними вiддiлами Рад було розподiлено бiльше 35
тис.сiльськогосподарських машин i знарядь працi.
Навеснi 1920 р. державна допомога незаможним селянам була надана i
посiвним матерiалом. 2 млн. пудiв зерна на посiв селянам було видiлено iз
зiбраної з них продовольчої розкладки. Крiм того, на закупiвлю посiвного
матерiалу селянам бiльшовицький уряд України видiлив 32 млн. крб., 5
млрд.крб. земельним вiддiлам Рад України було асигновано радянським
урядом Росiї (для ремонту сiльськогосподарського реманенту та iнших
витрат).
Важливу роль у проведеннi бiльшовицьких заходiв щодо розв'язання
земельної проблеми вiдiграв закон вiд 9 травня 1920 р. про створення
комiтетiв незаможних селян в Українi, оскiльки залучив до розподiлу землi й
реманенту безземельних i малоземельних селян.
До кiнця 1920 р. близько 16 млн. десятин землi було розподiлено серед
селян України. Кiлькiсть землi в розпорядженнi радгоспiв скоротилась з 1,5
млн. десятин до 250-300 тис. десятин, а цукровим заводам iз вiдведених
весною 1919 р. 4 млн. десятин землi залишилось 200 тис. десятин. У
результатi - кiлькiсть дрiбних селянських господарств з посiвом вiд 1 до 4
десятин зросла до 62% вiд усiєї кiлькостi селянських господарств. Таким
чином, головна проблема - надання землi безземельним i малоземельним
селянам - була розв'язана вже в 1920 роцi, не зважаючи на обстановку
громадянської вiйни та iнтервенцiї (вiйна з Польщею i з Врангелем). Тим
самим бiльшовики забезпечили головну передумову остаточного
утвердження керованої ними влади Рад в Українi - пiдтримку або ж
доброзичливий нейтралiтет з боку бiльшостi українського селянства, яке,
17
нарештi,отримало так довго очiкувану землю. При всiх iнших негативах
бiльшовицької "вiйськовокомунiстичної" полiтики, зокрема, продрозкладцi,
якi часто переоцiнюються тенденцiйно антикомунiстичними авторами, факт
отримання бiльшістю селян землi вiд бiльшовицької влади став визначальним
у їх взаємовiдносинах у 1920 роцi. Це красномовно пiдтверджується й
розвiдувальними даними бiльшовикiв про кiлькiсть переважно селянських за
своїм складом учасникiв збройної боротьби проти Радянської влади: якщо до
кiнця жовтня 1920 року їх нараховувалося близько 40тис. чол., то до кiнця
сiчня 1921 р. - 20 тис. чол., а до кiнця лютого - бiля 5 тис. чол.
Разом з тим повна вiдповiдь на питання про розв'язання земельної
проблеми передбачає також аналiз ситуацiї листопада-грудня 1920 р., а саме
короткочасного рецидиву полiтики суцiльної колективiзацiї селян
керiвництвом бiльшовикiв i уряду України. Рiшення про це було прийняте V
конференцiєю КП(б)У в листопадi й аргументувалось об'єктивними
наслiдками урiвняльного розподiлу землi мiж селянами: зникненням великих
високопродуктивних культурних господарств ( якi замiнили розпорошенi
малопродуктивнi землеволодiння), скороченням посiвних площ внаслiдок
цього, а також вiйськових дiй. Проте в кiнцi грудня 1920 р. ця спроба була
припинена сама собою пiсля ленiнської її критики на VIII Всеросiйському
з'їздi Рад. Розвиваючи вже набутий досвiд державної пiдтримки одноосiбних
селянських господарств (з яких одразу ж створити великi господарства
неможливо, а лише протягом довгого часу наполегливої працi й переконання
самих селян у вигодах усуспiльнення засобiв виробництва, як вважав
В.Ленiн), В.Ленiн представив на з'їзд законопроект "Про заходи змiцнення i
розвитку селянського сiльського господарства". В промовi при обговореннi
законопроекту бiльшовицький вождь назвав постановку питання про комуни
не дiловою, оскiльки самi селяни їх не хочуть, а найменший примус у цiй
справi був би шкiдливим.
Зокрема, В.Ленiн рiзко оцiнив як "найшкiдливiші" пропозицiї до
законопроекту делегата вiд уряду України А.Шлiхтера, оскiльки вони
пiдмiняли практичнi заходи допомоги одноосiбному селянському
господарству загальними розмовами. "Питання про колгоспи не стоiть на
черзi", - стверджував В.Ленiн. - "Треба спиратися на одноосiбного селянина,
вiн такий i найближчим часом iншим не буде, i мрiяти про перехiд до
соцiалiзму й колективiзацiю не доводиться". Незабаром, з лютого-березня
1921 р., непiвська полiтика бiльшовикiв конкретизувала довгострокову
стратегiю розвитку одноосiбного селянського господарства i його поступової
кооперацiї в рiзноманiтних формах на основi державного сприяння
кооперацiї i добровiльного входження до неї селянства.
Вiдповiдь на питання зроблена на основi узагальнення архiвних
документiв, преси та iнших публiкацiцй 1919-1921 рр.
18
Також використанi результати наукових дослiджень питання, про якi
РАДИМО ПРОЧИТАТИ:
Iсторiя селянства Української РСР.- Т.2.- К., 1967.
Ксензенко М.I. Завершення революцiйних земельних перетворень на
Харкiвщинi (грудень 1919- березень 1921 рр.). - Харкiв, 1968.
Лях Р.Д. Розв'язання аграрного питання на Українi (1917-1923рр.).-
Київ - Донецьк, 1975 .
Реент А.П. Рабочий класс Советской Украины на завершающем этапе
гражданской войны (1920 г.).-К., 1984.
Рубач М.А. Социальная структура аграрных отношений и классовое
расслоение крестьянства в украинской деревне в 1917 г.- М., 1960.
Лозовий В.С. Аграрна політика Директорії УНР // Укpаїнський
iстоpичний жуpнал.- 1997.- №2.
VIII. ЩО ЯВЛЯВ СОБОЮ УКРАЇНСЬКИЙ НАЦIОНАЛЬНИЙ СОЮЗ I
ЯКОЮ БУЛА ЙОГО IСТОРИЧНА РОЛЬ У 1918 - 1919 РР.?
Український Нацiональний Союз виник як органiзацiя української
нацiонально-демократичної опозицiї гетьманськiй державi П.Скоропадського.
Становлення Українського Нацiонального Союзу починається в червнi 1918
року. На перших зборах iнiцiативного гуртка були представники бiльшостi
українських полiтичних партiй, якi одностайно висловились за створення
всеукраїнського центру, з метою згуртування української демократiї в
Нацiональному Союзi i недопущення сепаратної полiтики з боку окремих кiл.
До президiї утвореної органiзацiї увiйшли вiдомi полiтичнi дiячi: Ф.Швець,
О.Макаренко, Д.Левицький, а очолив її А.Нiковський (представник
соцiалiстiв-федералiстiв). Опiсля розпочалося закладання фiлiй Союзу по всiй
Українi. Розсилався "Статут" Союзу, а фiлiї присилали в Київ власнi
установчi протоколи.
Також була представлена в Українському Нацiональному Союзi
Українська церковна рада. Осторонь цiєї оргаiзацiї лишилася партiя
хлiборобiв-демократiв, яка пiдтримувала всевладний гетьманський режим i
виступала проти мiжпартiйної спiвпрацi, особливо з есерами i бiльшовиками.
Останнi теж не входили до Союзу, але , за свiдченням В.Винниченка,
проявляли iнтерес до встановлення контактiв iз ним. Не вступала до союзу
кооперацiя, бажаючи бути аполiтичною ( за винятком периферiйних
органiзацiй, якi брали активну участь в дiяльностi УНС).
З часом продовжується органiзацiйне змiцнення Українського Нацiо-
нального Союзу. Утворюються рiзнi комiсiї, котрi вели справи союзу:
19
вiйськова, закордонних справ, економiчно-фiнансова, земельна, культурно-
просвiтня. Головою вiйськової комiсiї був обраний В.Винниченко, комiсiї
закордонних справ М.Шаповал. Вибори голiв комiсiй здiйснювались
Головною радою, а членiв комiсiї визначав сам голова.
Серед дiячiв Українського Нацiонального Союзу не було єдностi в
питаннях взаємовiдносин з гетьманським урядом. Помiрковане крило
(соцiалiсти-федералiсти, правi елементи соцiалiстiв-революцiонерiв)
визнавало лише легальнi, ненасильницькi форми полiтичної боротьби i,
виступаючи проти Скоропадського, не збиралося йти на союз з бiльшовиками
в боротьбi проти нього. Головний напрям тактики - переговори, поки нiмцi не
переконаються, що гетьманський уряд треба замiнити на нацiонально-
лiберальний. Але радикали ( лiве крило українських соцiал-демократiв та
соцiалiстiв-революцiонерiв) становили непримиренну опозицiю, яка брала
курс на збройне повстання i в цiй справi шукала пiдтримки з боку
бiльшовикiв.
У керiвництвi Українського Нацiонального Союзу бiльшiсть була
прихильниками помiркованої лiнiї, але його голова В.Винниченко (змiнив
А.Нiковського пiсля вступу соцiал-демократiв до союзу) прагнув рiшучих
дiй. Радикали утворили навiть нелегальну течiю i гостро виступали проти тих
соцiалiстiв, якi йшли на переговори з гетьманським урядом. Так
В.Винниченко i М.Шаповал, iгноруючи бiльшiсть керівництва Нацiонального
Союзу, розпочали переговори з керiвниками українських вiйськових частин
про пiдготовку до збройного виступу проти гетьмана.
Хоча представники Нацiонального Союзу входили до складу уряду
гетьманської держави в жовтнi 1918 р., на початку листопада радикали з
Союзу проводили пiдготовку до збройної боротьби i вели переговори з
представниками радянської мирної делегацiї в Українi Х.Раковським та
Д.Мануiльським про координацiю дiй пiд час повстання. Завершилася ця
дiяльiсть утворенням 13 листопада 1918 р. Директорiї, що стало початком
повалення iснуючої гетьманської влади в Українi.Вiдмова вiд участi у
повстаннi соцiалiстiв-федералiстiв i трудовикiв не мала наслiдкiв.
Гетьманський уряд володiв iнформацiєю про антидержавну дiяльнiсть
членiв Українського Нацiонального Союзу, але вiд рiшучих дiй проти його
органiзаторiв стримували нiмцi i сподiвання, що помiркованi сили
української демократiї вiзьмуть гору.
Таким чином, Український Нацiональний Союз, створений у 1918 р.,
вiдiграв важливу роль у об'єднаннi українських нацiонально-демократичних
сил пiсля падiння Центральної Ради в боротьбi проти гетьманського
монархiзму. Разом з тим пошук шляхiв нацiональної злагоди був складним i
супроводжувався гострими iдейними суперечками рiзних полiтичних сил
всерединi Союзу.Пiсля повалення Гетьманщини П.Скоропадського i
20