Горбань В. І., Аванесян Г.М. Методичні вказівки історія України: запитання і відповіді

Подождите немного. Документ загружается.

ПОЛТАВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ

ОСВІТИ ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ

Горбань В. І., Аванесян Г. М.,

Береза В. Я., Дерев'янко І. І.,

Іващепко С. Б, Козак О. В.,

Ломакіна С. М., Поліщук М.М,

Скомаровська Л. І.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ: ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ

ПОЛТАВА — 1994

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

Горбань В. І., завідуючий кафедрою історичних дисциплін і права Полтавського

технічного університету, кандидат історичних наук, доцент (кер. авт. кол.; запитання 11,

12, 15);

Аванесян Г. М. (запитання 9);

Береза В. Я , кандидат історичних наук, доцент (запитання 18-21),

Дерев'янко І. І, кандидат історичних наук (запитання 13, 16, 17);

Іващенко С. Б. (запитання 14);

Козак О. В (запитання 10);

Ломакіна С. М. (запитання 7, 8);

Поліщук М. М., кандидат історичних наук, доцент (запитання 1-6);

Скомаровська Л. І., кандидат історичних наук, доцент (запитання 22).

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Альохін О. М., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук

Полтавського медичного стоматологічного інституту;

Собін В. А., кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних наук Полтавського

медичного стоматологічного інституту;

Григор Л. І., завідуючий відділом гуманітарних дисциплін Полтавського обласного

інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

Схвалено радою Полтавського обласного інституту післядипломної освіти

педагогічних працівників, протокол № 7 від 28 березня 1994 року.

Відповідальний за випуск Стрельніков В. Ю., методист гуманітарного відділу

Полтавського обласного інституту післядипломної освіти педагогічних працівників.

ЯКИЙ ЗВ'ЯЗОК ІСНУЄ МІЖ НАСЕЛЕННЯМ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ І

СЛОВ'ЯНАМИ?

Найвизначнішими пам'ятками мідного віку України були трипільські (від с. Трипілля

на Київщині, де наприкінці XIX ст. вперше виявлено археологічні пам’ятки цієї культури),

які датуються 3500-270б рр. до н. е. Трипільські пам'ятки відомі на території від Карпат до

Подніпров'я. У цей час існували три типи поселень: малі (до 4га), середні, найпоширеніші (4

—8га) та великі (понад 10га). Були і поселення-гіганти (Майданецьке пл. 270 га, Тальянки-

400 га). На них зводилися великі й малі будинки — наземні та заглиблені. Деякі з них були,

можливо, двоповерховими. Частина поселень мала оборонні споруди (Жванецьке), на інших

захисну стіну утворювали будинки зовнішнього кола поселень, котрі щільно притягали

один одного.

Трипільські пам’ятки славляться своїми різноманітними виробами. Особливо був

поширений мальований посуд. З глини також виготовлялася велика кількість жіночих

(значно рідше - чоловічих) статуеток, фігурок тварин.

Господарство трипільських племен було високо розвинутим. Його основу становили

землеробство й тваринництво. Трипільці розводили велику та дрібну рогату худобу, коней,

свиней, вирощували пшеницю, ячмінь. Інтенсивно розвивалося громадське ремесло.

На трипільських пам'ятках існували культові місця. Істотно ускладнилася символіка.

Можливо, виникло й письмо: його зразками, вочевидь, є численні знаки на виробах із глини.

Одним із проявів духовної культури трипільців стали уявлення про незалежну від тіла душу.

На цьому ґрунтувався їх поховальний і поховальний обряд.

Походження трипільської культури найчастіше пов'язують із культурами неоліту

баклану та Дунаю. За іншою точкою зору (В. М. Даниленко і В. І. Маркевич) значну роль у

складанні трипільської культури відіграла буго-дпістровська культура. Найвірогідніше є

погляд, згідно з яким трипільська культура виникла в результаті поєднання місцевих та

прийшлих елементів .

Деякі історики вважають трипільців протослов’янами, які прийшли на територію

сучасної України з Балкан.

Так, О П. Знойко (1907—1988) на основі вивчення даних багатьох наук і багаторічних

пошуків прийшов до висновку про фракійську (тобто балканську, одну з останніх) стадію в

походженні слов’ян. Міфологія, обряди, звичаї, лінгвістика — незаперечні докази, як вважає

вчений, стародавньої єдності, близької етнічної й культурної спорідненості фракійців з

слов'янськими племенами, про які йдеться у «Повісті минулих літ». О. П. Знойко запевняв,

що трипільська археологічна культура на Правобережжі України була спорідненою з

культурою стародавніх греків.

Київський вчений М. 3. Суслопаров (1901—1974) зробив спробу дешифрувати

численні знаки на глиняних виробах трипільців, які він вважає їх писемністю. Прийнявши

трипільців на Дніпрі за пеласгів, описаних Гомером, від яких пішли фракійці, а від них

етруски, протолатиняни й безпосередні попередники антів та русів, йому вдався не тільки

віднайти алфавіт пелагів—трипільців та прочитати їхні написи, а й показати, зокрема, що

цим алфавітом користувалось населення зрубної культури -кіммерійці, серед яких були

протолитовці і протослов'яни. На жаль, наукова громадськість ігнорує і сьогодні цей

науковий доробок.

М.З. Суслопаров звертав увагу на те, що литовська мова близька до старовірської (і

водночас до санскриту). Це, на його думку, і зумовило помилкові гіпотези вчених до

інакомовності кіммерійців і скіфів. Насправді їхня мова була протослов'янською мовою тієї

доби.

Видатний український історик М. С. Грушевський у своїй фундаментальній «Історії

України—Руси» підкреслював, що велика мовна близькість слов'янських і литовських

племен підтверджує їхнє тривале співжиття, зокрема у часи трипільської культури.

Остаточне відокремлення слов’ян з литовцями відбулося, на його думку, у середині 1 тис. до.

н. е.

Зовсім іншої думки з цього приводу дотримуються автори підручника «Археологія і

історія давньої України» (К., 1992) М. О.Чмихов, Н.М. Кравченко, І. Т. Черняков. Вони

вважають, що населення в часи трипільської культури ще перебувало на стадії

індоєвропейської спільності. Початок самостійного розвитку слов'янства вони відносять до

III—II ст. до н. е.

Безперечно , слов’янство генетично зв’язане з трипільською культурою, але не є його

єдиним спадкоємцем. Автори підручника переконані, що формування слов’янських племен

відбувалося на основі консолідаційних та інтеграційних процесів.

Іншими словами , поява слов’ян як етичної спільності сталася не в результаті

відпочивання від індоєвропейського масиву, а в ході тривалого процесу, в силу конкретних

історичних причин, об’єднання етнічного споріднених і етнічно різнорідних компонентів.

Сама по собі велика розбіжність у поглядах сучасних дослідників на проблему свідчить

про те , що вона ще остаточно не розв’язана і потребує серйозних наукових пошуків. Ще не

все сказала археологія. Ще менше з цього приводу висловилися порівняльне мовознавство

та наші науки. Гадаємо, що тут велике поле для роботи багатьох науковців.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І. – К., 1977; О. Субтельний. Україна. Історія. – К., 1991;

М.Грушевський. Історія України – Руси . Том І. – К., 1991; О.П. Знойко. Міфи Київської

землі та події стародавні. – К., 1989; Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій.

– К., 1992.

ЯКІ Є ТОЧКИ ЗОРУ НА ПОХОДЖЕННЯ І ІСТОРІЮ ГУНІВ?

Загальновизнаною точкою зору у дореволюційній російській і українській історіографії,

як і у радянській історичній науці, було визнання гунів великим об’єднанням кочових

племен тюркського походження, яке склалося далеко на сході , в Монголії та Північному

Китаї. В епоху розвитку цього племінного союзу в І ст. до н.е. йому були підвладні численні

племена в Центральній Азії. Згодом союз розпався і частина гунів рушила в Середню Азію,

на Нижню Волгу, Дон, у Північне Причорномор’я і далі на захід.

На думку переважної більшості сучасних українських істориків гунський союз був

конгломератом різних племен (остготів, гепідів, аланів та ін.), яких гуни повели за собою.

Вони здійснювали походи на Балкани , в малу Азію, Центральну Європу. Основною

територією, де зупинилися

гуни, стала рівнина між Тисою та Дунаєм. Тут знаходилася ставка їхнього “короля”

Аттіли.

Спільна боротьба європейських народів проти гунів завершилася 451р. в Галлії (сучасна

Франція), де у битві на Каталаунських полях останні зазнали жорстокої поразки від римлян

та везеготів. Остаточно гунський союз розпався після смерті Аттіли, коли підвладні йому

племена виступили проти його синів і в битві на річці Недао в Паннонії (нині Угорщина) у

453 р перемогли їх. Залишки гунів відійшли у Причорномор'я.

Гіпотеза про східне походження гунів прийнята більшістю істориків і в наші дні її

активно популяризує вчений Л М. Гумільов.

Першим порушив цю усталену традицію О. Ф. Вельтман. Досліджуючи готського

історика Іордана і візантійського історика Пріска Панійського, а також скандинавський

фольклор, він прийшов до висновку, що не тільки держави гунів не було на Дунаї, але не

було там і так званих гунських кочівників впритул до приходу аварів. Вчений вважає, що під

назвою скіфів І гунів було поховано більше тисячі років слов'янської історії. Його відкриття

є результатом копіткої, наполегливої роботи над великою кількістю матеріалу, за обробку

якого ніхто із спеціалістів не ризикнув узятися.

Інший серйозний дослідник пам'яток культури так званих азіатських гунів О. Н.

Бернштам прийшов до висновку, що під цим іменем ховається не тільки зайшлий елемент, а

й тубільний. Він резонно відмічає: деяка частина західних гунів виникла безпосередньо на

європейському ґрунті, тобто автохтонне. Зв'язок з попередніми відносно гунів (азіатських)

утвореннями знайшов відбиток також в археологічному матеріалі. «В основному гуни були

туземного походження. зайшлий елемент становив у ньому незначну частину «Доступний

для науки матеріал про культуру гунів, — пише О. Н Бернштам, — дав змогу швидше

встановити зв'язок між європейськими гунами і попередніми утвореннями, тобто культурою

слов'ян, ніж повністю пов'язувати походження західних гунів зі східними. Тільки порівняно

невелика частина явищ знайде собі пояснення в східному походженні.»

Відомий український письменник І. Білик у післямові свого роману «Меч Арея», яку

він промовисто назвав «Аксіоми недоїдених традицій», поставив резонне питання: «На яких

же широтах і меридіанах шукати гунів? Чи вертатися знову назад у півпустелі Забайкалля та

Монголії, чи продовжувати пошуки в тій—таки Угорщині, де ми безрезультатно блукаємо

ось уже п'ятнадцять сторіч? І чи так уже старанно ми дослідили всі відомості про гунів?» На

основі співставлення різних джерел І. Білик стверджує, що гуни — це не самоназва і не назва

якогось таємничого народу, який невідомо звідки взявся й не знати в які прірви канув. Це, на

його думку, були слов'яни.

Аналогічну думку обґрунтовує також Г. К. Василенко v своїх працях « Руси » і

«Велика Скіфія» Він вважає, що назва “гуни” має полі етнічний характер, вона походить від

давнього скандинавського поняття «амазонка» За повір'ями стародавніх людей, землі між

Доном і дельтою Дунаю населяли жінки—наїзниці. Звідси степи Причорномор'я називали

Гунагардом, тобто країною амазонок, а мешканців - відповідно гунами. В середовищі

германських народів назва “гуни” закріпилася на багато століть за мешканцями Середнього

Подніпров'я.

Таким чином, велика розбіжність думок на одну й ту ж проблему свідчить про те, що

в цьому напрямі для істориків ще належить пройти чималий шлях, щоб стверджуванні ними

істини стали нарешті науковою аксіомою.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР Т. І. К., 1977;

О. Субтельний. Україна. Історія. — К, 1991;

Бернштам А П. Очерк истории гуннов. - Л., 1951;

Г. К. Василенко. Велика Скіфія. — К., 1991;

Г К. Василенко. Руси. — К., 1990;

І. Білик. Меч Арея. — К., 1972; та ін.

ЯКУ РОЛЬ В ІСТОРІЇ РУСЬКОГО ДЕРЖАВИ

ВІДІГРАЛИ ВАРЯГИ?

У XVIII ст. зарубіжні вчені, що склала їй більшість новоствореної в Росії Академії,

заперечували самостійний розвиток давньоруської державності. Спираючись на літописну

легенду про закликання варягів на Русь, вони створили так звану норманську теорію

походження Русі. За нею фундаторами Давньоруської держаний безапеляційно

проголошувалися зайди—варяги.

Дворянські історики кінця XVIII - першої чверті XIX ст. обґрунтовуючи ідею

споконвічності самодержавства, також визвали провідну роль варягів у створенні

Давньоруської держави. Ця теза іноді знаходить своїх прихильників і сьогодні (О.Пріцак).

Але державність не товар, який експортується. В результаті глибокою і всебічного

вивчення цієї проблеми вітчизняною історіографією сьогодні вже немає жодного сумніву в

тому, що виникнення Давньоруської держави було закономірним наслідком тривалого

внутрішнього соціально-економічного та культурного розвитку східного слов’янства.

Племена трипільської (III—II тис. до н. е.), зарубинецької (II ст. до н. е. — II ст. н. е.) та

черняхівської (III—V ст. н. е.) археологічних культур, відомі стародавнім авторам анти і

склавши (VI—VII ст. н. е.), племінні союзи полян, сіверян, древлян, волинян, дулібів,

радимичів, кривичів, полочан, тиверців, уличів, білих хорватів, ільменських слов'ян та

в’ятичів — найпомітніші віхи історії східного слов'янства. Незалежно від варягів

слов'янство мало складну і струнку систему власної суспільної організації, де уже відбулося

соціальне розшарування, були утворені самостійні органи публічної влади. Це свідчило про

зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.

Зокрема, перські географи засвідчували ще до утворення Русі три слов'янські

царства: Артанію, Куявію і Словенію.

Формування Давньоруської держави було складним і довготривалим процесом і

виключати з нього варягів, так само як і пов’язувати його тільки з нього було б історичним

перебільшенням. Варяги стали складовим елементом центральної княжої влади Русі, яка в

часи князювання Онега, Ігоря і Ольги (саме тоді варяги ще виступали в основному у своїй

етнічній ідентичності) ще не була в змозі обмежити виключне право місцевої знаті

розпоряджатися фінансами, здійснювати судочинство у межах своєї землі Київська держава

була тоді, ловлячи словами російського історика Л. В. Черепіпа, лише «політичною

асоціацією «світлих і великих» князів, що перебували «під рукою у великого князя».

М. С. Грушевський, підтверджуючи, що варягів на Русі у кінці ЇХ—першій половині

Х ст. (згодом вони повністю асимілювалися у Слов'янськом} середовищі) було багато, що

вони відігравали важливу роль у воєнних походах, а також у торговельних подорожах до

Візантії, повністю відкидав намагання норманістів зробити із варягів вирішальний елемент

державотворчого процесу на Русі

Д. Дорошенко був переконаний у тому, що варязькі завойовники, що прийшли на

східнослов'янські землі, швидко асимілювалися з слов'янами, бо їх було небагато порівняно

з ними, а культура їх стояла мало чим вище від слов'янської. Вони мали, на його думку,

лише дух ініціативи, активності, жадобу панування, саме те, чого, може, якраз бракувало

мирним слов'янським хліборобам, мисливцям, рибалкам і торговельникам. І вони, варяги,

послужили дуже добрим цементом, щоб зв'язати окремі слов'янські племена в одну цілість,

збити їх в одну державну організацію, розворушити їх і втягнути в міжнародний кругообіг.

Відомий український історик Н. Д. Полонська-Василенко дотримується іншої думки -

ще до приходу варягів на Русі існувала в середині IX ст. могутня державна організація; у IX

ст. творяться дві окремі, незалежні держави — напівфінська Новгородська і а слов’янська

Київська. Варягам, завдяки їх досконалій, як на ті часи військовій організації і дисципліні,

вдалося нав'язати свою волю східним слов'янам. Уже за правління Ольги процес асиміляції

норманського елементу значно посилився, на Русі він відбувався швидше, ніж в інших

країнах Європи.

Підсумовуючи, маємо всі підстави стверджувати, що перебільшення ролі варягів у

державотворчому процесі на Русі безпідставна Але ми не маємо права і заперечувати

їхнього безпосереднього вкладу в процес. Можливо, без втручання варягів у внутрішні

справи східноєвропейських племен і слов'янських, і неслов'янських - тут не відбулося б

утворення багатоетнічної держави, своєрідної ранньої середньовічної імперії під назвою

Русь, а йшов би бильці природний процес формування держав на одно етнічній основі.

Варяги залишили на теренах Східної Європи, де переважали слов'янські племена, єдину

династію, яка стала стрижнем, навколо якого згодом відбувалися складні процеси

державотворення, які у різні часи набували досить драматичного характеру. Одним словом,

роль варягів у нашій історії ще потребує докладного вивчення — об’єктивного і

неупередженого.

Зокрема, заслуговують на увагу свідчення «Історії Русів» і гіпотеза вченого О. П.

Знойка про варягів як одне із слов’янських племен, яке колись потрапило до Скандинавії.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І. — К., 1977; М. С. Грушевський. Історія України — Руси.

Том І. — К., 1990; Н. Полонська -Василенко. Історія України. Том І., -— К, 1992; Д.

Дорошенко. Нарис історії України. — Львів, 1991; О Субтельний. Україна. Історія. — К.,

1991; P. М. Ричка. За літописним рядком. — К., 1991; Історія Русів. — К. '1991 (препринт);

Знойко О П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.

ЧОМУ РУСЬ НЕ ВІДБУЛАСЬ ЯК ЄДИНА ЦЕНТРАЛІЗОВАНА ДЕРЖАВА?

На сьогодні всі вітчизняні історики згодні з тим, що у XII ст. в історії Київської Русі

почалася епоха феодальної роздробленості. На основі аналізу наявних джерел, особливо

археологічних, учені дійшли висновку, що Русь пpoтягoм XII — першої половини XIII ст.,

продовжувала розвиватися по висхідній лінії і за рівнем економіки і культури входила до

числа найпередовіших країн Європи. На думку академіка Б. О. Рибакова час з 1132 р. по

1240 р. правильніше називати не періодом феодальної роздробленості, а початковим етапом

розвинутого феодалізму, який характеризувався поглибленням процесів феодалізації у місті

й на селі. Зміни в економічному житті викликали і нові форми політичної надбудови, які

виявлялися, насамперед, у поглибленні процесів кристалізації на Русі окремих князівств.

Наприкінці ЗО-х років XII ст. вони настільки зміцніли й виросли, що змогли почати

самостійне, незалежне від Києва життя. Влада великого київського князя, який став першим

серед рівних, відійшла в минуле і більше не поширювалася на всі давньоруські землі. Поряд

з київським титул «великий князь» мали також Владимирський, чернігівський та деякі інші

князі, які в своїх князівствах були повновладними господарями Раніше за інших від Києва

відпочкувалися Полоцьк і Новгород, згодом Владимир (Суздальський), Чернігів, Галич

Процес формування нової політичної карти Русі з багатьма центрами відповідав загально

історичним умовам життя давньоруських земель Ще до XII ст., від часів князя Святослава,

Володимира Великого і до часів Володимира Мономаха центральна влада в Київській

державі була відносно єдиною і сильною Але досить сильним був і сепаратизм окремих

князівств, який зводив владу великого київського князя до звичайних у ті часи феодальних

відносин між сюзереном і васалами, які лишалися визначальною ознакою тодішньої

державно-правової системи.

Найбільш усталеною думкою нашої історіографії щодо причин роздробленості Русі

вважалися соціально-економічні чинники. Цілком слушно, зокрема, підкреслюється, що

порушення державної єдності Київської Русі було зумовлено насамперед посиленням

процесів зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної

форми. Вотчина, як відомо, — це володіння, що переходило у спадок від одного покоління

до іншого. Формування вотчинної системи господарства відбувалось переважно за рахунок

роздачі волостей центральною владою окремим особам і церкві. Наприкінці XI — в XII

століттях земельні надання у Київській Русі набивали систематичного характеру. Така

роздача земель спершу сприяла зміцненню центральної влади Однак у міру того, як

феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі

великого князя київського зменшувалась. Після смерті Мстислава Володимировича (1132р.)

на Русі відчутно посилилися прагнення місцевої феодальної верхівки до перетворення

одержаних від верховної князівської влади земельних наділів в умовне володіння, в

приватне, спадкове, що, зрештою, і було однією із основних причин породження

феодальних усобиць, зміни політичної структури Руської держави, її децентралізації.

Внаслідок перерозподілу земельних володінь на користь місцевих можновладців

визначилися межі давньоруських земель — князівств з більш менш сталими територіями. В

другій третині XII століття відбулося народження осібних територіально-політичних

угрупувань — фактично незалежних від Києва феодальних князівств.

Здавалося б, утвердження роздробленості на Русі, повинно було привести до кризи,

до занепаду держави і її розпаду і справді, єдина держава з центральними органами влади

розпалась, але caме ця епоха характеризується високим рівнем продуктивних сил і

феодальних виробничих відносин. На мою думку, ранньосередньовічна імперія східних

слов'ян — Київська Русь розпалась у силу закономірних внутрішніх причин — і не лише

соціально-економічних. Певну роль у цьому відігравав тривалий процес консолідації

споріднених територіальне, мовмо і духовно, існуючих наявна племінних угрупувань і

поступове об'єднання їх в народність. Політична і економічна їх концентрація навколо тих

князівств, які стали відігравати лідируючу роль у своїх регіонах.

Серед багатьох князівств тієї доби варто відмітити найбільш авторитетних і

впливових, які справді стали лідерами, новими центрами формування національних держав.

Це Галицьке-Волинське князівство на півдні і Володимиро-Суздальська на півночі. Між

цими двома полюсами розташувалась ціла група удільних князівств, які так і не змогли

відігравати самостійну роль і поступово втягувались в орбіту цих нових центрів і ставали

навіть предметом суперництва між ними. Замість полі етнічного об’єднання, яким була

Київська Русь, розпочався закономірний процес, відомий її тодішній Європі, як початок

складання нових держав, побудованих переважно на моноетнічній основі.

Суттєву роль у подальшій етнічній і державній долі Русі відіграли, також зовнішні

фактори - гагари, Литва і Польща.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І — К., 1977; В М. Ричка. За літописним рядком. — К., 1991;

П. П. Толочко. Древняя Русь Очерки соцнально- политической истории. — К., 1987; Б А.

Рибаков. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. — М., 1982.

ЯКІ ГЕОПОЛ1ТИЧНЇ ЗМІНИ ВІДБУВАЛИСЯ У СХІДНІЙ ЄВРОПІ В СЕРЕДИНІ

XV СТ. І ЯКІ ЦЕ МАЛО НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ?

На південних рубежах Русі протягом більше тисячі років сусідом була могутня

Візантійська імперія. Між візантійцями і русичами стосунки були тісними і надзвичайно

різноманітними. Досить нагадати той факт, що християнство на Русі прийшло саме із

Візантії. Між Руссю і Візантією не переривалися протягом століть жваві торговельні

зв'язки, між візантійськими імператорами і київськими князями встановлювалися тривалі

династичні узи, візантійська культура — і церковна, і світська — справляла певний вплив

на духовне життя русичів.

Ситуація різко змінилася після монголо-татарської навали у 1239-1240 роках, коли

південно-західні руські землі надовго попали піт чуже іго. Але навіть і в ті часи стосунки

руських земель із Візантією не припинялися. Становище докорінно змінилося у середині

ХV століття. Під час повільного занепаду Золотої Орди її кочові васали — татари, що

населяли Північне Причорномор'я, відокремитися, утворивши Кримське ханство під

управлінням династії Гіреїв. Перехід Кримської держави Гіреїв у васальну залежність від

Османської Портії об'єднав їх зусилля в натиску на Східну Європу Кримські (або

перекопські) татари спочатку перебували у васальній залежності від Литви. Вони боронили

українські землі Литовської держави від татар східних. Політика Кримської Орди

замінилась з появою турків, особливо після падіння у 1453 р. Константинополя і згодом і

всієї Візантійської імперії. На рубежах наших земель виникають дві мусульманські

держави, які вороже були настроєні до християнських народів взагалі і до українського

зокрема, — Кримське ханство і Оттоманська імперія.

Це мало фатальні наслідки для України. У 1484 р. розпочалися страшні татарські

напади на Україну, які повторювалися майже щороку. ЦІ наїзди мали дуже тяжкі наслідки.

3добутки культури й цивілізації двох століть були знищені за кілька років. Вся Україна

вздовж Росі й Десни перетворилася у пустиню. Сотні тисяч людей пішли у неволю. За

влучним висловом литовського історика XVI ст. Стрийковського, «турок отримав Кримську

орду напоготові, як мисливець держить у своїх руках напоготові свору хортів. Ця зграя

щороку кидалась на Україну і нищила її та знекровлювала..

Литовський уряд не зумів зарадити цій страшній біді. Тому українці самі взялися за

справу власної безпеки. Так уже саме тоді виникає: таке знаменне явище нашої Історії

запорізьке козацтво. Козаки поступово стали тим могутнім бар'єром, об який не раз

розбивалися шалені хвилі напасників.

Таким чином, з середини XV ст. геополітична ситуація для України стала вкрай

несприятливою і це не могло не відбутися на нещасливій долі нашого багатостраждального

народу.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том 2. — К., 1979; Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Львів,

1990; Н. Полонська-Василенко. Історія України. — К., 1992.

В СИЛУ ЯКИХ ІСТОРИЧНИХ ПРИЧИН САМЕ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ

КНЯЗІВСТВО ПРОДОВЖИЛО ПРОЦЕС ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ НА ТЕРЕНІ

ПІВДЕННО-ЗАХІДНОЇ РУСІ?

Південно-західні князівства Русі — Волинське й Галицьке — виникли не в результаті

розпаду Київської Русі, а як наслідок місцевого розвитку. На той час, коли на цю територію

поширилася влада Києва, тут уже існували численні міста з панівним класом феодалів, які

зуміли об'єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, волинянами та іншими

племенами.

Починаючи з XI ст. київські князі розглядали ці землі як свою вотчину. Це не

знаходило підтримки серед місцевої земельної знаті. І вже з кінця XI ст. почалася її боротьба

за відособлення цих земель від Києва. Тим більше, на чолі цих князівств протягом XII-

першої половини XIII ст. виступали такі державні діячі, як Ярослав Осмомисл, Роман

Мстиславович і Данило Галицький, які в складних умовах політичної роздробленості давньої

Русі високо тримали авторитет свого князівства.

Галицьке-Волинське князівство ніколи не зазнавало руйнівних нападів степовиків -

печенігів і половців. Тоді, коли переяславська, київська і чернігівська землі постійно несли

великі втрати віл цих нападів, галицькі і волинські бояри багатіли, розбудовували свої міста і

села, пожвавлювали торгівлю із далекими і близькими сусідами, зміцнювались і економічно і

політичне. А коли ці князівства після смерті Мстислава Володимировича (1132 p.) стали

фактично відособленими одне від одного Галицько-волинське князівство в силу своєї

стабільності і могутності поступово зуміло об’єднати біля себе більшу частину сучасної

української етнографічної території.

Півтора століття існування цього князівства не минули безслідно для дальшої долі

українського народу. Так, професор С. Томашівськки дуже високо ставить заслуги Галицько-

волинської держави перед українським народом. Ця держава, каже він, зберегла Україну від

передчасного завоювання і асиміляції Польщею. Тоді були розірвані династичні, церковні і

політичні зв'язки з Північно-Східною Русею. Було відкрито широкий доступ

західноєвропейському впливові, досить серйозно нейтралізовано візантійський вплив.

Як підкреслює Н. Полонська-Василенко, Галицько-волинська держава природно стала

спадкоємницею Київської держави, з якою в'язала її не лише генеалогія князівств, але її

етнічний склад населення і спільна історична традиція. Вона охоплювала майже 90%

етнічної української території (у тодішніх межах), абсолютну більшість населення Південно-

Західної Русі, більш ніж на сто років стала реальним державотворчим фактором давньої

Історії України.

Жодне з інших князівств, які тоді існували на теренах сучасної України (Київське,

Чернігівське, Переяславське) в силу політичних, і географічних факторів не могло зіграти

такого стабілізуючого та об'єднуючого впливу на навколишні території. Вони самі

опинилися у сфері тяжіння галицько-волинського магніту, який сформувався не спонтанно, а

в силу глибоких історичних причин.

Нема жодного сумніву в тому, що саме в часи Галицько-Волинської держави

розпочався процес консолідації споріднених генетичне, територіальне, мовмо І духовно

племінних об'єднань у єдиний народ, який сьогодні відомий світові під іменем українців.

ЛІТЕРАТУРА:

Історія Української РСР. Том І. — К , 1977; Д. Дорошенко. Нарис історії України. — Львів,

1990; Н. Полонська-Василенко. Історія України. Том І. — К., 1992; О. Субтельний. Україна.

Історія — К., 1991; Шляхами віків: довідник з історії України. — К., 1993

ХТО ТАКІ МАСОНИ І ЯКУ ВОНИ БРАЛИ УЧАСТЬ У СУСПІЛЬНИХ ПРОЦЕСАХ В

УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ XIX СТ.?

Масонство як релігійно-містична течія виникло в країнах Західної Європи в пізньому

середньовіччі. Франкмасонами, або вільними мулярами називали тоді будівельників, які

зводили храми і мали право вільно переходити з міста до міста (на відміну від звичайних

мулярів, які виконували лише місцеві підряди). Престиж франкмасонів підкріплювався їх

міфологічним багажем: свій родовід вони вели від будинків стародавніх «див світу» та храму

царя Соломона в Єрусалимі. Архітектурним знанням та секретам своєї професії вони

надавали філософсько-містичного сенсу, а для збереження ремесла вводили спеціальні

ритуали, паролі, особливі знаки, завдяки яким засвідчувалась приналежність кожного масона

до тієї чи іншої професійної категорії — учень, підмайстер, майстер та ін.

З поч. XVII ст. серед масонів з'являються перші не професійні, а «філософські» або

«спекулятивні» муляри — особи вільних професій, військові, представники аристократії,

зацікавлені новими для свого часу релігійними та філософськими ідеями. Саме вони й

утворили ряди тих, хто сприяв згодом появі власне ордена франкмасонів, члени якого на

своїх таємних зібраннях займалися читаннями та трактуванням старовинних рукописів,

алхімією, теософськими бесідами, спіритизмом. Масони сповідали моральне

самовдосконалення людей, об'єднання їх на засадах братерської любові та взаємодопомоги.

В масонських організаціях була вироблена чітка дисципліна та звичка до конспірації, тому

ложі часто ставали осередками таємних інтриг та за говорів, спрямованих проти духовної та

світської влади.

Під час реформаторської діяльності Петра І масонство з Європи було занесене до

Росії, де пережило свій «золотий вік» за часи царювання Катерини II. В цей час з Росії та

Польщі масонство поширюється і на Україну.

На поч. XIX ст. масонство втрачає свій релігійно-містичний характер і все більше

політизується. Центральні, а особливо провінційні. російські, польські та українські ложі

часто створювалися скоріше як данина європейській моді і більш були схожі на дворянські

клуби. Сучасник декабристів, Пржецлавський, згадував: «Ложі були ніби клуби» де

дворянська військова молодь (а саме вона і була найчастіше членами лож) обговорювала

проблеми політичного та культурного життя, могла спілкуватися між собою, замислюватися

про майбутнє».

Участь Росії у наполеонівських війнах, розвиток капіталістичних відносин,

поширення міжнародних зв'язків сприяли тому, що багато з таких лож—«клубів» набували

політичного характеру. Перші таємні політичні гуртки - які пізніше будуть названі

декабристським ми — виросли саме з масонських лож і використовували їх великий