Горбань В. І., Аванесян Г.М. Методичні вказівки історія України: запитання і відповіді

Подождите немного. Документ загружается.

Перші результати були невтішними: 1917 року в російській частині України утворилися

дві республіки — УНР і УРСР -, які втягнулися з громадянську війну загальноросійського

масштабу і загинули в ній під каблуками німецько-австрійської окупації та її сателіта

гетьмана П. Скоропадського.

Проте в кінці 1918 p. історичні обставини склалися більш сприятливо. Революція в

Німеччині, крах Австро-Угорської імперії позбавили українців іноземного іга. Щоправда,

утворена в листопаді 1918 p., після розпаду Австро-Угорщини, Західноукраїнська Народна

Республіка одразу не виявила прагнень до об'єднання і розколотою на ворогуючі табори

східною Україною. Але невизнання ЗУНР відроджуваною незалежною Польщею, яка

вважала територію східної Галичини своєю і рушила туди війська, — все це не залишило

керівництву ЗУНР іншого вибору, ніж об'єднані сили з більшою частиною України.

Обстановка в східній Україні в цей час була складна, але з реальними перспективами до

розв’язання основних проблем. Всенародне повстання проти німецько-австрійсько-

гетьманського режиму, яке піднялося восени 1918 p. і закінчилося перемогою» розвивалося

лід гаслом досягнення соціальної справедливості і влади Рад. В цих умовах відроджувані в

прикордонних з Радянською Росією владні структури УРСР, а в наддніпрянських краях з

центом у Києві такі ж органи УНР мали можливості для подолання громадянського

протистояння, а значить і до національного об’єднання. Провідного значена в реалізації цих

можливостей набула політика Директорії УНР.

За свідченням її голови В Винниченка, він усвідомив головну з помилок Центральної Ради,

яка свого часу зосередилась виключно на вирішенні національного питання й всіляко

стримувала соціальні допомагання народу, внаслідок чого його прагнення до соціального і

національного визволення ввійшла в суперечність. Між тим широкі народні маси прийшли в

революційний рух для як найбільшого свого політичного, національного, а головне –

соціального визволення і зітруть тих, хто чинитиме їм опір, вважав В. Винниченко. Тому

директорія УНР розглянула питання про прийняття системи Радянської влади в україні, яка

найкраще поєднувала соціальний і національний визвольний рухи народу. Як наслідок, 27

листопада 1918 року була прийнята Декларація з викладом відповідних намірів. Також

відбулися переговори із представниками уряду УРСР, підтримуваного радянською Росією,

Х. Раковський і Д. Мануїльським, які запропонували підписати всеохоплюючий

узгоджувальний договір.

Водночас 1 грудня 1918 р. бувзаключений попередній договір УНР із делегацією ЗУНР,

керівництво якої звернулося до Директорії з пропозицією про об’єднання республік.

Делегація Директорії на чолі з С. Мазуренком виїхала через контрольовані УРСР

лівобережні українські території до Москви, де провела переговори з лідером більшовицької

партії головою уряду Радянської Росії В.Леніним та наркомом закордонних справ РРФСР Г.

Чичеріним. Результатом переговорів стало підписання мирного договору між УНР і РРФСР

на умовах взаємного визнання і нейтралітету побудованої на принципах Радянської влади

УНР, а також активної оборони проти спільної для обох республік військової загрози з боку

Дешкіна, Краснова, Антанти і Польщі. Визнання Радянською Росією незалежної УНР було

важливішою передумовою утвердження української державності й подолання громадського

розколу між УНР і УРСР.

Протягом січня 1919 p. готувався остаточний договір про об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній

VHP, який був підписаний керівниками двох республік 22 січня 1919 p. і проголошений у

святковій обстановці па Софійській площі м. Києва: “Віднині воєдино зливаються століттями

відірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська народна Республіка

(Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Україна. Збулися вікові мрії, якими

жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині існує єдина незалежна Українська

Народна Республіка».

Проте святкова офіційність Злуки 22 січня 1919 p. вже не відповідала неофіційному

фактичному стану справ, пов'язаному з розколом, що почався тоді в самій Директорії УНР і

привів до її краху, а разом з цим і краху всієї справи національного возз'єднання. Очолив

розкол член Директорії, Головний військовий Отаман С. Петлюра. Восени 1918 p. він

вступив до таємної Великої світової Франка масонської ложі і, слідуючи суворій дисципліні

цієї організації, став на шлях приведення в Україні політичних інтересів Антанти.

На той час між країнами Антанти була досягнула таємна угода про спільні дії, спрямовані

на повсілепня Радянської влади і відновлення буржуазної “єдиної і неділимо » Росії

(четвертий універсал Центральної Радії про незалежність УНР, який узгоджувався її союзом

з Німеччиною, не визнання Антантою). Угодою визначалися сфери впливу країн Антанти в

Росії і Україна потрапила до територій, контрольованих Францією. В Одесі в кінці листопаду

1918 року висадився французький експедиційний корпус і місто перетворилося на головну

базу інтервентів, з якої готувався антирадянський похід союзних військ в напрямку па Київ,

Харків, Воронеж.

С. Петлюра висунув па посаду заступника міністра закордонних справ УНР прибулого з

Парижу представника Ложі доктора Галіна, через якого повелися таємні (поза главою

Директорії В. Винниченка) переговори з інтервентами в Одесі. Згодом В. Винниченко

згадував, що С. Петлюра, якому підпорядковувався поштово-телеграфний зв’язок і

залізничній транспорт, не допустив у Київ звістку про підписання С. Мазуренком договір з

РРФСР. Перебуваючи в невіданні про це, Директорія пішла на спільне з Антантою

оголошення війни Радянській Росії 15 січня 1919 р. Цьому передувало підписання 15 січня

таємного (в тому числі й віт В. Винниченка) союзного договору в Одесі, який від УНР

підписали генерали Греков (міністри військових справ) і Матвіїв. За цим договором, Україна

мала розпочати війну проти Радянської влади в себе і в Росії у спільному з денікінцями і

польськими легіонерами оперативному підпорядкуванні командуючому штабом

антантівських військ півдня Росії французькому генералу д'Ансельму. За першим пунктом

договору УНР мала повернутися до складу відроджуваної союзниками єдиної і неділимої

Росії як її федеративна частина.

Таким чином, таємна розкольницька діяльність в Директорії С. Петлюри зірвала

договірний процес визнання Радянською Росіє ю незалежної УНР і об’єднання УHP з УРСР

на базі Радянської влади. З іншого боку, таємний договір в Одесі 15 січня 1919 р. підривав

значення Злуки УНР і ЗУНР 22 січня, оскільки не передбачав незалежної України і робив

сумнівною приналежність до неї західноукраїнських земель, які не входили до Російської

імперії і на які претендувала Польща - співучасниця Одеського договору.

Звичайно, під гам сумнозвісним товаром підписався не сам С. Петлюра, а його підлеглі,

тому не всі історики, тим більше апологети-біографи розкривають цю сторінку історії як і

масонську діяльність С. Петлюри, яку він не розголошував. Проте фактична діяльність С.

Петлюри у 1919—1920 pp., коли він висунувся на провідну роль в Директорії, вповні

відповіла за зазпачопим засадам.

З початку очоленої Францією війни проти Радянської владі французьке командування

пред'явило Директорії ультиматум “ вигнати як собак» (за висловом полковника

Фрещенберга) свого голову В. Винниченка і Прем'єра уряду В. Чехівського і з цим покінчити

соціалістичні загравання з трудящими, з їх прагненням до соціального визволення й до влади

Рад. Директорія прийняла ультиматум, прохаючи лише Акту про внесення союзників до

української державності. У відповідь послідував наказ № 28 під 7 лютого 1919 року, в якому

генерал д'Ансельм стверджував свою і Франції провідну роль у відновленні порядку в Росії,

не згадавши Україну й словом. Не дивлячись на це, Директорія 11 лютого приймає

ультиматум остаточно, а С. Петлюра з цього часу стає її фактичним керівником.

У військових кампаніях 1919-1920 p.p. на Україні петлюрівські війська були союзниками

А. Денікіна І Польщі. Щоправда шовіністичне денікінське офіцерство після скоординованого

з петлюрівця здобуття Києва спровокували конфлікт, оскільки не визнавало навіть

автономних прав України. Із Польщею стосунки були більш ідилічні, так як за угодою з нею

від 28 квітня 1919 року С. Петлюра відмовився на її користь від Східної Галичини.

Договором 19 серпня 1919 p. ця угода була підтверджена, у вересні 1919 року анульована

Директорією, а в грудні 1919 р , знову відновлена спірною Декларацією.

Петлюрівську політика 1919—1920 p.p. колишній голова УНР М. Грушевський назвав

нацюна націоналістичною авантюрою, підпорядкованою західноєвропейським інтересам

Керівник ЗУНР Є. Петрушевич звинуватив С. Петлюру у “брутальному національному

зрадництві” оскільки його з Польщею угода мала міжнародно-правові наслідки — була

використана Польщею для утвердження своїх прав на західноукраїнські землі Паризькою

мирною конференцією держав-переможниць у першій світовій війні..

Таким чином, національне возз’єднання України, якому історія створила на рубежі 1918—

1919 рр. сприятливі умови , не стало історичною реальністю. Найвище досягнення в цій

справі — Акт Злуки УНР і ЗУНР — має в історії України значення втраченої можливості.

“…Це було тільки формальне поєднання” , оцінював його В. Винниченко; декларативним

актом назвав його останній прем’єр-міністр УНР І Мазепа; Міністерство закордонних справ

УНР в листі «Відношення уряду УНР до галицького питання» також стверджувало:

“Фактичне об'єднання зовсім не проведено і Західноукраїнська республіка залишається і

надалі самостійною та незалежною”.

Більшість історичної літератури з цього питання хибує на політичну однобокість: або

зображує Злуку УНР і ЗУНР як фактичне возз'єднання України, яке було зірване агресією

Радянської Росії, або протиставляє урядам УНР і ЗУНР як “антинародним” і “зрадницьким” –

“єдино вірну” політику УРСР, яка в союзі з Радянською Росією під керівництвом В. Леніна

звільняла Україну.

Об'єктивну інформацію до питання можна отримати, прочитавши і порівнявши слідуючу

літературу:

Винниченко В. Відродження нації: Частина III — К., 1990;

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1990:

Революція на Украине: по мемуарах белых. -— М. Л., 1930;

Сторінки історії Компартії України: запитання і відповіді — К. 1990;

История КПСС в шести томах. — Т. 3., кн , П-М, 1968;

Чередниченко Віталій. Від Брестської угоди до варшавського договору// Під прапором

ленінізм). — 1990. - №№ 20 -21.

ЯКЕ МІСЦЕ ПОСІДАЛИ ПОВСТАНСЬКА - ПАРТИЗАНСЬКІ ЗАГОНИ У БОРОТЬБІ

НАРОДУ УКРАЇНИ З НІМЕЦЬКО АВСТРІЙСЬКИМИ ОКУПАНТАМИ І

ДЕНІК1НЦЯМИ У 1918 — 1919 p. p. ?

27 січня (9 лютого за новим стилем) 1918 p. делегація Центральної Ради підписала у

Бресті мирний договір між УНР (Українці кою Народною Республікою) і чотирма державами

німецького блоку. Відповідно з договором УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та

Австро-Угорщині впродовж першої половини 1918 р 60 мли. пудів хліба» 2750 тис. пудів

м'яса, 400 мли. штук яєць, іншу сільськогосподарську продукцію і промислову сировину. В

обмін на це представники Центральної Ради просили у союзників військової допомоги проти

переможного наступу кільканадцяти тисяч радянських військ, які вже зайняли Київ, а

керівництво УНР позбавлене підтримки свого народу, виїхало на Волинь.

18 лютого 1918 p. німецькі і австрійські війська вторглися на Україну і незабаром захопили

Київ. Разом з ними в місто повернулася і Центральна Рада, але фактичною владою на Україні

стали окупанти. Австро-Угорщина зайняла південко—західну Волинь, Подільську,

Херсонську і Катеринославську губернію, Німеччина всі інші.

Німецькі власті були незадоволені політикою і діями Центральної Ради (яка в пошуках

підтримки селянства нарешті прийняла земельний закон), її безсиллям у виконанні

економічних зобов’язань перед Німеччиною та її союзниками. За погодженням з австро-

німецьким керівництвом на Україні відбувся державний переворот, в результаті якого було

запроваджено гетьмана і П. Скоропадського.

Нова влада повністю контролювалась австро-німецькими військами, які встановили

жорстокий окупаційний режим. Припинялись будь-які соціально-економічні реформи.

Поміщики перейшли в наступ на селянство і зажадали повернення конфіскованої власної ті.

Бійська окупантів, не сподіваючись одержати достатню кількість продуктів, все частіше

вдаватися до застосування сичи. В ряді районів почалися справжні грабунки. реквізиція

хліба, худоби, фуражу.

Український народ став на шлях боротьби з окупантами. Ця боротьба велась у різних

формах. Особливо широкою масштабу на був повстансько-партизанський рух. Озброєні маси

населення перешкоджали вивезенню в Німеччину і Австро-Угорщину продовольства і

промислової сировини, схвалювали резолюції проти повернення землі колишнім власникам,

вбивали представників окупаційних властей, поміщиків і управителів.

Селянські повстання спалахнули на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині,

Єлисаветградщині (нині Кіровоградщнна). В Таращанському і Звенигородському повітах

Київської губернії повстало до 40 тис. селян. Селянське військо було споряджене двома

артилерійськими батареями й 200 кулеметами. Воно завдало втрат німцям в 6 тис. чол.

Ідейне і політичне керівництво повстансько-партизанським рухом здійснювали

представниками кількох політичних партій. На Чернігівщині цей рух очолював їй

більшовики, на Київщині українські есер її, та Катеринославщині в районі Гуляйполя —

сЛгар\:сти.

Коли кайзерівським військам вдалось придушиш повстанця, його учасники перехопи їй в

нейтральну зону. Так на невеликій території, що знаходилась па \межі між Україною і

Радянською Росією, та базі партизанських загонів почалося формування двох повстанських

дивізій, які завдали відчутних ударів по загарбниках.

Про ефективність дій повстансько-партизанських сил свідчать такі факти. Для контролю

над повсталою Україною окупанти пені були тримати на Сході понад 50 дивізій. Замість

намічених Ю млн. пудів хліба загарбники вивезли з України лише 9 мли. пудів. Піврічні бої з

населенням окупованих територій коштували життя 19 тис. солдатів та офіцерів

окупаційного армії.

У листопаді 1918 p. в Німеччині сталася революція, яка призвела до повалення монархії і

революціонізації окупаційної армії, ще Яльшому піднесенню визвольної боротьби

українського народу. Розпочалася евакуація німецьких військ з України.

Та незабаром майже всю її територію захопив Денікін, сили яко-о складалися з

Добровольчої армії, Донської і Кубанської козачих армій. Знову на Україні були скасовані

всі революційні надбання трудящих. Поміщикам поверталися їхні маєтки, капіталістам

заводи і фабрики. Похід денікінців за «єдина і неділиму» Росію супроводжувався закриттям

українських шкіл, забороною видавати літературу українською мовою. Почалися масові

розстріли певдоволених, хвиля єврейських погромів

Населення України відмовлялося визнавати владу білих для боротьби з цією владою

створювались підпільні оріанізації, партизанські загони. На осінь 1919 року партизанський

рух поширився на всі губернії та повіти окупованої території. В партизанських загонах

налічувалося щонайменше 100 тис бійців Тільки в Катеринославській губернії діяло 45

партизанських загонів чисельністю 35 тис. чол.

Партизани звільняли від білогвардійців, хоча й ненадовго, павіть такі великі міста, як

Полтаву (двічі), Новомосковськ (тричі). Єлисаветград, Кременчук. Сили опору постійно

зростали Особливо відчутні удари по військах Добровольчої армії завдавали партизани

Київщини, Донеччини. Херсонщини. Чимала частина денікінських військ була кинута проти

селян повстанців Миколаївського повіту Херсонської губернії Тут v вересні 1919 року

навколо великого села Баштана зібралося близько 29 тис повстанців Вони вигнали денікінців

з усіх навколишніх сіл і утворили Баштанську Радянську республіку, яка трималася два

місяці Повстанці експропріювали всіх поміщиків І розділили між біднотою їхню землю

Повстання було придушено, а Баштанка спалена. Але після того, як денікінці вирушили

звідти, партизанський рух відновився. У жовтні 1919 року по всій Україні розпочалися

масові воєнні дії партизан. Партизанські загони просувалися v північному напрямі до лінії

радянсько-денікінського фронту, здійснюючи на своєму шляху безперервні напади на

денікінські гарнізони та знищуючи комунікації

За своєю політичною спрямованістю повстансько-партизанські загони були різні —

радянські, петлюрівські, махновські, а також політичне не визначені. У радянських за

орієнтацією загонах най-бічьшим впливом користувались більшовики Активно боролись

проти білих українські соціал-демократи, есери, борбис7и та боротьбисти. Останні

організувати підпільні ревкоми в Умані (Київської)» Зінькові (Полтавської), Богодухові

(Харківської) губерній, піднімали місцеве населення на повстання. У денікінському тилу

виникали І діяли загони різних отаманів і «батьків», зокрема Махна, Шепеля, Тютюнника та

інш. Виступаючи проти денікінського режиму, вони привертали до себе трудове селянство,

певну частину пролетарських га Інших демократичних елементів Ці соціальні сили були

незадоволені Відновленням влади поміщиків та капіталістів» офіцерським свавіллям,

розгулом великодержавного шовінізму, які несли з собою білогвардійці.

Особливо великі сили мав у своєму розпорядженні Нестор Махно, який послідовно

обстоював інтереси селян і боровся проти білогвардійської диктатури за вільні Ради. В лавах

повстанців «Армії та батька Махна» було за деякими приблизними оцінками майже 80 тис.

чол. і 12 тис. тачанок, які забезпечували махновцям високу маневреність. Вони навіть

звільнили від денікінців І певний час утримували кілька великих міст, в тому числі

Катеринослав, Нікополь

За вчення більшовиками па бік Радянської влади отаманів та всіх противників

білогвардійської диктатури сприяло успіху наступальним операціям Червоної Армії В

листопаді 1919 р вона зайняла Чернігів, у грудні — Харків і Київ Бої розгорнулися на півдні

України. Денікінські частини під тиском радянських військ змушені були відступати. Рештки

їх втекли в Крим.

Отже, на окупованій німецько-австріиськими військами, а потім денікінцям території

України різним політичним силам вдалося організувати великий повстанський і

партизанський рух, гієно пов’язаний з народними масами Це сприяло успіхові в боротьбі з

окупантами.

ЛІТЕРАТУРА ДО ПИТАННЯ. Гражданская войнаа на Украине 1918—1920 г.г :

Сборннк документов и материалов в трех томах. — К. 1967;

історія. Посібник —довідник для вступників до вищих навчальних закладів. Частина 2 ~ К.,

1993;

Октябрь и гражданская война на Украине Страннцы истории. — К., 1987;

Солдатенко В. До питання про початок громадянської війни на Україні // УЇЖ. — 1991 — №

Верстюк В. Махновщина. Селянський рух на Україні (1918—1921) "- К., 1991.

ЯК ВІДНОСИЛАСЯ РАДЯНСЬКА ВЛАДА ДО ОХОРОНИ УКРАЇНСЬКОЇ

КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ В ПЕРІОД ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ?

Громадянська війна не сприяє охороні пам'яток культури будь-якою владою. Тим

більше, коли війна набуває класового характеру, як це сталося у 1917—1920 pp. на Україні.

В цих умовах принципова і послідовна позиція провідних наукових та ^культурних

діячів України визначила в цілому конструктивний підхід органів Радянської влади до

питань охорони культурних пам'яток та залучення до цього кращих науково-культурних сил

України.

Перші пам'яткоохоронні заходи були здійснені Радянською владою в січні 1919 року,

коли при Харківському губернському відділі народної освіти було створені дві секції —

музейна і охорони пам’яток, а також опубліковано звернення до всіх повітових і волосних

Рад та ревкомів. В ньому, зокрема, пропонувалось вжити невідкладних заходів щодо охорони

історико-культурних цінностей. залишених їх власниками. Цими заходами була охоплена

територія Полтавської, Київської, Чернігівської та Катеринославської губерній.

Загрозливий стан збереження пам'яток культури і мистецтва в умовам війни вимагав

створення державного органу, який би здійснював керівництво і координацію роботи по

збереженню культурного .надбання в загальноукраїнському масштабі.

На початку лютого, 1919 року в Харкові був утворений Всеукраїнський комітет

охорони пам'яток мистецтва і старовини (ВУКОПМИС).

Очолив його молодий художник М. Е. Дадигін. Ентузіаст своєї справи, рішучий і

енергійній, він доклав багато зусиль для виконанні дорученої справи. Але разом з тим, не

маючи досвіду пам'яткоохоронної і музейної роботи; керівний ВУКОПМИСу не завжди

знаходив взаєморозуміння з науковцями, творчою інтелігенцією.

Керівництво

ВУКОПМИСу з метою ефективності заходів по охороні культурних

пам’яток в

Україні "поставило перед Наркоматом освіти УРСР питання про створення

розгалуженої системи пам’яток охоронних органів. В результаті Нарком освіти прийняв

рішення про утворення комітетів охорони пам'яток при підвідділах мистецтв всіх відділів?

народної освіти губернських та повітових Рад. Ці пам'яткоохороні органи згуртували

довкола важливої справи музейних працівників, художників науковців.

На Полтавщині державний орган охорони пам'яток був створи нині у лютому 1919

року. Його засновником стало місцеве Наукове товариство дослідження і охорони пам'яток

старовини та мистецтва 21 березня 1919 році} розпочав свою роботу Чернігівський

Губкопміс. Ініціаторами нього створенні вступили активні діячі Чернігівської Вченої

Архівної Комісії. В проведенні заходів по охороні пам'яток провідну роль відігравала

інтелігенція Києва. В місті діяла надзвичайна об'єднана комісія по обліку, охороні і

реквізиції і пам'яток мистецтва Київщини.

В березні 1919 року в зв'язку з перенесенням столиці Радянської України з Києва

до Харкова переїхав туди і ВУКОПМИС. Мережа губернських і повторних

комітетів

охорони пам'яток мистецтва і старовини простата, не в усіх губерніях вони були

засновані», а створені не встигли організаційно зміцнитися і по справжньому розгорнути

роботу до денікінської і петлюрівської навали. Розгалужену мережу повітових комітетів, у

1919 році вдалося створити ) пізнє на Чернігівщині.

Великі труднощі збереження пам’яток культури Радянськими державними органами

були, також, пов'язані з браком коштів і складністю комунікаційною сполучення, належним

рівнем координації дії центральних та місцевих пам’яткоохоронних органів.

Важливе значення для охорони пам’яток культури України мало створення правової

бази. Так декретом Радянського уряду України від 1 квітня 191^ року всі історичні і художні

цінності на території республіки передавались у відання народного комісаріату освіти, що

фактично означало їх охорону радянською державою.

3 червня 1919 року уряд прийняв декрет «Про націоналізацію Київського міського

музею І музейних збірок В. ЛІ. Ханенко та, О. Г. Гансена. Націоналізація історика—

художніх цінностей стала проводитися по всій Україні. В першу чергу їй підлягали музеї»

які діяли до революції, маєтки і садиби, історики —краєзнавчі і художні заклади Києва,

Харкова, Одеси, Чернігова, Полтави та інших міст.

Націоналізації підлягали приватні колекції чи збірки, які складалися з речей,

утворених творчою або науковою працею самого власника. Останнім видавались охоронний

лист або охоронна грамота, які визначали режим зберігання пам'ятника.

Націоналізація (тобто одержавлення різних форм власності на пам'ятки культури)

загалом стала визначальною рисою радянської політики щодо охорони української

культурної спадщини за часів громадянської війни. Такий підхід обґрунтовувався

необхідністю забезпечення доступності культури для всього народу, а не ,лише для елітної

його частини.

Об'єктивну інформацію до питання можна знанні в слідкуючій літературі:

Акуленко В. А. Охорона пам'яток культури в Україні - К., 1991; Кот С. Й. Первый на

Украине / К образованию Всеукраинского комитета охраны памятников искусства и старины

// Исторпческое краеведение в СССР: вопросы теории й пракики. - К., 1991;

Нестуля О. О. Перші кроки в діяльності пам'яткоохоронних органів 1917 — 1920 pp. - К ,

Т989

; ЯКОЮ БУЛА РОЛЬ В. ЛЕНІНА В ОСТАТОЧНОМУ

УТВЕРДЖЕННІ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ НА УКРАЇНІ В Ході

ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ?

Вплив В. Леніна на розвиток України в XX ст., попри всі суперечності його політичних

оцінок, безумовно визначний. Проте наукове вивчення цього впливу є дуже складним в силу

численних політичних нашарувань та упереджень, створених навколо ленінської постаті як

його противника ми, так і товаришами та послідовниками. Провідним для науковця має бути

шлях безстороннього аналізу конкретних ленінських справ на засадах об'єктивності та

історизму.

Однією з головних віх визначної ролі В. Леніна в українській історії стало написання

ним в листопаді 1919 році резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську владу на Україні і

організація її здійснення більшовиками. Історична вага цих подій чітко прослідковується в

позначеній ними корінній зміні всього ХОДУ визвольної боротьби українського народу.

Реальністю 1917—1919 р p. в Україні була кільканадцяти разова зміна влад, що

найпереконливіше засвідчує відсутність у жодної з них широкої підтримки в народі. Серед

інших і Радянська влада, очолювана більшовиками, двічі терпіла поразку в Україні як

одному з «найменш більшовицьких» районів ( за свідченням В. Леніна) Між тим у кінці

1919—1920 pp. відбувся рішучий перелом на користь Радянської влади, яка утвердилась у

боротьбі з денікінськ

тами й петлюрівськими силами, відбивши наступи союзних поль-

сько-петлюрівських військ і врангельців, різноманітних «батьків» та отаманів. Глибинні

причини перелому, що стався, полягали в корективах власної політики, яку більшовики під

керівництвом В Леніна здійснили першими (і єдиними) з поміж своїх політичних суперників,

зробивши критичні уроки Із дворічного революційного досвіду. Головнішим з тих уроків

стало подолання політичного розриву між завданнями національного визволення

українського народу, на реалізації яких зосередились (але й обмежились тим) українські

національні партії, і завданнями соціального визволення, пріоритет яких у більшовицькій

політиці відтіснив обіч національне питання. В топ час, як національні політичні сили

України розкололися (частина їх відійшла від політичної діяльності й емігрувала, інші —

зближалися з більшовиками, а петлюрівське керівництво підпало під іноземні інтереси й

еволюціонувало до шовіністичної реакції й анархії отаманщини), В. Ленін повернув

більшовиків до національного питання як надзвичайно важливого і «особливого» завдання

па Україні. Його ігнорування він кваліфікував як глибоку і небезпечно помилку російської І

єврейської більшості в КП (б) У, яка будувалася в основному міського населення І цілком

природно відтворювала його переважно неукраїнський національний склад

Чотири з семи сформульованих Леніним пунктів резолюції ЦК РКП (б) «Про

Радянську владу на Україні» спеціально стосувалися національного питання і передбачали

«визнання самостійності УРСР» і право трудящих України самими вирішувати, в яких

формах союзу їх республіка перебуватиме з іншими Радянськими республіками (Росією,

Білорусією, Закавказзям). Що до необхідності СОЮЗУ, ю він не тільки зумовлювався

об'єктивними реаліями, а й фактично вже склався у військове політичній формі в 1919 році.

Окремим пунктом резолюції всім більшовикам славилося в обов’язок з найбільшою

терпимістю п обережністю відноситися до зумовлених колоніальним минулим

націоналістичних тенденцій серед частий українців і протистояти їм лише товариським

словом, а головне — всіляко протидіяти спробам штучно відтіснити українську уяву на

другий план, всіма засобами сприяти вільності розвитку української мови й культури, вжити

негайних заходів до оволодіння українською мовою державними службовцями. Щоб

встановити найтісніший зв’язок Радянської влади з переважаючою більшістю українського

народу — селянство — ленінська резолюція ставила вимогу перед комуністами не допускати

більше заповнення державних органів неукраїнським міщанством» а залучати до управління

в усіх галузях трудящих селян з корінного населення.

Критично оцінив В Ленін і попередню соціальну політик} щодо ^ українського

селянства комуністичного керівництва УРСР Його ліворадикальне захоплення негайним

впровадженням радгоспів і комун на конфіскованих у поміщиків землях викликало

незадоволення значної частини селян, особливо безземельних і малоземельних. У поєднанні

з неконтрольованим заповненням спекулятивним І міщанством державних продовольчих

органів І розгорнутою ними, внаслідок незнання реальних умов сільського життя, війною

проти ^ всього селянства за продовольчу розкладку така соціальна політика підривала

опору Радянської влади в трудящому селянстві. Безумовними вимогами ленінської резолюції

щодо радянської політики в Україні були: повна ліквідація поміщицького землеволодіння з

передачею земель безземельник і малоземельним селянам; обмеження будівництва радгоспів

І комун виключно інтересами селян, строго караючи за всякі спроби внести в цю справу

примусові засади; строго обмежити збір хлібних надлишків потребами самої української

бідноти, робітників І Червоної Армії, звернувши особливу увагу на захист інтересів

середнього селянства і відокремлення його від куркулів.

На початку грудня 1919 р VIII конференція більшовиків прийняла ленінську

резолюцію як загальнопартійне рішення і нова політика Радянської влади дозволила їй

остаточно утвердитися в 1920 році на Україні. Але виняткова роль В. Леніна в цьому процесі

не може бути вповні зрозуміла без з'ясування такої конкретної обставини того часу як статус

Леніна в більшовицькій партії. Незнайомі чи малознайомі з цим питанням сучасники, як

правило, ототожнюють поняття «більшовицька», «радянська” і «ленінська» політика. Вони

сприймають минуле через призму сформованої ленінськими наступниками тоталітарної

політичної системи, в якій влада керівника Комуністичної партії була необмеженою і

всеосяжною, а політика «сталінською», чи «хрущовською», «брежнєвського»...

В дійсності ж у більшовиків ленінських часів не було офіційної посади керівника

партії, а В. Ленін (як, наприклад, і Троїцький) був неформальним лідером в силу свого

інтелекту, волі, політичних передбачень. Відтак ленінські думки, пропозиції не були

обов’язковими для всіх більшовиків «провідними вказівками». Навпаки, вони пробивали собі

дорогу до прийняття керівництвом чи всією партією через дискусії, політичну боротьбу з

різними течіями й платформами. Такою, зокрема, була ситуація з керівництвом більшовиків І

Радянського уряду України: Г. Гятаков, X. Раковський та ін. у 1918-1919 pp. були

противниками навіть прийнятого за програмне ленінського положення про право націй на

самовизначення аж до державного відокремлення. X. Раковський тоді вважав, що

українського народу і його національної самосвідомості взагалі не існує.

Ознайомившись з критичною оцінкою їх діяльності В. Леніним, у кінці 1919 p.,

українське більшовицьке й радянське керівництво на нараді ЗО листопада 1919 p. прийняло

рішення вказати на надмірне вип’ячування національного питання в ленінській резолюції, на

переоцінку в пій національного руху на Україні. Тільки в гострій дискусії з виступаючими на

VIII конференції РКП(б) X. Раковським та ін. В. Ленін добився прийняття своїх оцінок і

пропозицій, а най більш непримиримих їх противників Г. П'ятакова і А. Бубнова відкликай з

України в Москву.

Те ж саме стосувалось і земельної та продовольчої політики Радянської влади.

Протягом 1918— 1919 pp. В. Ленін послідовно виступав за розподіл землі між селянами і

проведення необхідної в умовах війн і розрухи продрозкладки за принципом: з бідних селян

не брати нічого, з середніх — в міру, а з багатих — багато.

Проте ліворадикальне комуністичне керівництво Україні проводило іншу політику й

на конференції РКП(б) X. Раковський ПРОДОВЖ) вав відстоював радгоспи як основу

комуністичного будівництва. Враховуючи гостроту ситуації, конференція прийняла

спеціальну резолюцію «Про радянську політику на Україні», в якій передбачалась розробка

особливо детальних інструкцій контролю за партійними працівниками на Україні з точки

зору фактичного проведення ними прийнятих рішень. Згодом В. Ленін сам вніс в ЦК РКП(б)

пропозиції про форми й періодичність звітності партпрацівників з України, вимагаючи це

робити 2 рази на місяць.

Загалом з листопаду 1919 p. до січня 1921 p. біографічна хроніка В. Леніна фіксує біля

500 епізодів його практичної діяльності, пов’язаної з Україною, що підтверджує сталу

ленінську увагу до організації й контролю за виконанням розроблених ним І прийнятих

більшовицькою партією рішень. Та навіть за таких умов не все було гладко: у грудні 1920 p.,

наприклад, В. Леніну прийшлося докладати зусиль до припинення розпочатої КП(б)У в

листопаді суцільної колективізації сільського господарства. Виникали й інші гострі

проблеми. Все ж у виробленому в кінці 1919 p., і здійснюваному у 1920 p. курсі щодо

України більшовицька партія віднайшла таку політику, реалізація якої, зрештою, була

прийнята українським народом як краща з поміж інших і привела до остаточного

утвердження влади Рад у формі УРСР. Роль В. Леніна в цьому повороті була ключовою: він

виявився єдиним політичним лідером Серед усіх, який не тільки зрозумів та виразив у

поличних рішеннях національні й соціальні інтереси більшості народу України, але й домігся

проведення відповідної їм (попри всі перешкоди, збочення і відступи) політики

В наявній історичній літературі дане питання досі не отримає їй повного наукового

пояснення, оскільки таке було невигідне підвладній тоталітарному комуністичному режиму

«парадній історії, в такій же мірі це не відповідало інтересам противників комунізму і СРСР,

створюючи труднощі у висвітленні пою історії як суцільної «чорної плями».

Радимо прочитати:

Лепіп В І. Про Радянську владу на Україні // Повн. зібр. творів. Т., 39;

Ленін В. І Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Денікіним II Там же

Т. ,40,

Восьмая конференція РКП(б). Декабрь 1919 і ода: Протоколы -М., 1961;

Kvpac І Ф, Горбань В. І. Ленін і Компартія України; з нових джерел // Сторінки історії

Українське)? РСР факти, проблеми, люди. - К., 1990.

ЯКУ РОЛЬ ВІДІГРАВ ТАЄМНИЙ ПРОТОКОЛ ДОГОВОРУ 1939 p. ПРО

НЕНАПАД МІЖ СРСР І НІМЕЧЧИНОЮ У ВОЗЗ'ЄДНАННІ УКРАЇНСЬКИХ

ЗЕМЕЛЬ?

ц 1918—1919 рр. значну частину українських земель Західну Україну (Східну

Галичина ) Північну Буковину, Закарпатську Україну захопили Польща, Румунія І

Чехословаччина Радянський Союз не визнавав законними дії країн - окупантів і підтримав

настійне прагнення населення регіону до возз'єднання ^ УРСР

Акт возз'єднання відбувся в складних мовах II світової війн. За тиждень до початку

війни - 23 серпня 1939 р у Москві міністрами закордонних справ Німеччини та СРСР

Ріббепірогом і Молотовим були підписані два документи .дин із них "Договір про ненапад

між Німеччиною і Радянським Союзом” був опублікований в топ же день. Другий документ

являв собою \г мит додатковий протокол. В ньому йшлося про розподіл сфер інтересів СРСР

і Німеччини в сусідніх з Радянським Союзом країнах

28 серпня Молотов и німецький посол у Москві Шуленбург підписали ще один

документ — роз'яснення .то «Таємного додаткового протоколу» від 23 серпня 1939 року.

Роз'яснення уточняло проходження кордону «сфер Інтересів Німеччини І СРСР» І Західна

Україна, зокрема, відносилася до сфери інтересів Радянського Союзу.

Підписання таємних протоколів, у яких йшлося про «територіально-політичну

перебудовув регіоні, суперечило суверенітету і незалежності цілого ряду країн. Воно не

відповідало духу і букві договорів, які СРСР раніше заключив з цими країнами. Це був

прямий відступ від принципів і норм міжнародного права.

1-го вересня 1939 p. гітлерівські війська напали на Польщу, уряд якої не зміг

організувати ефективної відсічі переважаючим силам німецького вермахту. У цих умовах,

відповідно до таємного протоколу і згідно з лінією розмежування сфер інтересів Німеччини

та СРСР позначеній па підписаній Ріббентропом і Сталіним карті, частини Червоної армії,

які входили до складу Українського фронту, перейшли радянсько-польський кордон і

вступили в Західну Україну.

Відповідно з домовленістю Німеччини і СРСР строк виступу радянських військ було

призначено на 5 вересня. А те Червона армія вийшла не 5, а 17 вересня, і не на обумовлену в

таємному протоколі лінію, а східніше неї, на річки Західний Буг і Сан. Причому, виступ

радянських військ відбувся з обґрунтуванням: Червона армія виступає на захист населення

Західної України і Західної Білорусії.

Це рішення Радянського уряду спрямовувалось на те, щоб не втягнути Червону

Армію в серйозні бойові дії. А саме цього прагнув Гітлер, провокуючи ранній вихід

збройних сил СРСР на лінію західніше Бугу і Сану.

Не можна не прийняти до уваги і той факт, що після нападу на Польщу німецькі

війська в ряді місць перейшли раніш погоджену розмежувальну лінію з СРСР В районі

Львова 19 вересня німецькі війська відкрили вигонь по радянській танковій бригаді, яка

вступила в місто. Радянському )ряду вдалося домогтися виводу німецьких військ із районів

Західній України і Західної Білорусії.

22 вересня 1939 року було опубліковано радянсько-німецьке комюніке про

«демаркаційна лінію», яка розмежувала німецькі та радянські війська і стала новим

державним кордоном Радянського Союзу. Ця лінія відмежовувала загалом етнічні українські

та білоруські землі від польських. Новий кордон майже цілком збігався з лінією кордону

Польщі, рекомендованого комісією експертів Паризької мирної конференції 1919 року та

запрограмованого британським міністром закордонних справ лордом Керзоном. На

Ялтинській конференції трьох держав у лютому 1945 p. уряди США і Англії визнали

справедливість нового кордону, який базувався на принципі етнографічної приналежності

території. Незабаром після Ялти між Польщею і СРСР було укладене договір про державним

кордон. Це був кордон, утворений в 1939 p.

Процес возз'єднання українських земель одержав своє продовження в 1940 p. В червні

ц. р. уряд СРСР поставив питання про возз’єднання Буковини °> Радянською Україною. На

тон час в Північній Буковині проживало 78% українців, Гітлерівський уряд заперечував

проти включення Буковини до складу СРСР. Радянське керівництво настійно домагаюся

вирішення питання, посилаючись на те, що Буковина є останньою не достаючою частиною

єдиної України.

В кінці червня за вимогою Радянського уряду із Північної Буковини були виведені

Румунські війська. Ці території також ввійшли до складу УРСР.

В червні 1945 р. було досягнуто угоди з Чехословацькою Республікою про возз'єднання

Закарпаття з Українською РСР.

Включення західноукраїнських земель до складу УРСР було подією великої

історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї

держави. Причому, до складу Української республіки ввійшли не польські, румунські, чи

чехослоцькі, а українські землі, що забезпечило досягнення національної єдності

українського народу.