Горб О.О., Писаренко П.В., Калініченко В.М. Аграрна екологія

Подождите немного. Документ загружается.

степова рослинність збереглася лише на невеликих ділянках уздовж

елементів гідрологічної мережі України – схилів річкових долин, ярів і

балок. Степова рослинність виражена в основному у двох зонах –

Лісостепу і Степу. Першим українським степовим заповідником, як

відомо, стала „Асканія – Нова”, яка в 1919 р. оголошена народним

заповідним парком, а в 1921 р. – державним заповідником. Фактично

режим охорони тут був уведений у 1988 р. Поряд з ним найбільшу роль в

охороні степових фітосистем відіграють заповідники: Чорноморський,

Луганський, де степова рослинність переважає у філіалах „Стрілецький

степ” і „Провальський степ”, Український степовий заповідник (з

відділками „Михайлівська цілина”, „Хомутівський степ”, „Кам'яні

Могили” і „Медова флора”). Загальна площа цих заповідників (суші) –

27277,3 га. Степова рослинність охороняється також у двох кримських

заповідниках – Карадазькому і Ялтинському гірсько-лісовому.

Велику роль в охороні степової рослинності відіграють заказники і

пам'ятники природи державного значення. Площа заказників і пам'ятників

природи державного значення, в яких степова рослинність є домінуючою,

становить лише 3187 га.

Нині території та об'єкти природно-заповідного фонду України мають

таку класифікацію.

Державний заповідник створюють для збереження в природному стані

типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних

комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних

процесів і явищ, що відбуваються в них, і для розробки наукових основ

охорони природи. Ділянки землі, її надр і водних просторів з усіма

природними об'єктами, що знаходяться в їх межах, вилучають з

господарської експлуатації і передають у безстрокове користування

державному заповіднику.

Державний природний національний парк створюють для збереження

природних комплексів, що мають особливу екологічну, історичну та

естетичну цінність у зв'язку із сприятливим поєднанням природних та

культурних ландшафтів і використанням їх у рекреаційних, освітніх,

наукових та культурних цілях. Ділянки землі, її надра та водні простори з

усіма природними об'єктами, що знаходяться в їх межах, вилучають із

господарської експлуатації і передають у користування державному

природному національному парку. Його територія може включати також

ділянки землі та водні простори інших замлекористувачів.

Державний заказник республіканського значення – територія, виділена

з метою збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох

компонентів найбільш цінних типових чи унікальних комплексів на час,

необхідний для виконання поставлених перед заказниками завдань, та для

підтримання загального екологічного балансу. Його зазвичай створюють

на території (акваторії), в межах якої зустрічаються види рослин і тварин,

занесені до Червоної книги України.

Державний заказник місцевого значення – територія, виділена з метою

збереження, відтворення та відновлення окремих або кількох цінних для

регіону компонентів природи на період, необхідний для виконання

поставлених перед заказниками завдань та підтримання загального

екологічного балансу. Залежно від характеру, мети організації та

необхідного режиму охорони ці заказники поділяються на ландшафтні,

лісові, ботанічні, загальнозоологічні, орнітологічні, ентомологічні,

іхтіологічні, гідрологічні, полеонтологічні та геологічні.

Державний пам'ятник природи республіканського значення –

територія або окремий природний об'єкт, що мають особливу цінність і є

унікальними або типовими для України. Беруть під охорону для

збереження у природному стані в наукових, культурно-освітніх та

естетичних цілях.

Державний пам'ятник природи місцевого значення – територія або

окремий природний об'єкт, що мають особливу цінність і є унікальними

або типовими для одного регіону. Беруть під охорону для збереження у

природному стані в наукових, культурно-освітніх та естетичних цілях.

Залежно від характеру, походження та необхідного режиму охорони

поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та

геологічні.

Державний ботанічний сад створюють з метою збереження, вивчення

та збагачення у спеціально створених умовах різноманітних рослин для їх

найбільш ефективного наукового, культурного і господарського

використання. Земельні ділянки надають державним ботанічним садам у

безстрокове користування.

Державний дендрологічний парк створюють з метою збереження,

вивчення та збагачення у спеціально створених умовах різноманітних

видів дерев і чагарників для їх найефективнішого наукового, культурного і

господарського використання. Земельні ділянки передають державним

дендрологічним паркам у безстрокове користування.

Державний зоологічний парк створюють з метою збереження та

вивчення у спеціально створених умовах об'єктів дикої фауни для науково-

освітніх, пізнавальних і науково-дослідних цілей. Земельні ділянки

передають державним зоологічним паркам у безстрокове користування.

Державний парк-пам'ятник садово-паркового мистецтва

республіканського значення. Найвизначніші зразки паркового будівництва

беруться під охорону в естетичних, наукових, природоохоронних та

оздоровчих цілях.

Державний парк-пам'ятник садово-паркового мистецтва місцевого

значення. Цінні зразки паркового будівництва беруться під охорону в

естетичних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Державне заповідне урочище – лісові, степові та інші природні

комплекси, що мають велике наукове, природоохоронне і естетичне

значення. Виділені для їх збереження в природному стані.

Природно-заповідні території залежно від цілі їх створення (і

відповідно категорії) мають різний режим охорони – від повного захисту

до певних обмежень у використанні. При цьому досягається збереження

або всіх компонентів в екосистемі, або тих, які визначаються найбільш

цінними. Однак, виступаючи полігонами вивчення природних змін

екосистем або місцезнаходження компонентів екосистеми, природно-

заповідні території, не підпадаючи активному господарському впливу,

одночасно є місцями збереження природних ресурсів – біотичних і

абіотичних.

Загалом серед природних ресурсів виділяють поновлювані й

непоновлювані. До поновлюваних належать ресурси рослинного і

тваринного світу, до непоновлюваних – ресурси абіотичних компонентів

екосистеми. По відношенню до відновлюваних ресурсів можливий режим

оптимального використання і відновлення, до невідновлюваних – режим

консервації або бережної експлуатації.

В Україні серед непоновлюваних запасів на природно-заповідних

територіях найчастіше зустрічаються запаси води, ґрунту, торфу, деяких

пород і мінералів.

Поновлювані запаси ресурсів цих територій рослинного і тваринного

походження нині інтенсивно вивчаються. Особливо це стосується

лікарських і ягідних рослин.

Лікарські – одна з груп рослин, що найбільш активно

використовується. Сировиною до 40 % загальної кількості лікарських

препаратів є дикорослі рослини. Масові заготовки цих рослин в Україні

викликають тривогу за збереження їх запасів.

Крім об'єктів природно-заповідного фонду певний режим охорони

існує на об'єктах інших груп – це зелені зони міст, ліси першої групи тощо.

Вони також повинні розглядатися в певних аспектах при з'ясуванні ролі

територій, що охороняються.

Розглянемо роль природно-заповідних територій у різних аспектах.

Насамперед, усі охоронні й (у першу чергу) природно-заповідні території є

ядром „екологічного каркасу” природних регіонів, їх наявність забезпечує

екологічну рівновагу, можливість обміну насіннєвими зачатками і міграції

тварин. До екологічного каркасу входить мережа природно-заповідних

територій, що є його ядром, так звані охоронні території, які згадувалися

вище, а також збережена природна рослинність, яку людина використовує

регламентовано. Це лісові масиви, луки, пасовища тощо.

При складанні схем охорони природи певних регіонів враховують і

склад мережі природно-заповідних територій, а також збережену природну

рослинність у вигляді лісовах масивів, луків, пасовищ тощо.

В оптимальному варіанті при розробці прогнозу і містобудівних

рекомендацій по подальшому вдосконаленню територіальної організації

екологічно оптимальна структура території регіону будується за

принципом крупнодисперсного розподілу територій із переважанням

природних систем. Вони послідовно чергуються з високоурбанізованими

територіями і об'єднуються в єдину регіональну систему лугами

водоохоронних лісів і природних луків переважно вздовж малих річок. У

центральній частині територій з перевагою природних систем

розміщуються існуючі або проектні заповідники, природні парки,

заказники. По периферії до них прилягають землі, в основному

рекреаційного або лісогосподарського значення. Потім розміщуються

переважно сільськогосподарські території і, нарешті, великі міста з

зеленими зонами.

Залежно від конкретних умов регіонів форма „екологічних каркасів”,

утворених природно-заповідними та іншими територіями, що

охороняються, буває різною.

У комплексній схемі охорони природи України її „екологічний

каркас” має вигляд дуги, що охоплює територію з заходу, північного

заходу, півночі і північного сходу. В територіальному відношенні він

охоплює близько 30 % природної рослинності, яка нині збереглася в

Україні, за площею це становить близько 19 млн га, з них лісової площі –

8,2 тис. га або 13,6 %.

Форма „екологічного каркасу” має велике значення для розміщення

продуктивних сил. Необхідне створення „екологічних островів” на решті

території, в Україні, у першу чергу, в південно-східній і в південній

частинах. В існуючій мережі природно-заповідних територій України

найбільше значення для збереження екологічної рівноваги мають

заказники, які займають площу близько 600 тис. га – половину всієї площі

природно-заповідних територій. Нині розробляється схема охорони

природи Донбасу.

Мережа природно-заповідних територій є своєрідним „барометром”

природних систем, який передбачає оцінку їх екологічної рівноваги. При

відносно невеликій кількості збереженої природної рослинності необхідно

контролювати її стан, не допускати необоротних змін, при яких

екосистеми не можуть відновлюватися. Штучне відновлення екосистеми

(широко застосовують для лісів і починають застосовувати для степів)

пов'язане, з одного боку, із значними витратами і потребує часу для

формування. З іншого боку, воно призводить до формування

неповночленних, спрощених і обіднених співтовариств, які не виконують

своїх функцій по охороні гено- і ценофонду.

Для того, щоб контролювати стан змінених і безперервно змінюваних

екосистем, необхідне збереження еталонів – систем, близьких до

природного стану. Порівняно з ними треба визначати зміни решти

співтовариств, їх ступінь і спрямованість. Це допоможе визначити

екологічний поріг, за яким зміни екосистем стають незворотними.

У мережі природно-заповідних територій ці функції в найбільшій мірі

виконують біосферні заповідники. Сучасне розуміння біосферного

заповідника включає як складові елементи охорони екосистем, еталон для

порівняння і можливість спостереження за такими способами

землекористування, при яких виявляються найкращі поєднання цих

компонентів в інтересах суспільства.

Одним із основних завдань державних заповідників є також

проведення багаторічних спостережень за природним розвитком екосистем

певних регіонів, а їх кінцева мета – пізнання законів еволюції органічного

світу. Ця мета диктує необхідність невтручання в природу на територіях

заповідників, забезпечення спадкоємності спостережень.

Природно-заповідні території виконують також роль банку гено- і

ценофонду. Стабільне довгострокове використання біосфери в

майбутньому залежить від збереження для наступних поколінь всього

генетичного різноманіття планети і її окремих регіонів, забезпечення умов

можливості еволюційного розвитку видів.

Природно-заповідні території у вирішенні цієї проблеми відіграють

особливу роль, тому що створюються в першу чергу на територіях, що

відрізняються багатством флори і фауни, а також різноманіттям

рослинності.

Мережа природно-заповідних територій у природних регіонах

повинна забезпечувати збереження фітогенофонду і фітоценофонду, а

також нормальне протікання еволюційних процесів утворення видів.

У міжнародній практиці основними критеріями для вибору місця

природних заповідників є: оптимальне місцепроживання для одного або

кількох видів, які знаходяться під загрозою; місця, де різноманіття

місцепроживань і видів максимальне; ділянки з максимальною

ендемічністю; ділянки з максимальною збереженістю або які забезпечують

тривалу безпеку.

Кількість природно-заповідних територій і їх розміри повинні

забезпечувати збереження такої кількості особин кожного виду рослин і

тварин, яка не призводила б з покоління в покоління до суттєвих змін

спадкової мінливості виду.

Кожний вид, будучи унікальним, неповторним явищем природи, має

наукову цінність тепер і матиме в майбутньому. Напрямків можливого

використання їх людиною, в тому числі і в народному господарстві нині

передбачити неможливо.

Так як кожний природний регіон повинен максимально задовольняти

потреби людини для проживання в ньому і створювати необхідну

комфортність, мережа територій, що охороняються, повинна служити

естетичним, культурним і виховним цілям. Особливе значення при цьому

має спілкування людини з природою. Тому практичні завдання сьогодення

включають збереження відносно незайманих куточків природи на

території відповідних регіонів і організацію їх відвідування людьми. У

світовій практиці це досягається шляхом створення мережі національних

парків.

В Україні вже створені три національних парки – Карпатський,

Шацький і Синевірський. Ці місця визначені у зв'язку із сприятливим

поєднанням природних і культурних ландшафтів, які мають особливу

екологічну, історичну та естетичну цінність.

Таким чином, роль природно-заповідних територій багатогранна і

важлива. Вони знаходяться на обліку і під державним контролем, який

покладений в Україні на Міністерство з охорони навколишнього

середовища.

3.2. Екологічне значення ландшафтів і заповідних територій

Комплексні критерії цінності природно-заповідних територій

включають параметри, які оцінюють значення основних компонентів

заповідних екосистем – рослинного і тваринного світу, ґрунтового

покриву, гідрологічних умов та ін. Рослинний світ є основним

компонентом екосистем, що визначає функціонування інших компонентів.

Тому першочерговим завданням є розгляд критеріїв ботанічної цінності

природно-заповідних територій. Домінуючим типом по площі і фітомасі є

ліси.

Суть позитивного екологічного впливу лісів така. Ліс найкраще

порівняно з сучасною системою штучних заходів захищає ґрунт. Ліси

затримують опади на поверхні своєї фітомаси, тобто зменшують

інтенсивність опадів і енергію крапель, значна кількість вологи

нагромаджується і в лісовій підстилці (у 5 – 6 разів більше від її сухої

маси). Ґрунти під лісом водопроникні й менше промерзають, що разом з

вищезгаданими факторами сприяє зниженню до мінімуму поверхневого

стоку і збільшує ґрунтовий стік. Вода, проникаючи в ґрунт, очищається від

мулу і дрібнозему. Підґрунтові води, які формуються під лісом, за своєю

цінністю не можна порівнювати з водами, що нагромаджуються у

водосховищах. Такий перерозподіл вологи протягом року сприяє

зниженню повені навесні, збільшенню надходження вологи в річки влітку.

Встановлено, що вирубування лісів у басейні річки викликає швидке

надходження снігових і дощових вод у річки, бурхливу повінь і сильний

спад рівня в посушливий період.

Ліс підвищує мінімальні та знижує максимальні температури повітря,

зменшує середню температуру повітря і її амплітуду, оптимізує

вертикальні температурні градієнти. Абсолютна вологість повітря в лісі

дещо вища, ніж на відкритому місці. Ліси зменшують швидкість вітру, що

знижує можливість вітрової ерозії та інтенсивність випаровування вологи

із сільськогосподарських полів. Рослини засвоюють вуглекислоту,

виділяють кисень і летучі речовини, які мають бактерицидну та іншу дію.

Екологічна роль лісів суттєво змінюється залежно від порід дерев,

віку, повноти, продуктивності, механічного складу ґрунтів, рельєфу

водозбору, характеру гідрографічної мережі, географічної зони.

Структура і функції лісів взаємопов'язані. Тому для посилення будь-

якої корисної функції лісу слід цілеспрямовано змінювати його структуру.

Наприклад, для посилення протиерозійного значення лісів необхідно

збільшити їх повноту, що сприятиме зростанню листкової поверхні й

затриманню опадів у кронах, зменшить їх ерозійну небезпеку, ввести такі

породи дерев або чагарників, які формують добре розвинуту кореневу

систему та ін.

Отже, ліс – багатофункціональна екологічна система. Кожна функція

його визначається природними і соціальними умовами, характеристикою

лісових екосистем. Тому ліси треба розглядати не тільки як сировинний

ресурс, але і як джерело всіх видів їх корисності. Для здійснення цих

принципів у повній мірі необхідний всебічний екологічний і економічний

аналіз усіх корисних властивостей лісу, що дасть можливість знайти

раціональні режими лісокористування, знайти „золоту середину” між

сировинними, екологічними та економічними видами лісокористування.

Однією з екологічних функцій природно-заповідних територій є також

їх гідрологічна роль, яка полягає у збереженні та відтворенні водних

ресурсів. Гідрологічна ефективність природно-заповідного фонду є

значною при відсутності (як правило) на їх території ерозійних явищ,

низькому вмісті хімічних речовин і завислих часток у водах, регулюванні

стоку компонентами ландшафтів.

На основі морфологічного аналізу виявлена гідрологічна роль

компонентів ландшафту, яка розкривається через виконані ними

водоохоронно-водорегулюючі функції.

Водоохоронна роль – формування поверхневого стоку і вод водойм з

високим якісним складом – у найбільшій мірі властива лісовим і болотним

екосистемам.