Галат В.Ф, Березовський А.В, Прус М.П, Сорока Н.М, Паразитологія та інвазійні хвороби тварин

Подождите немного. Документ загружается.

Статева система

добре розвинена. Цестоди, як і трематоди, — гермафроди-

ти. Чоловіча статева система складається з численних сім’яників, розміщених

переважно по бічних краях члеників, сім’явиносних каналів, сім’япроводів,

цируса та статевої бурси. Жіноча статева система включає яєчники, яйцепро-

води, жовточники, тільце Меліса, оотип, матку й вагіну (рис. 2.2).

У перших від шийки члениках статевих органів немає. Далі в члениках

формується чоловіча статева система. У середній частині стробіли розміщені

гермафродитні членики, в яких

крім органів чоловічої системи є

жіночі статеві органи. Для біль-

шості цестод характерна одинар-

на система чоловічих і жіночих

статевих органів, для решти —

подвійна. Статеві органи відкри-

ваються на латеральній або вен-

тральній поверхнях члеників.

У кінці стробіли розміщені

зрілі членики, в яких залишаєть-

ся лише матка, заповнена яйця-

ми. У ціп’яків матка закритого

типу, гіллястої будови, іноді мі-

шкоподібна або розпадається на

капсули. Яйця переважно округ-

лої форми, зрілі (всередині зна-

ходиться онкосфера з трьома па-

рами ембріональних гачків). Пе-

ріодично зрілі членики відокре-

млюються від стробіли і разом з

фекаліями потрапляють назовні.

У стьожаків матка відкритого

типу, петлистої будови, відкрива-

Рис. 2.3. Будова личинок цестод:

— збудник цистицеркозу;

— збудник ценурозу;

— плероцеркоїд;

— збудник ехінококозу;

— цис-

тицеркоїд

а б

Рис. 2.2. Схема будови ста-

тевого апарату цестод у

стьожаків (

) та ціп’яків

(

— отвір вагіни;

— отвір

матки;

— матка;

— яєч-

ник;

— вивідний отвір чоло-

вічого статевого апарату;

—

чоловіча статева бурса;

—

сім’явиносна протока;

—

вагіна;

— оотип;

— тільце

Меліса;

— сім’япроводи;

— жовточники;

— сім’я-

ники;

— яєчник;

— мат-

ка;

— вивідний отвір жіно-

чої статевої системи;

—

вивідний отвір чоловічої ста-

тевої системи;

— статева

бурса;

— внутрішній

сім’яний міхурець;

— зов-

нішній сім’яний міхурець;

— сім’явиносна протока;

— сім’япроводи;

— сім’я-

ники;

— вагіна;

— сім’я-

приймач;

— тільце Меліса;

— оотип;

— жовточник

ється на вентральній поверхні членика. Яйця овальної форми, подібні до

яєць трематод.

Цестоди — біогельмінти. У ціп’яків проміжний хазяїн один, у стьожаків —

два. Захворювання, спричинювані статевозрілими стьожковими червами, на-

зивають

імагінальними

, а личинками —

ларвальними цестодозами

. Будову

личинок цестод, що паразитують в організмі теплокровних та безхребетних

тварин, наведено на рис. 2.3.

Нематоди. Це найчисленніша (понад 500 000 видів) група живих організ-

мів, що належить до типу круглих гельмінтів Nemathelminthes, класу Nema-

toda. Однак не всі нематоди є паразитичними організмами. Значна їх кіль-

кість вільно живуть у ґрунті, морях, прісних водоймах.

Тіло круглих гельмінтів в основному видовжене, веретеноподібної або ци-

ліндричної форми, на поперечному розрізі кругле. Самки Tetrameres fis-

sispina мають мішкоподібну форму. Розміри нематод варіюють від 1,2 мм

(Trichinella spiralis) до 8 м (паразит кашалота Placentonema giganticus).

Зовні тіло круглих гельмінтів вкрите кутикулою, під нею епітеліальний і

м’язовий шари утворюють шкірно-м’язовий мішок, у порожнині якого розмі-

щені всі внутрішні органи. У більшості нематод поверхня кутикули попере-

чно або поздовжньо покреслена. Нерідко на поверхні тіла можуть бути різні

кутикулярні утвори: поздовжні гребені, шипики, дотикові сосочки тощо.

Нематоди — роздільностатеві гельмінти. Самці, як правило, значно менші

від самок.

Нервова система

складається з численних ганглі-

їв. Вони сполучені волокнами і формують нервове

кільце, розміщене навколо переднього кінця стра-

воходу, і нервові гілки, які відходять від нього до

різних частин тіла.

Екскреторна система

включає два канали, що

починаються в задній частині тіла. Вони

об’єднуються в загальну протоку, яка відкривається

екскреторним отвором на вентральній поверхні пе-

реднього кінця тіла нематоди.

Травна система

розпочинається ротовим отвором.

Він має різні розміри, форму, кількість губ та пелю-

стків. Ротовий отвір веде в ротову капсулу, яка мо-

же мати ріжучі пластинки й зуби. Глотка є не в усіх

круглих гельмінтів. Стравохід частіше має вигляд

трубки циліндричної або булавоподібної форми. Се-

редня кишка переходить у пряму, вистелену кути-

кулярним шаром. Анус розміщений переважно на

вентральній поверхні поблизу заднього кінця тіла

(рис. 2.4).

Рис. 2.4. Будова самця (

)

і самки (

) нематод:

— ротова порожнина;

— глотка;

— нервове кільце;

— страво-

хід;

— кишечник;

— сім’яник;

— сім’япровід;

— сім’яний мі-

хурець;

— спікули;

— хвостові

кутикулярні крила;

— отвір

клоаки;

— статеві сосочки;

— яйцепроводи;

— яєчники;

— матка;

— статевий отвір (вульва);

— вагіна;

— анус

Статева система

самців і самок має трубчасту будову. Чоловічі статеві ор-

гани складаються з одного сім’яника (тонка закручена трубочка) і

сім’япроводу. Він відкривається в пряму кишку, утворюючи клоаку. Поблизу

вивідного каналу розміщені допоміжні органи статевої системи: спікули, ру-

льок, прианальні присоски, сосочки, хвостова бурса. Під час копуляції самці

вводять спікули у вульву самки для її фіксації. У більшості самців є дві спі-

кули (рис. 2.5).

Самки мають два яєчники, два яйцепроводи та дві або більше маток, які

утворюють піхву, що відкривається на вентральній поверхні тіла жіночим

статевим отвором — вульвою. Як правило, вона знаходиться в задній частині

тіла, рідко — спереду (збудники оксіуратозів та філяріатозів) або посередині

(волосоголовці). Більшість самок відкладають яйця. Вони різні за розміром,

формою, кольором, будовою зовнішньої оболонки та ступенем зрілості в період

виділення їх назовні. Деякі види нематод є яйцеживородними (збудники дик-

тіокаульозу) або живородними (трихінели).

Залежно від циклу розвитку нематод поділяють на гео- і біогельмінтів.

Найбільше ветеринарне значення мають 9 підрядів: Oxyurata, Ascaridata,

Strongylata, Trichurata, Spirurata, Rhabditata, Dioctophymata, Filariata,

Camallanata. Вони характеризуються такими ознаками:

оксіурат

ротовий отвір оточений трьома або шістьма губами. На задньо-

му кінці стравоходу є кулясте розширення (бульбус) з жувальними пластин-

ками. Вульва відкривається в передній частині тіла. У самця одна або дві

спікули.

Аскаридати

мають ротовий отвір, оточений трьома губами. Стравохід ци-

ліндричний. На хвостовому кінці самця можуть бути невеликі крила, при-

анальні й постанальні присоски. Спікули дві, рівні. Вульва самки знаходить-

ся в передній частині тіла.

а б

Рис. 2.5. Допоміжні статеві органи

самця (

) і самки (

— спікули;

— губернакулум;

— статева бурса;

— вульварний клапан (стронгілят)

стронгілят

добре розвинена ротова капсула. Іноді вона озброєна ріжучи-

ми пластинками або зубами. Характерною ознакою є наявність статевої кути-

кулярної бурси з ребрами у самців. Дві однакові спікули. Вульва відкрива-

ється в середній або передній частині тіла.

трихурат

(синонім

трихоцефалят

) передній кінець тіла довгий, ниткопо-

дібний, задній — значно товщий. Стравохід у вигляді тонкої трубки оточений

стравохідними залозами. Спікула одна або її взагалі немає. Вульва відкрива-

ється в передній частині тіла.

спірурат

ротовий отвір оточений двома губами, поділеними на дві лопа-

ті. Ротова порожнина переходить у глотку (фаринкс). Стравохід розділений

на два відділи: м’язовий (передній) і залозистий (задній). Спікул дві.

рабдитат

стравохід має два розширення (передбульбус та бульбус).

Діоктофімати

мають циліндричний стравохід. Кутикула поперечно покре-

слена. Статева бурса у самців дзвіноподібна, без ребер. Спікула одна.

Камаланати

характеризуються трикутним ротовим отвором. Навколо ньо-

го знаходяться 8 сосочків.

Акантоцефали,

або

колючоголові черви, належать до типу Acantho-

cephales, класу Acanthocephala. Ветеринарне значення мають паразитичні

черви трьох рядів: Oligacanthorhynchida, Giganthorhynchida i Polymorphida.

Скреблики мають веретеноподібну, овальну або циліндричну форму. Роз-

мір їх коливається від декількох міліметрів до десятків сантиметрів. Здебі-

льшого вони білого, сіро-білого, жовтого або оранжевого кольору. Тіло колю-

чоголових червів вкрите кутикулою, під якою розміщені м’язи. Органом фік-

сації є циліндричної, яйцеподібної, кулеподібної або конусоподібної форми

хоботок. Він озброєний хітиновими гачками, за допомогою яких гельмінт

прикріплюється до стінки кишок.

Нервова система

складається з нервового вузла, розміщеного біля хоботка,

і нервових стовбурів, що відходять від нього.

Скреблики — роздільностатеві організми. У них добре розвинена

статева

система.

У самців є два сім’яники з вивідними протоками, цементні залози,

статева бурса і парувальний орган (пеніс). Цементні залози мають видовжену

форму, їх кількість буває різною (3, 4, 6 і 8). Вони виділяють клейкий секрет,

що закупорює статевий отвір самки після запліднення. Молоді самки мають

два яєчники, матковий дзвін, матку, вагіну із зовнішнім статевим отвором. В

процесі дозрівання самок яєчники розпадаються на яйцеподібні клітини, які

вільно плавають у порожнині тіла. Після їх запліднення відбувається форму-

вання і дозрівання яєць. Назовні вони виділяються через особливий м’язовий

орган — матковий дзвін. Він сполучається з трубчастою маткою, яка перехо-

дить у піхву. Остання відкривається жіночим статевим отвором у задній час-

тині тіла. Яйця виходять назовні зрілими. Вони містять ембріональну личи-

нку — акантор.

Колючоголові черви — біогельмінти. Проміжними хазяями є ракоподібні,

молюски, комахи.

Епізоотологія

— розділ гельмінтології, що вивчає за-

кономірності виникнення, шляхи поширення й завер-

шення хвороб та особливості їх перебігу в різних клі-

мато-географічних умовах. Важливу роль відіграють

методи управління цими процесами для найшвидшого

викорінення гельмінтозів з мінімальними затратами праці та матеріальних

засобів.

ЕПІЗООТОЛОГІЯ,

ПАТОГЕНЕЗ,

ІМУНІТЕТ ПРИ

ГЕЛЬМІНТОЗАХ

Найсприятливіші умови для виникнення гельмінтозів тварин у країнах з

тропічним і субтропічним кліматом. Там зараження може відбуватися в будь-

яку пору року. В цих регіонах земної кулі реєструються гельмінтози, які не

трапляються на територіях з помірним кліматом (шистосомоз, дракункульоз,

деякі філяріатози).

У країнах Близького Сходу та Африки основним збудником фасціольозу є

теплолюбна трематода Fasciola gigantica, а основним проміжним хазяїном —

прісноводний молюск Lymnaea natalensis (поширений у країнах з жарким

кліматом), тоді як в Україні, Білорусі та Росії коло дефінітивних і проміжних

хазяїв збудника інвазії (F. hepatica) вужче.

Для різних регіонів світу існують певні особливості виникнення й поши-

рення гельмінтозів. Їх вивчає крайова епізоотологія. Наприклад, у Середній

Азії ягнята й телята заражаються монієзіями вже на початку березня, тоді як

в умовах північних областей Росії — лише на початку травня.

Ступінь зараженості тварин паразитичними червами може бути різним.

Для його визначення користуються такими термінами: екстенсивність інвазії

(ЕІ) та інтенсивність інвазії (ІІ).

Екстенсивність гельмінтозної інвазії —

кількість уражених паразитични-

ми червами тварин відносно їх загального поголів’я.

Інтенсивність інвазії

— ступінь зараженості паразитичними червами одні-

єї тварини. ІІ може бути слабкою (наприклад, при паразитоносійстві), серед-

ньою та сильною, що супроводжується помірним або тяжким захворюванням і

нерідко загибеллю хворої тварини. Як правило, ЕІ та ІІ вищі у молодняку,

ніж у дорослих тварин.

Певну роль у зараженні деякими гельмінтами відіграє порода тварин.

Так, кури породи род-айленд виявилися стійкішими до аскаридій порівняно з

породами сусекс, російська біла та московська. У Південній Африці вівці по-

роди Merino менш сприйнятливі до збудників трихостронгільозу, ніж деякі

інші породи.

Під час організації протигельмінтозних заходів слід враховувати зональні

особливості розвитку паразитів у природі (геогельмінти), їх проміжних та ре-

зервуарних хазяїв (біогельмінти). У виробничих умовах профілактичні заходи

проти геогельмінтозів проводити важче, ніж проти більшості біогельмінтозів.

Патогенез.

Вплив паразитичних червів на організм хазяїна може бути

найрізноманітнішим. Це механічна, алергічна, токсична та трофічна дії.

Механічна дія

виявляється під час міграції личинок деяких видів гельмін-

тів (Dictyocaulus filaria, D. viviparus, Ascaris suum) по організму тварин або

внаслідок росту й розвитку їх в окремих органах і тканинах (Cysticercus cellu-

losae, C. bovis). Таку саму дію чинять і статевозрілі паразитичні черви (Paras-

caris equorum, Moniezia expansa — в кишках, Dioctophyme renale — у нир-

ках). Клубки гельмінтів нерідко спричинюють у лошат і ягнят закупорюван-

ня, а іноді й розрив кишок, збудники диктіокаульозу — закупорювання про-

світу бронхіол та бронхів. Травмування тканин у місцях локалізації парази-

тів спричинюють їхні органи фіксації (присоски, ботрії, гачки, ріжучі пласти-

нки, кутикулярні шипи). Наприклад, акантоцефали сильно травмують сли-

зову оболонку і м’язовий шар кишок свиней та водоплавних птахів своїм

озброєним хоботком.

Алергічна дія

паразитичних червів розглядається як провідний чинник у

патогенезі гельмінтозів. Відомо, що в тілі гельмінтів містяться поліпептиди,

алергогенні або анафілактогенні протеїни, а також гліколіпіди й поліцукри-

ди. Ці речовини зумовлюють сенсибілізацію, яку можна виявити за допомо-

гою внутрішньошкірної алергічної проби. Алергічна реакція посилюється при

гіпер- та реінвазіях. Особливо виражена реакція проявляється при гельмін-

тозах, збудники яких у личинковій стадії мігрують у тканини хазяїна (збуд-

ники цистицеркозу, аскарозу, диктіокаульозу, трихінельозу). Показниками

алергічного стану організму є еозинофілія, розвиток і дегрануляція тканин-

них базофілів. Клінічним проявом алергії вважають гіперемію, набряк тка-

нин, висипи, підвищення температури тіла, задишку, блювання, іноді шоко-

вий стан. Під час дегрануляції тканинних базофілів вивільняються біологіч-

но активні речовини — гістамін, серотонін, брадикінін, які відіграють важли-

ву роль в ураженні судинної системи та виникненні місцевого алергічного

запалення. Алергічний стан несприятливо позначається на формуванні іму-

нітету проти інфекційних хвороб.

Встановлено, що після первинного парентерального введення порожнин-

ної рідини Ascaris suum, а також екстрактів і суспензій з гельмінтів у раніше

не сенсибілізованих тварин спостерігаються ознаки

інтоксикації

(зниження

апетиту, млявість, слиновиділення, нервові явища тощо). Ознаками токсико-

зу є пригнічення активності сироваткової холінестерази і збільшення в пери-

феричній крові кількості лейкоцитів з патологічним світінням ядер (жовте,

оранжеве, червоне замість зеленого в нормі).

Паразитичні черви в місцях їх локалізації отримують білки, жири, вугле-

води, вітаміни, макро- і мікроелементи в готовому вигляді. Вони

живляться

вмістом травного каналу; епітеліальними клітинами травного каналу, орга-

нів дихання та виділення, жовчних і панкреатичних проток; паренхімою пе-

чінки, підшлункової залози, сечостатевих органів; кров’ю, лімфою, слизом,

запальними ексудатами, транссудатами порожнин і тканин. У гельмінтів

поширене явище гематофагії. Фасціоли живляться кров’ю час від часу, інші

гельмінти — постійно (збудники гемонхозу, буностомозу, анкілостомозу). Так,

Ancylostoma caninum поглинає 0,8 мл крові за добу. Тому основною клінічною

ознакою наведених інвазійних хвороб є гостра анемія.

У патогенезі гельмінтозів величезну роль відіграє

інокуляція

паразитич-

ними червами мікрофлори в різні органи й тканини. При пошкодженні сли-

зової оболонки кишечнику та ендотелію судин гельмінти відкривають шлях

мікроорганізмам у розміщені глибше тканини та органи хазяїна. Таку саму

роль відіграють і личинки паразитичних організмів під час їх міграції. На-

приклад, при ехінококозі в паренхіматозних органах сільськогосподарських

тварин з’являються гнійники, а іноді — великі ділянки ураження. Так само

потерпає печінка при фасціольозі.

Імунітет.

Механізми та загальні закономірності формування імунітету при

гельмінтозах, як і при інфекційних хворобах та протозоозах, однакові. Однак

при зараженні тварин паразитичними червами він більш відносний, непов-

ний. Напруженість імунітету залежить від багатьох чинників: виду й вірулен-

тності збудника, інтенсивності зараження та індивідуальних особливостей,

умов годівлі й утримання тварин. Більш напружений імунітет створюється при

паразитуванні гельмінтів в органах і тканинах тварин (печінка, легені, м’язи) і

навпаки — значно слабший при локалізації збудників у кишках.

Основними діючими компонентами в протигельмінтозному механізмі іму-

нітету вважають клітини-ефектори (еозинофіли) за обов’язкової участі анти-

тіл (ІgE, ІgG, ІgM, ІgA), тканинні базофіли, макрофаги, Т- і В-лімфоцити.

Розвиток імунітету залежить також від наявності клітинних і гуморальних

елементів, причетних до розвитку несприйнятливості тварин до інвазії (при-

родні кілери — лімфоцити). При гельмінтозах різко збільшується кількість

еозинофілів. Це пов’язано зі стимулювальним впливом Т-лімфоцитів. Еози-

нофіли виділяють гранули, що містять різні ферменти (пероксидазу, катеп-

син). Проте основною діючою на паразитичних червів речовиною є білок. Він

має найсильніші паразитоцидні властивості.

Активні речовини, які виділяють базофіли, дуже різноманітні за складом.

До них відносять гістамін і гепарин. Гістамін розширює кровоносні судини і

сприяє міграції еозинофілів до місць локалізації збудників. Гепарин запобігає

згортанню крові і гальмує прояв патогенних властивостей гельмінтів. Виділені

базофілами гранули здатні зв’язувати і нейтралізувати антигени. В гранулах

містяться медіатори (тетрапептиди) і ферменти (пероксидаза, галактозидаза),

які змінюють проникність кровоносних судин і сприяють надходженню в осе-

редок ураження антитіл, еозинофілів та інших клітин крові.

Обов’язковим компонентом імунітету є імуноглобулін Е (реагін і реагіно-

подібні речовини), який «запускає» механізм дегрануляції тканинних базофі-

лів і сприяє фіксації еозинофілів на паразитах. Доведено, що ІgE є специфіч-

ним при захисті організму саме від паразитичних червів. ІgE в основному ви-

робляється в лімфатичних вузлах і стимулюється клітинами Т-хелперів. Його

кількість визначає стійкість організму тварини до гельмінтів.

Крім ІgE в імунній відповіді організму певну роль відіграють імуноглобу-

ліни інших класів (G, M, A, D), співвідношення яких може змінюватися на

різних стадіях розвитку інвазійного процесу. Антитіла впливають також без-

посередньо на збудників. Це виявляється посиленням захисних функцій шкі-

рно-слизових бар’єрів, стимуляцією фагоцитозу, зв’язуванням ферментів па-

разита, які зумовлюють антигенну активність.

Важливу роль у нейтралізації та виведенні антигенів гельмінтів з організму

тварини виконують імунні комплекси (результат зв’язування імуноглобулінів з

відповідними антигенами). Утворення імунних комплексів характеризується

безліччю взаємозалежних чинників. Так, при зв’язуванні імунних комплексів з

комплементом розвивається запальний процес у місцях локалізації збудника,

відбувається лізис тканин, що несуть на собі певний антиген.

Більшість гельмінтозів спричинює розвиток у тварин алергії, що виявля-

ється реакціями гіперчутливості негайного типу та гіперчутливості сповіль-

неного типу.

Гіперчутливість негайного типу — результат дії гуморальних антитіл, зу-

мовлений місцевою дією реагінів та реагіноподібних антитіл (ІgE). Вона су-

проводжує здебільшого гостру форму гельмінтозів.

Гіперчутливість сповільненого типу характерна для хронічного перебігу

гельмінтозів. Вона супроводжується патологоморфологічними змінами тка-

нин тварин і виявляється міозитами, міокардитами (трихінельоз), дифузним

ураженням печінки (фасціольоз), нирок (ехінококоз).

За даними вчених, більшість антигельмінтиків мають імунодепре-

сивні властивості. Тому успіхи в застосуванні лікарських засобів знач-

ною мірою залежать від їх впливу на захисні механізми інвазованих

паразитичними червами тварин.

Діагностика

(від грец. diagnostikos — здатний роз-

пізнавати) визначає методи дослідження тварин

для розпізнавання хвороб і стану організму з ме-

тою призначення необхідного лікування та прове-

дення профілактичних заходів.

Діагностика гельмінтозів має свої особливості, і точний діагноз може бути

установлений у разі виявлення збудників хвороби. З цією метою застосовують

МЕТОДИ ЗАЖИТТЄВОЇ

ТА ПОСМЕРТНОЇ

ДІАГНОСТИКИ

ГЕЛЬМІНТОЗІВ

методи зажиттєвої та посмертної діагностики. Залежно від мети діагностику

гельмінтозів проводять для науково-дослідних або профілактичних робіт,

установлення екстенсивності й інтенсивності інвазії, а також для диференці-

ації збудників.

Зажиттєва діагностика ґрунтується на вивченні епізоотологічних даних

(зональні особливості хвороби, видовий склад збудників, порода і вік тварин,

пора року, джерело інвазії), клінічних ознак хвороби та результатів лабора-

торних досліджень.

Основного значення надають результатам гельмінтокопроскопічних і спе-

ціальних досліджень крові, сечі, молока, шкіри, м’язів, сухожилків, витікань

з очей, вмісту шлунка. При позитивних результатах виявляють яйця, личин-

ки, статевозрілих гельмінтів або їх фрагменти, еозинофілію.

Гельмінтокопроскопічні дослідження поділяють на гельмінтоскопічні (ви-

явлення статевозрілих гельмінтів або їх фрагментів), гельмінтоовоскопічні

(від лат. ovum — яйце) і гельмінтоларвоскопічні (від лат. larva — личинка),

під час яких знаходять яйця або личинки паразитичних червів.

Для досліджень рукою в гумовій рукавичці беруть 4 – 10 г фекалій з пря-

мої кишки або з підлоги, якщо вони свіжі і відомо, якій тварині належать. Від

свиней, телят, овець, кіз фекалії слід брати середнім і вказівним пальцями в

напальчниках. У кролів фекалії (кілька кульок) отримують натисканням на

черевну стінку в ділянці прямої кишки. Від птахів, хутрових звірів,

м’ясоїдних тварин, диких хижаків (у зоопарках) фекалії збирають з підлоги

кліток (групові проби).

Гельмінтоскопічні методи діагностики.

Гельмінтоскопію застосовують для

виявлення статевозрілих і юних паразитичних червів або їх фрагментів у фе-

каліях, а також у порожнинах та органах хворих тварин.

Гельмінтоовоскопічні методи діагностики.

Гельмінтоовоскопія охоплює ве-

лику кількість методів дослідження, які використовують для виявлення яєць

паразитичних червів (див. Практикум із паразитології / За ред. В. Ф. Галата.

— К.: Урожай, 1999). Слід пам’ятати, що інтенсивність виділення яєць гель-

мінтами залежить від багатьох чинників. Наприклад, у період лактації у

овець значно підвищується виділення яєць кишкових нематод. Навпаки, во-

сени, зі зниженням температури повітря у збудників диктіокаульозу настає

статева депресія.

Яйця гельмінтів потрібно диференціювати від спор, грибів, яєць кліщів

тощо. Основними ознаками яєць паразитичних червів є певна структура їхніх

оболонок (гладенька, комірчаста, наявність кришечки, горбків, пробочок) і

внутрішня організація (зародок на різних стадіях розвитку). Розміри яєць

збудників дуже коливаються. Залежно від розмірів їх поділяють на: дуже ве-

ликих — завдовжки 0,15 мм і більше (Nematodirus spathiger); великих —

0,1 – 0,14 мм (Paramphistomum ichikawai); середніх — 0,06 – 0,09 мм (Diocto-

phyme renale); дрібних — 0,03 – 0,05 мм (Tetrameres fissispina) і дуже дріб-

них — 0,02 мм і менше (Opisthorchis tenuicollis). Яйця різних видів гельмінтів

відрізняються одне від одного за величиною, формою, будовою та кольором

оболонок і станом розвитку зародка (див. кольорову вклейку, рис. 1 – 8

Гельмінтоларвоскопічні методи застосовують для виявлення личинок па-

разитичних червів у фекаліях (диктіокаульоз), молоці (стронгілоїдоз, неоас-

Далі посилання на кольорові рисунки подано так: (див. вкл., рис. ...).

кароз), виділеннях з очей (телязіоз), шкірі (онхоцеркоз). Вони диференцію-

ються за розміром, будовою, формою (див. вкл., рис. 9, 10).

Спеціальні діагностичні дослідження

проводять порівняно рідко. Для цьо-

го досліджують сечу (діоктофімоз), кров (сетаріоз, дирофіляріоз) тощо.

Імунобіологічні методи діагностики

набувають все ширшого застосування

при ехінококозі, ценурозі, монієзіозі, диктіокаульозі, трихінельозі та деяких

інших гельмінтозах. За чутливістю імуноферментний метод діагностики

(ELISA) значно переважає РНГА, РІД, РГА та інші серологічні реакції. Все

частіше застосовують методи молекулярно-біологічної діагностики інвазійних

хвороб (полімеразна ланцюгова реакція — ПЛР).

Перспективними можуть виявитися

серологічні дослідження

, за яких ан-

тигенами є живі личинки трематод, цестод і нематод. Їх вносять у сироватку

крові хворих тварин. На цій основі ставлять реакції мікропреципітації та

сколексопреципітації. Преципітини впродовж однієї доби концентруються

навколо ротового (на хоботку або сколексі) й статевого отворів личинок пара-

зитичних червів.

Діагностична дегельмінтизація. З метою ранньої діагностики гельмінтозів,

коли збудники ще не досягли статевої зрілості, хворим тваринам признача-

ють антигельмінтики. Цей метод часто застосовують при кишкових цестодо-

зах і аскаридатозах. У м’ясоїдних тварин і птахів паразитичні черви виділя-

ються з фекаліями у зовнішнє середовище вже через 5 – 6 год, у жуйних тва-

рин — через 12 – 18 год.

Методи посмертної діагностики

дають можливість виявити збудників на рі-

зних стадіях розвитку в організмі тварин після їх розтину. К. І. Скрябін запро-

понував методику повного й неповного гельмінтологічного розтину трупів. При

повному гельмінтологічному розтині ретельно досліджують усі органи й тка-

нини з метою виявлення в них гельмінтів. Цей метод застосовують переважно

під час виконання науково-дослідних робіт. Неповний гельмінтологічний роз-

тин використовують для встановлення діагнозу. При цьому досліджують лише

окремі органи з метою виявлення в них паразитичних червів.

Обов’язково потрібно досліджувати м’ясні туші свиней і великої рогатої ху-

доби на наявність у них гельмінтів або їхніх личинок (цистицеркоз, трихіне-

льоз).

Дослідження проміжних та резервуарних хазяїв гельмінтів.

Збудниками

більшості хвороб тварин є біогельмінти, тому дослідження проміжних, додат-

кових, резервуарних хазяїв паразитичних червів дають змогу з’ясувати гель-

мінтологічну ситуацію, прогнозувати появу паразитозів у конкретних населе-

них пунктах, районах, областях.

Проміжними хазяями біогельмінтів можуть бути прісноводні й сухопутні

молюски, ракоподібні (бокоплави, циклопи, дафнії, водяні ослики), комахи

(мурашки, бабки, мухи, комарі, мошки, мокреці, жуки), орибатидні кліщі,

дощові черв’яки. Їх досліджують під бінокулярною лупою або за малого збіль-

шення мікроскопа. Личинки гельмінтів локалізуються в різних органах і

тканинах проміжних хазяїв.

Молюски

в природних умовах нерідко заражаються личинками трематод і

деяких видів нематод. Місцем локалізації личинок є здебільшого печінка.

Вона розміщена у верхівці черепашки. Їх досліджують компресорним методом

під мікроскопом. За формою церкарії трематод нагадують пуголовків жаб.

Орибатидні кліщі

є проміжними хазяями монієзій та інших стьожкових чер-

вів родини Anoplocephalidae. Вони дрібних розмірів (до 1 мм завдовжки), жи-

вуть у верхніх шарах ґрунту. Цистицеркоїди цестод діаметром 0,15 – 0,19 мм

мають чотири присоски й хвостовий придаток. Личинки розвиваються в черев-

ній порожнині кліщів.

Проміжними й додатковими хазяями гельмінтів можуть бути

комахи

: му-

рашки — Dicrocoelium dendriticum, бабки — Prosthogonimus ovatus, мухи-

коровниці — Thelazia sp., комарі — Dirofilaria sp., мошки й мокреці — Oncho-

cerca sp., жуки — Macracanthorhynchus hirudinaceus.

Бокоплави

живуть у морських і прісних водоймах. Вони досягають у дов-

жину 2 см і є проміжними хазяями збудників тетрамерозу, стрептокарозу і

поліморфозу птахів. Личинок гельмінтів виявляють при компресорному до-

слідженні цих ракоподібних.

Циклопи

є проміжними хазяями збудників гіменолепідозів водоплавних

птахів. Живуть у стоячих водоймах, навіть у калюжах.

Дафнії

зареєстровані проміжними хазяями збудників ехінуріозу і тетраме-

розу водоплавних птахів. Живуть вони переважно в ставках.

Водяні ослики

— проміжні хазяї збудників філікольозу водоплавних пта-

хів. Поширені у прісноводних водоймах.

Дощові черви,

які живуть у ґрунті та гною (олігохети), є проміжними ха-

зяями Metastrongylus sp. В їхньому тілі спіралеподібні личинки локалізу-

ються в тканинах стравоходу й кровоносних судинах. Деякі види дощових

червів, що живуть у водоймах, є проміжними хазяями збудників гістрихозу

й пороцекозу качок. Личинки Hystrichis tricolor до 3 см завдовжки, білува-

того кольору, просвічуються крізь шкірні покриви черв’яка. Личинки Por-

rocaecum crassum набагато менших розмірів (до 3 мм). Їх виявляють у зад-

ньому відділі кишок проміжних хазяїв.

Терапія

гельмінтозів

— це комплекс заходів, спрямо-

ваних на ліквідацію хвороби та спричинених нею па-

тологічних процесів, іноді — вторинних явищ або

ускладнень (анемія, запалення, серцево-судинна недостатність, імуносупре-

сивний стан). У зв’язку з цим крім етіотропних лікарських засобів (антигель-

мінтики) доцільно застосовувати мінеральні (зокрема, залізовмісні), антимік-

робні, імуностимулювальні, вітамінні препарати, препарати, що стимулюють

роботу серцево-судинної системи. Так, при гемонхозі овець спостерігається

значна втрата крові й порушення обміну речовин, внаслідок чого виникають

анемія та гіповітамінози. Тому перед дегельмінтизацією для усунення анемії

та гіповітамінозів вівцям рекомендується давати залізовмісні препарати й

полівітаміни. Диктіокаульоз жуйних тварин нерідко супроводжується ускла-

дненням вторинною інфекцією. В цьому разі дегельмінтизація й одночасне

застосування антибіотиків сприяє швидшому одужанню тварин.

Дегельмінтизація

— знищення збудників гельмінтозів різними засобами й

методами.

Розрізняють вимушену, лікувальну, профілактичну й діагностичну деге-

льмінтизації. Залежно від стадії розвитку паразитичних червів дегельмінти-

зація може бути преімагінальною та постімагінальною.

Вимушену дегельмінтизацію

проводять у будь-яку пору року при виник-

ненні клінічних ознак хвороби.

Лікувальна дегельмінтизація

може бути преімагінальною і постімагіналь-

ною. Преімагінальна дегельмінтизація запобігає розвитку патологічного

процесу в організмі заражених тварин і забезпечує профілактику поширення

інвазії. При цьому застосовують лікарські засоби, які згубно діють на преіма-

гінальні стадії розвитку паразитичних червів (фенбендазол, тіабендазол, тет-

ТЕРАПІЯ І ДЕГЕЛЬ-

МІНТИЗАЦІЯ