Экономические тексты с переводом

Подождите немного. Документ загружается.

Стилістичні засоби поетичного синтаксису

1. Анафора (піднесення)- будується на повторюваних початках суміжних уривків

мовлення(поетичних рядків).

Сумна наша пісня, як наше життя;

Сумная у нас і розмова,

І з уст безнадійних не йде ні одно

Веселе, одрадісне слово.

В.Самійленко

2. Епіфора (гр. - винесення назад) - стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утво-

рюється повтором окремих слів або словосполучень на кінці суміжних мовних одиниць:

Війна спише. ...нічого вона не спише (О. Гончар).

Метою епіфори є посилення виразності поетичної мови. Наприклад:

Як тепло пахне хліб!

Любов'ю трударів,

І радістю земною,

І сонцем, що всміхалося весною,

І щастям наших неповторних діб.

Духмяно пахне хліб.

П. Воронько

3. Епанафора (композиційний стик)- стилістична фігура, в якій наступний уривок

синтаксичної одиниці починається тим, чим закінчується попередній.

Собі ім’я свого народу

Навіки, як вона, візьми.

Візьми не в тиху паспортину,

Відчуй його поміж легень,

Як мати відчува дитину.

Д.Павличко

4. Градація (підвищення)- ґрунтується на розташуванні слів або висловів за наростанням

чи спаданням їхніх семантичних й емоційно - експресивних якостей.

Не хочеться навіть дивитись на світ,

І серце з журби замирає.

Так плачмо ж, ридаймо, забудьмо пісні,

Що склали ми в щасті на волі,

Аж поки минуться злиденні часи

Й дізнаєм ми кращої долі;

В.Самійленко

4. Алюзія –

5. Тавтологія - повторення одного й того ж чи близького за змістом або звучанням слова:

«рано – вранці новобранці», «думу думати», «сад – виноград».

6.Оксюморон (дотепно-безглузде) – риторична фігура, яка є сполученням двох

непоєднуваних понять, що мали б виключати одне одне. У такій спосіб виникає ефект

несподіваності, а відтак-свіжість образу. Як правило, оксюморон - це атрибутивне

словосполучення іменника з прикметником (сумна радість, солодкий біль, гірке щастя,

куці заробітки).

На нашій славній Україні,

На нашій, не своїй землі…

Т.Шевченко

7. Риторична фраза :

а. Риторичне запитання-стилістична фігура у формі запитання, яке не потребує

відповіді. Уживається з метою привернути увагу до певного явища чи події й

відзначається великою експресією.

Що ж ти, знімівши в показній покорі,

В мені шукала-змія чи орла?

Д.Павличко

б. Запитально-окличне речення - стилістична фігура, що передає почуття дуже

сильного обурення, незгоду, заперечення.

Навіщо їй ця зала осяйна,

Де погляди сплітаються, як змії,

Кого знайти хотіла б тут вона?

Д.Павличко

в. Риторичне звертання - стилістична фігура, що виробляє в читача чи слухача певного

ставлення до них.

Грими, моя пісне, могутня, палка,

На всім українськім роздолі.

Г.Чупринка

8. Психологічний паралелізм - стилістична фігура: паралельне зображення двох (трьох)

явищ із різних сфер життя. У народній творчості картини природи пов'язуються з

душевними настроями людини. Створюється так званий психологічний паралелізм. Напр.:

Стоїть явір над водою,

В воду похилився.

На козака пригодонька,

Козак зажурився.

9. Полісиндетон (багатосполучниковість) - нагромадження сполучників або інших

службових частин мови для логічного й емоційного виділення кожної складової частини

висловлювання.

10.Асиндетон(незв’язане)- стилістична фігура, що має будову багатокомпонентного

складного безсполучникового речення.

Сонце заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіє(Т.Шевченко).

11. Рефрен - композиційний прийом повторення групи слів, рядка або кількох віршованих

рядків у строфах з метою наголошення на основній думці твору, його наскрізній

ідеї. Вважається невід'ємною складовою твердих віршованих форм (рондо, тріолет, газель

та ін.). Характеризується рефренкою римою. Рефреном звучать рядки з циклу А. Малишка

"Україно моя", якими закінчуються перші три поезії циклу.

Із синами Росії

на грізному ратному полі

Стій, як месниця вірна!

Хай падають нищ. вороги!

Рефрен зустрічаємо і в прозових творах. Це фраза, яка повторюється, щоб наголосити

певну думку, звернути на неї увагу. Прикладом може бути фраза «Я не можу бути само-

тнім», яка кілька разів повторюється на початку новели М. Коцюбинського «Інтермецо».

12. Уособлення – перенесення рис живої істоти на предмет чи явище ( вишня пишається

білим цвітом; грім сердиться).

13. Ампліфікація(збільшення)- стилістична фігура, в основі якої лежить нагромадження

синонімічних або однотипних мовних одиниць, що сприяють висвітленню зображуваного

явища чи поняття в усіх аспектах.

14.Зевгма (зв’язок) - риторична фігура, що ґрунтується на побудові тривалого мовного

періоду таким чином, що в реченні з однотипними підрядними членами підмет або

присудок представлений на початку, а далі мається на увазі.

Далека краса моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у

незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах,

слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі

зорі на перекинутому небі…(О.Довженко).

15. Плеоназм(надмірність)- дублювання близькозначних (тотожних) лексичних одиниць,

як засіб стилізації під фольклорні зразки.

Ось ранок, ясний та погожий ранок короткої ночі. Зірки кудись зникли-пірнули у

синю безодню блакитного неба; край його горить-палає рожевим вогнем…(За

П.Мирним).

16.Парцелярія(частина)- поділ речень на самостійні компоненти (одне речення

розбивається на кілька частин) з метою посилення й увиразнення кожного відособленого

компонента.

Чим же ризикували ці люди, коли б віддали Шевченка? Смертю? Засланням?

Тортурами? Нічого подібного, лише кривим оком якогось зверхника…(За О.Телігою).

Д.Павличко

17.Обрив (замовчування)- стилістична фігура, що являє собою обірване речення

(недомовлене висловлювання). Автор не закінчує думки, залишаючи читачеві можливість

здогадатися, домислити, про що йдеться, або передає напружений психологічний стан

мовця.

Про тишу мріялось… І ось вона

Опівночі мене вгорнути хоче;

В її тумані вірш мій шелескоче,

Як миша у мішечку борошна.

18.Повтор-стилістична фігура нагромадження однотипних мовних елементів (звуків,

складів, словосполучень) у певній синтаксичній одиниці.

Прокидалися, дивились

З-під густих печальних вій.

Хто сказав? - чи то почулось? -

Воля! Воля! – Боже мій…

П.Тичина

19.Антитеза (протиставлення) – стилістична фігура, в якій зіставляються антонімічні

слова чи словосполучення з метою створення яскравого образу або чіткого виділення

якоїсь важливої ознаки.

Зима. Паркан.

І чорний дріт на білому снігу.

Такий близький ти, краю мій,

І безнадійно так далекий.

В.Стус

Поетична семантика: тропи

1. Епітет (гр. — означення або прізвисько) — це художнє означення, що наголошує на

характерній ознаці предмета, явища, одиничній якості певного предмета або явища,

викликаючи в читача відповідне ставлення до них. Наприклад: блискуча перемога, скам

'янілі дні. Виражається переважно прикметниками, але можуть бути й інші частини мови:

тощо. Але можуть бути й інші частини мови. Іменники: жіночість незрівнянна (Ю. Липа),

зайчик-побігайчик, вітер-волоцюга, Дніпро-Славута, красень-юнак. Прислівники: слухати

жадібно, посміхнутися криво, «Не милий мене шовково / Ясносоколово» (П. Тичина).

Дієприслівники: ішов накульгуючи.

Оригінальні епітети можна класифікувати на:

- метафоричні - Покличу тебе / До зеленого шлюбу» (Д. Чередниченко)

- метонімічні - «Той неситим оком за край світа позирає» (Т. Шевченко)

- гіперболічні-«Бездонне небо і безмежний світ» (Л. Костенко)

- синестезійні-«Синій оркестровий долинув плач до мене» (її. Тичина).

Епітети актуалізують свої вторинні значення, але зустрічаються ще постійні епітети, які

дуже часто трапляються в певних словосполученнях, "подорожують" із твору в твір. На-

приклад: шовкова коса, золота осінь, чорний ворон тощо.

2. Порівняння - це зіставлення двох або кількох предметів чи епізодів, дій, між якими є

якась подібність чи аналогія. Це пояснення одного предмета чи явища за допомогою

іншого, подібного до нього. Арістотель вважав порівняння основою метафори чи

прихованою метафорою.

Порівняння дуже поширені як у живій мові, так і в мові художніх творів: розкинула руки,

немов біла лебідка; дівчина гнучка, як вербова лоза.

Серед простих порівнянь, загальновживаних та індивідуально-авторських, виділяють

наступні види, залежно від способу їх утворення:

Сполучникові (як, мов, немов, ніби, нібито, наче, неначе, буцім та ін.): гарна ніби

намальована, росте мов на дріжджах, «Промені як вії сонячних очей!» (ТІ. Тичина).

Безсполучникові:

а) утворені за допомогою предиката (подібний, схожий); голос подібний до грому, сусід

нагадує півня, «Ми восени таки похожі /Хоч капельку на образ божий» (Т. Шевченко).

Майже всі індивідуально-авторські порівняння є метафоричними, їх свіжість не стираєть-

ся. Іноді весь твір може бути побудованим на порівняннях.

б) із пропуском компаративної (сполучникової зв’язки): мовчання —золото, слово — сріб-

ло, «Подивилось ясно — заспівали скрипки! (ТІ Тичина)

У формі орудного відмінка іменника: ніс картоплиною, котитись колесом, «Ти —

зорею, а я кленом» (Б. Олійник).

Також виділяють ще декілька різновидів порівнянь, зокрема: порівняння-паралелізми,

порівняння-запитання, негативне порівняння. У цілому ж їх існує велика кількість

різновидів порівнянь, вони широко використовуються у фольклорі.

Порівняннями-паралелізмами називають такі порівняння, у яких без сполучників,

властивих для першого виду, зіставляється два явища поруч: Чи не той то хміль,

Що коло тичин в’ється., (хміль - Хмельницький) Ой той то Хмельницький, Що з ляхами

б'ється.

Узагалі паралелізм - стилістична фігура: паралельне зображення двох (трьох) явищ із

різних сфер життя. У народній творчості картини природи пов'язуються з душевними на-

строями людини. Створюється так званий психологічний паралелізм. Напр.:

Стоїть явір над водою,

В воду похилився.

На козака пригодонька,

Козак зажурився.

3. Порівняння-запитання - це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться

у формі запитання:

Невже це соловейко весну зустрічає?

Ні, то наша Ганнуся пісню завела, або:

Глянь, у скелях височенних...

...чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.

І.Франко

4. Негативне порівняння або «слов'янська» антитеза - це порівняння, у якому присутнє

заперечення. Це порівняння бачимо в «Слові о полку Ігоревім»: То не чорна хмара закри-

ла сонце, то вороги оточили славне місто.

Часто в одному реченні автор вживає кілька порівнянь. Наприклад: "Дівчина була не-

величка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина,

довгобраза, повновида " (І. Нечуй-Левицький). Загалом порівняння ставиться після

головного речення чи слова, якого воно стосується, але іноді буває навпаки: "Неначе

цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу" (Т. Шевченко). "Він, як мати, привітає, як

брат, заговорить..." (Т. Шевченко).

5. Метафора (гр. - перенесення, переміщення) - слово чи словосполучення, що роз-

криває ознаки одного предмета чи явища через перенесення на нього схожих чи

контрастних ознак іншого.

Метафора активно уживається в поезії, підсилюючи зображально-виражальні можливості

мови: хмари хмарять хвилі (П. Тичина). Якщо метафора наближається до порівняння чи

епітета, набуваючи форми проміжного тропа, то її називають семіметафорою: «Як весело

між вас, зелені повні хвилі... (тут опущено слово поле» хоча створено яскравий образ).

Метафори бувають короткі й поширені.

Для розрізнення метафори можна визначити її синтаксичне місце - вона

завжди посідас місце предиката дії: І над твоєю головою … Зоря, вклоняючись небу…

Короткі: час спливає, сонце виглядає з-за хмар, дерева перешіптуються, серце ниє тощо.

Поширені або розгорнуті метафори малюють ширшу картину: Марно ради пита, /Вся

засмучена, / Україна свята, / Перемучена (П. Грабовський). Або: Там могили з буйним

вітром /В степу розмовляють (Т. Шевченко).

Найчастіше метафори бувають виражені дієсловом (предикатом): до серця підповзає

сумнів; річечка біжить; місяць по синьому небі вийде погуляти.

Протягом розвитку мови людина почала інтуїтивно раціоналізувати явища природи через

такі вирази, як струмок біжить, але і почала раціоналізуватися й такі поняття як час

біжить, не тільки дощ минув але я рік минув.

Тобто метафорою почали позначатися процеси і явища психічного і психологічного стану

людини: почуття, настрої, переживання: мене горе пригнічує, нудьга гризе, сум заїв тощо.

Отже серед метафор можна виділити два основних види:

1) це словесне ототожнення процесів, які відбуваються в неживій природі;

2) словесні ототожнення переживань людей.

При частому вживанні такі метафоричні словосполучення втрачають інакомовність і

стають лексичними метафорами. Разом з такими видами, що ототожнюють душевні

переживання людей, існують метафори, засновані на ототожненні душевних якостей з

якостями матеріального життя. Бони набившоїьі;я уречевленими піетафсрайїи: гострий

розулі, твердий характер, палке почуття або темна особистість, жива мова.

6. Персоніфікація (лат.: обличчя; особа та робити) - один із видів метафори, коли автор

неживим речам надає ознак живих істот, одухотворює їх. Цей вид метафор виник у най-

давніші часи, коли люди вірили в різні сили природи. Наприклад.: сонце вранці

прокинеться, "Реве та стогне Дніпр широкий, /Сердитий вітер завива... " (Т. Шевченко).

7. Алегорія (гр.: інакомовлення; інший та кажу) — це поширена метафора, троп, за до-

помогою якого певні абстрактні (віддалені, неясні) поняття замінюють життєвим

конкретним образом, людей зображують у вигляді явищ природи, предметів тощо, а іноді

й живих істот, тобто тварин, птахів, і навіть людей. Ще одне визначення: алегорія - це

різновид інакомов-

лення, основою якого є порівняння; двопланове конкретне художнє зображення, яке

базується на асоціативному Переосмисленні сутності явищ і предметів у їх сукупності.

У широкому розумінні може охоплювати всю літературу, коли тексти сприймаються як

«інші», визначає ступінь її штучності. Властива міфам, Святому Письму, утопіям, анти-

утопіям, фантастиці й фентезі. Зокрема, у Святому У творчості таких письменників, як Г.

Сковорода, Г. Михайличенко береться за основу сюжетоскладання. Алегоричними

можуть бути назви творів: «Великий льох» Т. Шевченка, «За двома зайцями» М.

Старицького, «Досвітні вогні» Лесі Українки.

У байках і притчах у формі парабол алегорія наділяє рисами людини чи визначає со-

ціальні ролі через образи рослин і тварин: лисиця - хитрість, лев - силу й т. ін. Так, у байці

Є. Гребінки «Ведмежий суд» алегоричні живі істоти, а у творі Л. Глібова «Мірошник»

маємо алегоричне зображення людини, адже в образі Мірошника зображено ледачого

господаря. Алегорія допомагає в художньому творі глибше визначити характери,

взаємини.

До метафоричних також дуже близькі наступні тропи.

8. Метонімія - один із тропіз, який означає перейменування, перенесення назви одного

явища на інше, що перебуває з ним у тісному зв'язку. Наприклад: читати Франка; платити

золотом (золотими грішми); вдяглася у хутро; назбирав цілих два кошики тощо. Тут

замість творів ми називаємо ім'я автора; замість речей - матеріал, із якого вони зроблені;

замість їжі — посудину. Метонімія допомагає виділити чи підкреслити якраз ту рису в

зображуваному

Увага! Часто плутають метафору з метонімією. Однак у метафорі на відміну від метонімії

часткове ніколи не репрезентує ціле. Тобто метонімію мо-

льним синонімом незримого, але присутнього об'єкта.

творення полягає в тому, що у свідомості людини часто виникає подвійна інтерпретація

зіставних елементів, які не розмежовуються чітко, і це створює передумови для її

використання.

А. Ткаченко виділяє такі види метонімії.

1. Заміна ім'я творця замість його творів: прочитав Франка.

2. Назва матеріалу замість речі, виготуваної з неї: Скрегоче залізом округа, / Смертю

повітря фурчить (О. Гончар).

3. Назва вмістилища замість вмісту: Випив чарочку не більш (С. Гулак-Артемовський).

4. Назва речової ознаки замість людини (соціальної групи): Чорні зарошені кахтани,

лейбики, сіраки та гіні, такі ж сорочки ... все густою, брудною, сірою хмарою вкривало то-

локу (І. Франко).

5. Назва місця перебування людей замість самих мешканців чи їх дій: Мовчить Полтава,

наче приголомшена (Л. Костенко).

6. Назва стану як наслідку дії (наслідок замість причини): Стати на рушник.

9. Синекдоха (гр.: разом і співвіднесення) - вид метонімії або кількісна метонімія. Ху-

дожній вислів, заснований на заміні цілого предмета назвою його частини або множини

одниною. Наприклад: «Німець скаже: Ви моголи» (Т. Шевченко); Слово (вжито замість

«поезія» Т. Шевченка - палке і щире; він чув все це

--- рід замість виду: їздити на техніці.

— вид замість роду: їсти свій хліб.

10. Евфемізм — слово чи вираз, яким замінюють у мові грубе, непристойне, з

неприємним емоційним забарвленням слово. Цей троп ще називають окультуреним табу.

Скажімо: замість "дурний" ми часто кажемо: "не всі дома", "не вистачає клепки"; замість

"помер" кажуть: "пішов у сиру землю спати ".

11. Перифраза - одна з фігур поетичної мови, коли власне ім'я, предмет або явище нази-

ваються не прямо, а в формі опису їх істотних і характерних рис. її можна вважати

розгорнутим метонімічним зворотом. Наприклад:

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

І спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок

Л.Костенко

Л. Костенко слово «вогонь» — словами «веселий сатана». Щоб не повторювати раз у раз

імені поета Є. Маланюка, часто використовують його самоназву «Залізних імператор

строф»: або замість /. Франко — Каменяр; замість слів «пам 'ятник Тарасові Шевченку»

часто говоримо: «Зустрінемося біля Шевченка».

Перифрази бувають сатиричного та іронічного характеру: «Не будь тою людиною, що

догори щетиною».

12. Гіпербола — це різке перебільшення зображуваного явища, дії, предмета, кількості з

мстою надати виняткової виразності, захоплення, враження. Напр.: «До нас дійшли слова,

стрімкіші за Говерли» (В. Кочевський), «...на ціле місто заридала вона на сходах» (В.

Симо-ненко).

Волають гори,

кровію политі,

Підбиті зорі падають униз.

В. Симоненко

13. Літота - це поетичний засіб, протилежний гіперболі, тобто різке зменшення (приме-

ншення) зображуваного явища, дії, предмета, кількості. Наприклад, у Марка Вовчка:

«Внучечка качається по садку білим клубочком», її бабуся «малесенька, ледве од землі

видно». Літо- ] ту можна почути і в повсякденній розмовній мові: до моєї школи два

кроки, це такий чоловік, що в ложці води втопить.

Близьким до тропів (зокрема, до порівнянь та метафор) є символ, який теж має переносне

значення.

14. Символ - це предмет чи слово, що умовно виражає сутність якого-небудь явища. Си-

мвол полягає в заміні назви життєвого явища, поняття чи предмета умовною назвою,

знаком, що має щось спільне з ним. Напр.: гроза —симаол небезпеки, боротьби, весна —

символ відродження, молодості, зима - символ вмирання, забуття тощо.

Символ має викликати в нашій свідомості не тільки уяву про самого себе, тобто про свою

зовнішню форму, водночас і про зміст його значення. Символи з фольклору перейшли і в

літературу, допомагаючи письменникові охопити одним образом широке коло явищ дійс-

ності. Наприклад: образ Прометея в «Кавказі» Т. Шевченка виступає як символ

нескореності, прагнення до волі. У творах І. Франка такими символами можуть виступати

образи каменярів, Беркута, змія-полоза. Символ близький до алегорії, але він

багатозначніший, має більше умовності й абстрактності.

15. Макаронізми – змішання й перекручення слів з різних мов: «Ти чуєш, табак не той, а

в тебе тютюнище такой, што ввесь вагон засмердєв.»

16. Перифраза –

Засоби комічного:

1. Гумор — доброзичливий сміх, спрямований на викриття певних вад людського харак-

теру чи недоладності в житті людей, у їх поведінці. У гумористичних художніх творах

смішне в житті зображується в доброзичливому жартівливому тоні. Гумор — це найбільш

життєстверджуюча і складна форма комічного. У ньому серйозне висловлюється з

усмішкою, у незначному і навіть нікчемному завжди приховується важливе й глибоке.

Гумористичний сміх не заперечує життєвого явища, гуморист усвідомлює лише його

недосконалість. Зразок гумору бачимо у виділеній фразі відомої гуморески Остапа Вишні

«Моя автобіографія»:

«...Любив я його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярських, замурзаних.

Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли треба було, і ніколи

люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляєш мені стиль . літературний ?»

З гумором говорить про дівчат (на початку твору, розмовляючи з Карпом) Лаврін Кайдаш

- герой повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я»: «- То бери Химку! Ця як брикне,

то й перекинешся...».

2. Іронія (гр. — притворство, насмішка) - тонка прихована насмішка, кепкування, глу-

зування. Також вживання слова у творі в оберненому, протилежному його значенні — про

явище чи особу говориться нібито в позитивному чи захопленому тоні, а розуміти треба

навпаки. Наприклад: «Добрийу нас пан: не б'є, не лає... лише шкуру спускає...» (нар. тв).

3. Сатира – (лат. - суміш, всіляка всячина) - вид комічного, гостре висміювання всього

нечесного, несправедливого тощо. При цьому об 'єкт висміювання часто малюється в

перебільшено смішному, комічному чи навіть гротескному вигляді, викликає в читача

більшу відразу до нього, показує різницю між потворним і гарним у житті людей.

Сатира може бути і прямим висміюванням, конкретно адресованим комусь, такий різ-

новид її називається

4. Сарказм (гр. — знущання) — нещадне, злісне глузування, в'їдлива насмішка, вияв

презирства. Для сарказму характерне поєднання сміху з гіркотою і злістю. Він

спрямовується на явища не тільки смішні, а й шкідливі. Зразки сарказму бачимо в

сатиричній епопеї І. Багряного «Комета», де він, гнівно картаючи тих поетів, які служать

сталінському режимові, пише:

...Шукаєм настроїв, метафор, асонації.

За влучну риму проміняли розум.

Поетики сплюндрованої нації

Пережили чудну метаморфозу

Одні сюсюкають та марять галатеями,

Другі над римою товчуться геніальною,

А треті музу українську прометеєву

Зробили дівкою інтернаціональною -

Повією! Такі митці призовані!..

Тобто, сарказм — це гостра дошкульна іронія, споріднена з сатирою, де автор плямує

вчинки окремих осіб, діяльність організацій, державну систему тощо. Як художній засіб

комічного сарказм не тільки близький до іронії, він її різновид. Але якщо суть іронії в

«інакомовленні». оберненому, протилежному значенні, у тонкому натяку, то в сарказмі

головне - крайній ступінь емоційного ставлення, високий пафос заперечення, що

переходить у повне неприйняття.

5. Гротеск (фр. — химерний, витіюватий; смішний, комічний) - один із різновидів

комічного в літературі та мистецтві, який поєднує у фантастичній формі жахливе і

смішне, потворне і піднесене. Гротеск базується на перебільшенні й сполученні

контрастів реального й фантастичного, трагічного й комічного. Як форма комічного

гротеск відрізняється від гумору, іронії, сатири тим, що в ньому смішне та кумедне

невіддільні від страшного, зловісного; як правило, гротескові образи несуть у собі

трагічний смисл.

6. Інвектива - (лат. — нападати):

У вас язики -

можна коси мантачити.

Або замітати манеж!

Чому ж ви чужими сльозами плачете,

На мислях позичених чому скачете? -

Хотілось би знати все ж!

В. Симоненко

Найбільш поширена форма інвективи - епіграма. Зразком епіграми може бути поезія В.

Симоненка:

Торжествують:

Він не спотикався

Не змочив -

Ні разу! —

Підійшов,

Проти вітру -

Жоден раз! -

Не пхався...

Але ж він нікуди і не йшов!

Фонетичний звукопис:

1. Асонанс – повторення одного й того самого чи близьких за звучанням голосних:

«РаптОм кОлО сАмОгО селА лунОю вдАрилА в усі кутки бАгАтОгОлОсА пісня». «Тихо

плИве блакИтнИмИ рІчкамИ льон».

2. Алітерація – повторення одного й того самого чи близьких за звучанням приголосних:

« ІЗ СТРашним ТріСком на наС наСувалаСя ліСова пожежа».

3.Звуконаслідування – відтворення звуками людської мови крику птахів та звірів,

звучання предметів, шуму під час явищ природи: « Серед рожевої куряви плакали вівці:

бе-бе, ме-е».

Віршовий розмір:

двоскладова (ямб, хорей, пірихій, спондей);

трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій, бакхій, молос);

чотирискладова (пеон).

Поділ вірша на стопи умовний, бо межі стопи, як правило, не збігаються з межами слова:

В. Симоненко

1. Хорей (гр. - хор) - двоскладова стопа з наголосом на першому складі. Або: двоскладова

стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, зазвичай непарний. Наприклад:

Тут кожна стопа, що складається з двох складів, має наголос на першому складі, і ці стопи

закономірно повторюються. У наведених віршах ми бачимо в кожному по 4 сгопи в рядку.

Отже, віршовий розмір цих поетичних рядків ~ чотиристопний хорей.

2. Ямб (гр. - напасник) - це двоскладова стопа з наголосом на другому складі. Наприклад:

В усіх наведених вище прикладах віршовий розмір - чотиристопний ямб. Цей розмір

завдяки свої гнучкості є найуживанішим в українській літературі. Був запроваджений у

поемі «Енеїда» 1. Котляревського, поширений в поезії Т. Шевченка.

3. Дактиль (гр. — палець) — трискладова стопа з наголосом на першому складі. Ця

стопа нагадувала давнім грека палець, що має три фаланги (три склади). Такий розмір

вважався божественним, він приписувався Діоніну, який промовляв «мовою богів». Однак

чистий розмір трапляється нечасто. Наприклад: