Экономические тексты с переводом

Подождите немного. Документ загружается.

висловлені сумні настрої, журба, смуток, меланхолія. Або ~ жанр медитативної лірики

меланхолійного характеру, почасти журливого змісту без чіткої композиції.

Жанр виник у Давній Греції як пісня, що виконувалася під час поховань у супроводі

флейти, згодом - двовірш, названий елегійним дистихом. Найчастіше зверталися до жанру

елегії поети доби передромантизму та романтизму, прагнучи розкрити багату гаму

переживань ліричного суб'єкта. У XIX ст. з'явилися її жанрові різновиди: елегія-думка (Т.

Шевченко «Чому мені тяжко...»); елегія-сповідь (С. Руданський), елегія-пісня (Є. Гребінка

(«Ні, не можна, мамо, нелюба любить») тощо. Але елегія не втратила свої актуальності і в

XX ст. у творчості І. Франка («Майові елегії»), Лесі Українки («До мого фортоп'яно»),

своєрідної драматичної тональності елегія набула у творчості Б.-І. Антонича (друга збірка

«Три перстені»).

12.Романс - невеликий ліричний вірш любовного змісту, призначений для сольного співу

з інструментальним акомпанементом. Жанр виник в країнах романських мов як противага

латинським пісням, остаточно сформувався у Франції вже як пісня кохання.

Романс не має чітких жанрових ознак, тому це може бути композиція з невизначеної

кількості як ліричних, так й епічних віршів з невизначеною тональністю - від фамільярної

до піднесеної.

Цей жанр в Україні активно розвивали представники Харківської школи романтиків.

Найвідоміший романс «Очі чорнії...» Є. Гребінки. Понад ЗО романсів написано на слова

Т. Шевченка (наприклад, «На що мені чорні брови» на музику М. Маркевича). Зразком

цього жанру вважається «Іспанський романс» А, Кримського. Багато відомих романсів

належать Лесі Українці та Олександру Олесю.

13.Акростих (гр. - крайній, повтор) - вірш, у якому початкові літери кожного верса, коли

їх чигати згори вниз, декодують яке-небудь слово чи фразу, присвячені особі чи події,

найчастіше — ім'я. Переважно ці букви виділяються шрифтом чи кольором, формуючи

зорове враження, що підсилює словесне. Акровірш був поширений ще в VI ст. до н.е. у

давніх греків завдяки просторовій та формальній невибагливості. Такого роду побудови

можуть зустрічатися і в прозі. Акровірш трапляється рідко і художнього значення, як

правило, не має. В Україні був розвинутий в барокову добу. Чимало оригінальних творів

цього жанру написав Л. Глібов:

Хто вона?

Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне,

Сніжок води злякається,

Тихенько тануть стане, -

І здалеку бистренько

Вона до нас прибуде,

Кому-кому любесенько.

А дітям більше буде,

14.Ідилія (гр. - малюнок, невелика лірична поема) — один із видів античної поезії, де

змальовувалося життя селян, зокрема пастухів, на лоні природи як безтурботне, веселе,

ідеальне в усіх відношеннях. Слідом за грецькими поетами такі поезії писали французькі

поети з ХУІІ-ХУШ ст., а потім і в Росії та Україні, переважно в сентименталізмі. Основні

мотиви жанру - безтурботне, щасливе життя дітей землі, їх гармонійне світосприймання.

Як приклад можна навести твори І. Франка «На узліссі», «Лісова ідилія», М. Рильського

«Ідилічний» та ін. Ідилічну картину змалював Т. Шевченко в геніальній поезії «Садок

вишневий коло хати».

15.Медитативна лірика або поезія-медитація (лат. - роздум) - ці терміни використо-

вуються для позначення віршів-роздумів на філософську та житейську теми. Для них

притаманне виявлення авторської свідомості через образ глибоко

драматизованого суб'єктивованого ліричного героя, що перебуває в опозиції до світу,

суспільства тощо. У цілому медитація зосереджена на художньому аналізі душі з

інтонаціями-роздумами, що можуть наближатися до потоку свідомості.

Термін медитація в літературі та літературній критиці використовується не часто, але

вірші такого плану є майже в кожного поета.

Так, в українській літературі цей жанр присутній у ліриці Г. Сковороди, Т. Шевченка, П.

Куліша, М. Вороного та багатьох інших.

Як видно, ліричний герой М. Рильського роздумує над сенсом людського існування

взагалі й кожної людини зокрема — тема, над якою рано чи пізно задумується кожна

людина. Досить часто для написання поезій-медитацій використовується форма верлібру.

16.Кантата (італ. - співати) - вид ліричного урочистого вірша, що оспівує радісну подію

або її учасника-героя. За античної доби називали твір близький до оди. У класицизмі та

бароко стала одним з визначальних жанрів.

17.Вірш (лат. - лінія, риска, рядок вірша) - невеликий за обсягом ліричний твір,

написаний версами, що може належати до різних жанрів. Також означає графічно окресле-

ний складник ритмо-інтонаційного мовлення. Жанр поступово набув провідних рис

ліричного твору, в якому розкриваються почуття й переживання ліричного героя.

Вірш може бути написаний на будь-яку тему. За смисловим характером вони можуть бути

найрізноманітнішими за змістом, а також за формою, наприклад: вірш у прозі, вірш-

діалог, вірш-ікона, вірш-квадрат, вірш-лабиринт, вірш-об'єкт, вірш-троп, вірш-період

тощо.

Лірику, зокрема, розрізняють ще й за тематикою: громадянсько-політична, філософська,

патріотична, інтимна, пейзажна та ін. Скажімо якщо в поезії засуджується політичний

лад, звучать заклики до його зміни, йдеться про політичних діячів тощо, то вона належить

до політичної або громадянсько-політичної лірики. Якщо автор у своєму творі висловлює

почуття любові до рідної землі, стурбований за її долю, то перед нами - патріотична

лірика. Зрозуміло, що в інтимній ліриці йдеться про кохання та інші глибоко особисті

почуття, бо «інтимний» - означає глибоко особистий, сокровенний, у пейзажній - про

красу природи тощо.

18.Поезія в прозі - короткий ліричний настроєвий твір, наближений за формою графіч-

ного представлення до прози У цьому жанрі відчутні повтори ритмічно подібних

синтаксичних конструкцій, звукові перегуки, рідше - рими та ін., тобто ті засоби

виразності, які застосовуються у віршовій мові й активізуються засобами паралелізму.

Спостерігається відсутність композиції з домінуванням суб'єктивного переживання у

вигляді внутрішнього монологу, шор впливає на особливості образної та тематичної

структури. Прекрасні зразки поезії в прозі містяться у творчості Лесі Українки, П. Тичини,

інших українських поетів. У прозаїків доби модернізму цей жанр зумовив появу таких

нових як: акварель, етюд та ін.

Драма (гр.— дія) - родовий різновид літератури, зумовлений потребами театрального

мистецтва; полягає в художньому моделювання життєвих колізій за відсутності ав-

торських характеристик дійових осіб.

Драматичні твори мають три основні види (жанри): драма, трагедія й комедія.

19.П'єса (фр.- частина, шматок) — різновид драми, призначений для сценічного втілен-

ня або читання, в основу якого покладено конфлікт, інколи серйозні перипетії.

Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на

окремі види і жанри: драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія. У

минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.

20.Вертеп — старовинний пересувний ляльковий театр, дуже популярний в Україні в

ХУШ-ХІХ ст., у якому ставили релігійні та світські п'єси. Виконавцями вертепних драм

спершу були школярі, дяки, а пізніше мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили

на ярмарках, міських та сільських майданах, а часом і в хатах.

Своєрідною є композиція драматичних творів. Специфіка цього літературного роду

полягає в тому, що основу таких творів становлять монологи, діалоги та полілоги, які

складаються з реплік окремих героїв, та авторські ремарки. Ремарка (фр. - примітка,

зауваження) -пояснення автора до тексту п'єси (зазвичай в дужках), у якому він дає

додаткові вказівки постановчого, режисерського значення: описує обстановку, характер,

переживання, вчинки, жести, інтонації дійових осіб, позначає їх появу на сцені або вихід з

неї.

Драматичний твір складається з частин, які називають-д діями або актами. Дії ще

поділяються на яви, або сцени чи тини. Ява - це частина драматичного твору, пов'язана з

появою на сцені або виходом з неї дійової особи.

21.Драма (гр. — дія: сценічний твір) — як окремий вил драматичної творчості — це

п'єса, що змальовує складний серйозний конфлікт, напружену боротьбу між дійовими

особами. Драми можуть відображати найрізноманітніші сфери життя: історичні,

соціально-побутові, міфологічні, релігійні, політичні, етнографічні тощо. Серед жанрових

різновидів драми виділяють: драма абсурду, драма-концепція, драма-парабола, драма для

читання та ін.

Відомі драми Лесі Українки «Блакитна троянда», Т. Шевченка «Назар Стодоля», Б.

Грінченка «Ясні зорі», М. Старицького «Маруся Богуславка» та ін.

Трагедія (гр. буквально — цапина пісня) - драматичний твір, в основу якого покладено

дуже гострий, непримиренний конфлікт, зумовлений неможливістю втілення бажань

героїчної особистості, яка прагне повною мірою реалізувати свої наміри, вступає в

нерівну боротьбу й часто гине.

Конфлікт у трагедії має глибоко філософський зміст, розгортається на духовному, мо-

ральному, соціальному, політичному та інших рівнях і характеризується високим

напруженням. Трагедія порушує болючі проблеми життя, оголює їх суперечності. Гострі

конфлікти визначають своєрідність динамічної композиції.

Трагедія як окремий вид драми походить із Давньої Греції. Найвідоміші трагедії того часу

Есхіла, Софокла, Еврипіда. Вершина світової драматургії - трагедії Шекспіра («Гамлет»,

Макбет», «Король Лір»), Зразками трагедії в українській літературі є «Оборона Буші» й

«Тарас Бульба» М. Старицького, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Між двох сил» В.

Винниченка, «97» М. Куліша та ін.

22.Комедія (лат. - веселий похід) - драматичний твір, у якому сатиричними й гуморис-

тичними засобами відображаються смішні сторони життя, висміюються негативні риси в

поведінці людей, що не відповідають нормам громадського загалу. Завдання комедії

полягає у викритті негативних явищ, висвітленні потворних тенденцій.

Комедія використовує розмаїті засоби, зокрема гіперболу, гротеск, іронію, сарказм,

пародію, парадокс. Серед особливих вимог можна виділити чіткість реплік, перевага

звичайного простого мовлення, діалоги повинні виражати сутність конфліктів,

доповнених театральними жестами, мімікою.

Джерелами української комедії є вертеп, інтермедії, драматичні діалоги. Відомі українські

комедії М. Кропивницького «Пошились у дурні», І. Котляревського «Москаль-чарівник»,

І. Карпенка-Карого «Шельменко-денщик», «За двома зайцями» М. Старицького,

"Мина Мазало" М. Куліша та багато ін. Нині комедія набула нових жанрових форм:

трагіфарс, комічна алегорія, комедія-притча.

Крім цього, існує жанр драматичної поеми - великий за обсягом віршований твір, в

якому поєднано жанрові форми драми та ліро-епічної поеми, в основу закладено

внутрішній динамічний сюжет, драматизм світоглядних і моральних принципів за

відсутності панорамного тла та зовнішніх подій. У ній переважають ліричні чинники, що

потребує особливого сценічного втілення. Прикладом таких творів є драматичні твори

Лесі Українки та І. Кочерга.

23.Трагікомедія (гр- трагічний і пісня веселої процесії) - драматичний твір, п'єса, в якій

поєднано елементи трагічного і комічного. Або: синкретичний жанр, в якому поєднано

ознаки трагедії та комедії, інколи відбувається їх злиття. Зразки жанру з'явилися у Даній

Греції, першим це поняття застосував Плавт. Типовим для античного жанру було

поєднання високого й низького стилів, зміна серйозних настанов комічними, трагічних -

м'якшими, те, що називається «сміх крізь сльози». Дійові особи немовби опинялися у

протилежних світах. На противагу трагедії конфлікт не загострений, а випадок має

вирішальне значення. В українській літературі вперше цей жанр запровадив Ф.

Прокопович п'єсою «Володимир», яку назвав трагікомедією. Зразком трагікомедії може

бути п'єса ї. Карпенка-Карого «Хазяїн» або «Народний Малахій» М. Куліша.

Серед драматичних жанрів, характерних для української драматургії, варто назвати

водевіль, інтерлюдію, мелодраму, фарс. Водевіль - невелика п'єса легкого комедійного

змісту, в якій діалоги чергуються з піснями й танцями (наприклад, «Москаль-чарівник» І.

Котляревського). Мелодрама (гр... пісня і дія) -драматичний твір (часто з танцями,

піснями та музикою), герої якого відрізняються незвичайною долею, наділені глибокими

почуттями й потрапляють у скрутні обставини, які закінчуються для них щасливо; діючі

особи мелодрами поділяються, як правило, на позитивних героїв (добротворців) і негатив-

них (злодії). Риси мелодрами мають такі твори, як «Чумак», С. Руданського, «Ой, не ходи,

Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького та ін. Фарс (фр. -/агсе, начиняю, наповнюю) -у

країнах Західної Європи ХІУ-ХУІ ст. — комедія легкого, жартівливого змісту з

зовнішніми комічними ефектами; комедія або водевіль грубуватого змісту. У цьому

жанрові помітний вплив карнавальних алегорій, травестованого гротеску, буфонади та

клоунади, сприяв повстанню комедійного театру . Як приклад можна навести п'єсу М.

Куліша «Отак загинув гуска».

МЕЖИРОДОВІ ЗМІСТОФОРМИ

Окремі жанри можуть належати до різних родів. Так, наприклад, можемо говорити про

ліричну чи епічну поеми, епічну пісню, ліричну думу тощо.

На межі різних жанрів утворюються так звані межиродові змістоформи або межироди

літератури, що поєднують ознаки лірики та епосу, лірики і драми чи епосу і драми.

Найбільш відому групу межиродових змістоформ становлять ліро-епічні твори: ліро-

епічна поема, ліро-епічна балада, ліро-епічна байка, ліро-епічна дума, ліро-епічна

пісня, ліро-епічна притча, ліро-епічне оповідання тощо. Ліро-драматичними можуть

бути: драматична поема, ліро-драматичний етюд, яіро-драматична сцена тощо.

До епо-драмапшчних творів зараховують: драматичний роман, кіноповість та ін.

1.Ліро-епос — межиродове синтетичне жанрове утворення, що полягає в поєднанні

суб'єктивних, емоційно-експресивних та об'єктивно-авторських принципів зображення.

Ліро-епічні твори є віршовими розповідями про вчинки, особливо, переживання героя чи

героїв і водночас у них виражені переживання поета-оповідача. У ліро-епічних творах

присутній розгорнутий сюжет, що характерно для епічних творів, а зображення

переживань головної дійової особи, думки й почуття самого автора, які теж є в таких

творах і, як правило, розповідають про його ставлення до зображуваних подій, є ознаками

ліричних творів.

Для таких творів характерні поза фабульні ліричні відступи, риторичні запитання, вигуки,

інтонаційні контрасти тощо, згруповані навколо композиції та головного героя.

До ліро-епічних творів належать співомовки, думи, байки, балади, поеми, романи у

віршах. Вплив ліро-епосу помітний у прозі: «Інтермецо», «Дебют», зокрема в циклі «З

глибини» М. Коцюбинського,

2.Співомовки - це невеличкі за обсягом вірші, створені на основі фольклору - анекдотів,

приказок, бувальщин, оповідей про комічні життєві ситуації. Цей жанр в українській лі-

тературі утвердив С. Руданський. І. Франко називав їх епічними анекдотами, "котрих і сю-

жет звичайно взятий з уст народу і прибраний в легеньку, сказать би можна куцу

коломийкову форму народної коломийки".

3.Дума — це ліро-епічний твір про історичні чи соціально-побутові події. Думи тради-

ційно фольклорний жанр. Він притаманний лише українській національній культурі.

Ймовірно виникли за доби Козаччини й в романтично-реалістичному ключі відтворювали

героїчні вчинки народних улюбленців. Відзначаються молитовною формою,

розпочинаються зачином, у якому вказується на місце або час дії. Далі йде, як правило,

детальна розповідь про основну подію. Кінцівка думи славить героїв та бажає їм добра та

гаразду. До кращих українських дум належать «Дума про козака Голоту». «Дума про

Марусю Богуславку», «Хмельницький і Барабаш».

4.Байка (лат. - фабула) - це невеликий сюжетний ліро-епічний твір з повчальним але-

горичним змістом. Як правило, це віршовий твір. Коріння байки криється у фольклорі. У

байках часто людські характери втілені в образах тварин, кожна з яких, переважно, має

постійний характер: вовк — хижий, лисиця - хитра, ягня — покірне тощо. Нерідко для

зображення людських характерів байкарі використовують образи предметів, рослин, явищ

природи та ін., які набувають людських якостей (олюднюються): розмовляють,

переживають, думають.

Кожна байка має свою фабулу (короткий сюжет) і мораль (повчальний висновок у кінці

байки, яка іноді в байці може бути прихованою.):

Скажу я, люди добрі, й вам

(До казки приказка годиться,

Хоч і панам):

Не плюй в колодязь: пригодиться

Води напиться.

Л. Глібов

У кожній байці обов'язково присутня алегорія (див. "Тропи")

Байка була відома вже в Давній Греції. Першим байкарем вважають Езопа (УІ-У ст. до

н.е.). Тому алегорична мова називається езопівською або езоповою. Сюжети байок Езопа

стали основою для творів багатьох письменників-байкарів, зокрема й українських (П.

Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Глібова, Л. Боровиковського та ін.).

Байкарі інколи запозичують сюжети один у одного, але в художньому плані кожен

вирішує їх по-своєму. У байках висміюються недоліки людської вдачі, поведінки,

суспільні негаразди тощо.

5.Балада (лат. - танцювати) — синтетичний жанр ліро-епічної поезії фантастичного,

історико-героїчного або соціально-побутового характеру з описом незвичайних ситуацій,

незвичайних людей, героїчних вчинків. Має відносно сталі характеристики, зумовлені

тематикою: дивні, загадкові, таємничі події, екстремальні ситуації, напружені колізії.

Композиція динамічна, гострі колізії розкриваються в напружених діалогах і монологах.

Внутрішній, охоплений пристрастями світ трагічних персонажів зображений у баладах Т.

Шевченка «Тополя», «Причина», «Утоплена».

6.Поема - ліро-епічний віршований твір із розгорнутим сюжетом і широким розвитком

образу ліричного героя, який активно характеризує персонажі, оцінює їх, співчуває їм. У

поемах зображуються важливі події, яскраві, сильні людські характери, причому

зображення подій супроводжується авторськими ліричними відступами й роздумами.

Головною ліричною постаттю поеми може бути сам автор. Для поеми властиві динамізм,

напруженість, повне розкриття характерів. Ліро-епічні твори наближаються до романів у

віршах. Жанр поеми дуже поширений в українській літературі, це й широко відомі поеми

Т. Шевченка "Катерина", "Сон", "Наймичка", 1. Франка "Мойсей" тощо.

7.Роман у віршах - найбільш розгорнута за обсягом форма ліро-епічного жанру, що

з'явилася в період переходу від романтизму до реалізму. Роман у віршах відзначається ши-

роко розвиненим сюжетом, який поєднує людей, події і водночас ніби пронизаний

ліричними відступами, які в цілому створюють образ ліричного героя. Прикладом цього

жанру в українській літературі є роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Існують також наступні межи родові форми, залежно від того, як той чи інший твір

написаний: прозою, віршем, драматизованою формою виділяють такі.

8.Гумореска - невеликий твір, у якому розповідається про якусь смітну пригоду в житті

людини, смішну історію чи випадок. Сміх у ній жартівливий, легкий, негострий. Тому в

гуморесці не висміюються, як у сатирі, негативні явища чи дії людей, державної системи,

а лише часткові недоліки, смішні риси навіть позитивних людей. Серед українських

гумористів найбільш відомий Остап Вишня.

9.Епітафія (гр. - надгробне слово) - могильний напис у прозі чи у віршованій формі. В

античну добу епітафія мала дидактичну функцію, особливо на могилах загиблих героїв.

Пізніше, у добу Відродження, поширювалися жартівливо-сатиричні епітафії. В Україні

цей жанр поширився у добу бароко, наприклад, у творчості Лазаря Барановича.

Пізніше дуже поширилися епітафії з нотами гумору й іронії про живих знаних людей, які

мають якісь слабкі сторони, недоліки, прикладом чого може слугувати цикл В. Симоненка

«Мандрівка по цвинтарю»:

Підозрілому

Він хмуро тут лежить

І знай підозріває,

Що тут усі живі,

А мертвих тут немає...

10.Дружній шарж - це переважно віршований твір, де легко висміюється якась риса

людської вдачі, поведінки, а часом і підкреслюється позитивна сторона діяльності відомої

людини, Один гуморист висміював тих поетів, що писали тільки про барвінки, чебреці,

дзвоники, кульбабу та інші квітки. Він писав:

Чи чули: книжечку свіженьку

Зі смаком схрумала теличка!?

Сказило, скажете, рябеньку?

Ні, в збірці пахнула травичка.

О. Підсуха

11.Пародія - один із видів гумористично-сатиричної літератури, віршовий або прозовий

твір, у якому висміяно недоліки у творчості якого-небудь відомого й популярного

письменника. Пародія - це карикатурна копія, жартівливе наслідування мистецького

оригіналу.

В. Самійленко написав пародію на графоманів та невдалих стилізаторів під фольклор:

Ішли корови

З темної діброви,

А сонечко сідало за гору.

Саме в ту вечірню пору,

Як сіло сонечко за кущ,

Над вишнями гудів хрущ.

Було так гарно, хоч очі заплющ.

12.Памфлет - невеликий публіцистичний твір на актуальну тему, що в гострій сатиричній

формі когось викриває, плямує. Памфлети можуть бути спрямовані як проти окремих

людей, так і проти режиму, його слабких сторін чи шкідливих заходів, щоб вплинути на

суспільство. В українській літературі як автор памфлетів відзначився Ярослав Галан.

13.Пастораль (лат. - такий, що належить пастухові) — вид літератури, який змальовує

ідеалізоване життя безтурботних пастухів та пастушок серед вічно прекрасної природи.

Особливого значення пастораль набула в новій європейській літературі ХУІ-ХУІІ сі. На

Заході посилився елемент умовності й утвердилася стилізація простоти і невправності, яка

нерідко переходить у манірність. У переносному значенні пастораль має дещо іронічний

відтінок як стан ніжності та тиші, однак з долею манірності, нудотних солодощів. Сучасна

поетеса Ліна Костенко, звернувшись до жанру пасторалі, вдалася до гіркої іронії. Ідеться

про її поезію «Пастораль XX сторіччя», у якій розповідається про страшну і водночас

безглузду смерть юних пастушків від військового снаряду, яких у повоєнний час було

багато на українських полях.

14.Бурлеск (італ, - жарт) - жанр комічної пародійної поезії, у якій про високе, піднесене

говориться в нарочито гумористичній, часто зневажливій формі, або про «низьке» - у під-

несеному стилі. Так І. Котляревський, використавши сюжет поеми «Енеїда» римського

поета Вергілія, написаної високим стилем, створив свою відому однойменну пародійну

поему, надавши їй зовсім іншого змісту. Бурлескними є також твори Г. Квітки-

Основ'яненка «Конотопська відьма», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень»

тощо.

15.Буфонада (італ. — блазнювання) - художній твір, для якого характерне різке пере-

більшення зовнішніх ознак діючої особи, грубий комізм, що є засобом розкриття сутності

характеру чи ситуації, що склалася.

16.Травестія (італ. - перевдягати) - вид гумористичної поезії, близький до пародії. У

травестійних творах ефект досягається шляхом перевдягання героїв. І. Котляревський у

поемі «Енеїда» перевдягає всіх троянців та богів в український національний одяг, що, з

одного боку, додає гумору, а з іншого, дає можливість авторові в такій незвичній формі

говорити про досить серйозні речі - проблеми українського народу.

17.Панегірик - урочиста промова, часом надгробна, у якій в Давній Греції вихвалялися

патріотична звитяга, громадські заслуги, чесноти. У наш час панегіриком називають

надмірне вихваляння кого-небудь у промові чи статті. У сучасній літературі зустрічаються

пародійні наслідування панегіриків.

18Притча - старовинна назва повчальних алегоричних оповідань про людське життя з

яскраво висловленою мораллю. У давнину притчею називали також байку, оскільки за

своїм

характером вона дійсно близька до неї. Це бачимо і в Г. Сковороди. Однак зміст притчі

завжди більш глибокий: вона ілюструє ідею, торкаючись проблем моралі,

загальнолюдських законів, тоді як у байці йдеться про більш конкретні речі. Немає у

притчі й традиційних умовних персонажів байки (тварин). З давніх часів і до XVIII ст.

притча мала морально-релігійний зміст. У старій притчі немає характерів; час і місце дії

неконкретні, події не показуються в розвитку, оскільки притча не зображує, а повідомляє,

і в самому повідомленні звучить мораль, яку повинен засвоїти читач.

Особливість жанру притчі в тому, що розповідь у ній іде ніби по кривій: автор починає

розмову з предмета, далекого від його справжнього замислу, і до нього ж повертається в

кінці, віддаляючись від того, що було головною метою його оповіді. На відміну від байки,

мораль у притчі спеціально не виділяється, а випливає безпосередньо із самого викладу.

Багато притч є в збірниках давньої української літератури «Златоуст», «Ізмарагд» тощо. У

збірці І. Франка «Мій ізмарагд» притчі займають цілий розділ. Звертаються до цього

жанру і письменники XX ст.

ТВОРЧІ МЕТОДИ

БАРОКО :

- полемічна література (твори І.Вишенського);

- «Низькі» комедійно-гумористичні жанри (шкільна драма, різдвяні й великодні

вірші-травестії;

- Риторична проза (Клірик Острозький, Мелентій Смотрицький, Кирило

Старовецький)

- Епіграматична поезія (Лазар Баранович, Климентій Зіновіїв, Іван Величковський);

- Ораторська проза( проповіді Іонакія Галятовського, Дмитра Туптала, Стеофона

Дворського);

- Емблематична література – (Григорій Сковорода );

- Історико – мемуарна проза ( риси «театральності», Самійло Величко, «Історія

Русів»;

- Пісенно – інтимна барочна лірика( «етикетна панегірична поезія на честь

титулованих осіб, світська лірика);

КЛАСИЦИЗМ:

- Поеми- великі віршовані твори з розповідним або ліричним сюжетом ( «Енеїда» І.

П.Котляревського

- Байки – короткі оповідання у віршах або прозі з прямо висловленою мораллю,

повчанням (байки Г.Сковороди, бурлескні оповідання Квітки-Основ’яненка);

- Ода – вірші хвалебного змісту на честь видатних осіб чи подій(оди вчителів Києво-

Могилянської академії, І.Максимович);

- Сатира – викривальний жанр лірики (І Котляревський, Г.Сковорода, П.Гулак –

Артемовський);

- Трагедія – практично не розвинулась;

- Інтермедії – «коротка дія, вигадана або справжня, що орзігрується між актами

комедії і трагедії, складається із слів, предметів і осіб веселих);

- Комічна опера – ( «Наталка Полтавка» І.П.Котляревського, «Москаль-чарівник»);

- Драма – Г.Квітка–Основ’яненко;

- Комедія - «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ’яненка.

ПРОСВІТИТЕЛЬСЬКИЙ РЕАЛІЗМ:

Уперше просвітительський реалізм з’вляється у середині ХVІІІ ст. у творчості

Г.Сковороди, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, П.Гулака-Артемовського,

Є.Гребінки.

СЕНТИМЕНТАЛІЗМ:

Для нього характерно- намагання показати особистість в рухах душі, думках,

почуттях, прагненнях;культ почуття, культ природи.( Г.Квітка-Основ’яненко, П.Куліш,

М.Вовчок, І.П.Котляревський, С.Климковський);

РОМАНТИЗМ:

 Епос-Т.Г.Шевченко «Гайдамаки», «Причинна», П.Куліш «Чорна рада»,

М.Вовчок «Маруся»;

 Лірика-Т.Шевченко «Розрита могила», «Іржавець», С Руданський,

А.Метлинський, П.Куліш, М.Петренко;

 Драма-М.Костомаров «Сава Чалий», Ю.Федькович «Довбуш». «Керманич»,

«Хмельницький», Є.Гребінка, П.Куліш.

РЕАЛІЗМ:

Полягає в правдивому, об’ктивному і всебічному відображенні дійсності.

 Просвітительський реалізм – І.П.Котляревський, П.Гулак-Артемовський,

Г.Квітка- Основ’яненко, Є.Гребінка.

 Синкретичний реалізм(поєднання реалістичних і романтичних мотивів) –

ранній Т.Шевченко, П.Куліш, М.Вовчок, М.Старицький.

 Використання традицій «Натуральної школи» - Є.Гребінка, Г.Квітка-

Основ’яненко, М.Вовчок.

 Критичний реалізм – Т.Шевченко, П.Мирний, Л.Глібов, І.Франко, І.Карпенко-

Карий, П.Грабовський.

 Соціалістичний реалізм (ХХ ст.) – основоположник ММ.Горький.

МОДЕРНІЗМ:

 Неокласицизм – використання античних тем і сюжетів.П.Филипович,

О.Бургардт, М.Драй-Хмара, М.Рильський.

 Неоромантизм – поєднання реалістичного і романтичного.О.Кобилянська,

М.Вороний, М.Коцюбинський.

 Символізм – О.Олесь, М.Філянський, Г.Чупринка, М.Хвильовий, А.Головко.

 Футуризм – ритм нового життя.Ю.Яновський, М.Бажан, М.Семенко, О.Влизько.

 Імпресіонізм – витончене відтворення суб’єктивних вражень та спостережень

без загиблення в їх суть.М.Коцюбинський, В.Стефаник, О.Кобилянська,

М.Рудницький, В.Чумак.

 Експресіонізм – Л.Курбас, М.Хвильовий, О.Довженко, В.Підмогильний,

М.Бажан, Т.Осьмачка.