Демиденко Г.О., Петришина О.В. (ред) Історія вчень про державу і право

Подождите немного. Документ загружается.

181

Об’єктивне право є самий закон, що визначає свободу. Де немає свободи,

там не може бути суб’єктивного права, а де відсутній закон, там немає

об’єктивного права. Розвиваючи гегелівське визначення права, вчений фор-

мулює: право є зовнішня свобода людини, обумовлена загальним зако-

ном. Внутрішня свобода становить сферу моральності. Завдання права

полягає в розмежуванні свободи окремих осіб. Розумним началом, як керів-

ництвом у встановленні закону, так і в його реалізації Чичерін називає

правду, справедливість. Вирішення зіткнень прав — справа правосуддя:

«воно вирішує, що за законом належить одному і що іншому». На державі

лежить обов’язок охорони законних прав і інтересів громадян. Приватне

право належить людині як особисте її надбання, сфера її свободи, що відріз-

няє його від публічного права — сфери свободи суспільної.

У державі ідея людського суспільства, вважав Чичерін слідом за

Гегелем, досягає вищого розвитку. Держава, за його вченням, є союз

вільного народу, зв’язаного законом в одне юридичне ціле і кероване

верховною владою для загального блага. Основними початками, елемен-

тами держави є: влада, закон, свобода і мета. Держава, цей «верховний

людський союз», покликана встановлювати й охороняти норми права,

задовольняти всі матеріальні і духовні інтереси суспільства. Громадяни,

маючи політичну свободу, повинні стати учасниками, особливо через

представницькі установи, державної влади. Без політичної свободи,

стверджував

учений, особиста свобода позбавлена гарантії: «Поки влада

незалежна від громадян, права їх не забезпечені від сваволі…»

Теорія конституціалізму Чичеріна не узгоджувалася з порядками

самодержавної Росії. Вчений пов’язував свої надії з продовженням са-

мообмеження абсолютної влади, з підготовчими заходами переходу до

конституційної монархії, реформами. Насущну потребу мислитель

бачив у встановленні

живого зв’язку між урядом і суспільством. Цю мету,

на його думку, може виконати «прилучення виборних від дворянства і

земства до Державної ради», шляхом створення двопалатних законо-

дорадчих зборів.

Таким чином, охоронний лібералізм Градовського і Чичеріна обґрун-

товував необхідність реформ політичного життя в Росії, прагнув поєд-

нати передові європейські політико-правові

ідеї з російською дійсністю,

домогтися державних перетворень «зверху» і тим самим запобігти на-

ростанню революції в імперії.

Друга половина XIX ст. знаменувалася появою і небувалим розмахом

у Росії народництва, очолюваного різночинною інтелігенцією. Значний

внесок у народницький рух, теорію «російського соціалізму» внесли їх

основоположники О. І. Герцен і М. Г. Чернишевський. Вони

справили

великий вплив на кілька поколінь революційної молоді. Пріоритет

у розробці теорії общинного (народницького, селянського) соціалізму

182

належить Олександру Герцену (1812–1870)

. Які основні положення

герценовської теорії, бачення державно-правових проблем?

1. Герцен вважав сільську общину основою, фундаментом майбутньо-

го «російського соціалізму». Вона рятувала Росію. «Общинна організація,

хоча і сильно вражена, устояла проти втручання влади; вона благополучно

дожила до розвитку соціалізму в Європі». Завдання бачив у тому, щоб

з’єднати права особистості з

общинним ладом. Такий розвиток дозволив

би уникнути страхітливого капіталізму і прямо перейти до соціалізму.

2. Способи здійснення соціальної революції Герценові бачилися

як мирні, так і насильницькі. «Ми не віримо, що народи не можуть йти

вперед інакше, як по коліна в крові; ми схиляємося з благоговінням перед

мучениками, але від усього серця

бажаємо, щоб їх не було». Він запере-

чував Чернишевському: Русь треба кликати не «до сокири», а до мітел,

щоб вимести бруд і сміття, накопичені в країні. Герцен вперше в росій-

ській соціалістичній літературі висловив ідею скликання всенародного

безсословного Земського собору — Установчих зборів для законної

боротьби проти самодержавства. Ця ідея буде

підхоплена першими

російськими політичними партіями лівого напрямку.

3. У теорії «російського соціалізму» Герцена проблеми держави, пра-

ва, політики розглядаються як підпорядковані соціальним і економічним

проблемам, як віджилі інститути громадянського життя. «Власність, сім’я,

церква, держава були величезними виховними формами людського звіль-

нення і розвитку — ми виходимо з них, як мине потреба».

4. Найкращою з форм організації людського співжиття він вважав

соціальну республіку. Майбутнє суспільство мислилося йому як «феде-

рально-комунальне життя» самоврядних комун. Ідеал суспільства — ко-

лективна власність і солідарність, братерство і любов до всіх. Поступовість,

проповідь, «рівно звернена до робітника і хазяїна, до хлібороба і міщани-

на» заради збереження особистості, культури,

досягнень цивілізації —

у цьому Герцен бачив сенс соціально-економічного перевороту.

Інший теоретик і пропагандист «російського соціалізму» — Микола

Чернишевський (1828–1889)

на відміну від Герцена закликав під час

Герцен Олександр Іванович – російський публіцист і філософ. 1833 р. закінчив

фізико-математичне відділення Московського ун-ту. Захопився ідеями західноєвро-

пейських соціалістів. Був учасником революції 1848 р. в Парижі. З 1852 р. жив

у Лондоні, де заснував «Вільну російську друкарню», видавав альманах «Полярная

звезда» і газету «Колокол», які стали трибуною «російського соціалізму». Автор чис-

ленних публіцистичних, філософських і художніх творів. У 1919–1925 рр. Зібрання

творів Герцена було видано у 22 томах.

Чернишевський Микола Гаврилович – письменник, публіцист і філософ.

Закінчив історико-філологічне відділення Петербурзького ун-ту (1850 р.). Захистив

магістерську дисертацію з естетики. Перебував під впливом О. Герцена, В. Бєлінсь-

кого, ідей західноєвропейських соціалістів. З 1854 р. співробітничав у журналі «Сов-

ременник». Повне зібрання творів Чернишевського було видано в 16 т.

реформи 1861 р. до селянського бунту. У своїй публіцистиці, історичних

і філософських роботах Чернишевський обґрунтовував неможливість

для сучасної Росії шляху реформ. Самодержавство з його бюрократич-

ним апаратом він визначав як «дурне управління», «самодурство»,

«азіатство», яке породило кріпосництво, а тепер намагається змінити

лише його форму. У прокламаціях до селян, у зверненнях і

листах до

російських конституціоналістів мислитель запропонував широкий ком-

плекс пропозицій щодо необхідних змін в устрої суспільства і держави:

вільна від бюрократичного гніту й опіки селянська община, місцеве

представницьке управління і самоврядування, самостійний і праведний

суд, обмеження царського самовладдя, управління на основі законів.

Очевидно, передбачалося існування відповідальної перед народом влади,

що забезпечує

перехід до соціалізму.

У майбутньому суспільстві, за Чернишевським, зникне потреба

в державі. Після тривалого перехідного періоду (не менше 25–30 років),

коли соціалістичний лад виникне на Заході, нове суспільство в Росії

складеться у федерацію заснованих на самоврядуванні союзів земле-

робських общин, промислово-землеробських об’єднань, фабрик

і заводів, які перейдуть у власність

працівників. Суспільна власність буде

доповнена, таким чином, суспільним виробництвом із застосуванням

машинної техніки. У романі «Що робити?» він намалював яскраву кар-

тину майбутнього життя і виробництва.

Невір’я в конституційні перетворення, парламентаризм, роль зако-

нодавства, юридичної рівності для суспільних перетворень усотувалося

свідомістю послідовників Герцена і Чернишевського. Герценовський

«Колокол» і журнал «

Современник» виховали ціле покоління радикаль-

ної молоді, народників. Автор роману «Що робити?» Чернишевський

став володарем їхніх думок.

Такі основні напрямки концепцій про державу і право, що склалися

в другій половині XIX ст. в Україні і Росії. Ліберальні вчення виявилися

малоефективними в умовах російського абсолютизму. Однак і ліберали,

і соціалісти почали тісно пов

’язувати політичні і правові проблеми

з вирішенням соціальних завдань, запропонували альтернативу самодер-

жавству і первісному капіталізму, великодержавній національній полі-

тиці. Їх теоретичні розробки вплинули на розвиток теорії держави

і права в Росії і Україні на початку XX століття.

184

Розділ 19

Розробка теорії права і правової

держави в Україні і Росії

наприкінці ХIX — на початку ХХ ст.

§ 1. Розробка теорії права

а) Формально-догматична концепція права Г. Ф. Шершеневича

Розвиток загальної теорії права в Росії був викликаний практичними

потребами систематизації законодавства після реформ 60–70-х років ХІХ ст.

Він відбувався спочатку на основі етатистського позитивізму, який ут-

верджував пріоритет держави щодо права і приділяв особливу увагу вив-

ченню правових норм, що були відбиті

в нормативних актах держави.

Поєднання формально-догматичного підходу і філософського пози-

тивізму втілилося в концепції права і держави Г. Ф. Шершеневича

(1863–1912)

–видатного представника юридичного позитивізму

в Росії.

Наполягаючи на необхідності розробки загальної теорії права,

вчений, у дусі позитивізму Конта, розумів її як описову науку, яка ста-

новить «продовження загальної частини всіх юридичних наук» і дослі-

джує «виключно позитивне право».

Поняття права. Шершеневич вважав, що держава − єдине джерело

права, а право

− творіння держави і його функція. Він твердив, що від-

мінною рисою права, яке слід розуміти як сукупність норм, установлених

державою, є його примусовий характер. Право в об’єктивному значен-

ні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до

людини, с) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним

органами держави». Отже, «держава передує праву історично і логічно»,

«держава є явище первинне, право − вторинне».

Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх

перед загрозою, яка супроводжує норму права. Для приведення цієї за-

грози в дію держава і створює особливі органи. Учений доходив такого

Шершеневич (Габріель) Феліксович − цивіліст і теоретик права. Народився

у дворянській польській родині в Казані. Закінчив юрид. фак. Казанського ун-ту. Викла-

дав у Московському ун-ті, де очолював кафедру торгового права. Захистив магістерську

і докторську дисертації, професор. Член кадетської партії, один із авторів її програми.

Був депутатом І

Державної Думи. Основні роботи: «Підручник російського цивільно-

го права» (1894), «Загальна теорія права» (вип. 1−4, 1910−1912).

185

висновку: де відсутня ознака організованого примусу, там немає і норм

права. Слідуючи цьому принципу, Шершеневич був змушений виклю-

чити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право

і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Від-

мінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках −

у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено

організованими примусовими юридичними санкціями; моральність −

неорганізованими соціальними санкціями.

Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував

соціологічно, ніяк не пов’язуючи цей процес з правом. Елементами дер-

жави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об’єднання;

2) територія −

простір дії державної влади; 3) державна влада, яка робить

свої веління чинником, що визначає поведінку підлеглих. Інстинкт са-

мозбереження, страх за своє благополуччя і довіра до органів держави

з боку підданих становлять індивідуально-психологічну основу державної

влади. Такий висновок виводить російського правознавця за межі ета-

тичного праворозуміння, адже він визнає не лише

сам факт встановлен-

ня закону державою, а здатність влади переконувати в цьому населення.

Фактично у Шершеневича йдеться про необхідність політичної легіти-

мації влади і правової легітимації закону.

Норми права, вважав Шершеневич, — це вимоги держави: «Будь-яка

правова норма — наказ». Держава, як джерело права, не може бути сама

обумовлена правом. Учений

критично оцінював ідею зв’язаності держа-

ви нею ж самою створеним правом. Державна влада опинялася, таким

чином, над правом, а не під правом. Правила, що визначають лад і діяль-

ність самої державної влади (конституція), не можуть мати для неї право-

вого характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного по-

гляду на

взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою

формою (джерелом) права Шершеневич називав закон − «норму права,

яка йде безпосередньо від державної влади у заздалегідь установленому

порядку». Таким чином, ознаками закону є: 1) загальне правило, розрахо-

ване на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від

державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.

Вивчати

догму і техніку права, вважав Шершеневич, особливо важ-

ливо для юриста-практика, який стоїть поза ідеологією і політикою

права. Безперечне пізнавальне значення такого формально-догматично-

го методу в тлумаченні права все ж зводить право до логіко-мовної

форми наказу держави.

б) Соціологічні концепції права

Звернення до соціології допомагало науковому обґрунтуванню теорії

права, доведення його соціальної природи. На відміну від юридичного

позитивізму в центрі уваги соціологічного правознавства було вивчення

186

правової динаміки, умов виникнення і розвитку правових відносин, що

передують нормам державного права. Саме право при цьому розгляда-

лося як соціальне явище, обумовлене низкою суспільних чинників:

економічних, соціальних, політичних, національних, психологічних і т. ін.,

від яких безпосередньо залежало встановлене державою право.

Одним із засновників соціологічної теорії права в Росії був професор

юридичного факультету Московського університету Сергій Муром-

цев (1850–1910)

. У своїй концепції головне значення він надавав право-

вим відносинам.

Право, з погляду Муромцева, слід вивчати не як суто форму, а як

одне з виявлень усього соціального життя суспільства. Він вважав, що

основою права є інтереси індивідів, суспільних груп, союзів і т. ін., на

базі яких у суспільстві і виникають

різні відносини, що регулюються за

допомогою різних санкцій. До правових належать відносини, які скла-

даються з приводу типових для даного суспільства інтересів окремих

осіб і їх об’єднань. Ці відносини та інтереси можуть мати: а) «неоргані-

зований захист» з боку суспільства і соціальних груп у формі осуду,

обурення, насильницьких дій проти

порушника тощо; б) «організований

захист» із боку державних органів. Він покладається на суддів і поса-

довців, дії яких набувають точних форм, з чітким визначенням меж

компетенції, певною процедурою ухвалення рішень і т. ін. Таку органі-

зовану форму захисту вчений називав юридичним захистом. Вона необ-

хідна тільки для тих відносин, які

вимагають додаткових гарантій від

держави. Таким чином, право вчений визначав як порядок відносин,

захищений організованим (юридичним) способом. Нормативність права

для нього не має суттєвого значення. Норми — це атрибут правового

порядку, «чинник у процесі його історичного творення».

Юридичні норми, які створює держава, наголошував учений, не за-

вжди відповідають існуючому в даному

суспільстві правопорядку. Тому

великі надії на подолання суперечностей між юридичними нормами

і правопорядком він покладав на судові органи, які здатні постійно при-

водити діючий правопорядок у відповідність зі «справедливістю». Таким

чином, суд, вважав Муромцев, перетвориться на арбітра між законом

і конкретним правовідношенням і зможе відповідно до своєї правосвідо-

мості перевіряти «життєвість

» позитивного права, приводити закон

у відповідність з «живим правом».

Муромцев Сергій Андрійович – доктор права, публіцист, громадський і полі-

тичний діяч. У 1871 р. закінчив юрид. фак. Московського ун-ту, після чого продовжив

підготовку до професорського звання в Німеччині. Учень Р. Ієрінга. У 1877−

1884 рр. – професор римського права Московського ун-ту. Був редактором «Юридич-

ного вісника» (1879−1902). З 1905 р. − член

ЦК кадетської партії, голова І Державної

думи. Основні праці: «Нариси загальної теорії цивільного права» (1877), «Визначен-

ня й основний поділ права» (1879), «Що таке догма права?» (1884).

187

Достоїнство концепції Муромцева в тому, що він захищав право як

систему правовідносин, які виникають на основі конкретних інтересів

людей усередині громадянського суспільства. Ця нова позиція у право-

знавстві сприяла більш глибокому розумінню природи і функцій права. Ідеї

соціологічної юриспруденції згодом розвивали Є. Ерліх, Р. Паунд та ін.

Одним із видатних представників

соціологічного напрямку в загальній

теорії права був Микола Коркунов (1853−1904)

. Критикуючи природно-

пра вову доктрину, Коркунов твердив, що право, на відміну від моральності,

лише ви значає межі здійснення інтересів, встановлює певні права

і обов’язки суб’єктів правовідносин. Такий підхід припускає визнання ре-

лятивності (від нос ності) права. До права, за Коркуновим, не можна під-

ходити з погляду абсолютних критеріїв (як це

роблять прихильники

природного права). Те, що одні народи визнають як правове, не визнають

таким інші народи. Отже, наголошував учений, не може бути абсолютної

протилежності права і без прав’я. Виходячи з цього, Коркунов вважав,

що поняття «право» охоплює будь-яке розмежування інтересів, незалежно

від того, справедливе воно чи несправедливе і чим

установлено: звичаєм,

законом, судовою практикою або просто суб’єктивною правосвідомістю.

Глибинні основи права і влади вчений вбачав у психіці людини.

Особливість держави як форми людського спілкування, за Коркуновим,

є примусове, самостійне, мирне владарювання. Саме ця особливість, а не

суверенітет, обмеженість правом є ознакою держави. При цьому державна

влада ґрунтується не

на чиїйсь волі, а на колективній свідомості людей, на їх

психологічному єднанні. «Влада є сила, обумовлена не волею володарюючо-

го, а свідомістю залежності підвладного». Таким станом постійного владарю-

вання, що спирається на добровільне підкорення, вважав учений, є держава.

Влада, що ґрунтується на усвідомленні людьми їх залежності від держа-

ви, не потребує

поділу влади, а лише «належного розподілу функцій

владарювання».

У розвитку соціологічного напряму теорії права помітну роль відіграв

Максим Ковалевський (1851–1916)

. Він розглядав право як продукт

Коркунов Микола Михайлович − фахівець у галузі теорії права, міжнародного

і державного права. Закінчив юридичний факультет Санкт-Петербурзького універси-

тету (1874.). Доктор права з 1894 р., викладав у Санкт-Петербурзькому університеті,

Військово-юридичній академії та інших навчальних закладах. Основні праці: «Лекції

із загальної теорії права» (1886) (9 видань), «Російське державне право» (1892−1893),

«Суспільне

значення права» (1890), «Історія філософії права» (1896).

Ковалевський Максим Максимович – правознавець, історик, соціолог, політичний

діяч. Народився на Харківщині. Закінчив юрид. фак. Харківського ун-ту (1872).

У 1878−1887 рр. − професор Московського, в 1905−1916 − Петербурзького ун-тів. Читав

курси лекцій в Парижі, Оксфорді, Чикаго, Сан-Франциско. Був обраний депутатом

І Державної думи від Харківської губернії. Основні праці: «Історико-

порівняльний

метод у юриспруденції і способи вивчення історії права» (1880), «Первісне право» (1886),

«Державне право європейських держав. Курс лекцій» (1864−1887), «Походження сучас-

ної демократії». Т. I−IV (1895−1897) та ін.

188

історичного розвитку суспільства і відстоював ідею тісної залежності

між існуючим правом і тим чи іншим економічним, політичним і релігій-

но-етичним устроєм життя. Учений пов’язував поняття права з нача-

лом людської солідарності, яка завжди властива людському суспільству.

Право, за Ковалевським, це − «норми, що ставлять за мету підтримку

розвиток солідарності», яка «запроваджується в життя організованою

силою суспільства − державою», і мають примусову силу. Воно виникає

раніше держави і незалежно від неї, «відкриває суспільству можливість

самозбереження за щонайменших жертв і держава, повстаючи проти

права, вживала б таким чином заходів проти власного існування». Вчений

вважав особисті права незалежними від держави, яка

їх не може скасу-

вати, «адже визнання їх є... вимогою суспільної солідарності».

Політичне майбутнє людства, твердив Ковалевський, залежить від

вирішення двох завдань: встановлення справедливості і її поєднання зі

свободою особистості. Він був прихильником глибоких реформ, які ве-

дуть до утвердження громадянського суспільства.

в) Психологічна теорія права Л. Петражицького

Створення самобутньої психологічної

теорії права Левом Петражи-

цьким (1867—1931)

було пов’язано з характерним для того часу праг-

ненням звільнити теорію права від вузького юридичного догматизму.

Для наукового обґрунтування правової теорії він звертається до надбань

психології, якою захоплювались у цей час у Західній Європі Г. Тард,

Г. Лебон, З. Фрейд у психологічній інтерпретації державно-правових

явищ, вивченні психіки людини.

Особливого значення в житті людини Петражицький надавав емо-

ціям, або активно-пасивним переживанням. Він вирізняв емоції мораль-

ні і правові. Моральні емоції є імперативними (повеліваючими, зобо-

в’язуючими), що диктують певну поведінку як обов’язок, не надаючи

нікому права вимагати його безумовного виконання. Правові емоції —

двосторонні, імперативно-атрибутивні. Вони мають

обов’язково-до-

магальний характер, тобто не лише якась особа зобов’язана щось роби-

ти, але й інша має право вимагати від неї виконання даних обов’язків.

Сам Петражицький пояснює свою ідею на прикладі того, які емоції лю-

дина відчуває, коли накладає на себе добровільно обов’язок допомогти

людині, що

того потребує (мораль), або коли вона зобов’язана сплатити

певну суму за надану послугу (право).

Петражицький Лев Йосипович народився в родині польських дворян у Ві-

тебській губернії. Закінчив юрид. фак. Київського ун-ту, продовжив навчання у Німеч-

чині. Став доктором права, очолював кафедру енциклопедії і філософії права Санкт-

Петербурзького ун-ту (1898–1918), був членом кадетської партії, депутатом І Держав-

ної думи. Основні праці: «Нариси філософії

права» (1900), «Введення у вивчення права

і моралі. Основи емоціональної психології» (1905), «Теорія держави і права у зв’язку

з теорією моралі» (1907).

189

Таким чином, право, на думку вченого, це не державні норми чи

фактичні правові відносини, не етична ідея, а явище індивідуальної

психіки. За Петражицьким, правові норми − це уявна проекція імпера-

тивно-атрибутивних емоцій. Оскільки в праві переважає момент атри-

бутивності, для права характерна активна етична мотивація, свідомість

правомочності. Для моралі

ж характерна пасивна етична мотивація,

свідомість обов’язку. Петражицький вважав, що завдяки властивості

об’єднувати людей роль права в суспільному житті є набагато важливі-

шою за роль моралі.

З позиції правового плюралізму Петражицький бачив у кожному

суспільстві не одну систему права, а безліч правових систем. Він розріз-

няв право офіційне, що

має підтримку з боку держави, і неофіційне, «не

начальницьке право», до якого він відносив правила різних ігор, етикету,

внутрішньородинних стосунків, «злодійське право» і т. п. Виокремлював

також інтуїтивне і позитивне право. Він вирізняв такі види позитив-

ного права, як законне право, звичаєве право, право судової практики,

договірне право, прецедентне право

, книжне право, право прийнятих

у науці думок, право юридичної експертизи, право висловів релігійно-

етичних авторитетів, право односторонніх обіцянок, право юридичних

приказок — близько 18 видів позитивного права.

На відміну від позитивного права, інтуїтивне право не ґрунтується

на нормативних фактах (зовнішніх джерелах імперативно-атрибутив-

них емоцій). Воно має переваги перед позитивним. Останнє є

шаблон-

ним, догматичним. Інтуїтивне право — рухливе, легко пристосовується

до конкретної ситуації, є основою корегування права позитивного. Воно

виступає у Петражицького синонімом справедливості. У кожній країні

співвідношення інтуїтивного і позитивного права залежить від рівня

розвитку культури, стану народної психіки. Росія, на його думку, є «пе-

реважно царством інтуїтивного права». До її

складу входять народи, що

стоять на різних щаблях розвитку, з безліччю національних правових

систем і релігій.

Петражицький виокремлював також соціально-службове право

і право децентралізації. Соціально-службове право (певним чином

аналог публічного права) знаходить свій вияв у правових обов’язках

влади піклуватися про благо підвладних. Усвідомлення прав тут має

альтруїстський» напрям. Всі інші права Петражицький відносить до

права децентралізації (до приватного права). Там усвідомлення «прав»

має «егоцентричний» напрям.

На думку творця психологічної теорії, проблему визначення того, яке

право повинно вибирати і захищати держава, необхідно вирішувати за

допомогою політики права. Політика права має прийти на зміну кон-

цепціям природного права

і вказувати шлях до суспільного ідеалу. Вона

190

покликана удосконалювати людську психіку, очищаючи її від асоціальних

схильностей, і спрямовувати індивідуальну і масову поведінку за допо-

могою відповідної правової мотивації до загального блага. Нова наука

політики права покликана, як гадав учений, доповнити юридичний дог-

матизм, що зосереджений на «систематичній обробці діючого позитив-

ного права для потреб практики». Свій суспільний

ідеал Петражицький

бачив у «пануванні дієвої любові в людстві», яку він розумів як ідею

гармонійного співіснування.

Психологічна теорія права Петражицького викликала активну критику

в юридичній літературі, проте мала чимало послідовників (Ж. Гурвич,

П. Сорокін, М. Тімашев). Вона показала однобічність позитивістського

і природно-правового тлумачення права, стала передумовою нових течій

у правознавстві

— правовий реалізм, соціологічні школи у Франції і США.

г) Етико-нормативні концепції права

Нарівні з позитивістсько-етатистським, соціологічним і психологіч-

ним напрямами в теорії права помітного розвитку набули дослідження,

що роблять акцент на ідеальній стороні права, його ціннісній природі.

Ця тенденція в українському і російському правознавстві знайшла свій

вияв у течії

«відродженого природного права». Його прихильниками були

М. Бердяєв, Б. Вишеславцев, В. Гессен, І. Ільїн, Б. Кістяківський, С. Кот-

ляревській, П. Новгородцев, В. Соловйов, Є. Спекторський, Є. Трубець-

кой, О. Ященко та ін.

Релігійно-етична концепція права Володимира Соловйова (1853–

1900)

. В. Соловйов у гегелівському дусі визначав, що основою права

є свобода як характерна ознака особистості. Самообмеження власної сво-

боди і породжує право, бо означає визнання права на свободу іншої

особистості. Головне визначення права: «право є свобода, обумовлена

рівністю», це «синтез свободи і рівності». Він звертає увагу на єдність

права і

моралі, не ототожнюючи їх: «1) право є... певний мінімум мораль-

ності; 2) право вимагає головним чином об’єктивної реалізації цього

мінімального добра або дійсного усунення відомої частки зла; 3) у цій

реалізації право допускає примус». Звідси — поняття права формулюєть-

ся як «примусова вимога реалізації певного мінімального добра або

порядку, який не допускає відомих

проявів зла». Виходячи з єдності вимог

моралі і права, Соловйов доходить практичного висновку − закон, що

суперечить моральності, суперечитиме і сутності права, тому повинен

Соловйов Володимир Сергійович видатний російський філософ, публіцист.

Народився в Москві, батько – відомий учений-історик С. М. Соловйов, мати – з роду

видатного українського філософа ХVIII ст. Г. Сковороди. Закінчив Московський ун-т.

Викладав філософію в Московському і Петербурзькому ун-тах, на Вищих жіночих

курсах. У 1880 р. захистив докторську дисертацію. У 1881 р.

відмовився від академіч-

ної кар'єри і цілком присвячує себе публіцистиці. Основні роботи: «Критика абстрак-

тних засад» (1880), «Виправдання добра» (1989), «Право і мораль» (1897).