Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

181

Міжнародні організації

плани та рекомендації з військових питань. Генеральний

секретар призначається Радою, що засідає на рівні голів

держав і урядів і є основною адміністративною особою.

Відповідає за сприяння і вироблення рішень в Альянсі.

Може пропонувати теми для обговорення та виносити на

розгляд власні проекти рішень різних питань порядку ден

ного. Від імені Альянсу робить заяви у пресі. Керує робо

тою персоналу.

§ 6

Рада Європи (РЄ)

Рада Європи була заснована 5 травня 1949 р. Відповідно

до ст. 1 Статуту «метою Ради Європи є досягнення більшої

єдності між її Членами в ім’я захисту та здійснення ідеалів

і принципів, що є їхнім спільним надбанням, і сприяння

їхньому економічному та соціальному прогресу». Питання,

що стосуються національної оборони, не входять до компе

тенції Ради Європи. На сьогодні членами Організації є 45

держав.

7 травня 1999 р. Комітет Міністрів РЄ прийняв «Буда

пештську Декларацію для Великої Європи без кордонів, що

розділяють», у якій уточнив сучасні цілі цієї організації.

Зокрема, у Декларації вказується, що Рада Європи повин

на продовжувати зміцнювати стабільність європейського

континенту, ґрунтовану на демократичних інститутах; роз

ширювати допомогу державамчленам у розвитку демокра

тичних інститутів, політичному розвитку та правових ре

формах із метою досягнення єдиних стандартів демократич

ного розвитку на всьому континенті; продовжувати

боротьбу проти тероризму, агресивного націоналізму та заг

роз територіальній цілісності держав; розширювати

спільний правовий простір, що охоплює територію держав –

членів Ради Європи і який вже включає 173 конвенції та

більше тисячі рекомендацій урядам; боротися з чинника

ми, що розділяють, якими є расизм і ксенофобія, нетер

пимість — у сфері політики, культури або релігії — та дис

кримінація меншин.

182

Розділ 12

Відповідно до ст. 10 Статуту органами Ради Європи є

Комітет міністрів і Парламентська (консультативна) асам

блея. Їхню роботу забезпечує Секретаріат, очолюваний Ге

неральним секретарем. У 1994 р. Комітетом міністрів був

заснований як консультативний орган Конгрес місцевої та

регіональної влади Європи. Найважливішу роль у реалі

зації цілей Ради Європи відіграє Європейський суд з прав

людини.

Комітет міністрів формується відповідно до принципу

суверенної рівності держав і складається із представників

держав — членів організації. Згідно зі ст. 13 «Комітет

міністрів є органом, що діє від імені Ради Європи». На дум

ку більшості експертів, саме Комітет міністрів є вищим ор

ганом РЄ, що у Статуті цієї організації чітко не вказано. На

рівні міністрів закордонних справ Комітет збирається заз

вичай два рази на рік.

У зв’язку з тим, що в Раді Європи відсутній виконавчий

орган, при Комітеті міністрів діє Комітет представників

міністрів закордонних справ. Він є постійно діючим орга

ном і наділений правом приймати постанови від імені Ком

ітету міністрів практично з усіх питань, які входять до ком

петенції Ради Європи, що нетипово для допоміжних органів

міжнародних організацій.

Парламентська асамблея є дорадчим органом Ради Євро

пи. Вона вправі обговорювати та давати рекомендації з будь

якого питання, що відноситься до компетенції Ради Євро

пи. Вона організує конференції, колоквіуми та відкриті пар

ламентські слухання, обирає Генерального Секретаря та

його заступника, керівника апарату Асамблеї та суддів

Європейського суду із прав людини.

За юридичною природою Парламентська асамблея є ор

ганом парламентського типу, оскільки в основу її форму

вання закладений принцип пропорційного представницт

ва. Кількість представників від кожної держави (від 2 до

18) залежить від чисельності її населення. Від України —

12 представників.

183

Міжнародні організації

§ 7

Співдружність Незалежних Держав (СНД)

Однією з нових структур, що виникли на пострадянсь

кому просторі, стала СНД. Її установчими документами є

Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 р., Протокол до

Угоди та АлмаАтинська декларація від 21 грудня 1991 р.

Статут СНД був прийнятий на засіданні Ради голів держав

22 січня 1993 р.

Ані первісні установчі акти, ані Статут СНД не містять

чіткої характеристики юридичної природи СНД, її право

вого статусу. У Статуті СНД (ч. 3 ст. 1) зазначено:

«Співдружність не є державою та не має наднаціональних

повноважень». Тому деякі вчені вважають СНД конфеде

рацією, інші — регіональною міжнародною організацією.

Найбільш слушно визначити СНД як «параорганізацію»,

«квазіорганізацію». Параорганізація засновується на

підставі міжнародної угоди, укладеної не менш як двома

державами, має на меті сприяння міжнародній співпраці

без прибутків для її учасників; мета та функції організації

не повинні суперечити міжнародному праву, а також праву

держав, у яких вони набирають чинності. Параорганізацію

від міжнародної організації відрізняють нестабільна інсти

туційна основа (структура) та неукладання від свого

імені міжнародних договорів.

Метою СНД є: здійснення співпраці в політичній, еко

номічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших

галузях; утворення загального економічного простору; за

безпечення прав та основних свобод людини відповідно до

загальновизнаних принципів міжнародного права та доку

ментів ОБСЄ; співробітництво між державамичленами в

забезпеченні міжнародного миру та безпеки та здійсненні

роззброєння; взаємна правова допомога та співробітництво

в інших галузях правових відносин; мирне вирішення

спорів та конфліктів між державами СНД (ст. 2 Статуту).

Співдружність має діяти на підставі загальновизнаних

принципів міжнародного права. При цьому СНД не укла

дає міжнародних угод від свого імені.

184

Розділ 12

Структура СНД репрезентована достатньо складною си

стемою органів. На сьогодні для досягнення мети та завдань

Співдружності засновано близько 70 міждержавних, міжу

рядових і міжвідомчих органів. Із них лише 9 безпосередньо

передбачені Статутом (Рада голів держав, Рада голів урядів,

Рада міністрів закордонних справ, Координаційноконсуль

тативний комітет, Рада міністрів оборони, Рада керівників

прикордонних військ, Економічний суд, Комісія з прав

людини та Міжпарламентська асамблея). Усі інші органи

можна віднести до органів галузевої співпраці.

Рада голів держав є відповідно до ст. 21 Статуту вищим

органом Співдружності. Вона обговорює та вирішує прин

ципові питання діяльності державчленів у галузі їхніх

спільних інтересів і збирається на засідання двічі на рік

(можливі позачергові засідання). Рада голів урядів коорди

нує співробітництво виконавчої влади державчленів і зби

рається на засідання чотири рази на рік. Рішення обох

органів приймаються за умови загальної згоди — консенсу

су. Будьяка держава може проголосити про свою незаці

кавленість у тому чи іншому питанні, що не буде розгляда

тися як перепона для прийняття рішення. Рада міністрів

закордонних справ (РМЗС) здійснює координацію зовніш

ньополітичної діяльності державчленів, взаємодію дипло

матичних служб, співробітництво з ООН, ОБСЄ та іншими

міжнародними організаціями, розробляє пропозиції для

Ради голів держав та Ради голів урядів і забезпечує реалі

зацію їхніх рішень. Рішення приймаються за загальної зго

ди. Рада міністрів оборони (РМО) відає питаннями військо

вої політики, військової розбудови та безпеки, координує

діяльність міністерств (комітетів) оборони державчленів,

надає пропозиції Раді голів держав та Раді голів урядів щодо

складу та призначення Об’єднаних Збройних Сил Співдруж

ності, принципів їхньої підготовки та матеріальнотехніч

ного забезпечення, щодо ядерної політики тощо.

Координаційно2консультативний комітет є постійно дію

чим виконавчим органом Співдружності. На виконання

рішень Ради голів держав та Ради голів урядів він вироб

ляє пропозиції з питань співробітництва в межах СНД,

організує наради представників та експертів для підготов

185

Міжнародні організації

ки проектів документів, забезпечує проведення засідань

Ради голів держав та Ради голів урядів, сприяє діяльності

інших органів.

Виконавчий секретаріат відає організаційноадміністра

тивними питаннями діяльності СНД, його очолює Виконав

чий секретар СНД.

Економічний суд — орган для розгляду суперечок за за

явами держав — членів СНД та інститутів Співдружності,

а також тлумачення питань юридичного характеру.

Комісія з прав людини є відповідно до ст. 33 Статуту СНД

консультативним органом, який спостерігає за виконанням

зобов’язань щодо прав людини, що їх взяли на себе держа

вичлени в рамках Співдружності. Вона діє на підставі По

ложення, яке затверджене рішенням Ради голів держав 24

вересня 1993 р.

Робочою мовою Співдружності є російська мова (ст. 33

Статуту). Місцем перебування більшості постійно діючих

органів СНД, у тому числі Координаційноконсультативно

го комітету, Виконавчого секретаріату, Економічного суду

та Комісії з прав людини, є місто Мінськ.

На підставі Статуту СНД розрізняються держави — зас

новники Співдружності — це держави, які підписали та

ратифікували Угоду про утворення СНД та Протокол до неї

до моменту прийняття цього Статуту, та держави — члени

Співдружності – це ті державизасновники, які беруть на

себе зобов’язання за Статутом протягом одного року після

його прийняття Радою голів держав (тобто до 22 січня 1994 р.).

Не зовсім зрозумілим є сенс виокремлення особливої кате

горії державучасниць, оскільки у різних статтях Статуту

використовується лише термін «державичлени», та, судя

чи за змістом, тут маються на увазі всі держави, що є чле

нами СНД, незалежно від моменту прийняття на себе зобо

в’язань за Статутом. Передбачається можливість участі дер

жав в окремих видах діяльності Співдружності на правах

асоційованих членів. Припускається вихід держави зі скла

ду Співдружності за умов повідомлення про такий намір за

12 місяців до виходу.

Розділ 13

МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

ПРАВ ЛЮДИНИ

§ 1

Виникнення та розвиток

міжнародноOправового співробітництва

в галузі прав людини

У міжнародному праві норми про права людини спочатку

виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й

методи ведення воєн. На основі цих норм виникло міжнарод

не гуманітарне право. На межі XVIII—XIX століть під впли

вом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш ши

роке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення

міжнародного права прав людини. Перші такі міжнародні

акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею

(Декларація про заборону торгівлі неграминевільниками

1815 р., Генеральний акт про Конго 1885 р., Брюссельська

конвенція 1889 р., Генеральний акт Брюссельської конфе

ренції 1890 р. та ін.). Але лише в ХХ ст. ідея прав людини

опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчен

ня Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася

за розробку міжнародноправових питань захисту прав на

ціональних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало

велике значення для розвитку теорії та практики міжнарод

ного захисту прав людини.

Після Другої світової війни питання захисту прав люди

ни постало перед ООН, яка згідно зі ст. 1 Статуту зобов’яза

на «здійснювати міжнародне співробітництво в розв’язанні

міжнародних проблем економічного, соціального, культур

ного та гуманітарного характеру і в заохочуванні та розвит

ку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, не

залежно раси, статі, мови та релігії». Поява цієї норми у

187

Міжнародне право прав люднини

Статуті ООН не була випадковою: закріплюючи у Статуті

ООН норму про права людини, держави одночасно створю

вали міжнародноправову основу для об’єднаної боротьби з

тоталітаризмом, оскільки права людини та тоталітаризм за

своєю природою несумісні.

Норми Статуту ООН про обов’язок держав співпрацювати

в галузі захисту прав людини відігравали та продовжують

відігравати величезну роль у становленні міжнароднопра

вового захисту прав людини. Ці норми є найбільш загаль

ним правовим зобов’язанням, на основі якого здійснюється

все наступне міжнародне співробітництво в цій області. Це

положення Статуту дозволило Генеральній Асамблеї ООН

проголосити в 1948 р. Загальну декларацію прав людини.

Згодом велика кількість найважливіших універсальних

міжнародних договорів про права людини була розроблена й

ухвалена саме в рамках ООН. Особливо слід виокремити кон

венції, ухвалені в галузі захисту соціальних і економічних

прав Міжнародною організацією праці. Крім того, у рамках

ООН розроблена значна кількість міжнародних документів,

що хоча і не є юридично обов’язковими, проте узагальнили в

собі величезний досвід захисту прав людини та тому набули

значної моральнополітичної ваги (Кодекс поведінки поса

дових осіб щодо підтримки правопорядку, Основні принци

пи незалежності судових органів та ін.).

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітниц

тва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в

реґіональних міжнародних міжурядових організаціях, де

затверджено значну кількість міжнародних договорів та

інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення

дотримання в державахучасницях прав людини. У низці

випадків реґіональні договори встановили більш високі

стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними

міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробіт

ництва щодо захисту прав людини стало створення міжна

родного механізму захисту прав людини. Деякі з таких

органів можуть розглядати індивідуальні скарги про захист

прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них

рішення, юридично обов’язкові для цих держав. Серед

188

Розділ 13

найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захис

ту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав люди

ни, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав люди

ни. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціаль

на процедура.

Україна є учасницею більшості універсальних договорів

з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав

людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку,

це покладає на Україну відповідальність за відповідність її

законодавства міжнародним зобов’язанням у цій галузі. З

іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість

оскаржити дії державних органів у міжнародних установах

із захисту прав людини. Конституція України визнає таке

право (ст. 55).

§ 2

Становлення міжнародного

права прав людини

Становлення міжнародного права прав людини пов’яза

не з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсаль

ного характеру, у яких права людини було систематизова

но, а також із формуванням міжнародних організаційних

механізмів захисту цих прав. У міжнародному праві така

систематизація була здійснена з 1948 по 1966 роки в серії

нормативних актів, неофіційно іменованих Міжнародною

хартією прав людини, яку складають Загальна декларація

прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та по

літичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні

та культурні права. У ці ж роки були створені найважливіші

універсальні міжнародні механізми захисту прав людини.

Міжнародна хартія прав людини є нормативноправовою

основою міжнародного права прав людини.

Загальна декларація прав людини ухвалена 10 грудня

1948 р. і досі залишається з багатьох поглядів документом

унікальним. Це був перший міжнародний акт, у якому були

викладені громадянські, політичні, економічні, соціальні

та культурні права людини. Вперше вони були викладені в

189

Міжнародне право прав люднини

міжнародному документі систематизовано, у вигляді ката

логу, тобто як перелік прав і свобод. Декларація вперше

проголосила необхідність єдиного для всіх розуміння прав

людини. Уперше в міжнародному праві Декларація пов’я

зувала дотримання прав людини з рухом до демократії.

Загальна декларація прав людини була ухвалена Гене

ральною Асамблеєю ООН у формі резолюції. Це викликало

та викликає чимало питань про юридичну силу цього доку

мента, тому що за загальним правилом резолюції Генераль

ної Асамблеї ООН мають рекомендаційний характер. Втім

більшість правників поділяють думку про те, що норми Дек

ларації є відображенням звичаєвоправових норм і тому

мають характер міжнародноправового зобов’язання

Міжнародний пакт про громадянські і політичні пра

ва 1966 р. є одним із найбільш авторитетних міжнародно

правових договорів про права людини. Його текст може бути

умовно розділений на дві частини: статті, у яких викладе

но зміст громадянських і політичних прав, і статті, що сто

суються міжнародного контролю за дотриманням цих прав.

Формулювання статей про права людини не залишають

сумнівів у їхньому імперативному характері. Це є наслідком

розуміння того, що з дотриманням саме громадянських і

політичних прав пов’язані ґарантії особистої свободи лю

дини та рух суспільства до дійової демократії. Держави

учасниці зобов’язані забезпечити в межах своєї юрисдикції

дотримання громадянських і політичних прав у повному

обсязі. Пакт надає державі право обмежити деякі із прого

лошених прав. Контроль за дотриманням норм Пакту, вклю

чаючи розгляд індивідуальних скарг

, здійснює міжнарод

ний орган — Комітет із прав людини.

Тобто коли міжнародний чи національний суд посилається на нор

ми Декларації, насправді він застосовує аналогічну звичаєву міжнарод

ноправову норму. Норми Декларації є підтвердженням існування зви

чаєвоправових норм.

Перший факультативний протокол до Міжнародного пакту про

громадянські та політичні права, підписаний у 1966 р., надав Комітету

із прав людини компетенцію приймати та розглядати повідомлення

(скарги) від осіб про те, що вони є жертвами порушень державоюучас

ницею Пакту та цього протоколу якогось із прав, викладених у Пакті.

Україна ратифікувала Протокол і визнає юрисдикцію Комітету.

190

Розділ 13

Міжнародний пакт про економічні, соціальні та куль

турні права 1966 р. був підписаний одночасно з Міжнарод

ним пактом про громадянські та політичні права. Його юри

дичні особливості пов’язані з особливостями проголошених

у ньому економічних, соціальних і культурних прав. Еко

номічні, соціальні та культурні права є невід’ємними, як і

громадянські та політичні права, і не менш важливими.

Проте існують суттєві особливості в реалізації економічних,

соціальних і культурних прав. Вони витратні, тобто обсяг

їхньої реалізації залежить від економічного добробуту дер

жави, а тому не може бути однаковим у різних країнах. Ре

алізація цих прав пов’язана з розширенням патерналістсь

ких функцій держави, що завжди містять потенційну заг

розу авторитизації влади, а тому повинні мати межі.

Міжнародний контроль за дотриманням економічних, со

ціальних і культурних прав зазвичай не пов’язаний із роз

глядом індивідуальних скарг. Формулювання статей

Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні

права за загальним правилом є диспозитивними і не перед

бачають прямої дії.

Міжнародне право прав людини органічно включає в себе

реґіональні міжнародноправові акти про права людини.

Такі договори укладено державами ОАД, ОАЄ, ЄС, Ради

Європи, СНД. Незважаючи на певну самостійність і специф

іку реґіонального співробітництва в галузі прав людини,

було б невірним цілком відокремлювати реґіональне право

прав людини. Можна навести чимало прикладів викорис

тання реґіональними органами захисту прав людини норм

універсальних міжнародних договорів як договорів загаль

ного права

Конвенція про захист прав людини та основних сво

бод 1950 р.

(далі — Європейська конвенція з прав людини) —

найстаріший серед регіональних договорів про права люди

Наприклад, при визначенні ознак примусової чи обов’язкової праці

Європейський суд з прав людини, вирішуючи справу на підставі Євро

пейської конвенції з прав людини, брав за основу визначення, сформу

льоване в Конвенції МОП про примусову чи обов’язкову працю № 29.

В офіційних перекладах українською мовою Конвенція має й іншу

назву — Конвенція про захист прав та основних свобод людини.