Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

141

Міжнародно2правовий режим космічного простору

мічний простір, 1975 р.

. Регламент радіозв’язку Міжнарод

ного союзу електрозв’язку 1979 р. вживає термін «косміч

ний човен», тобто створений людиною апарат для польотів

далі основної частини земної атмосфери. З появою човни

кових космічних апаратів, які можуть здійснювати польо

ти в атмосфері, визначення космічного об’єкта стало ще

більш складним.

З урахуванням існуючих міжнародних договорів космі

чний об’єкт можна визначити як штучно створений об’єкт,

що виходить самостійно або який виводять на орбіту навко

ло Землі або далі в космічний простір, призначений для

діяльності в космічному просторі та на небесних тілах. До

космічних об’єктів відносять штучні супутники, космічні

апарати та їх носії, що пілотуються.

Міжнародне публічне право регулює діяльність косміч

них об’єктів з моменту їх запуску або з моменту їх створен

ня в космосі або на небесному тілі. При реалізації міжна

родного проекту за участю декількох держав або за участю

міжнародної організації міжнародним договором можуть

бути врегульовані й інші процеси, наприклад пов’язані зі

створенням об’єкта або підготовкою його до запуску. В

інших випадках усі питання, пов’язані з космічним об’єк

том, знаходяться в компетенції держави. Держави самі вста

новлюють правовий режим своїх космічних об’єктів у пері

од їх знаходження в космосі, включно з можливістю їх

відвідання будьким. Що ж стосується станцій, установок,

обладнання та космічних човнів, що знаходяться на Місяці

й інших небесних тілах, то вони відкриті для представників

інших держав на основі взаємності

. Усі космічні об’єкти

підлягають обов’язковій міжнародній реєстрації в Секрета

ріаті ООН

Пункт (б) ст. І Конвенции о регистрации объектов, запускаемых в

космическое пространство, от 14 января 1975 г. // Там само. – С. 575–578.

Ст. Х Договора о принципах деятельности государств по исследо

ванию и использованию космического пространства, включая Луну и

другие небесные тела, от 27 января 1967 г. // Міжнародне право в доку

ментах / За заг. ред. М. В. Буроменського. – С. 123.

Пункт 1 ст. ІІ Конвенции о регистрации объектов, запускаемых в кос

мическое пространство от 14 января 1975 г. // Там само. – С. 575–578.

142

Розділ 10

§ 4

Космонавти

Космонавтом є людина, член екіпажа космічного об’єкта

під час польоту або працівник, який входить до складу пер

соналу космічної станції на небесному тілі. Міжнародно

правовий статус космонавтів установлений низкою міжна

родних договорів. Усі вони єдині в тому, що космонавти за

лишаються під юрисдикцією держави реєстрації космічного

об’єкта

. І хоча в Договорі про космос 1967 р. всі космонав

ти, незалежно від громадянства, названі «посланцями всьо

го людства», ми маємо тут справу скоріше не з правовою

нормою, а з політичною метафорою. Політ у космос не тяг

не для космонавтів зміни громадянства або підданства. Ска

зане не заважає державам встановити особливості застосу

вання національної юрисдикції щодо членів міжнародних

екіпажів.

У разі аварії або стихійного лиха, що спіткало косміч

ний об’єкт, змушеної або непередбаченої посадки на тери

торії будьякої держави, у відкритому морі або в будьяко

му іншому місці органи влади, що знайшли його, зобов’я

зані негайно вжити всі можливі заходи для рятування

екіпажа та надання йому всієї необхідної допомоги

. Екі

пажу має бути забезпечена безпека, і його слід негайно по

вернути представникам влади країни, що здійснила запуск

Там само. – Ст. VIІІ.

Ст. 2 Соглашения о спасении космонавтов и возвращении объек

тов, запущенных в космическое пространство, от 22 апреля 1968 г. //

Международное право в документах / Сост. Н. Т. Блатова. – С. 557–560.

Там само. — Ст. 4.

Розділ 11

ПРАВО ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

§ 1

Зовнішні зносини в сучасному світі

Відносини між суб’єктами міжнародного права постійно

розширюються та поглиблюються. Особливою галуззю цих

відносин є зовнішні зносини

. Поряд з дипломатичними,

консульськими зносинами, спеціальними місіями, здійсню

ваними державами, усе більшу активність у галузі

зовнішніх зносин виявляють міжнародні міжурядові орган

ізації, що здійснюють зносини не тільки з державамичле

нами, але й між собою. Виникають нові форми офіційних

міжнародних зносин за участю різних суб’єктів міжнарод

ного права (військові інспекції, місії іноземних і міжнарод

них спостерігачів та ін.). Усе це складає галузь зовнішніх

зносин суб’єктів міжнародного права.

Діяльність у галузі зовнішніх зносин має особливості, що

відрізняють її від інших форм підтримки відносин між

суб’єктами міжнародного права. Насамперед це зовнішньо

політична діяльність, тобто діяльність у галузі здійснення

політики, пов’язана з відносинами між визначеними вида

ми цих суб’єктів, що виникає або із приводу, або внаслідок

цих відносин. Іншими словами, учасниками зовнішньопо

літичних відносин є не всі та не будьякі суб’єкти міжнарод

них відносин, а також не будьякі суб’єкти міжнародного

права (дипломатичні чи консульські відносини неможливі

між міжнародними міжурядовими організаціями). Далі,

Запровадження до широкого вжитку у вітчизняній міжнародно

правовій літературі терміна «право зовнішніх зносин» належить К. К. Сан

дровському, який обґрунтував його використання. (Сандровский К. К.

Право внешних сношений. – К.: Вища школа, 1986.) Автор вважає за

доцільне використання цього терміна і в пропонованому посібнику.

144

Розділ 11

діяльність у галузі зовнішніх зносин є офіційною. Її здійсню

ють органи, наділені відповідною компетенцією. Нарешті,

зовнішні зносини врегульовані міжнародним правом.

З огляду на особливе значення органів зовнішніх зносин

для здійснення зовнішньополітичної діяльності вони утво

рюють, як правило, систему, де співвідношення компе

тенцій органів урегульовано міжнародними договорами та

внутрішніми нормативними актами суб’єктів. У державах

органи зовнішніх зносин можна розділити на внутрішньо

державні та закордонні.

Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин – орга

ни держави, розташовані на її території та наділені компе

тенцією в галузі зовнішньої політики. Зазвичай це глава

держави, парламент, уряд, відомство іноземних справ, інші

центральні міністерства та відомства держави. У різних

державах обсяг компетенції внутрішньодержавних органів

зовнішніх зносин різний і залежить переважно від внутрі

шнього законодавства

, хоча в деяких випадках має бути

враховане міжнародне право.

Закордонні органи зовнішніх зносин – органи держави,

розташовані поза її територією і наділені компетенцією в

галузі зовнішньої політики. Вони можуть бути постійни

ми (дипломатичні та консульські представництва, представ

ництва міжнародних міжурядових організацій) і тимчасо

вими (спеціальні місії).

§ 2

Дипломатичні зносини

та дипломатичні представництва

Виникнення й існування дипломатичних зносин пов’я

зане з необхідністю підтримки мирних відносин між дер

Згідно з Конституцією України повноваженнями у сфері зовніш

ньої політики наділені Президент України (ст. 102, п.п. 2, 4, 20, 26

ст. 106), Верховна Рада України (п.п. 5, 8, 9, 14, 23, 32 ст. 85), Кабінет

Міністрів України (п. 1 ст. 116). Особливими повноваженнями у сфері

зовнішньополітичної діяльності України наділені також деякі цент

ральні органи виконавчої влади (Міністерство закордонних справ,

Міністерство економіки й ін.).

145

Право зовнішніх зносин

жавами. До дипломатії ж звертаються у пошуках миру дер

жави, що воюють

Дипломатія як специфічна форма діяльності держав відо

ма з найдавніших часів

. Відтоді відбувалося становлення

міжнародноправових норм про дипломатичні зносини – дип

ломатичного права. Протягом тисячоліть ці норми залиша

лися винятково звичаєвоправовими. З ХІХ ст. держави по

чали робити спроби їх договірноправового закріплення. Зок

рема, Віденським (1815) й Аахенським (1818) протоколами

були закріплені ранги дипломатичних представників.

Ста

тус дипломатичних агентів був закріплений Гаванською кон

венцією про дипломатичних чиновників 1928 р. З укладен

ням у 1961 р. Віденської конвенції про дипломатичні зноси

ни дипломатичне право стало однією з найповніше

кодифікованих галузей міжнародного права

. Норми дипло

матичного права містяться також у договорах про встанов

лення дипломатичних відносин між державами.

Найважливішим органом здійснення дипломатичних

зносин є дипломатичне представництво. Держави мають

право засновувати свої дипломатичні представництва в

інших країнах і приймати іноземні дипломатичні представ

ництва в себе. У сучасному світі дипломатичні представниц

тва діють як постійні органи.

Установлення дипломатичного представництва відбу

вається, як правило, після визнання de jure і за взаємною

згодою держав установити дипломатичні стосунки й обміня

тися дипломатичними представниками. Однак на практиці

обмін дипломатичними представництвами може відбувати

ся не відразу після встановлення дипломатичних відносин і

затягуватися на десятиліття

. Іноді держави хоча і прийма

ють рішення про обмін дипломатичними представництвами,

в інтересах економії їх не створюють, а використовують для

Див. Розділ 1.

Терміни «дипломатія» і «дипломат» з’явилися значно пізніше, за

деякими оцінками у XVIII–XIX століттях.

Див.: Міжнародне право в документах / За заг. ред. М. В. Буро

менського. – С. 126–133.

Один із найбільш показових прикладів – дипломатичні відносини

між колишнім СРСР і Саудівською Аравією: встановлені у 1926 р., а

обмін дипломатичними представниками відбувся у 1985 р.

146

Розділ 11

цих цілей своє представництво в іншій державі

. Якщо ж

дипломатичні відносини за якихось причини не встанов

лені, але держави мають взаємні інтереси, іноді можуть бути

створені «групи зв’язку», «відділи інтересів» і подібні їм

органи, що є сурогатами дипломатичних представництв

Обмін дипломатичними представництвами між держа

вами можливий у вигляді посольств чи дипломатичних

місій. Міжнародне право не проводить між ними різниці в

області прав, привілеїв й імунітетів, але встановлює розход

ження в рангах голів дипломатичних представництв. Відпо

відно до ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зно

сини голови представництв підрозділяють на три класи:

клас послів і нунціїв, клас посланників й інтернунціїв, клас

повірених у справах.

Кожна держава самостійно встановлює обсяг повноважень

своїх дипломатичних представництв у межах функцій, ви

значених у ст. 3 Віденської конвенції про дипломатичні зно

сини. У свою чергу країна перебування не вправі перешкод

жати діяльності іноземного дипломатичного представництва

в межах функцій, зазначених у Конвенції.

§ 3

Дипломатичні привілеї й імунітети

Для того щоб дипломатичне представництво могло

здійснювати свої функції, воно та його персонал відповідно

до міжнародного права наділяються спеціальним правовим

статусом. Такі спеціальні права та переваги називають при

вілеями й імунітетами. У різний час обсяг і зміст привілеїв

й імунітетів залежали і від могутності держав, і від їхнього

ставлення одна до одної, і від титулу монарха як держави,

Акредитація голів дипломатичних представництв в декількох дер

жавах «за сумісництвом» отримує розповсюдження і у практиці України.

Писане дипломатичне право не знайоме з «відділами інтересів» або

«групами зв’язку» як видами дипломатичних представництв. Однак

держави іноді йдуть на створення таких органів, що можна розглядати

як двосторонній міжнародноправовий звичай. Зокрема, з 1977 р. на

Кубі існував відділ інтересів США.

147

Право зовнішніх зносин

що приймає, так і держави, що направляє, а також від рівня

культурного розвитку кожної епохи. Того вигляду, у яко

му прийняті дипломатичні привілеї й імунітети в сучасно

му світі, вони набули протягом останніх 500 років.

Перелік дипломатичних привілеїв й імунітетів, визна

них у міжнародному праві, викладений у Віденській кон

венції про дипломатичні зносини 1961 р., у якій було коди

фіковано насамперед звичаєве дипломатичне право. Акре

дитуюча держава зобов’язана забезпечувати однаковий

обсяг наданих привілеїв й імунітетів для дипломатичних

представництв усіх держав, оскільки відповідно до Преам

були Віденської конвенції 1961 р. «такі привілеї й імуні

тети надаються не для вигід окремих осіб, а для ефектив

ного здійснення функцій дипломатичних представництв

як органів, що представляють держави»

. На умовах взає

мності держави можуть розширити обсяг привілеїв й імун

ітетів. У свою чергу, держава, яку акредитують, повинна

не зловживати дипломатичними привілеями й імунітета

ми та користатися ними винятково з метою здійснення

функцій представництва. Дипломатичні привілеї й імуні

тети розділяються на привілеї й імунітети дипломатично

го представництва й особисті дипломатичні привілеї й

імунітети.

§ 4

Привілеї й імунітети дипломатичних

представництв

Недоторканність приміщень і території дипломатично

го представництва історично склалася як абсолютна. «Вла

ди держави перебування не можуть вступати в ці при

міщення інакше, як за згодою глави представництва», –

У державах зазвичай приймають нормативноправові акти про ста

тус іноземних дипломатичних представництв. В Україні це Положен

ня про дипломатичні представництва та консульські установи інозем

них держав в Україні, затверджене Указом Президента України від 10

червня 1993 р. // Голос України. – 26 червня 1993 р. – С. 5.

148

Розділ 11

закріплено в ч. 1 ст. 22 Віденської конвенції про диплома

тичні зносини. Ця на перший погляд безперечна, без яких

небудь застережень норма виникла на основі величезної

міжнародної практики, без якої неможливо усвідомити її

непростий зміст.

Приміщеннями дипломатичного представництва відпо

відно до міжнародного права вважаються будинки, спору

ди, що зайняті представництвом і його службами, а також

земельна ділянка, на якій вони розташовані. Недотор

канність приміщень пов’язана з необхідністю забезпечити

умови для здійснення представництвом його функцій і не є

наслідком вилучення цієї території зпід суверенітету краї

ни перебування. Тому дипломатичне представництво не має

екстериторіальності незалежно від того, чи є власністю ак

редитуючої держави земельна ділянка, приміщення (буди

нок), чи вони взяті в оренду. Тому на території дипломатич

ного представництва діє юрисдикція держави перебування

з винятками, встановленими в міжнародному праві та на

ціональному законодавстві.

Недоторканність приміщень дипломатичного представ

ництва означає, що як самі ці приміщення та предмети

їхньої обстановки, так і майно, що знаходиться у приміщен

нях, а також засоби пересування представництва «користу

ються імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та ви

конавчих дій»

. Приміщення представництва залишають

ся недоторканними навіть у випадках пожежі на їхній

території чи стихійного лиха. Доступ відвідувачів у пред

ставництво здійснюється з урахуванням вимог безпеки.

Користування недоторканністю приміщень не може бути

сполучене із зловживанням цим імунітетом. Дипломатич

не представництво не повинно використовувати свої при

міщення не за своїми функціями. Хоча Віденська конвен

ція про дипломатичні зносини прямо на це не вказує, це

положення в міжнародному праві є загальновизнаним і

Там само. – Ч. 3 ст. 22. Аналогічна норма міститься в п. 6 Поло

ження про дипломатичні представництва та консульські установи іно

земних держав в Україні, затвердженого Указом Президента України

від 10 червня 1993 р. (Голос України. – 26 червня 1993 р. – С. 5).

149

Право зовнішніх зносин

ґрунтується на багатій звичаєвоправовій практиці. Як ви

користання приміщень дипломатичного представництва не

за призначенням розцінюються насильницьке утримання

в них людей

, ведення підривної агітації проти іноземної

держави, переховування у приміщеннях представництва

осіб, обвинувачуваних у здійсненні злочину

. Питання про

надання політичного притулку (дипломатичного притулку)

у дипломатичному представництві в різних регіонах світу

вирішується порізному, хоча з позицій загального міжна

родного права така практика «не має ніякого відношення

до функцій дипломатичного представництва»

. У Європі

право дипломатичного притулку не визнається. Інший

підхід знайшов відображення в Межамериканській кон

венції про право дипломатичного притулку 1954 р.

На державі перебування лежить спеціальний обов’язок

«вживати всі належні заходи для захисту приміщень пред

ставництва від усілякого вторгнення чи нанесення збитку

та для запобігання всякого порушення спокою представниц

тва чи образи його достоїнства»

. Це надає державі право

вживати спеціальні законодавчі заходи в районах розташу

вання дипломатичних представництв (наприклад, обмежен

ня на проведення мітингів чи демонстрацій, заборонену

У 1896 р. у посольстві Китаю в Лондоні було схоплено і заарешто

вано Сун Ятсена. Представник посольства стверджував, що посоль

ство є китайскою територією і тому все, що трапляється, є внутрішньою

справою Китаю. За протестом Великої Британії Сун ЯтСена було

звільнено (Л. Оппенгейм. Международное право: В 2 т. – Т. 1. П/т. 2. –

М.: ИЛ, 1949. – С. 333).

Спеціально досліджуючи історію цього питання, Штрупп пише:

«...злочинця, що переховується у будинку посольства, належить без

усякої екстрадиційної процедури видати місцевій владі» (Цит. за: Лит

винов М. Внешняя политики СССР. – ОГИЗСоцэкгиз, 1937. – С.191).

Див.: Сандровский К. К. Право внешних сношений. – К.: Вища шко

ла, 1986. – С. 144.

Після воєнного перевороту в Чілі у 1973 р. багато противників но

вого режиму отримали притулок у дипломатичних представництвах в

Сантьяго, зокрема в посольствах Італії, Мексики, Польщі, і, скорис

тавшись цим, залишили країну.

Частина 2 ст. 22 Венской конвенции о дипломатических сношени

ях от 18 апреля 1961 г. // Міжнародне право в документах / За заг. ред.

М. В. Буроменського. – С. 126–133.

150

Розділ 11

чинити образливі дії щодо дипломатичних представництв.

На країну перебування покладене також забезпечення зов

нішньої охорони території дипломатичного представницт

ва. Забезпечення безпеки на території й у приміщеннях

представництва є задачею його персоналу.

Недоторканність архівів і документів. «Архіви і докумен

ти представництва є недоторканними в будьякий час

незалежно від їхнього місцезнаходження»

До архівів і документів за змістом ст. 24 Віденської кон

венції про дипломатичні зносини відноситься вся офіційна

документація дипломатичного представництва, а також

вхідна та вихідна офіційна кореспонденція, яка не підля

гає ані розкриттю, ані затримці. Архіви та документи абсо

лютно недоторканні за будьяких обставин, у тому числі й у

разі війни

, і країна перебування зобов’язана гарантувати

цю недоторканність. Норма про недоторканність архівів і

документів дипломатичного представництва адресована

владі держави, а не приватним особам, до розпорядження

яких документи можуть потрапити випадково.

Свобода офіційних зносин дипломатичного представ2

ництва необхідна для здійснення офіційних функцій і є

природним наслідком представницького характеру посоль

ства або місії. Без підтримки постійного зв’язку зі своєю

(акредитуючою) державою, із владою країни перебування,

без здійснення інших міжнародних контактів існування

представництва було б безглуздим. Тому у Віденській кон

венції про дипломатичні зносини свобода зносин розумієть

Ст. 24 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18 ап

реля 1961 г. // Там саме. – С. 126–133.

У Положенні про дипломатичні представництва ця норма дещо інша:

«Архіви, документи й офіційна кореспонденція дипломатичного пред

ставництва є недоторканними» (п. 7.), що є очевидним розходжен

ням із зобов’язанням України щодо Віденської конвенції про диплома

тичні зносини. Тому необхідно застосовувати правила останньої.

Ст. 45 Венской конвенции о дипломатических сношениях от 18

апреля 1961 г. // Там само. – С. 126–133. На практиці дуже часто ця

норма не виконується між воюючими державами, і тому персонал пред

ставництва за найменшої загрози поспішає знищити архіви та докумен

ти. Цьому є чимало прикладів.