Буроменський М.В. (ред.) Міжнародне право

Подождите немного. Документ загружается.

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

(лист № 14/18.2354 від 17 лютого 2005 року)

Рецензенти:

Денісов В.Н., доктор юридичних наук, професор, завідувач

відділу міжнародного права та порівняльного правознавства

Інту держави і права ім. В.М. Корецького, членкор. Академії

правових наук України;

Висоцький О.Ф., доктор юридичних наук, професор, завіду

вач кафедри приватного права юридичного факультету

Міжнародного Соломонова університету

Авторський колектив:

Буроменський М. В., доктор юридичних наук, професор, членкорес

пондент Академії правових наук України (керівник авторського ко

лективу) – розділи 2, 4 (§§ 1–9), 5, 7, 8, 10, 11, 13, 14;

Кудас І. Б., кандидат юридичних наук, доцент – розділ 17;

Маєвська А. А., кандидат юридичних наук – розділи 1 (у співав

торстві з Семеновим В. С.), 19;

Семенов В. С. , кандидат юридичних наук, професор – розділ 1 (у

співавторстві з Маєвською А. А.);

Стешенко В. М., кандидат юридичних наук, доцент (відповідаль

ний секретар) – розділ 20 (§§ 1, 7, 8);

Тарасов О. В., кандидат юридичних наук, доцент – розділи 3, 9;

Трагнюк О. Я., кандидат юридичних наук – розділ 20 (§§ 2–6);

Хорольський Р. Б., кандидат юридичних наук, доцент – розділи

16, 18;

Щокін Ю. В., кандидат юридичних наук, доцент – розділи 4 (§§ 10,

11), 6, 12 (§§ 1–6), 15 (§§ 1–4);

Шумілов А. С., кандидат юридичних наук – розділи 12 (§ 7), 15 (§ 5).

Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Бу

роменського – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.

ISBN 9666671743

Пропонований посібник з міжнародного права розроблений для

студентів, які навчаються за спеціальністю «Правознавство».

Посібник містить викладення основних тем з курсу навчальної

дисципліни «Міжнародне право».

Розрахований на студентів, аспірантів, викладачів юридичних

закладів, усіх, хто цікавиться проблемами міжнародного публіч

ного права.

ББК 67.312я73

ISBN 9666671743

ББК 67.312я73

М58

Розділ 1

ПОНЯТТЯ Й ОСОБЛИВОСТІ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

§ 1

Виникнення і сутність

міжнародного права

«…Міжнародне право – це велика юридична споруда, яка

дбайливо будувалася людством протягом століть із метою

створення і затвердження нормальних впорядкованих

відносин між державами…» (з рішення Міжнародного Суду

ООН).

Міжнародне право виникло не за бажанням окремих

людей, груп, класів тощо, а внаслідок реальних суспільних

процесів. Історичний матеріал свідчить, що навіть на ранніх

етапах розвитку первісні общини та племена не існували

окремо, а були об’єднані неписаними родовими законами.

Уже в той час союзницькі зв’язки племен не зводилися лише

до турботи про зовнішній захист, а містили й безліч інших

норм поведінки, які, закріплюючись із плином часу, при

звели до появи права у формі звичаю.

Міжнародне право є результатом суспільної практики.

Виникнувши як спосіб усвідомлення людьми свого мате

ріального інтересу, особливо у зв’язку з постійними

змінами в міжнародних відносинах, воно вплинуло та про

довжує впливати на розвиток держав і народів. Протягом

усієї історії людства воно не тільки розвивалося разом зі

зміною засобів виробництва, але й певним чином вплива

ло на них.

Саме тому міжнародне право має природнооб’єктивне

значення. Загальною умовою його становлення є не позиції

держав, а умови матеріального життя людства у його істо

ричному розвитку, взаємовідносини людини з навколишнім

Розділ 1

світом, суспільний розподіл праці, виникнення держав

тощо. Власне позиція держави також формується у процесі

суспільних відносин.

Міжнародне право є категорією надбудови. Але це над

будова особливого роду, яка виростає над міжнародними

відносинами в повному їх обсязі — економічними, політич

ними, воєнними тощо.

§ 2

Визначення міжнародного права

Попри розмаїття існуючих визначень міжнародного пра

ва можна виділити загальне: міжнародне право — особли

ва правова система, яка складається із принципів і норм,

що регулюють відносини між його суб’єктами.

Але міжнародне право не тільки сукупність принципів і

норм, адже сама ця сукупність є нормативним відображен

ням міжнародної форми правосвідомості. Міжнароднопра

вові норми відбивають складний процес взаємодії держав,

постійного перетворення суспільних відносин. Право

свідомість, що складається на їх основі, знаходить відобра

ження в міжнародному праві, яке відповідає об’єктивним

факторам суспільного розвитку. Не розсуди юристів, нау

кових установ чи держав, а реальні суспільні потреби, сам

об’єктивний процес світового розвитку в усіх його проявах

є причиною існування та розвитку міжнародного права як

об’єктивної реальності. Об’єктивні умови визначають зміст

тієї чи іншої норми права.

Закінчення другого тисячоліття нової ери в історії люд

ства співпадає з початком нового етапу розвитку міжна

родного права. У 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прий

няла резолюцію 44/23 «Десятиріччя міжнародного права

ООН», яка підкреслює внесок ООН у сприяння «більш

широкому прийняттю та повазі до принципів міжнарод

ного права» і заохочення «прогресивного розвитку міжна

родного права та його кодифікації». Визнано, що на цьо

му етапі необхідно зміцнювати верховенство права в

міжнародних відносинах, для чого слід сприяти його вив

Поняття й особливості міжнародного публічного права

ченню, поширенню та більш широкому визнанню. Період

1990—1999 років був проголошений ООН десятиріччям

міжнародного права, протягом якого мало відбутися по

дальше зростання ролі міжнародноправового регулюван

ня в міжнародних відносинах.

Закономірності розвитку міжнародного права у принципі

відповідають закономірностям міжнародних відносин. На

останні впливають різні об’єктивні та суб’єктивні чинни

ки: рівень економічного розвитку держав, суспільна мораль

і моральність, національні інтереси, екологія, поява гло

бальних проблем, науковотехнічний прогрес тощо. Форму

ючись під впливом міжнародних відносин, міжнародне пра

во активно впливає на них, причому його роль постійно зро

стає та висувається на перший план.

Таким чином, міжнародне право — це особлива систе2

ма юридичних норм і принципів, що регулюють міжвладні

міжнародні відносини та висловлюють узгоджену позицію

учасників цих відносин, обумовлену дією закономірностей

міжнародних відносин на певному етапі розвитку цивілі2

зації, шляхом встановлення взаємних прав і обов’язків.

§ 3

Функції міжнародного права

Міжнародне право виконує в міжнародних відносинах

такі функції:

— координуючу функцію — полягає в тому, що за допо

могою його норм встановлюють правила поведінки, які є

стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб

взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;

— регулюючу функцію — полягає в тому, що в нормах і

загальновизнаних принципах держав закріплюються пра

вила, без яких неможливе їх спільне існування та спілку

вання;

— забезпечувальну функцію — полягає в тому, що

міжнародне право містить норми, які спонукають держави

дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час,

так і в період війни;

Розділ 1

— охоронну функцію — полягає в тому, що міжнародне

право закріплює механізми, які захищають законні права

й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) ка

рати порушників.

§ 4

Характеристика міжнародного права

Міжнародне та національне (внутрішнє) публічне право

має деякі суттєві спільні риси, завдяки яким ці дві різні

системи норм і принципів визнаються правовими: норми

міжнародного та національного публічного права забезпе

чені юридичною силою, тобто їх виконання гарантоване

авторитетом і силою держав, які діють індивідуально чи

колективно.

Нормам і принципам міжнародного та національного

публічного права властиві:

— чітка визначеність;

— додержання певної форми висловлення (forma legalis,

forma essentialis, що їх встановили юристи Стародавнього Риму);

— виконання усталеної процедури ухвалення та набут

тя чинності;

— забезпечення виконання норм засобами відновлення

права та приборкання свавілля (ubi jus, ubi remediam — «де

право, там і засоби його захисту»).

Однак міжнародне право має низку особливих характе

ристик, які роблять його цілком відмінним від національ

них правових систем, пов’язаних з існуванням сучасної дер

жави та її апарату. Сучасна держава зосереджується на ви

користанні сили, встановлюючи на її застосування

державну монополію, утримує постійну армію та порівня

но ефективний апарат управління.

На відміну від внутрішньодержавного права міжнарод

не право — це горизонтальна правова система, якій не вла

стиві верховна влада, зосередженість на застосуванні сили

та розподіл трьох основних функцій, які зазвичай покла

дені на державні органи влади (правоутворення — законо

давчі органи, прийняття рішень на підставі права — суди,

Поняття й особливості міжнародного публічного права

правозастосування — адміністрація, поліція, армія). Гене

ральна Асамблея ООН не є світовим законодавчим органом,

Міжнародний Суд ООН може діяти лише на підставі згоди

держав на його юрисдикцію, а правозастосовча діяльність

Ради Безпеки ООН обмежена і юридично, і політично. Але

держава, що порушує міжнародне зобов’язання, відповідає

за протиправну дію перед потерпілою державою або, за пев

них обставин, перед усім міжнародним співтовариством.

Потерпіла держава може вчинити міжнародний позов, звер

нувшись до третьої сторони як до посередника або вдавшись

до арбітражних чи судових процедур. Але домінує в міжна

родному праві самозахист держав у разі порушення їхніх

прав, коли припустимість самозахисту фізичних осіб в на

ціональних правових системах значно обмежена.

Міжнародному праву колізія сили та права, політики

притаманна більшою мірою, ніж внутрішньодержавному.

Зростання глобальної взаємозалежності та зацікавленості

держав у раціональному регулюванні їхніх відносин на

підставі взаємності посилили значення міжнародного пра

ва в упорядкуванні та структуризації міжнародної системи.

Через це спори між державами зазвичай супроводжуються

посиланнями на міжнародне право.

Більшість держав діють відповідно до принципів і норм

міжнародного права навіть за відсутності процедури при

мусового врегулювання спорів і централізованого органу

правозастосування.

Міжнародне право як горизонтальна система діє інакше,

ніж централізована система національного права, і ґрун

тується на засадах взаємності та консенсусу, а не пануван

ня, слухняності та примусу до виконання, бо ця система

створена для зовнішніх відносин суверенних держав й

інших суб’єктів. На практиці держави визнають норми

міжнародного публічного права юридично обов’язковими,

оскільки вони сприяють усуненню труднощів та невизна

ченості в міжнародних відносинах.

Особливостями міжнародного права, які відрізняють

його від національного, є:

1. Порядок нормотворчості. Норми та принципи міжна

родного права поступово формуються та належним чином

Розділ 1

закріплюються основними суб’єктами цього права — суве

ренними державами. Учасники міжнародних відносин, які

не погодилися визнавати ці норми правовими, не вважають

ся юридично зобов’язаними діяти відповідно до диспозиції

цих норм, якщо тільки останні не є нормами jus cogens. Так,

ядерні випробування, проведені у травні 1998 р. в Індії та

Пакистані, не можна кваліфікувати як порушення Догово

ру про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., оскільки ці

країни не були учасниками цього договору ні як ядерні, ні

як без’ядерні держави. Норми національного права встанов

люються уповноваженим законодавчим органом держави.

Усі суб’єкти національного права (фізичні та юридичні осо

би) незалежно від своєї особистої оцінки доцільності цих

норм зобов’язані додержуватися прав і виконувати обов’яз

ки, встановлені цими нормами. У міжнародному праві зако

нодавчого органу, який стоїть над державами, взагалі не

існує, тому нормативні джерела міжнародного права утво

рюються державами на основі згоди його суб’єктів.

2. У системах національного права діє принцип обов’яз

кової юрисдикції, згідно з яким позивач передає спір на

судовий розгляд незалежно від волі відповідача. У міжна

родному праві діє принцип факультативної юрисдикції. Той

чи інший засіб мирного врегулювання (переговори, міжна

родний арбітраж, медіація, міжнародний суд тощо) сторо

ни обирають на основі взаємної згоди.

3. Основні суб’єкти національного права — фізичні та

юридичні особи, яким притаманні правоздатність і дієздат

ність. Ці особи перебувають під владою та виконують зако

ни держави. Основними суб’єктами міжнародного права є

суверенні держави, які в силу своєї суверенності наділені

вищою владою. Відносини держави й індивіда у сфері націо

нального права — це відносини влади та підвладного; відно

сини між суверенними державами — міжвладні, а не

підвладні. Відносини між державами — суб’єктами, які

наділені найвищою владою, — предмет регулювання міжна

родного права.

Над суб’єктами міжнародного права не існує владної

структури, яка могла б встановити обов’язкові для них пра

вила поведінки та забезпечувати їх виконання. Над держа

Поняття й особливості міжнародного публічного права

вами, які вступають у відносини в тій чи іншій сфері, не

існує ніякої наддержави чи іншої публічної влади, якій за

конодавча, виконавча чи судова влада незалежної держави

була б підпорядкована. Навіть рішення та резолюції ООН

без згоди незалежної держави для неї не обов’язкові.

4. Суверенна (найвища) влада держави діє в межах її те

риторії та здійснюється її державними органами. Дія націо

нальних законів може поширюватися за межі її території,

у тому числі на її громадян, які тимчасово чи постійно пе

ребувають на території іноземної держави, але застосуван

ня засобів владного примусу на іноземній території заборо

няє і національне, і міжнародне право. Норми міжнародно

го публічного права — регулятор міждержавних відносин.

5. Додержання норм національного права забезпечує

спеціальний апарат державного примусу. Додержання норм

міжнародного права здійснюється шляхом застосування

засобів індивідуального (силами держави, права якої пору

шено) або колективного примусу, межі та форми якого ви

значені принципами та нормами міжнародного права.

Таким чином, можна констатувати, що в сучасному світі

існують дві взаємозалежні системи права: право внутрішнє,

яке обіймає системи національного права окремих держав,

і міжнародне право, обов’язкове до виконання всіма держа

вами — суб’єктами та творцями цього права. Системи внут

рішнього права багатьох сучасних держав не відповідають

міжнародним стандартам. Але, певна річ, мають місце і

проникнення, і взаємовплив принципів і норм цих систем

одна на одну.

§ 5

Сучасний стан міжнародного права

Міжнародне право має за мету обмежити право держави

на ведення війни та перетворити координацію дій суверен

них держав на систему співробітництва та досягнення взає

мної вигоди. Концепція міжнародноправового співробіт

ництва виникла у зв’язку із двома іншими головними кон

цепціями — jus cogens і міжнародного суспільного порядку, —

Розділ 1

що ґрунтуються на принципах і нормах міжнародного пра

ва, юридична сила яких вища, ніж в інших норм. Відбувся

перехід від співіснування держав до співробітництва між ними —

з метою не лише досягнення міжнародного миру та безпе

ки, а й сприяння здійсненню соціальних і політичних ідей,

що виражається в поширенні міжнародних всесвітніх і ре

гіональних організацій у різних галузях.

Ще однією особливістю сучасного міжнародного права є

визнання окремого індивіда. Раніше фізичну особу вважа

ли скоріше об’єктом міжнародних правил, ухвалених суве

ренними державами. Зараз підвищується статус людини в

міжнародному праві, що проявляється в розвитку правових

норм захисту інтересів біженців, кодифікації прав людини

на світовому та регіональному рівнях і прогресі міжнарод

ного права у збройних конфліктах.

Відродження націоналізму, виникнення етнічних

конфліктів і громадянських війн призвели до підвищення

активності Ради Безпеки ООН. Постало питання про «гу

манітарні та демократичні інтервенції», тобто інтервенції

проти «незаконних режимів» на підтримку або установлен

ня демократичної системи управління в іншій державі, бо

між демократією й ефективною гарантією прав людини є

необхідний структурний зв’язок.

Відбувається становлення права міжнародного співтова

риства, відмінною рисою якого є підвищена увага до забез

печення інтересів цього співтовариства.

Спостерігається зміна механізму створення норм загаль

ного міжнародного права. Їх створює міжнародна спільно

та, тобто представницька більшість держав. З’явилися зо

бов’язання, на участь у забезпеченні дотримання яких ма

ють право всі держави.

Удосконалено механізм реалізації норм міжнародного

права як на інтернаціональному, так і на національному

рівні. Істотно поглибилася взаємодія міжнародного та на

ціонального права, без чого неможливе їх функціонування.

Винятково важливим є затвердження в міжнародному

праві принципу демократії, згідно з яким лише держава, що

відповідає загальноприйнятим стандартам демократії, може

бути повноправним членом міжнародного співтовариства.