Бітенський В.С. Психіатрія

Подождите немного. Документ загружается.

ЛЕКЦІЯ 1

З ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ ПСИХІАТРІЇ

ТА ЇЇ МЕТОДІВ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ОДЕСЬКОЇ

ПСИХІАТРИЧНОЇ ШКОЛИ

ТА УКРАЇНСЬКОЇ ПСИХІАТРІЇ

До 1922 р. кафедра психіатрії спочатку Одеського університе-

ту, а згодом — Одеського медичного інституту була органічно

пов’язана з кафедрою нервових хвороб, мала спільні з нею керів-

ництво і клінічну базу для викладання і наукової роботи.

Першим викладачем психіатрії з 1905 по 1913 рр. був учень

академіка В. М. Бехтєрева Микола Михайлович Попов — автор

першого болгарського посібника з психіатрії. Його змінив на по-

саді професор Володимир Миколайович Образцов, який завіду-

вав кафедрою з 1913 по 1922 рр.

На той час викладання психіатрії обмежувалося невеликим

курсом лекцій, частково ілюстрованим демонстраціями хворих.

Для практичного знайомства студентів із психічно хворими

проводилися групові екскурсії до міської психіатричної лікарні.

Доповненням до викладання психіатрії були приват-доцентські

курси «Избранные разделы клинической психиатрии» (приват-

доцента Б. І. Воротинського) та «Курс душевных болезней на

почве общих неврозов» (приват-доцента В. І. Руднєва).

Лекції професора М. М. Попова користувалися великою по-

пулярністю серед студентів і лікарів. Цей курс було видано дво-

томним підручником: «Основы общей психопатологии» (1921) і

«Основы частной психопатологии» (1921).

У 20-ті рр. ХХ ст. відбулося розділення кафедр неврології і психі-

атрії. У 1922 р. самостійну кафедру психіатрії очолив головний лікар

лікарні професор Анатолій Дмитрович Коцовський, а з 1923 р. —

професор Євген Олександрович Шевальов — учень академіка В. М.

Бехтєрева. Наслідуючи приклад свого вчителя, Є. О. Шевальов не-

розривно поєднав педагогічну, наукову, лікувальну роботу з актив-

ною суспільною й організаційною діяльністю. В першу чергу його

стараннями було значно розширено амбулаторну роботу при ка-

федрі психіатрії. Розгляди амбулаторних хворих стали основною

ланкою практичного знайомства студентів із психіатрією. Згодом у

січні 1927 р. було відкрито психіатричну клініку медичного інсти-

туту з палатами на 50 хворих, аудиторіями, музеєм, лабораторіями

і навчальними кімнатами для студентів. Є. О. Шевальов брав ак-

тивну участь в організації спеціалізованої психіатричної допомоги

хворим з неврозами в структурі новоствореного психоневрологіч-

ного диспансеру і Лермонтовського санаторію.

За ініціативою Є. О. Шевальова на кафедрі розпочато читан-

ня факультативного курсу психології.

У січні 1935 р. було створено паралельну кафедру психіатрії

педіатричного факультету, яку очолив професор Лев Арико-

вич Мирельзон.

Професор Є. О. Шевальов виховав велику плеяду блиску-

чих учнів, які зробили вагомий внесок у розвиток науки і практи-

ки. Серед них професори Л. А. Мирельзон, Я. М. Калашник,

А. М. Халецький, О. С. Познанський, доценти Я. М. Коган,

Ю. О. Перельмутер, асистенти О. О. Широков, І. Б. Гольдштейн,

Л. Я. Сосюра-Великанова.

Основними науковими напрямками кафедри були вивчення пси-

хопатологічної структури психічних розладів, дослідження клі-

нічних проявів і розробка питань лікування і реабілітації хворих,

які страждають на межові нервово-психічні розлади, епілепсію.

До найвагоміших наукових творчих доробків професора

Є. О. Шевальова слід зарахувати роботи: «Про паралогічне

мислення», «Про мислення вголос при психічних захворюван-

нях», «Про опір психозу», «Про спізнілу реактивність» та ін.

В роки окупації Є. О. Шевальов, вже будучи хворою люди-

ною, залишався на посаді головного лікаря Одеської обласної

психіатричної лікарні. Як людина освічена, яка володіла інозем-

ними мовами, він шукав компроміс з окупаційною владою з єди-

ною метою — зберегти життя душевнохворих. В результаті Одесь-

ка обласна психіатрична лікарня — одна з небагатьох, яка за часів

окупаційного режиму не лише зуміла захистити своїх пацієнтів

від нелюдського знищення, а й зберегти від голокосту осіб

єврейського походження та переховувати в стінах лікарні

підпільників. Така громадянська позиція проф. Є. О. Шевальова

є прикладом для наступних поколінь лікарів.

Після звільнення Одеси від фашистських загарбників віднови-

лася активна науково-педагогічна і лікувальна робота в психіат-

ричній клініці. Паралельну кафедру психіатрії було з’єднано з

основною, і викладання психіатрії студентам усіх факультетів

було зосереджено на одній базі. У травні 1946 р. помер професор

Є. О. Шевальов і завідувачем кафедри психіатрії був затвердже-

ний професор Лев Арикович Мирельзон.

Він став не тільки продовжувачем багатогранної діяльності

свого вчителя, але й поглибив і розвинув наукову, педагогіч-

ну і лікувальну роботу кафедри. На кафедрі за активної участі

доцента Я. М. Когана ще задовго до сучасної постановки зав-

дань з навчально-методичної роботи у вузі широко впровад-

жувалися методичні розробки практичних занять, було розроб-

лено систему навчальних таблиць. З ініціативи професора

Л. А. Мирельзона було відновлено читання лекцій з медичної

психології. В 1959 р. кафедрою була випущена збірка під на-

звою «Питання клінічної психіатрії», в якій, зокрема, йшлося

про механізми патогенезу нав’язливих станів з висвітленням

ролі таламо-гіпоталамічної ділянки в актах переключення та

впливу інтероцептивних подразнень на вищу нервову діяль-

ність і водночас — зворотного впливу кори на діенцефальну

ділянку.

Колектив кафедри на чолі з професором Л. А. Мирельзоном

плідно працював над вивченням клініки психічних захворю-

вань, що виникають після закритої травми черепа. Були опи-

сані післятравматичні психічні порушення у підгострому, піз-

ньому і віддаленому періодах травми. Вагоме наукове значення

має оцінка вченим афективних порушень і його міркування що-

до патогенезу марення при закритих травмах черепа. Під ке-

рівництвом професора Л. А. Мирельзона було обстежено і про-

ліковано багато інвалідів Великої Вітчизняної війни, які перенес-

ли закриту травму черепа.

Велика увага приділялася вивченню клініки шизофренії. Було

опубліковано цікаві дані, що характеризують порушення вищої

нервової діяльності при шизофренічному процесі, психопатологічну

структуру розладів сприйняття. Л. А. Мирельзон та його співро-

бітники вивчали різні методи терапії шизофренії, зокрема її те-

рапевтично резистентних форм.

Професор Л. А. Мирельзон зробив значний вклад у вивчення

клініки судинних психозів, особливо епізодичних розладів свідо-

мості при гіпертонічній хворобі. Ним розроблено важливі діаг-

ностичні критерії психотичних порушень при церебральному ате-

росклерозі та гіпертонічній хворобі. Поряд з цим значна увага

співробітниками кафедри приділялася вивченню різних аспектів

психіатрії, зокрема проблеми інволюційних і ревматичних пси-

хозів. Співробітники кафедри постійно займалися питаннями

вивчення проблем загальної психогігієни та психопрофілактики,

активно пропагували здоровий спосіб життя.

Л. А. Мирельзон підготував і виховав багато учнів із співро-

бітників кафедри і практичних лікарів. З його школи вийшли

професори О. М. Корнетов, К. Б. Назаров, О. О. Недува,

доценти П. Г. Нікіфорова, В. Я. Волгін, Л. Г. Лебедєва, канд.

мед. наук Л. Г. Кодинець, Є. М. Шевальова, В. Г. Полтавсь-

кий, Л. О. Харчова, асистент І. М. Білоозерова. Після виходу

професора Л. А. Мирельзона на заслужений відпочинок у 1969 р.

завідувачем кафедри був обраний професор К. В. Москеті,

який став продовжувачем кращих наукових і педагогічних тра-

дицій своїх попередників. Він активно займався вивченням те-

рапевтичної ефективності біотиків (літію, хрому, кобальту,

нікелю та ін.). Цей період у науковій діяльності кафедри ха-

рактеризувався широким співробітництвом з провідними на-

уковими установами Одеси і кафедрами медінституту. Най-

більш тривалою й успішною була наукова співпраця з кафед-

рою пропедевтики внутрішніх хвороб, яку очолювала профе-

сор Ц. О. Левіна. Протягом 10 років проводилося вивчення те-

рапевтичного впливу солей літію і кобальту на судинні захво-

рювання. Результатом наукових досліджень стали численні

публікації, методичні рекомендації.

Поряд з цим К. В. Москеті був науковим керівником і кон-

сультантом багатьох аспірантів і здобувачів з різних клінічних

кафедр (терапія, хірургія, акушерство і гінекологія), що зай-

малися вивченням терапевтичної ефективності біотиків. Про-

пагуючи наукові досягнення в галузі біологічно активних речо-

вин, він стимулював наукову думку лікарів і науковців, за-

охочував пошук нових біологічно активних природних речовин,

синтез специфічних лікарських препаратів, пошук нових сфер

застосування біотиків.

Творчо розвиваючи положення, висунуті академіком Г. І. Мар-

келовим, про ієрархію регуляторних механізмів у життєдіяльності

цілісного організму в нормі і патології, колектив кафедри про-

водив наукові дослідження з вивчення патогенезу і вибору опти-

мального лікування епілепсії, шизофренії, афективних психозів,

алкоголізму, алкогольних психозів і наркоманії. Було отримано

унікальні результати зі створення експериментальної моделі ка-

татонічного синдрому. На основі отриманих наукових даних роз-

роблено принципово нові способи лікування алкоголізму і нар-

команій.

З 1976 р. інтереси колективу кафедри все більше зосереджу-

вались на дослідженні проблем алкоголізму і наркоманій. Вив-

чення епідеміології алкоголізму на Півдні України, особливос-

тей клініки і динаміки його в різних професійних групах доз-

волило розробити нові методи профілактики цього захворюван-

ня і його наслідків у нащадків.

Підсумком послідовних зусиль колективу кафедри з інте-

грування наукових пошуків стало створення у 1983 р. на базі об-

ласної психіатричної лікарні № 1 науково-лікувально-навча-

льного об’єднання «Мозок», до творчого колективу якого увійш-

ли співробітники Фізико-хімічного інституту АН України, медич-

ного інституту і лікарні (яку на той час очолював В. С. Бітенсь-

кий).

За результатами наукових досліджень колективом кафедри

оформлено 7 винаходів, 12 раціоналізаторських пропозицій,

підготовлено і видано 3 монографії, 5 методичних рекомен-

дацій.

Відбулося істотне удосконалення навчального процесу. Роз-

ширилася навчальна база, зріс рівень технічного забезпечення

викладацької діяльності. Почали широко впроваджуватися

технічні засоби контролю знань студентів.

Актуальними були проблеми післядипломної підготовки і пере-

підготовки психіатрів і наркологів. Для підвищення ефектив-

ності цього процесу в 1983 р. з ініціативи К. В. Москеті було

організовано кафедру дитячої і підліткової психоневрології з нар-

кологією факультету удосконалення лікарів, яку очолив профе-

сор С. Б. Аксентьєв.

Зросла клінічна база кафедри. Відбулося закріплення співро-

бітників кафедри за різними клінічними відділеннями для про-

ведення лікувальної і консультативної роботи. Колектив ка-

федри на чолі з професором К. В. Москеті постійно проводив

активну просвітницьку роботу серед населення Одеси і Півдня

України.

За видатну професійну і суспільну діяльність професор

К. В. Москеті був нагороджений Почесною грамотою Президії Вер-

ховної Ради Української РСР, його ім’ям названа одна з вулиць міста.

Вчений щедро ділився науковими ідеями і думками зі своїми

учнями, активно підтримував їх у творчих починаннях, допома-

гав у виборі наукового напрямку. Під його керівництвом відбу-

лося творче становлення учнів: професора В. С. Бітенського, до-

цента В. В. Сушка, канд. мед. наук В. В. Карчевського, О. М.

Моховикова, В. М. Карпяка, О. Ю. Донець, О. Г. Годлевського,

асист. В. Д. Висоцького.

У 1990 р. професор К. В. Москеті залишив завідування ка-

федрою, зосередивши зусилля на науковій і педагогічній ро-

боті. Завідувачем кафедри було обрано доцента В. Я. Волгі-

на, під керівництвом якого продовжилися наукові дослідження,

значно розширилася навчальна діяльність за рахунок поглиблен-

ня курсу медичної психології та викладання соціальної психології.

Відбулося подальше удосконалення навчально-методичної діяль-

ності кафедри, колективом якої було підготовлено і видано ме-

тодичні посібники для студентів.

У січні 1993 р. відбулося нове об’єднання двох кафедр пси-

хіатрії. Завідувачем кафедри було обрано професора В. С.

Бітенського. Об’єднання кафедр дозволило створити для сту-

дентів, лікарів-інтернів і лікарів-курсантів єдину систему ви-

кладання психіатрії і наркології, що базувалася на принципах

послідовності та взаємозв’язку. На кафедрі було започаткова-

но новий науковий напрямок — клінічну рецепторологію. Ши-

роко проводиться вивчення на нейромедіаторному рівні пато-

генезу нервово-психічних порушень при різних психічних за-

хворюваннях. З даної тематики видано 4 монографії.

Удосконалюється і розвивається діяльність творчого об’єд-

нання «Мозок», очолюваного нині професором В. С. Бітенсь-

ким. На базі об’єднання проводиться дослідження патогенетич-

ної обгрунтованості розробки нових психотропних лікарських

засобів, їх експериментальне і клінічне вивчення.

Наукові досягнення кафедри доповідалися на численних міжна-

родних конференціях і з’їздах у багатьох країнах Європи, Амери-

ки й Азії. Завідувач кафедри професор В. С. Бітенський обраний

членом Європейської Асоціації психіатрів (Страсбург, 1995), членом

Американської Асоціації наркологів (США, Остин, Техас, 1995), го-

ловним експертом з психофізіології при Держатомнагляді України

(Київ, 1994). Він є членом редакційних колегій журналів «Обзор пси-

хиатрии и медицинской психологии им. В. М. Бехтерева» (Санкт-Пе-

тербург), «Вопросы наркологии» (Москва), «Журнал психіатрії і ме-

дичної психології» (Донецьк).

Колектив кафедри характеризує висока громадська ак-

тивність — професор В. С. Бітенський очолює Одеську обласну

Асоціацію психіатрів, Одеський обласний комітет міжнародного

руху «Лікарі за запобігання ядерній війні». На кафедрі з 1999 р.

видаються два науково-практичних журнали «Вісник психічного

здоров’я» (головний редактор — з. д. н. т., проф. В. С. Бітенсь-

кий) та «Вісник психіатрії та психофармакотерапії» (головні ре-

дактори — з. д. н. т., проф. В. С. Бітенський та акад. С. О. Анд-

ронаті).

З ініціативи кафедри щомісяця проводяться засідання дискусій-

ного клубу з актуальних питань сучасної психіатрії, які збира-

ють лікарів-психіатрів області. Починаючи з 1999 р., в Одесі під

егідою кафедри проводиться щорічна науково-практична конфе-

ренція «Шевальовські читання», затверджена Міністерством охо-

рони здоров’я як загальноукраїнська.

Потужний доробок до розвитку світової психіатрії нале-

жить провідним психіатрам України. Віктор Павлович Про-

топопов (1880–1957) після закінчення з відзнакою в 1906 р.

Військово-медичної академії в Петербурзі був залишений

В. М. Бехтєревим на кафедрі психіатрії. В 1909 р. захистив

докторську дисертацію на тему «О сочетанно-двигательных

реакциях на звуковые раздражители», в якій обгрунтував но-

вий метод вивчення умовних рефлексів у руховій сфері. Дос-

ліджуючи соматичні особливості при маніакально-депресив-

ному психозі, він виділив симпатикотонічні розлади, які зго-

дом дістали назву тріади Протопопова (1920). Для лікування

маніакальної фази психозу він запропонував поперекову но-

вокаїнову блокаду. У 1923 р. В. П. Протопопов переїхав до

Харкова, де у Медичному інституті організував кафедру пси-

хіатрії, а при Психоневрологічному інституті кадрів — кафед-

ру психіатрії і вищої нервової діяльності. Він був організато-

ром і директором Українського науково-дослідного інститу-

ту клінічної психіатрії і соціальної психогігієни, який пізніше

був реформований у Психоневрологічну академію. Крім того,

В. П. Протопопов активно займався реорганізацією найбіль-

шої харківської лікарні («Сабурова дача»). З 1944 р. і до кінця

життя В. П. Протопопов працював у Києві, де створив відділ

психіатрії і патології вищої нервової діяльності в системі Ака-

демії наук України, його було обрано академіком. З 1945 р.

очолював кафедру психіатрії при Київському інституті вдос-

коналення лікарів.

В. П. Протопопов дотримувався двох основних наукових тез:

1) психоз є патологією вищої нервової діяльності; 2) психоз —

захворювання не тільки головного мозку, але й усього організ-

му.

Ним було сформульовано злагоджену біохімічну концепцію

патогенезу шизофренії. Спираючись на концепцію слабкості

нервової системи при шизофренії, В. П. Протопопов розробив

принципи і методи охоронної терапії, обгрунтував і запрова-

див лікування хворих на шизофренію сном. На підставі даних

про накопичення токсичних продуктів білкового метаболізму

і соматичних розладів у цих хворих він запропонував комплекс

біологічних методів терапії цієї недуги. Вчений зробив великий

внесок у розвиток психіатричної допомоги, наполягаючи на

організації психіатричної служби в кожній області. Опубліку-

вав майже 150 наукових праць, підготував 11 докторів та 25

кандидатів наук.

Євген Олексійович Попов (1899–1961) закінчив Харківський

медичний інститут, обіймав посаду заступника директора з

наукової роботи Українського психоневрологічного інституту.

З 1938 р. — завідувач кафедри психіатрії Харківського інсти-

туту вдосконалення лікарів, з 1951 р. — завідувач кафедри пси-

хіатрії Першого Московського медичного інституту. З 1946 р.

— член-кореспондент, а з 1957 р. — дійсний член Академії ме-

дичних наук СРСР. Основні праці Є. О. Попова: «Делірій і без-

соння» (1934), «Матеріали до клініки і патогенезу галюцинацій»

(1949), «До проблеми патогенезу шизофренії» (1957), які

свідчать про широкий спектр його наукових інтересів. Учений

запропонував фазно-гальмівну теорію галюцинацій, метод фар-

макодинамічного експерименту і т. ін.

Яків Павлович Фрумкін (1902–1978), учень П. Б. Ганнушкіна,

з 1932 до 1975 рр. завідував кафедрою психіатрії Київського ме-

дичного інституту ім. О. О. Богомольця. Захистив докторську

дисертацію на тему «Про типи епілептичного слабоумства»

(1932). Займався розробкою актуальних питань теорії та практи-

ки клінічної психіатрії, методологією психіатричного діагнозу

при епілепсії, шизофренії, інфекційній та психічній патології у

людей похилого віку тощо.

Я. П. Фрумкін є автором понад 150 наукових праць, в яких

він вперше описав такі клінічні поняття, як «невизначений тип

афекту» (при шизофренії), «принцип відповідності», деталізу-

вав клінічні форми епілепсії та типи епілептичного недоумства,

клініку атеросклеротичного галюцинозу, «слідові механізми в

психопатологічному симптомоутворенні», «гострі психопатичні

стани», «тріаду Фрумкіна» (при шизофренії). Опублікував низ-

ку монографій та навчальних посібників, а саме: «Психиатри-

ческая терминология» (1939); «Краткая дифференциальная диаг-

ностика некоторых форм психических заболеваний» (1951); «Учеб-

ный атлас психиатрии» (1963) (у співавторстві з Г. Л. Воронко-

вим); «Психиатрия. Таблицы и схемы» (1977) (співавтори —

Г. Л. Воронков, І. Д. Шевчук); «Следовые влияния в клинике пси-

хопатологии» (1978) (співавтор — С. М. Лівшиць). Під керівниц-

твом Я. П. Фрумкіна виконано 9 докторських та 38 кандидатсь-

ких дисертацій.

Йосип Адамович Поліщук (1907–1978) з 1934 до 1941 рр. по-

єднував обов’язки старшого наукового співробітника Укра-

їнського науково-дослідного психоневрологічного інституту та

асистента кафедри Харківського медичного інституту. З 1944 р.

працював доцентом у Київському інституті вдосконалення лікарів

на кафедрі психіатрії. Після смерті В. П. Протопопова професор

Й. А. Поліщук протягом 24 років завідував цією кафедрою. Його

наукові дослідження присвячені біохімічним, імунологічним і ге-

нетичним аспектам етіології, патогенезу та лікування шизофренії

й маніакально-депресивного психозу.

У хворих на шизофренію Й. А. Поліщук (1938) виявив по-

рушення білкового метаболізму, що призводять до гестозу.

Для ліквідації останнього запропонував дезінтоксикаційну те-

рапію гіпосульфітом натрію та унітіолом. Першим (1956) ввів

поняття гіпоенергізму для шизофренії та гіперенергізму — для

маніакально-депресивного психозу. Розробляв гіпотезу поліген-

ного успадкування шизофренії. З біохімічних позицій ним опи-

сані синдроми: інтоксикації ендогенного й екзогенного типів;

порушення окисних процесів; аліментарної недостатності; по-

рушення ендокринної вегетативної регуляції. Для кожного з

цих синдромів ним запропоновано й методи кореляції метабо-

лічних порушень.

Вчений є автором понад 110 наукових праць, серед яких 4

монографії: «Біохімічні синдроми в психіатрії» (1967), «Атлас

для експериментального дослідження психічної діяльності люди-

ни» (1968), «Шизофренія» (1979), «Клінічна генетика в психіатрії»

(1981).

Георгій Леонідович Воронков (1923–1992) — ветеран Другої

світової війни, учасник Параду Перемоги на Красній площі в

Москві. У 1953 р. закінчив Київський медичний інститут. З 1953

до 1992 рр. працював у цьому інституті спочатку асистентом, потім

доцентом, а з 1975 до 1991 рр. — завідувачем кафедри психіатрії.

Протягом 18 років був головним психіатром та головою проблем-

ної комісії з психіатрії Міністерства охорони здоров’я і Академії

медичних наук. У 1972 р. захистив докторську дисертацію на тему

«До проблеми дебютів і ранньої діагностики епілепсій». Описав

фактори ризику епілепсії (епілептичні радикали), особливу фор-

му епілепсії — цефалголепсію. До його наукових інтересів також

належать: інші форми психозів; алкоголізм; симптоматичні

психічні розлади; організація психіатричної допомоги. Він автор

майже 100 наукових праць, серед яких «Учебный атлас психиат-

рии» (у співавторстві з Я. П. Фрумкіним, 1962); «Психиатрия. Таб-

лицы и схемы» (1977, співавтори — Я. П. Фрумкін, І. Д. Шевчук).

За його редакцією був виданий «Довідник лікаря-психіатра» (1990).

Лауреат премії ім. акад. В. П. Протопопова (1990).

З 50-х рр. XX ст. починається ера психофармакотерапії, що

ознаменувалася широким впровадженням у лікарську практи-

ку препаратів цієї групи. Цьому передувало вивчення нейро-

медіаторів при шизофренії, маніакально-депресивному психозі

та інших психічних хворобах. Відтоді змінилися клінічні про-

яви шизофренії, епілепсії, маніакально-депресивного психозу та

інших психічних недуг, що дістало загальну назву патоморфо-

зу. Почали активно проводитися дослідження з розшифровки

структури генів, які зумовлюють психози. А це сприятиме роз-

робці методів лікування.

В останні десятиліття, крім згаданих вище так званих кла-

сичних проблем психіатрії, пріоритетними стали проблеми ви-

вчення нейропсихіатричних наслідків шкідливих екологічних

впливів та відродження особистісно орієнтованих підходів

(психоаналітичних, біхевіоральних тощо), розвиток яких у нашій

країні було призупинено ще в 30-ті роки.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПСИХІАТРИЧНОЇ

ДОПОМОГИ

Серед клінічних дисциплін психіатрії належить особливе місце.

Завдяки інтеграційним властивостям та надзвичайній чутливості

до змін історичної епохи вона вивчає одночасно і тіло, і душу, й